Як відобразилося формування Української національної самосвідомості в ”кобзарі” Т. Г. Шевченка. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Як відобразилося формування Української національної самосвідомості в ”кобзарі” Т. Г. Шевченка.



ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ

Випуск 1.

 

 

ПОЛТАВА — 1993

 

 


 

 

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

 

Горбань В. І., завідуючий кафедрою історичних дисциплін і права Полтавського інженерно0бцдівельного інституту, кандидат історичних наук, доцент (кер. авт. кол.; запитання 1,2,13,16);

Поліщук М.М, кандидат історичних наук, доцент (запитання 3,4,5,6,7), Дерев’янко І.І., кандидат історичних наук (запитання 18,19,20,21), Береза В.Я.,, кандидат історичних наук, доцент (запитання 14,15), Аванесян Г.М. (запитання 10,11,12), Козак О.В. (запитання 17), Лома кін С.М. (запитання 8,9), Магдик О.О., методист вищої категорії Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Рецензент и: Кочерга Н.К., - завідуюча кафедрою українознавства Полтавського інженерно0будівельного інституту, кандидат історичних наук, доцент;

Забара А.Д., - завідуюча кафедрою філософії і соціально0 політичних дисциплін, кандидат історичних наук, доцент.

Схвалено радою Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Протокол № 2 від 12 травня 1993 року.

Відповідальний за випуск – Григор Л.І., завідуючий гуманітарним відділом Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

ПЕРЕДМОВА

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складається з певних соціальних груп людей, які дивляться на багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх інтересів і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Разом з тим у взаємних відносинах народи формують свої окремі загальні інтереси, через призму яких сприймають історію один одного.

Попри різні політичні впливи наука займається дослідженням об’єктивної істини в її багатогранності. Тож всі, хто цікавиться науковою історією України, мають її вивчити за різноманітними джерелами на основі їх порівняльного аналізу.

Увазі читачів пропонується робота істориків, які поставили за мету дати відповіді на окремі питання історії України з позиції наукового аналізу історичної літератури різних часів, авторів, народів. Використані, також архівні джерела.

Робота розрахована на вчителів, студентів, старшокласників.


ЯКОЮ Є НАУКОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА ПИТАННЯ ПРО ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, НАЦІЇ?

Поняття "народ", "нація" маютьдавньогрецьк5е (етнос) і латинське (націо) походження. В давнину під ними розумілися такі спільності людей, які самоусвідомлювали свою відмінність від інших за територією проживання і особливостями господарства, самоврядування, культури, мови.

В історичній літературі з питання формування українського народу, націй слід розрізняти декілька основних ідейних підходів.

За одним із них, так званим ірраціональним (позасвідомим), українська нація розглядається з позиції аксіоматичної, бездоказової віри в одвічний (з асів Київської Русі чи, навіть родового устрою) „ український національний дух” уособлений „волею націй”. З такого підходу його видний теоретик Д. Донців вивів принцип: „ кожну правду треба так натягти, як це нам вигідно”.

Звичайно різні представники ірраціонального підходи в минулому і тепер по0різному його сповідували, проте загалом для історичної літератури цього напрямку з української сторони характерне проголошення українськими як Київської Русі з її народом і князями, так і давніших антів, гунів, скіфів і т. п.

В подібній російській літературі, навпаки, говориться про те руське чи російське „отечество” і „государство” як одне й те ж, а Україна розглядається їх складовою „малоросійською” частиною. Аналогічною, щодо західної частини сучасних українських земель, є відповідна польська історична література.

Залежно від міри, ірраціональності та політичних впливів, російського, польського великодержавних шовінізмів і українського націоналізму слід розрізняти науковість (більшу чи меншу, чи й відсутність такої) літератури щодо питання про походження українського народу, нації. Адже наука основується не на бездоказовій чи з „натягнутими” доказами віри, а на пізнанні об’єктивної істини в її конкретних проявах.

Інший підхід спостерігається в літературі, яка ґрунтується на історичному матеріалі. Історики цього напряму в Радянській Україні 20-х – 90-х рр.. розглядали походження українського народу, націй як процес (закономірний, послідовний розвиток) обумовлений конкретно-історичними економічними, соціальними, ідейно-політичними і культурними чинниками. На висновках цієї групи авторів відбувся політичний вплив „ класового аналізу”, за яким національне питання підпорядковується головнішим інтересам інтернаціональної єдності трудящих у боротьбі з експлуататорами будь-якої нації. Проте з поправками на цей вплив висновки радянських істориків в цілому співпадають з результатами світових наукових досліджень історико-матеріалістичного напрямку в його різних школах (теорій „факторів” і „стадій росту”, „Об’єктивістів” та ін..).

