Основні моделі правого регулювання інформаційної діяльності

 

Закон України "Про інформацію" (ст. 12) визначає інформацій­ну діяльність як сукупність дій, спрямованих на задоволення інфор­маційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Результатами такої інформаційної діяльності є інформаційні продукти як матеріа­лізований результат цієї діяльності та інформаційні послуги як певна сукупність дій з доведенню інформаційної продукції до споживачів. Законодавство встановлює державні гарантії прав на інформацію та на свободу інформаційної діяльності всім громадянам і юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень. Отже, здій­снення інформаційної діяльності є важливим механізмом реалізації визначених законодавством прав і свобод у галузі інформації та кри­терієм оцінювання стану захищеності прав і свобод людини взагалі. Крім того, нині в умовах глобалізації та інформатизації сфера ін­формаційної діяльності, яка охоплює такі її основні види, як одержан­ня, використання, поширення та зберігання документованої або опри­людненої інформації набула величезного економічного, соціального та політичного значення. Сфера інформаційної діяльності багато в чому визначає перспективи подальшого економічного та соціально-політичного розвиту будь-якої сучасної держави.

Таке подвійне значення інформаційної діяльності виявилося в так званій концепції дуалізму публічного і приватного, яка спочатку застосовувалася щодо сфери засобів масової інформації, але може і в більш широкому розумінні характеризувати ключові принци­пи регулювання основних видів інформаційної діяльності взагалі. Згідно з цією концепцією, товари і послуги, що постачаються за­собами масової інформації, одночасно є і чимось приватним, і чи­мось публічним. Оскільки їх споживають для індивідуальних по­треб, вони перебувають у приватній власності і використовують­ся для одержання прибутку, але є також чимось публічним у розу­мінні, що вони необхідні для процесу демократичної комунікації в суспільному просторі.

Така подвійна функція основних видів інформаційної діяль­ності, до яких, зокрема, належать: засоби масової інформації, те­лекомунікація та зв'язок, видавнича, архівна та бібліотечна спра­ва тощо, зумовлює подвійну специфіку відповідного правового регулювання, яке охоплює відповідну систему дозволів, припи­сів та обмежень. Так, з одного боку, ці види інформаційної діяль­ності виконують важливі функції із задоволення інформаційних потреб людини, суспільства і держави. Відповідно правове регу­лювання публічного аспекту такої діяльності має забезпечувати вирішення комплексу суспільних і державних інтересів. Напри­клад, щодо задоволення інформаційних потреб людини та сус­пільства правове регулювання інформаційної діяльності має за­безпечити захист та реалізацію прав і свобод в сфері інформації: свободу слова, право на інформацію, право на повагу до особис­того життя тощо. Інформаційна діяльність відіграє важливу роль у державному житті і, отже, інший комплекс правових норм, що регулюють її, має бути спрямований на реалізацію державної ін­формаційної політики та інформаційне забезпечення діяльності органів публічної влади.

З другого боку, суб'єкти інформаційної діяльності, незалежно від форми власності, діють як суб'єкти господарювання в умовах рин­кової економіки та конкуренції. Отже, правове регулювання приват­ного аспекту інформаційної діяльності має бути спрямоване на ство­рення відповідних економічних умов роботи її суб'єктів, зокрема, на захист чесної конкуренції, сприяння розвитку, заохочення інвести­цій, іноді - на державну підтримку певних напрямів інформаційної діяльності тощо.

Поряд із загальною специфікою правового регулювання інформа­ційної діяльності, що зумовлена зазначеним дуалізмом публічного і приватного її аспектів, виділяють також три основні моделі правово­го регулювання окремих видів інформаційної діяльності, що зумов­лені специфікою кожного з них²⁵⁸, а саме:

1) модель правового регулювання друкованих ЗМІ (преса, видав­нича справа);

2)модель правового регулювання електронних ЗМІ (телебачен­ня і радіомовлення);

3) модель правового регулювання зв'язку (послуги телекомуніка­ції та поштового зв'язку).

Як бачимо, ці моделі розміщені в порядку зростання установлених законодавством обмежень цих видів інформаційної діяльності, яка зу­мовлена специфікою засобів і способів її здійснення.

Найбільш ліберальною є модель правового регулювання діяльнос­ті друкованих ЗМІ, асоціюються насамперед із такою категорією, як свобода слова. Це, зокрема, зазначено у нормах ч. 1 ст. 2 Закону Укра­їни "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні. Нині свобода діяльності друкованих ЗМІ, свобода слова і вільне ви­раження у друкованій формі своїх поглядів та переконань гаранту­ються Конституцією України і, відповідно до цього Закону, означа­ють право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержу­вати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації.

