Предмет інформаційного права

 

Багатоманітність і динаміка інформаційних відносин у сучасно­му суспільстві є настільки виразними, що навіть немає ще повної ви­значеності з поняттям самого інформаційного права, яким мають ре­гулюватися ці відносини. Правові норми з питань регулювання пев­них груп інформаційних відносин (державна таємниця, інформація для службового користування, діяльність ЗМІ, технічні стандарти те­лекомунікаційних систем тощо) виникали разом із появою та розви­тком відповідних суспільних або технічних явищ.

Специфіку правового регулювання в інформаційній сфері почали детально розглядати лише в 70-ті роки XX ст., коли сталися револю­ційні зміни як у кількісних, так і в якісних характеристиках інформа­ційних відносин, зумовлені технічним та соціальним прогресом люд­ства. Причому іноді подібне правове регулювання чомусь намагалися ідентифікувати з такими "інформаційними" науками, як інформати­ка и кібернетика. Навіть обстоювалося існування специфічної галузі "правова інформатика" як "міждисциплінарної галузі знання про за­кономірності й особливості інформаційних процесів у сфері юридич­ної діяльності, про автоматизацію та використання автоматизованих інформаційних систем".

Подібні міркування заслуговують на увагу, проте нагадують спро­бу штучно поєднати суспільну та природничу галузь науки, що, з одного боку, є надто вузьким розумінням проблем взаємодії право­вих норм та інформаційних відносин у суспільстві, а з другого - є дуже ускладненим варіантом суто практичної проблеми використан­ня комп'ютерних технологій у державному управлінні. Хоча не слід забувати про фатальне відставання колишнього СРСР у сфері інфор­матизації суспільства від США та країн Західної Європи. На думку багатьох дослідників, таке відставання було зумовлене не тільки тех­нічними факторами, а й несприятливими для розвитку інформаційних відносин авторитарною політичною системою та закритим типом сус­пільства³⁷. Саме тому інформатизація в колишньому СРСР могли за­стосовувати лише у науці, на виробництві (що не потребувало право­вого регулювання) або у державному управлінні.

Проте в 1978 р. А. Б. Венгеров порушив питання про виділення са­мостійної галузі інформаційного права. Згодом він обґрунтував та­кож виділення нової галузі інформаційного права, віднісши її до галу­зей права, які поки що виокремлюються за своїм суспільно значущим предметом, а метод регулювання може напрацьовуватися.

Демократичні процеси в колишньому СРСР наприкінці 90-х років минулого століття, здобуття незалежності колишніми радянськими республіками, ринкові перетворення сприяли формуванню інформа­ційних відносин нового типу. Власне новими ці відносини стали лише для пострадянських держав, оскільки в розвинених західних країнах існували вже давно. Але навіть декларативних заяв про бажання при­єднатися до загальносвітових інформаційних процесів було достат­ньо для широкого обговорення проблеми становлення та підвищен­ня ролі галузі інформаційного права.

Наприклад, у 1995 р., Ю. А. Тихомиров, розглядаючи проблему ін­формаційного права, виділив комплекс специфічних правових питань, що регулюються в рамках цієї галузі, що на його думку, дає змогу роз­глядати інформаційне право як нову комплексну галузь, що є части­ною публічного права. А вже в 2002 р. В. А. Копилов без будь-яких сумнівів характеризує інформаційне право як нову комплексну га­лузь, що є системою соціальних норм і відносин, які охороняються державою і виникають в інформаційній сфері - сфері виробництва, перевтілення та споживання інформації, а також визначає на пред­мет правового регулювання інформаційного права - "інформаційні відносини, тобто відносини, що виникають при здійсненні інформа­ційних процесів - процесів виробництва, збирання, обробки, накопи­чення, зберігання, пошуку, передачі, розповсюдження та споживан­ня інформації".

Однак, цей підхід до визначення предмета інформаційного пра­ва викликає більше запитань, ніж дає відповідей. Адже, як уже зазна­чалося, людина є істотою соціальною, і будь-яка сфера її діяльності пов'язана з передаванням інформації, тобто з інформаційними відно­синами. Наприклад, процес збирання доказів по кримінальній справі можна розглядати як процес збирання інформації, який має регулю­ватися нормами інформаційного права, хоча насправді цей процес ре­гулюється нормами кримінально-процесуального права. І таких при­кладів можна навести безліч. Тобто наведено вище визначення пред­мета інформаційного права є абсолютно некоректним, оскільки фак­тично не залишає місця для існування будь-яких інших галузей пра­ва, крім інформаційного.

