Институт юриспруденции и международного права

Лекція 1. ПРЕДМЕТ, МЕТОД І СИСТЕМА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРАВА

План

 

Предмет інформаційного права

Метод інформаційного права.

Поняття, система і джерела інформаційного права

Класифікація інформації в законодавстві України.

Література:

 

1. Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.

2. Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.

3. Закон України “Про Національну програму інформатизації” від 4 лютого 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 27-28. — Ст. 181.

4. Закон України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” від 4 лютого 1998 року № 75/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 27-28. – Ст. 182

5. Хартия Глобального информационного общества. Принята 22 июля 2000 г., Окинава / Информация. Дипломатия. Психология. – М.: Известия, 2002. – с. 602 – 610.

6. Бачило И. Л., Лопатин В. Н., Федотов М. А. Информационное право: Учебник /Под ред. акад. РАН Б. Н. Топорнина. 2-е изд., с изм. и доп.—СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр Пресс», 2005.—725 с.

7. Бачило И.Л. Информационное право. Роль и место в системе права Российской Федерации// Государство и право. – 2001. - №2. – С.5-14.

8. Бачило И.Л. Информационное право: Основы практической информатики: Учеб. пособие/ Институт государства и права РАН. – М.: Юринформцентр, 2001. - 352 с.

9. Беляков К. Управление и право в период информатизации: Монография. – К.: КВІЦ, 2001. – 307 с.

10. Копылов В.А. Информационное право. Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1997. – 472с.

11. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельни­ка. — К.: Знання, 2004. — 274 с.

12. Рассолов М.М. Информационное право. Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1999. – 400с.

Метод інформаційного права

 

Серед науковців існують значні розбіжності у визначенні мето­ду інформаційного права, оскільки метод конструюється зазвичай з урахуванням особливостей предмета правового регулювання. Тому наводиться переважно приклад так званого "комплексного методу" який, за різними поглядами, може бути собою складною конструкці­єю, що поєднує в собі два (імперативний та диспозитивний) і більше методів правового регулювання інших галузей права. Так, І. Л. Бачи­ло, характеризуючи цю проблему, стверджує, що "в системі інформа­ційного права реалізуються методи конституційного, адміністратив­ного, цивільного, кримінального права, процесуальних норм цих га­лузей, в ньому використовуються методи міжнародного публічного і приватного права, зберігають певну ступінь впливу заходи звичаєво­го права та ділових навичок".1 знову, як і в ситуації з предметом ін­формаційного права, таке визначення методу дає підстави відносити до інформаційного права будь-що й, одночасно нічого, не даючи чіт­кого уявлення про цю галузь.

У визначенні методу правового регулювання інформаційного пра­ва ключовим має бути розуміння того, що специфіка цього методу багато в чому зумовлена характером суспільних відносин, які підля­гають регулюванню тією чи іншою сукупністю правових норм. Так, П. М. Рабінович, визначаючи галузь права як систему юридичних норм, що регулюють певну сферу суспільних відносин, специфічним методом правового регулювання, підкреслює нерівноцінність цих двох елементів, вважає, що "первинним, визначальним серед них є предмет правового регулювання, який... веде за собою метод".

Але ж характеризуючи метод інформаційного права, потрібно ві­дійти від традиційних диспозитивного та імперативного методів пра­вового регулювання чи їх комбінації. Оскільки в такому разі немож­ливо зробити ніяких висновків, крім констатації тісного зв'язку ін­формаційного права з іншими галузями права та використання ним норм і методів останніх.

Правове регулювання, маючи складну структуру складається з кількох базових елементів, "цеглин", комбінація яких і дає специфіч­ні методи окремих галузей права. Адже якщо головне значення предмета зумовлює юридичний характер засобів впливу на предмет у ці­лому і його складові елементи, а відповідно і правову природу мето­ду, то системна структура предмета правового регулювання з такою самою неминучістю визначає відповідно системну структуру самого методу правового регулювання".

Характеризуючи базові елементи правового регулювання, С. С. Алексеев виділив з усієї маси дозволів і заборон загальні дозво­ли й загальні заборони, які є особливими режимами правого регулю­вання і "виражають існування двох головних типів (порядків) пра­вового регулювання". Поряд із дозволами та заборонами діє і тер­тій тип правового регулювання, що грунтується на системі позитив­них зобов'язань. Проте такі зобов'язання, на думку Алексеева, якіс­но відрізняються від двох головних типів правового регулювання, побудованих на дозволах і заборонах, оскільки не мають зв 'язку із суб'єктивними правами.

Існує чотири специфічних види правового регулювання суспільно­го обігу інформації: закритий, обмежений, відкритий і вільний. Пара­метри інформаційних процесів, що відбуваються в рамках закритого обігу, визначаються державними органами на основі владних припи­сів; параметри відкритого обігу - безпосередньо суб'єктами інформа­ційних процесів на основі реалізації їхніх прав на відповідну інформа­цію. Обмежений обіг - це комбінація двох перших видів обігу (напри­клад, параметри розповсюдження інформаційної продукції еротично­го характеру, які також визначає держава, - віковий ценз, та суб'єкти інформаційних відносин - умови передачі інформації"); вільний обіг, безпосереднє правове регулювання якого не здійснюється, представ­ляє якраз і є згаданою вище "поведінкою поза правовідносинами".