За узагальненими результатами історико-матеріалістичних досліджень український народ безпосередньо походить із руського народу, який формувався із власною територією, державністю, господарством, мовою і культурою в ІХ-ХІІ ст.ст., Руський народ, походження яких є окремою науковою проблемою.

Український народ як і світі інші в світі (за рідкими виключеннями) не є антропологічно однорідним, оскільки формувався із різних етнічних компонентів. Свого часу руський народ увібрав у себе слов’янські, тюркські, фінські та інші елементи і мав внутрішні антропологічні, психологічні, мовноідеалектні й культурні особливості. Пізніше український народ формувався не тільки на руській основі, але включав до себе татарські, польські, литовські, турецькі, єврейські та ін.. етнічні елементи. Тож пошук „чистого” українця є марним.

Внаслідок феодальної роздробленості давньої Русі і татаро-монгольської навали руський народ протягом ХІІІ-ХУІ ст.. ст.. розділився між Литовською, Польською і московською державами.

Це спричинило нові народотворчі процеси, оскільки характерні й раніше для руських психофізичні, мовні і культурні особливості отримали різнонаправлений розвиток.

У ХУІ- ХУІІ ст.. ст.. частина руських земель в складі Речі Посполитої називаються Україною як прикордонні з Московським царством і татарськими степами.

Для авторів цієї історичної шкоди, як і для всякої іншої, характерні внутрішні розбіжності з окремих питань.

В топомічному значенні окраїна якоїсь більшої території (наприклад, того чи ін.. князівства) назва „Україна” відома з часів Київської Русі і зустрічалася в Московському царстві (україна курська, тульська та ін..)

До України Речі Посполитої відносилися Київське, Брацлавське та Новгород-Сіверське воєводство, в той час як Волинь, Поділля, Галичина до України не належали. Саме ж населення України і Волині, Поділля, Галичини продовжувало усвідомлювати себе руським.

Активізація польської колоніальної політики щодо підвладних їй руських земель на рубежі ХУІ-ХУІІ ст.ст. спричинила до всенародної визвольної війни, вході якої в межах України створилася власна козацько-гетьманська державність. Але й тоді народ вважав себе руським: і коли об’єднувався з Московським царством і, навіть, коли пробував роз’єднатися „ за Гадяцьким договором 1658 р. до Речі Посполитої поверталася не Україна”, а „Велике князівство Руське”.

Тільки подальша політика московських царів, наслідок якої визволені з-під речі Посполитої руські землі стали розмінною монетою у дипломатії с польськими королями і австро-угорськими цісарями; політики кріпосницького, монархічного й духовного закабалення уже розвинутих за декілька століть відособленого розвитку особливостей в усіх сферах життя тільки під впливом такої політики у ХУІІІ ст. остаточно формується український народ як окрема спільність людей.

Проте народ в історико-матеріалістичній літературі розглядається як така суспільна спільність, яка формується в умовах переважаючого натурального господарства із порівняно слабкими внутрішніми зв’язками. Вищою спільністю людей є нація, яка формується на основі інтегруючих ринкових буржуазних відносин і прагне до національного самовизначення у економічному, державному і культурному розвитку. В такому контексті українська нація формується в ХІХ ст., коли виникає власне український національно-визвольний рух. Але остаточне формування української нації відбувається тоді, коли проходить її повне самовизначення.

Сучасній українській історичній науці з питань формування народу та націй характерне як повторення описаних традиційних підходів, так і спроби вийти за їх рамки в так званих „історичних розвідках”. Тобто наукова розробка питання продовжується.

В питання про походження українського народу та націй рекомендується ознайомитися із слідкуючою літературою:

Донців Д. Націоналізм, - Львів, 1926; Дух нашої давнини. - Львів, 1991. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. К. – 1991. Історія Русів. – К., 1991.

Гійом Лева сер де Боплан. Опис України. – Львів, 1990.