Для розуміння цієї суперечності потрібно більш чітко визначити предмет інформаційного права. З одного боку, ця потреба спонукає багатьох дослідників до запровадження різних синтетичних катего­рій на кшталт "предметна сфера інформаційного права" або "кілька комплексів суспільних відносин, які цементуються єдністю об'єкта -інформацією", а з другого - створює тенденцію до обмеження кола суспільних відносин, які охоплюються цими категорями. Зокрема, до цих категорій належать:

а) всі види діяльності, пов'язані з інформаційним ресурсом як об'єктом діяльності (продукту інтелектуальної, виробничої, будь-якої іншої соціальної діяльності);

б) управління в галузі відносин, пов'язаних з певним інформа­ційним ресурсом та окремими видами роботи з інформацією;

в) використання нових технологій роботи з інформацією - фор­мування і забезпечення сумісності інформаційних систем і сис­тем комунікацій в інформаційних системах та мережах;

г) забезпечення безпеки у сфері інформації та інформатизації;

д) реалізація юридичної відповідальності в галузі інформації, ін­форматизації, телекомунікацій.

Проте, подібна конструкція так само не дає уявлення про предмет інформаційного права, оскільки під дефініціями "всі види діяльнос­ті, пов'язані з інформаційним ресурсом" та "певні види діяльності з інформацією" можна розуміти будь-що. А аргументація побудована на тезі про незавершений процес формування галузі інформаційного права може викликати лише пропозицію зачекати з виділенням цієї галузі до завершення її формування.

Значною помилкою при визначенні предмета інформаційного пра­ва є розгляд у цій якості виключно суспільних відносин, адже пред­мет правового регулювання має набагато складнішу структуру, яка охоплює: суб'єкти, об'єкти регулювання суспільних відносин та соці­альні факти, з якими пов'язане виникнення відповідних відносин.

Крім того, для чіткого обмеження предметної сфери інформаційного права недоцільно розглядати як предмет регулювання будь-які суспільні відносини, що виникають з приводу інформації чи інформаційних про­цесів, адже інформація як така є складовою будь-якого типу суспільних відносин. Для інформаційного права важливі лише суспільні відносини, що визначають параметри і характеристики інформаційних процесів, тобто насамперед їх види, форми, засоби, й вже потім змістовне напо­внення, яке не завжди має значення для правового регулювання. Напри­клад, Закон України "Про інформацію" (ст. 1) визначає останню як "до­кументовані або публічно оголошені відомості", тим самим акцентуючи увагу саме на формальних ознаках. Навіть коли йдеться про специфічні види інформації, наприклад такі як державна таємниця, конфіденційна інформація або інформація (інформаційна продукція), що містить про­паганду війни, насильства, жорстокості тощо, то правові норми, якими регулюються режими суспільного обігу цієї інформації, орієнтовані не на конкретний її зміст, а на мету та наслідки її розповсюдження, тобто на зовнішні характеристики пов'язаних із нею інформаційних процесів. Крім того, з огляду на зазначеної норми ст. 1 Закону України "Про ін­формацію" серед безлічі інформаційних процесів слід виділити два ба­зових, які роблять виникаючі з їх приводу суспільні відносини предметом правового регулювання, це - процеси документування та публіч­ного оголошення (розповсюдження) інформації.

Іншим елементом предмета інформаційного права є правовий ста­тус суб'єктів інформаційних процесів, причому не в загально-правовому розумінні, а такий, що визначає права, обов'язки та взаємозв'язки цих суб'єктів щодо визначення або дотримання параметрів інформаційних процесів, доступу та прав на інформацію тощо. Велике значення специ­фіки правового статусу суб'єктів для формування інформаційного пра­ва підкреслює В. А. Копилов, висловлюючи думку про те, що основу інформаційного права, його юридичний базис становлять інформацій­ні права і свободи, забезпечення гарантій яких є основною метою цієї нової галузі права. Конкретніше, ці права і свободи слід розглядати як невід'ємну складову правового статусу людини як суб'єкта інформа­ційних правовідносин. До того ж, саме з'ясування на міжнародному та національному рівнях низки "інформаційних прав" багато в чому по­сприяло розвиткові багатьох типів інформаційних відносин і процесів.