Та попри всі відмінності між різними видами суспільного обігу інформації в основі їх правового регулювання лежать однакові прин­ципи і способи, що дає змогу визначати основні характеристики ме­тоду інформаційного права.

У методі інформаційного права є зокрема, головний такий базо­вий елемент, як загальні дозволи. Раніше вже зазначалося визначальне значення для інформаційного права загальновизнаних прав і сво­бод людини в галузі інформації. У загальному вигляді ці права мож­на визначити через принцип "свободи інформації", який є загальним дозволом на вільне збирання, зберігання, оброблення та розповсю­дження інформації. Так, згідно зі ст. 5 Закону України "Про інформа­цію", до основних принципів інформаційних відносин належать: гарантованість права на інформацію та відкритість, доступність інфор­мації і свобода її обміну.

Для ефективного практичного застосування загальні дозво­ли збалансовано та врегульовано за допомогою системи заборон вже як загального, так і приватного характеру (обмеження, вилу­чення, тощо), які є другим за значенням елементом методу інфор­маційного права. Слід зазначити, що заборони не лише обмеж­ують інформаційні права і свободи, а й виступають одним із за­собів реалізації останніх. Наприклад, забезпечення передбаченої ч. 2 ст. 32 Конституції України таємниці приватного життя, юри­дично реалізовано саме через заборону збирати, зберігати, вико­ристовувати та поширювати конфіденційну інформацію про осо­бу без її згоди.

Проте найбільш характерною ознакою методу інформаційного права є обмежене використання позитивних зобов'язань. Це мож­на прояснити двома основними причинами. По-перше, це брак зв'язку позитивних зобов'язань із суб'єктивними правами, які ста­новлять базис інформаційного права. По-друге, це загальна спря­мованість розвитку інформаційного законодавства, яка характе­ризується відмовою від використання прямих приписів. Напри­клад, норма ч. 3. ст. 15 Конституції України передбачає заборо­ну цензури, тобто заборону прямого втручання держави в інфор­маційні процеси.

Отже, можна визначити метод інформаційного права як спе­цифічний спосіб правового впливу на характеристики інформа­ційних процесів, базисом якого є система загальних дозволів і який збалансовується за допомогою системи заборон загально­го і приватного характеру та обмежено використовує позитив­ні зобов'язання.

 

План

Лекція 3. ДЕРЖАВНА ТАЄМНИЦЯ

 

План

1. Поняття і правовий режим державної таємниці.

План

Комерційна таємниця

Професійна таємниця

Банківська таємниця

 

Література:

 

1. Конституція України від 28 червня 1996р.// Відомості Верховної Ради України.- 1996.-№30.-Ст.141.

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 40 – 44. – Ст. 356.

3. Господарський кодекс України// Відомості Верховної Ради України, 2003, № 18-22, ст..144

4. Закон України “Про інформацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1992. -№ 48. - ст.650.

5. Закон України "Про науково-технічну інформацію” / Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 33. - ст. 345.

6. Закон України “Про банки та банківську діяльність” від 18.09.91р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – №25. – Ст.281.

7. Закон України “Про нотаріат” від 2 вересня 1993 року № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 39. – Ст. 383.

8. Марущак А.І. Інформаційне право: Доступ до інформації: Навчальний посібник. - К.: КНТ, 2007. - 532 с

9. Іванов В.Ф. Інформаційне законодавство: український та зарубіжний досвід. — К.: Центр вільної преси, 1999. — 210 с.

10. Інформація як об'єкт власності та виключних прав. Інформаційні об'єкти інтелектуальної власності, їхні відмінні риси. Ознаки інформації та інформаційних ресурсів як об'єктів речової та інтелектуальної властивості.

11. Костецька Т.А. Право на інформацію в Україні. — К., 1998. — 39 с.

12. Кураков Л.П., Смирнов С.Н. Информация как объект правовой защиты. — М.: Гелиос, 1998. — 240 с.

13. Основи інформаційного права України: Навч. посіб. B.C. Цимбалюк, В.Д. Гавловський, В.В. Гриценко та ін.; За ред. М.Я. Швеця, Р.А. Калюжного та П.В. Мельни­ка. — К.: Знання, 2004. — 274 с.

Комерційна таємниця

 

Комерційна таємниця є одним із видів конфіденційної інформа­ції. Як і щодо службові таємниці, застосування обмежень доступу до цієї інформації, здійснюється за ініціативою її власника. Але осно­вною ознакою є те, що ця інформація, як зазначено в ч. 1. ст. 30 Зако­ну України "Про інформацію", перебуває у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб.