Субтельний Орест. Україна. Історія. – К., 1991.

Соловйов С.М. История России с древнейших времен. Кн..І – УІІ – М., 1988 – 1991.

История Отечества: люди, идеи, решения. Почерки истории России ІХ – начала ХХ вв. – М., 1991.

Історія України в запитаннях та відповідях. Випуск 1-ІІ – К., 1989-1990.

Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії, К., 1990.

 

ЗРОБИВ М.С. ГРУШЕВСЬКИЙ

Революційний характер всенародної визвольної боротьби 1917-1920 рр. в Україні з гострим політичним противоборством її учасників обумовив не менш гострі розходження у висвітленні цієї боротьби історичною літературою. Одним із важливих методів наукового пізнання таких суперечливих подій є аналіз їх видатними учасниками висновків із набутого досвіду.

Принагідно слід звернути увагу на те, що використання чи ігнорування авторами історичних творів цієї групи джерел є лакмусовим папером щодо наукового рівня їх праць, адже чим більш самокритичні висновки робляться історичними діячами, тим більш вони заважають наукоподібній міфологізації історії на догоду тим чи іншим політичним інтересам.

Аналітичні оцінки українського досвіду визвольної боротьби, зроблені в 1920-1921 рр. колишнім головою Центральної Ради М.С.Грушевським, відносяться до маловідомих саме тому, що практично не використовується в історичній літературі.

Наскрізна ідея всіх висновків, зроблених М.Грушевським полягає у визначенні соціального характеру розвитку української революції. Початкові сподівання Центральної Ради обмежитися політичним завданням досягнення національної автономії України не виправдалися, еволюція уступила місце революції „а революція орудує скрізь і завсіди знаряддями грубими й елементарними” – відзначав М.Грушевський: „І та соціальна, радянська, мужицька Україна, яка родиться сім революційнім огні, в своїх початках теж буде мати характер грубий і елементарний”

Як помилкове визнав М.Грушевський захоплення національно-демократичних політиків Центральної Ради шаблонами західноєвропейської демократії, їх намагання як скоріше ввести революційний порив народу в стадію конституційної парламентарної демократії. Виявилося, що реальним умовам і традиціям українського народу більш відповідала форма республіки рад – робітничих і селянських, з виключенням від політичних прав і влади нетрудових елементів і допущенням до політичних прав трудової інтелігенції. („Диктатура трудового народу”). Уже в широкому анти німецькому і анти гетьманському повстанському повстанні 1918 р., на думку М.Грушевського, стає виразний провідний мотив розриву народу з буржуазією, її демократією і державними шаблонами. Дальший процес революції тільки поглибив ”відречення від старої прсевдодемократії, що у дійсності була наругою з принципу власті народу, держачи трудові маси в твердій власті нетрудової меншості...”

Головною силою української революції М. Грушевський, на відміну від більшовиків, вважав селянство. Він зауважував, що українська партія есерів у 1917 р. проводила успішну роботу щодо прищеплення селянам соціальної свідомості і мислення. Проте ця робота була зупинена боротьбою Центральної Ради з Радянською Росією.

Щодо більшовиків, то в них, писав М.Грушевський, українські соціалісти навчилися шанувати провідників світової соціалістичної революції і за це мусять пробачити „не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас”. До помилок більшовиків М. Грушевський відносив механічне перенесення російської концепції революції на Україну, що відштовхувало селянство; прагнення до самовладдя й небажання допустити до управління УРСР українські радянські партії есерів і комуністів; глибоку бюрократизацію державного апарату несоціалістичними, безідейними, україно-форбськими елементами, централістичну політику управління всім із Москви, що дискредитувало ідею федерації радянських республік. Попри все це „ми переконалися”, підсумовував М. Грушевський, що об’єктивні данні, реальні умови життя, спадщина минулого не дають змоги будувати українське життя без замирення, без порозуміння з Росією. ”Зложивши пиху з серця ми... мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею навіть ціною певних уступок...”

Щодо форм взаємовідносин з Радянською Росією, то українські радянські партії, писав М.Грушевський, дуже прихильно ставляться до ідеї федерації соціалістичних республік і докладатимуть всіх зусиль для її здійснення.. але тільки в перспективі. До такого більш тісного об’єднання треба ще підготувати ґрунт із-за тих фактичних помилок більшовиків на Україні, які дискредитували федерацію і були засуджені ними самими (мається на увазі ленінська критика більшовицької політики на Україні, зроблена на початку грудня 1919р.). До того часу Україна має бути незалежною, на основі економічного союзу й воєнної конвенції з Росією.