Свобода діяльності друкованих ЗМІ забезпечується відносно про­стим порядком їх реєстрації, широким колом фізичних та юридичних осіб, які можуть виступати засновниками друкованих ЗМІ, різнома­нітністю організаційних форм їх діяльності тощо. Фактично обмежен­ня у сфері діяльності друкованих ЗМІ обмежуються лише питання­ми захисту прав та інтересів третіх осіб та забезпеченням дотриман­ня режимів доступу до інформації.

Одночасно, Ч. 4 ст. 2 Закону України "Про друковані засоби масо­вої інформації (пресу) в Україні" визначає межі втручання держави в діяльність преси як економічної інституції, яке стосується:

- гарантування економічної самостійності;

- забезпечення економічної підтримки;

- запобігання зловживанню монопольним становищем на рин­ку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції.

Особливості моделі правового регулювання електронних ЗМІ зу­мовлені насамперед специфікою технічних засобів за допомогою яких розповсюджується інформація (мовлення) електронними ЗМІ, а також тим, що здійснення ефірного мовлення потребує використання радіо­частотного ресурсу, який за своєю природою є ресурсом обмеженим і потребує впорядкованого користування.

Отже, особливістю моделі правового регулювання електронних ЗМІ є те, що, поряд із властивими для друкованих ЗМІ питаннями за­хисту та реалізації прав і свобод у сфері інформації та державним ре­гулюванням господарської діяльності, окремого регулювання потре­бують і технічні аспекти такої діяльності.

Такі технічні аспекти діяльності електронних ЗМІ стосуються, зо­крема: виділення радіочастотного спектра, території та обсягу мов­лення, технічних стандартів відповідного обладнання та контролю за дотриманням установлених вимог. Відповідно особливістю мо­делі правового регулювання електронних ЗМІ є ліцензування телерадіомовлення, яке, згідно з нормами ст. 1 Закону України "Про те­лебачення і радіомовлення" полягає у видачі письмового дозво­лу, що надає право на створення і використання каналу мовлення та часу мовлення.

Нарешті, в моделі правового регулювання зв'язку головною є "ідея рівного, без дискримінації, права на доступ до інформації. Ця модель відображає історичну роль держави в полегшенні комунікації між гро­мадянами за допомогою поштової служби, телефону і телеграфу. Вона пов'язана з універсальним характером комунікаційних служб, які роз­глядають як суспільні установи, доступні для всіх громадянам. Згід­но з цим принципом держава не може заборонити певним категоріям людей користуватися автострадами чи телефонами. Тому режим регу­лювання зорієнтований не на зміст інформації, а передусім, на ефективне будівництво та експлуатацію підприємств із надання цих по­слуг, модернізацію їх обладнання та інфраструктури".

Подібна модель реалізована і в національному законодавстві. На­приклад, згідно з нормами ч. 1 ст. 6 Закону України "Про телекому­нікації" одним з принципів діяльності у сфері телекомунікацій є "до­ступ споживачів до загальнодоступних телекомунікаційних послуг, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі в політично­му, економічному та громадському житті"²⁶².

Подібна специфіка телекомунікаційних послуг зумовлює відпо­відні цілі і завдання державного регулювання цієї сфери. Так, за ст. 16 Закону України "Про телекомунікації"", метою державного регу­лювання у сфері телекомунікацій є:

- максимальне задоволення попиту споживачів на телекомуні­каційні послуги;

- створення сприятливих організаційних та економічних умов

для залучення інвестицій;

- збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості;

- розвиток та модернізація телекомунікаційних мереж;

- урахування інтересів національної безпеки.

Принципові відмінності моделей правового регулювання різних видів інформаційної діяльності зумовили і особливості формування міжнародно-правових стандартів у цій сфері.

В галузі діяльності друкованих ЗМІ міжнародно-правові стан­дарти стосуються лише основних прав і свобод людини в галузі інформації, щодо яких друковані ЗМІ виступають одним із засо­бів реалізації. А дозволені міжнародно-правовими актами винят­ки та обмеження відповідних прав фактично визначають межі, в яких держава може регулювати цей вид інформаційної діяль­ності.

Стосовно електронних ЗМІ відповідні міжнародно-правові стан­дарти йдуть дещо далі, що пов'язано з нематеріальним характером но­сія інформації, що використовуються цими ЗМІ і для якого державні кордони не є перешкодою: Європейська Конвенція про транскордон­не телебачення, Декларація керівних принципів використання мов­лення через супутники ЮНЕСКО.

Найбільш врегульованою нормами міжнародного права є сфера телекомунікацій та поштового зв'язку, в якій на міжнародноправовому рівні вирішуються питання розподілу радіочастот, при значення відповідних кодів країн, взаємодії між операторами та провайдерами послуг зв'язку різних країн. Зокрема, ці питання є предметом діяльності Міжнародного поштового союзу та Міжнародног союзу електрозв'язку. Нарешті, в рамках COT діє Генеральна угода з торгівлі послугами (ГАТС), яка забезпечує відкритість національ­них ринків країн-учасниць щодо послуг з-за кордону, зокрема і по­слуг телекомунікації.