Стосовно третього елемента предмета правового регулювання найбільш вдалою є висловлена свого часу В. Д. Сорокіним теза щодо "поведінки поза правовідносинами", за якої дії суб'єктів регулюються системою заборон без виникнення правових відносин. Регулювання цього елемента досягають забезпеченням належного виконання вимог заборонних правових норм, тобто пасивної поведінки щодо дій, які держава вважає як правопорушеннями⁴⁷. Саме характер заборон ма­ють механізми захисту від неправомірного інформаційного втручання від таємниці приватного життя і закінчуючи заборонами на пропаган­ду війни, насильства, расової дискримінації тощо. А формування пра­вового регулювання роботи автоматизованих інформаційних систем, зокрема мережі Інтернет, взагалі почалося з вироблення їх користу­вачами специфічних моральних норм, які дістали назву "мережевого етикету", котрі саме становили систему заборон на певні некоректні дії щодо інших користувачів.

Отже, предмет інформаційного права можна визначити як сус­пільні відносини, що виникають з приводу встановлення режимів та форм обігу інформації, реалізації інформаційних прав і правового ста­тусу суб'єктів інформаційних процесів і формування їх правомірної поведінки і зв 'язків.

Участь у суспільних відносинах, врегульованих правом, є за­собом реалізації на практиці встановлених законодавством прав і обов'язків. Характеризуючи суспільні відносини, що виникають з приводу інформації, вітчизняне законодавство використовує дефі­ніцію "інформаційні відносини". Оскільки ці суспільні відносини є врегульованими правом, їх можна називати інформаційними пра­вовідносинами.

У найзагальнішому вигляді інформаційні правовідносини - це, "врегульовані інформаційно-правовою нормою інформаційні від­носини, сторони яких виступають в якості носіїв взаємних прав та обов'язків, встановлених та гарантованих інформаційно-правовою нормою".

Структурними елементами інформаційних правовідносин висту­пають:

- об'єкт - те, у зв'язку з чим або з приводу чого виникають пра­вовідносин;

- суб'єкти - учасники правовідносин;

- правовий статус — права, обов'язки та відповідальність суб'єктів;

- поведінка - визначені правовою нормою дії або бездіяльність суб'єктів.

Об 'єктом інформаційних відносин, згідно зі ст. 8 Закону Украї­ни "Про інформацію", виступає документована або публічно оголо­шувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров'я, а також у соціальній, екологічній, між­народній та інших сферах.

Система класифікації суб'єктів інформаційних правовідносин, у ній основами їх класифікації виступають такі критерії, як особа суб'єкта та спосіб участі в інформаційних відносинах. Так, згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України "Про інформацію", суб'єктами інформацій­них відносин є:

- громадяни України;

- юридичні особи;

- держава.

Відповідно до ч. 2 ст. 7 цього Закону, суб'єктами інформаційних відносин можуть бути також:

- інші держави;

- громадяни та юридичні особи інших держав;

- міжнародні організації;

- особи без громадянства.

Усі перелічені суб'єкти мають різний правовий статус, який реа­лізується у процесі інформаційних відносин. Наприклад, іноді участь в інформаційних правовідносинах органів публічної влади пов'язана з виконанням ними своїх владних повноважень. Основою правового статусу фізичної особи як учасника інформаційних відносин є його громадянські права і свободи. Особливості правового статусу юри­дичних осіб багато в чому зумовлені видом інформаційної діяльнос­ті, якою вони мають право займатися згідно із законодавством та ста­тутними документами.

Щодо іноземних та міжнародних суб'єктів законодавство перед­бачає певні обмеження порівняно з аналогічними національними суб'єктами. Такі обмеження, наприклад, стосуються участі у перед­виборній агітації, заснування засобів масової інформації та інформа­ційних агентств, провадження діяльності із захисту інформації, до­ступу до деяких видів інформації тощо.

За способом участі в інформаційних відносинах, що відповідно зумовлює комплекс їх прав та обов'язків, виокремлюють такі види суб'єктів, як:

- автор інформації- особа, що власними силами створює ін­формацію;

- власник інформації- особа, що має права на володіння, корис­тування та розпорядження інформацією;

- споживач інформації- особа що використовує інформацію для задоволення власних інформаційних потреб;

- поширювач інформації- особа, що займається діяльністю з роз­повсюдження, оприлюднення та реалізації інформації;

- зберігай (охоронець) інформації- особа, що займається діяль­ністю із забезпечення належного стану інформації та її мате­ріальних носіїв і дотримання режиму доступу до інформації.