У розбраті України з Росією М.Грушевський бачив також основну причину націоналістичної реакції серед українців. „Всім учасникам пам’ятне - нагадував колишній голова Центральної Ради, - з яким ваганням” соціалістичні українські партії прийняли це гасло „Незалежної України”. Їх побоювання встановились в повній мірі. Це гасло було підхоплене гіршими, бандитськими реакційними елементами української людності, які розв’язали „гайдамацтво”, зайнялися європейськими програмами. В результаті гасло „Самостійної України” стало гаслом боротьби не тільки проти Радянської Росії, але в значній мірі й проти соціалізму, навіть скільки несуть послідовного демократизму; воно перетворилося в шовіністичне гасло „Україна для Українців”. Зрештою криза УНР закінчилася націоналістичною авантюрою під проводом головного отамана С. Петлюри й різних інших великих та малих отаманів, які скотилися в реакційний табір, керований європейською буржуазією та польською шляхтою.

Все це не означає, що гасло української незалежності недостойне. Навпаки, воно пішло в широкі народні трудові маси, писав М.Грушевський, в яких переплелося із здоровими ідеями суверенності прав трудящих, національної волі. За це гасло пролили кров і чесні, добрі сини народу. Тому добро і зло, гріхи й заслуги в цьому гаслі так переплуталися, що треба дуже обережно розбиратися в перипетіях боротьби.

Наведені висновки М. Грушевського не слід абсолютизувати, що суперечило б принципу об’єктивності. Але враховувати їх порівнюючи з іншими джерелами обов’язково. Особливо з уваги на видатний інтелектуальний рівень автора серед інших українських діячів тієї драматичної доби.

Рекомендуємо прочитати:

Грушевський Михайло. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991.

Великий українець. – К., 1990.

 

ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ?

Це питання майже не дістало висвітлення в історичній літературі і авторська спроба відповіді на нього базується головним чином, на неопублікованих архівних матеріалах.

Одною з важливіших особливостей України від давнішої польської й пізнішої російської колоніальної політики була суперечність між найчисельнішим українським сільським населенням і переважно неукраїнським міським, з якого складався державно-політичний апарат. Більшовицька політика залучення селянства України до соціалістичного будівництва неминуче потребувала одночасної українізації політичного й культурного життя в містах. Відповідний політичний курс був накреслений В.І.Леніним ще в листопаді 1919 р. у відомій резолюції ЦК РКП (б) „Про радянську владу на Україні”. проте в силу різних причин, тільки в 1923 р. КП(б) У активно розгорнулася політика українізації. В ході її проведення виникли гострі політичні суперечності.

Для розуміння дійсних причин на Україні частина членів українських національних партій прийшла до створення власних українських комуністичних партій: УКП (більшовистів), УКП. А з початком більшовицького курсу на українізацію воно поступово вливалося до КП(б)У, причому здебільшого на керівні посади (хоч і не головні). Так, якщо в усьому складі КП(б)У вихідці з інших партій на початок 1927р. становили 4,8% та серед керівних партійно-радянських кадрів їх було більше 25%. Послужити виродженню України радянської захотіли й деякі українські Емігранти, які вийшли від політичної діяльності й поверталися на батьківщину (як М.Г.Грушевський). саме колишні українці не більшовики, з одного боку, і давні лени КП (б) У, з іншого боку, стали головними дійовими особами місцевих політичних суперечностей на Україні в 20-х роках.

Головна проблема, навколо якої загострилися суперечності, була проблема темпів українізації.

У 1925-1926 рр. члени КП(б)У з колишніх не більшовицьких українських партій Г. Гринько, О. Шумський та ін.. висловлюють невдоволення повільними, як на їх думку, темпами українізації. в той же час їх опоненти В.Затонський, Л.Каганович та ін. приводили приклади невиправданого форсування українізації, які викликали протести у певних верств людей (особливо на Донбасі, інженерно-технічної інтелігенції міст).