Визначення конкретного змісту правового статусу суб'єктів ін­формаційних правовідносин є складним з огляду на їх різноплановість та нерівноправність і, як правило, визначається правовими норма­ми, що регулюють кожний конкретний вид інформаційної діяльності.

Проте існує і певний комплекс універсальних прав, обов'язків та відповідальності суб'єктів інформаційних відносин, що є загаль­ним для інформаційного права в цілому. Так, суб'єкти інформацій­них відносин мають право одержувати (виробляти, добувати), ви­користовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, крім випадків, передба­чених законом.

Кожний суб'єкт інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод і законних інтересів має право на одержання інформа­ції про:

- діяльність органів державної влади;

- діяльність органів місцевого самоврядування;

- те, що стосується особи.

Основні обов'язки суб'єктів інформаційних відносин є такими:

- поважати інформаційні права інших суб'єктів;

- використовувати інформацію згідно із законом або догово­ром (угодою);

- забезпечувати додержання передбачених законодавством прин­ципів інформаційних відносин;

- забезпечувати доступ до інформації усім споживачам на умо­вах, передбачених законом або угодою;

- зберігати її в належному стані протягом установленого термі­ну і надавати іншим громадянам, юридичним особам або дер­жавним органам у передбаченому законом порядку;

- компенсувати шкоду, заподіяну при порушенні законодавства про інформацію.

Поведінка суб'єктів інформаційних правовідносин виявляється у вигляді інформаційної діяльності, яка, згідно зі ст. 12 Закону Украї­ни "Про інформацію", є сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Законодавство, використовує також дефініцію "напрями інфор­маційної діяльності": політичний, економічний, соціальний, духо­вний, екологічний, науково-технічний, міжнародний та ін. Держа­ва гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напрямах усім громадянам та юридичним особам у межах їх прав і свобод, функ­цій і повноважень.

Окремо визначено такий напрям, як міжнародна інформаційна ді­яльність, що реалізується у двох аспектах:

- забезпечення громадян, державних органів, підприємств, уста­нов і організацій офіційною документованою або публічно ого­лошуваною інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в інших країнах;

- цілеспрямоване поширення за межами України державними органами і об'єднаннями громадян, засобами масової інфор­мації та громадянами всебічної інформації про Україну.

Видокремлено чотири основних види інформаційної діяльності (ст. 14 Закону України "Про інформацію"):

- одержання інформації- набуття, придбання, накопичення від­повідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридични­ми особами або державою;

- використання інформації - задоволення інформаційних по­треб громадян, юридичних осіб і держави;

- поширення інформації- розповсюдження, оприлюднення, реа­лізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації;

- зберігання інформації- забезпечення належного стану інфор­мації та її матеріальних носіїв.

Кожен вид інформаційної діяльності вирізняється специфічними правилами та порядком його здійснення, які встановлюються право­вими нормами.

 

Метод інформаційного права

 

Серед науковців існують значні розбіжності у визначенні мето­ду інформаційного права, оскільки метод конструюється зазвичай з урахуванням особливостей предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого "комплексного методу" який, за різними поглядами, може бути собою складною конструкці­єю, що поєднує в собі два (імперативний та диспозитивний) і більше методів правового регулювання інших галузей права. Так, І. Л. Бачи­ло, характеризуючи цю проблему, стверджує, що "в системі інформа­ційного права реалізуються методи конституційного, адміністратив­ного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих га­лузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєво­го права та ділових навичок".1 знову, як і в ситуації з предметом ін­формаційного права, таке визначення методу дає підстави відносити до інформаційного права будь-що й, одночасно нічого, не даючи чіт­кого уявлення про цю галузь.

У визначенні методу правового регулювання інформаційного пра­ва ключовим має бути розуміння того, що специфіка цього методу багато в чому зумовлена характером суспільних відносин, які підля­гають регулюванню тією чи іншою сукупністю правових норм. Так, П. М. Рабінович, визначаючи галузь права як систему юридичних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин, специфічним методом правового регулювання, підкреслює нерівноцінність цих двох елементів, вважає, що "первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який... веде за собою метод".