Одні з учасників дискусії поставили питання перед керівництвом КП(б)У і перед І.Сталіним про зміну керівних політичних державних кадрів УРСР і обґрунтували монополію на ці посади саме за колишніми членами українських не більшовицьких партій, як єдино здатних проводити українізацію.

Кадрові більшовики цілком успішно заперечували, що якраз КП (б) У провела переможну політику та ще й дала місця в своїх рядах колишнім суперникам, причому здебільшого не рядові місця. Частина українців-більшовиків (Пораймо, Радченко та ін.) обурилися запропонованим їм опонентами поділом на „справжніх” і „несправжніх” українців.

В результаті більшість КП (б)У звинуватила своїх суперників у націоналістичному ухилі, але вже в 1927 р. перекинула ці звинувачення з конкретних осіб на так звану дрібну буржуазію (тобто українських інтелігентів, кустарів, торговців і т. д.). На березневому (1928) пленумі ЦК і ЦКК КП (б) У Л. Кагани закликав до пошуків, „корчування” ворожих елементів, які нібито всюди „окопалися”, навіть серед робітників.

Таким чином, народ України був зтягнутий до пошуків „ворогів” не тільки міжусобною боротьбою за владу верхівки ВК(П) б на чолі зі Сталіним, але й гострими місцевими політичними суперечностями в ході проведення політики українізації.

 

ЯКУ РОЛЬ В РОКИ ВІЙНИ ВІДІГРАЛА УКРАЇНСЬКА ПОВСТАНСЬКА АРМІЯ (УПА)?

Захопивши територію України, гітлерівці встановили жорстокий окупаційний режим з метою перетворити народ у робочу силу, а частину його знищити чи переселити в інші міста. За час окупації понад 2 млн. Чоловік були вивезені з України в Німеччину на роботу.

Проте народ України не став на колоні перед окупантами. В бій з ворогом вступили численні партизанські загони, підпільники. В опублікованих джерелах наводяться різні цифрові дані про кількісний склад радянських партизанів і підпільників. Зокрема за обліком Українського штабу партизанського руху в 1914 році партизанські формування на Україні налічували 70 тис. бійців. Партизанські резерви лише в чотирьох областях, на які приходилась найбільша концентрація території не було жодного пункту, де б не існували партизанські резерви.

Партизани і підпіль застосували найрізноманітніші форми боротьби. Особливо ефективними були їх дії, на комунікаціях ворога. Важливе воєнне і політичне значення мали рейди по тилах противника партизанських з’єднань С.Ковпака (в Карпатах), О. Сабурова (на Житомирщину), Федорова (на Волинь), М.Шукаєва, М.Наумов, І.П.Вернигори (на Правобережжя і в західних областях України та Польщі). Фашистське командування було змушене відволікати з фронту для боротьби проти партизан 880 тисячну армію.

За роки війни партизани і підпільники України знищили близько 500 тис. гітлерівських солдат і офіцерів та прислужників окупантів розгромили 467 ворожих гарнізонів і комендатур, пустили під укіс 4959 ешелонів з військами і бойовою технікою ворога підрозділи 1568 танків, 15 тис. автомашин, 719 гармат, 211 літаків. За бойові успіхи уряд СРСР огородив орденами й медалями 57 тис. партизан і підпільників України.95 із них стали Героями Радянського Союзу (в т. ч. С.Ковпак, А.Федоров –двічі героями).

В кінці 1942 р. на окупованій території України виникло військове формування ОУН – Українська повстанська армія (УПА). Процес створення УПА викликав занепокоєння німецьких властей, оскільки проходив під гаслом боротьби за національну ідею і самостійну соборну Україну. Це суперечило німецький колоніальний політиці і тому окупанти вдалися до репресій.

Проголошення збройної боротьби за національну ідею, як головної мети УПА, репресії німців забезпечили приплив у повстанську армію добровольців. Але не зважаючи на проголошенні лозунги і заяви: керівництво ОУН та повстанської армії з самого початку проявляло обережність щодо дії проти німецьких гарнізонів. В існуючих публікаціях відсутні будь-які узагальнюючі данні про боротьбу УПА з німецько-фашистськими загарбниками. Відмічаються лише поодинокі випадки нападів бандерівських підрозділів на поліцейські дільниці і невеликі групи німецьких військ з метою роздобути зброю або звільнити українську молодь від вивезення в Німеччину.

Командування УПА, її головний командир В. Шуцевич, свої зусилля зосереджували на боротьбі з партизанами, Червоною Армією, радянським активом. Ця боротьба посилилась у зв’язку з корінним переломом у Великій вітчизняній війні та наближення лінії фронту до західних кордонів СРСР. Спільна загроза з боку радянських збройних сил обумовила тактику все більшого взаємосприяння між ОУН-УПА і окупантами. Свідченням цього стало, зокрема, звільнення гітлерівським урядом восени 1944 року з концтаборів ув’язнених туди вантажів ОУН-УПА, Бандери, Боровця, Мельника, Стецька. Документи з фашистських архівів та військового міністерства Великобританії, зізнання офіцерів фашистської розвідки свідчать про серію угод між командуванням німецьких армійських з’єднань і УПА про спільні дії проти наступаючої Червоної Армії і радянських партизан та підпільників у 1943-1944 рр. Бійцями УПА були вбиті зокрема командуючий фронтом Червоної Армії генерал М.Ватутін та радянський розвідник М.Кузнецов.

Капітуляція Німеччини була водночас і кінцем української повстанської армії. До травня 1945 року десятки тисяч учасників УПА відгукнулися на заклик керівництва УРСР і стали на шлях мирної праці. Залишки повстанської армії продовжували збройну боротьбу і були розгромлені органами держбезпеки і внутрішніх справ.

Частина упівців влилася в мережу ОУН, окремі групи вийшли за межі СРСР.

З документами й матеріалами можна ознайомитися в такій літературі:

История Украинской ССР т. 8 –К. 1984;

Советская Украина в годы Великой Отечественной Войны. Документы и материалы в трёх томах. К. 1980;

Секретні документи рейху про діяльність ОУН-УПА 1941-1944 рр. // Літературна Україна 19 грудня 1991;

Шевчук В. Українська Повстанська Армія // Політика і час. – 1991, №11.

Коваль М. ОУН-УПА і „третій рейх” // Політика і час. – 1991, №5.

Як і проти кого боролась ОУН-УПА.// Політика і час 1991, № 8.

ЯКУ РОЛЬ ВІДІГРАЛА БОРОТЬБА В ТИЛУ ФАШИСТСЬКИХ ОКУПАНТІВ НА УКРАЇНІ У ЗРИВІ ЕКОНОМІЧНИХ ПЛАНІВ ГІТЛЕРІВЦІВ?

Керівництво фашистської Німеччини ставило здійснення своїх агресивних планів у війні проти СРСР у пряму залежність від використання економіки окупованих районів. Велике місце в цих планах відводилось пограбуванню народного господарства України.

Для проведення економічної експансії на окупованій території було створено розгалужений апарат. Одних лише сільськогосподарських керівників (Ляфюрерів) – тобто гітлерівських ставлеників на місцях з необмеженою владою, на Україні досягло 14 тис. чол.. Крім того діяло 23 господарських інспекцій, 16 філій німецьких монополій. Було також створено кілька акціонерних товариств.

Серед них головне управління вугільною промисловості Сходу, металургійне об’єднання „Схід”. Концерн, очолюваний Герингом, узяв контроль над підприємствами важкої промисловості. Організацію робіт у Донбасі було доручено фірмі „Сіменс”.

Народному господарству України загарбники завдали величезних збитків. До Німеччини було вивезено сотні тисяч тонн сировини, продовольства, промислове устаткування, культурні цінності. Шкода завдана Українській РСР, становила 285 млрд. карбованців або 42% загальних витрат, що їх зазнав увесь СРСР від німецько-фашистської окупації.

Проте в цілому економічні плани Рейху на Україні були зірвані. Гітлерівцям вдалося частково налагодити роботу лише 9,02% довоєнної кількості підприємств видобути всього?% донецького вугілля (порівняно з довоєнним виробництвом). Фашисти змушені були надіслати в Донбас 1730 шахтарів, демобілізувавши їх із своїх фронтових частин. Однак і це не допомогла. Для своїх потреб німці навіть ввозили вугілля в Донбас із Верхньої Сілезії.

За роки окупації гітлерівці одержали 200 тис. тонн української залізної руди (така кількість руди видобувалась до війни за три доби); заготовили 15% запланованого лісу, близько 28% зерна.