Але ж характеризуючи метод інформаційного права, потрібно ві­дійти від традиційних диспозитивного та імперативного методів пра­вового регулювання чи їх комбінації. Оскільки в такому разі немож­ливо зробити ніяких висновків, крім констатації тісного зв'язку ін­формаційного права з іншими галузями права та використання ним норм і методів останніх.

Правове регулювання, маючи складну структуру складається з кількох базових елементів, "цеглин", комбінація яких і дає специфіч­ні методи окремих галузей права. Адже якщо головне значення предмета зумовлює юридичний характер засобів впливу на предмет у ці­лому і його складові елементи, а відповідно і правову природу мето­ду, то системна структура предмета правового регулювання з такою самою неминучістю визначає відповідно системну структуру самого методу правового регулювання".

Характеризуючи базові елементи правового регулювання, С. С. Алексеев виділив з усієї маси дозволів і заборон загальні дозво­ли й загальні заборони, які є особливими режимами правого регулю­вання і "виражають існування двох головних типів (порядків) пра­вового регулювання". Поряд із дозволами та заборонами діє і тер­тій тип правового регулювання, що грунтується на системі позитив­них зобов'язань. Проте такі зобов'язання, на думку Алексеева, якіс­но відрізняються від двох головних типів правового регулювання, побудованих на дозволах і заборонах, оскільки не мають зв 'язку із суб'єктивними правами.

Існує чотири специфічних види правового регулювання суспільно­го обігу інформації: закритий, обмежений, відкритий і вільний. Пара­метри інформаційних процесів, що відбуваються в рамках закритого обігу, визначаються державними органами на основі владних припи­сів; параметри відкритого обігу - безпосередньо суб'єктами інформа­ційних процесів на основі реалізації їхніх прав на відповідну інформа­цію. Обмежений обіг - це комбінація двох перших видів обігу (напри­клад, параметри розповсюдження інформаційної продукції еротично­го характеру, які також визначає держава, - віковий ценз, та суб'єкти інформаційних відносин - умови передачі інформації"); вільний обіг, безпосереднє правове регулювання якого не здійснюється, представ­ляє якраз і є згаданою вище "поведінкою поза правовідносинами".

Та попри всі відмінності між різними видами суспільного обігу інформації в основі їх правового регулювання лежать однакові прин­ципи і способи, що дає змогу визначати основні характеристики ме­тоду інформаційного права.

У методі інформаційного права є зокрема, головний такий базо­вий елемент, як загальні дозволи. Раніше вже зазначалося визначальне значення для інформаційного права загальновизнаних прав і сво­бод людини в галузі інформації. У загальному вигляді ці права мож­на визначити через принцип "свободи інформації", який є загальним дозволом на вільне збирання, зберігання, оброблення та розповсю­дження інформації. Так, згідно зі ст. 5 Закону України "Про інформа­цію", до основних принципів інформаційних відносин належать: гарантованість права на інформацію та відкритість, доступність інфор­мації і свобода її обміну.

Для ефективного практичного застосування загальні дозво­ли збалансовано та врегульовано за допомогою системи заборон вже як загального, так і приватного характеру (обмеження, вилу­чення, тощо), які є другим за значенням елементом методу інфор­маційного права. Слід зазначити, що заборони не лише обмеж­ують інформаційні права і свободи, а й виступають одним із за­собів реалізації останніх. Наприклад, забезпечення передбаченої ч. 2 ст. 32 Конституції України таємниці приватного життя, юри­дично реалізовано саме через заборону збирати, зберігати, вико­ристовувати та поширювати конфіденційну інформацію про осо­бу без її згоди.

Проте найбільш характерною ознакою методу інформаційного права є обмежене використання позитивних зобов'язань. Це мож­на прояснити двома основними причинами. По-перше, це брак зв'язку позитивних зобов'язань із суб'єктивними правами, які ста­новлять базис інформаційного права. По-друге, це загальна спря­мованість розвитку інформаційного законодавства, яка характе­ризується відмовою від використання прямих приписів. Напри­клад, норма ч. 3. ст. 15 Конституції України передбачає заборо­ну цензури, тобто заборону прямого втручання держави в інфор­маційні процеси.

Отже, можна визначити метод інформаційного права як спе­цифічний спосіб правового впливу на характеристики інформа­ційних процесів, базисом якого є система загальних дозволів і який збалансовується за допомогою системи заборон загально­го і приватного характеру та обмежено використовує позитив­ні зобов'язання.