Головною причиною зриву економічних планів фашистів на Україні стало розгортання масової антифашистської боротьби українського народу. Важливе місце в цій боротьбі належало партизанам і підпільникам. У Ровенській, Житомирській, Сумській, Кам’янець-Подільській областях, де виникли великі партизанські краї і зони, гітлерівці втрачали можливість безперешкодно грабувати народне майно. Генеральний комісар Житомирського округу скаржився в червні 1943р., що органи окупаційної влади фактично здійснюють свої функції лише в 5 районах із 18. „Якщо в 1942р. ми зібрали 49 тис. зерна, то в цьому ми маємо лише 4,5 тис.” – повідомляв комісар.

Активними були дії партизан і підпільників по поверненню награфленого фашистами майна. Партизанський загін М.Соболева, який діяв у Лубенському районі Полтавської області, в період відступу фашистів відбив у ворога близько 4-х тисяч тонн зерна, 4,5 тис. голів великої рогатої худоби, 2,4 тис. коней, багато сільськогосподарського реманенту. Найбільш масовими формами антифашистської боротьби був економічний саботаж і диверсії, які чинило все населення окупованих районів. Робітники підприємств і установ луганська, ризикуючи життям, не виходили на роботу. Саботаж луганчан особливо посилився після перемоги радянських військ під Сталінградом.

Робітники Кадіївки зірвали пуск шахти №6, на Криворіжжі 7 раз затоплювався рудник. У Полтаві окупанти намагалися відбудувати паровозоремонтний завод, але робітники вивели із ладу заводську піч, електростанцію, псували деталі.

Подібні приклади були типовими по всюди.

Сільське населення також виявляло масовий опір „ новому аграрному порядку”. Селяни ухилялись від здачі сільськогосподарських продуктів, псували майно колгоспів і радгоспів, палили награбоване фашистами продовольство. Починаючи з осені 1941 р. і восени 1942 р. із-за саботажу, значна частина орних земель не засівалась. Восени 1943 р. під час відступу фашисти категорично заборонили проводити сівбу зернових. Але селяни Полтавщини, наприклад, засіяли понад 300 тис. га.

Значних розмірів набув опір населення примусовому вивезенню на роботу в Німеччину. Цей опір виявлявся в неявки людей на біржу праці, медичну комісію, збірний пункт. За даними генерального комісара Київського округу, на початок липня 1943р. близько 90 тис. чол.. ухилилось від явки на комісію, а також переховувались від поліцейських облав.

З наближенням звільнення від фашистської окупації населення захоплених територій ще активніше протидіяло економічній політиці гітлерівців, сприяло Радянській армії, партизанам.

Література до питання:

Украинсская СРСР в годы Великой Отечественнлй Войны. Хроника событий. – К., 1985.

Агорулько М.М., Юденко А.Ф. Крах плана «Ольденбург». – М., 1974.

Немятий В.Н., В борьбе за срыв грабительских планов фашистской германии. – К., 1982.

Перступные цели – преступные средства. Документы об оккупационной политике фашистской Германии на территории СССР (1941-1944 гг.) М., 1985.

 

Зміст

  Якою є наукова відповідь на питання про формування українського народу, нації? 3-6
  Як відобразилося формування української національної самосвідомості в „Кобзарі” Т.Г.Шевченка? 6-8
  Якими були характер і доля Запорозької Січі? 8-10
  Яку роль відіграли запорозькі козаки в Хотинській війні 1621 року? 10-12
  Чи був Б.Хмельницький історичною особою міжнародного значення? 12-14
  Чому український народ вважає Максима Кривоноса народним героєм? 14-15
  Які були передумови і наслідки ліквідації царською Росією Запорозької Січі? 15-17
  Що ми знаємо про Малоросійське товариство? 17-19
  Якою громадською діяльністю займався письменник І.П.Котляревський? 19-21
  Які наслідки для України мала столипінська аграрна реформа? 21-23
  Кому належала влада на Україні після поновлення царизму в лютому 1917 року? 23-25
  Чи проводила Центральна Рада власну зовнішню політику і які її результати? 25-27
  Які висновки з досвіду визвольної боротьби народу України в 1917-1920 рр. робив М.С.Грушевський? 27-30
  Яким було становище України після закінчення громадської війни в 1921р? 30-31
  Що то була за політика українізації в 20-х рр..? 31-33
  Чи були в Україні місцеві передумови, що сприяли розгортанню політичних репресій? 33-35
  У чому суть так званого українського інтегрального націоналізму? 35-37
  Який вклад внесли радянські партизани у боротьбу з німецько-фашистськими окупантами на Україні? Яку роль в роки війни відіграла Українська Повстанська армія (УПА)? 37-39
  Яку роль відіграла народна боротьба в тилу фашистських військ на Україні у зрив економічних планів гітлерівців? 39-41
  Яку роль відіграла бойова співдружність радянських народів у звільнетті України від фашистських загарбників? 41-42
  Яку допомогу надали народи СРСР Радянській Україні в її повоєнному відродженні? 42-44

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ

Випуск 1.

 

 

ПОЛТАВА — 1993

 

 


 

 

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

 

Горбань В. І., завідуючий кафедрою історичних дисциплін і права Полтавського інженерно0бцдівельного інституту, кандидат історичних наук, доцент (кер. авт. кол.; запитання 1,2,13,16);

Поліщук М.М, кандидат історичних наук, доцент (запитання 3,4,5,6,7), Дерев’янко І.І., кандидат історичних наук (запитання 18,19,20,21), Береза В.Я.,, кандидат історичних наук, доцент (запитання 14,15), Аванесян Г.М. (запитання 10,11,12), Козак О.В. (запитання 17), Лома кін С.М. (запитання 8,9), Магдик О.О., методист вищої категорії Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Рецензент и: Кочерга Н.К., - завідуюча кафедрою українознавства Полтавського інженерно0будівельного інституту, кандидат історичних наук, доцент;

Забара А.Д., - завідуюча кафедрою філософії і соціально0 політичних дисциплін, кандидат історичних наук, доцент.

Схвалено радою Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Протокол № 2 від 12 травня 1993 року.

Відповідальний за випуск – Григор Л.І., завідуючий гуманітарним відділом Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

ПЕРЕДМОВА

Історія України, як наука, протягом свого розвитку зазнала різних політичних впливів, що взагалі закономірно. Кожен народ складається з певних соціальних груп людей, які дивляться на багатоманітну історичну дійсність з точки зору своїх інтересів і їм намагаються підпорядкувати життя всього суспільства. Разом з тим у взаємних відносинах народи формують свої окремі загальні інтереси, через призму яких сприймають історію один одного.

Попри різні політичні впливи наука займається дослідженням об’єктивної істини в її багатогранності. Тож всі, хто цікавиться науковою історією України, мають її вивчити за різноманітними джерелами на основі їх порівняльного аналізу.

Увазі читачів пропонується робота істориків, які поставили за мету дати відповіді на окремі питання історії України з позиції наукового аналізу історичної літератури різних часів, авторів, народів. Використані, також архівні джерела.

Робота розрахована на вчителів, студентів, старшокласників.


ЯКОЮ Є НАУКОВА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НА ПИТАННЯ ПРО ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ, НАЦІЇ?

Поняття "народ", "нація" маютьдавньогрецьк5е (етнос) і латинське (націо) походження. В давнину під ними розумілися такі спільності людей, які самоусвідомлювали свою відмінність від інших за територією проживання і особливостями господарства, самоврядування, культури, мови.

В історичній літературі з питання формування українського народу, націй слід розрізняти декілька основних ідейних підходів.

За одним із них, так званим ірраціональним (позасвідомим), українська нація розглядається з позиції аксіоматичної, бездоказової віри в одвічний (з асів Київської Русі чи, навіть родового устрою) „ український національний дух” уособлений „волею націй”. З такого підходу його видний теоретик Д. Донців вивів принцип: „ кожну правду треба так натягти, як це нам вигідно”.

Звичайно різні представники ірраціонального підходи в минулому і тепер по0різному його сповідували, проте загалом для історичної літератури цього напрямку з української сторони характерне проголошення українськими як Київської Русі з її народом і князями, так і давніших антів, гунів, скіфів і т. п.

В подібній російській літературі, навпаки, говориться про те руське чи російське „отечество” і „государство” як одне й те ж, а Україна розглядається їх складовою „малоросійською” частиною. Аналогічною, щодо західної частини сучасних українських земель, є відповідна польська історична література.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; просмотров: 81; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.211.148.68 (0.102 с.)