Детальніше правове регулювання питань комерційної таємниці визначено в новому Цивільному кодексі України (гл. 46 "Право влас­ності на комерційну таємницю").

Ст. 505 ЦК установлює такі ознаки комерційної таємниці:

- інформація є невідомою і не є легкодоступною для осіб, які за­звичай мають справу с інформацією такого роду;

- невідомість інформації іншим особам зумовлює її комерцій­ну цінність;

- щодо інформації вжито заходів забезпечення її секретності;

- обмеження доступу до інформації здійснено особою яка воло­діє нею на законних підставах.

Нормами ст. 506 ЦК передбачено виключне право власника ін­формації, що становить комерційну таємницю на встановлення ре­жиму доступу до цієї інформації; надання права на використання та перешкоджання неправомірному розголошенню, збиранню та вико­ристанню.

Аналогічна норма міститься і в ч. 2 ст. 30 Закону України "Про ін­формацію", згідно з якою громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, ко­мерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або та­кою, яка є предметом їхнього професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує перед­баченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встанов­люють для неї систему (способи) захисту.

Отже, суб'єктом визначення доступності інформації, становить комерційну таємницю, виступає власник відповідної інформації або особа якій надано право розпоряджатися цією інформацією на закон­них підставах, наприклад керівник підприємства.

Законодавство не містить чітко визначених строків обмеження до­ступу інформації, що становить комерційну таємницю, порядку на­дання відповідного грифу матеріальним носіям інформації, способів її захисту, порядку надання доступу до цієї інформації та обов'язків осіб, що отримали доступ до неї.

Усі ці аспекти визначає власник інформації на власний розсуд з урахуванням обмежень, установлених законодавством. З огляду на прямий зв'язок права на встановлення режиму доступу до комерцій­ної таємниці із правом власності на інформацію, саме строком дії цьо­го права (наприклад авторських прав) і обмежується строк дії відпо­відного режиму.

Одним із обмежень у віднесенні інформації до комерційної таєм­ниці є визначення Кабінетом Міністрів України переліку відомостей, які не можуть становити комерційної таємниці. Згідно з даним пере­ліком комерційну таємницю не становлять:

- установчі документи, документи, що дозволяють займатися підприємницькою чи господарською діяльністю та її окреми­ми видами;

- інформація за всіма встановленими формами державної звіт­ності;

- дані, необхідні для перевірки обчислення і сплати податків та інших обов'язкових платежів;

- відомості про чисельність і склад працюючих, їхню заробіт­ну плату в цілому та за професіями й посадами, а також наяв­ність вільних робочих місць;

- документи про сплату податків і обов'язкових платежів;

- інформація про забруднення навколишнього природного серед­овища, недотримання безпечних умов праці, реалізацію про­дукції, що завдає шкоди здоров'ю, а також інші порушення за­конодавства України та розміри заподіяних при цьому збитків;

- документи про платоспроможність;

- відомості про участь посадових осіб підприємства в коопера­тивах, малих підприємствах, спілках, об'єднаннях та інших організаціях, які займаються підприємницькою діяльністю;

- відомості, що відповідно до чинного законодавства підляга­ють оголошенню²¹⁹.

Установлення переліку відомостей, доступ до яких не може бути обмежений суб'єктами підприємницької діяльності, є однією з га­рантій забезпечення поінформованості державних органів та громад­ськості про важливі аспекти їхньої діяльності.

Надаючи органам державної влади, відповідно до їх компетен­ції, інформацію, що становить таємницю, на них також покладають обов'язок дотримувати встановленого режиму обмеження доступу. Так, ст. 507 ЦК зобов'язує органи державної влади охороняти комер­ційну таємницю, яка надана ним у процесі їх діяльності.

Ще один механізм захисту інформації, що становить комерцій­ну таємницю, визначено нормами ч. 4 ст. 25 Господарського кодексу України (ГК)²²⁰. які передбачають, обов'язок держави забезпечувати захист комерційної таємниці суб'єктів господарювання.

Неправомірне збирання, розголошення та використання комерцій­ної таємниці розглядається як вид недобросовісної конкуренції, що вважається правопорушенням (ст. 32 ГК).

Українське законодавство передбачає кримінальну відповідаль­ність за протиправні дії щодо інформації, що становить комерційну таємницю. Так, ст. 231 Кримінального Кодексу України передбачає відповідальність за незаконне збирання з метою використання або ви­користання відомостей, що становлять комерційну таємницю. Неза­конними вважаються "умисні дії, спрямовані на отримання відомос­тей, що становлять комерційну таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей (комерційне шпигунство), а та­кож незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб'єкту господарської діяльності".

Інша Стаття 232 КК встановлює відповідальність за "умисне роз­голошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв'язку з професійною або службовою діяльніс­тю, якщо воно вчинене з корисливих чи інших особистих мотивів і за­вдало істотної шкоди суб'єкту господарської діяльності".

Оскільки законодавство встановлює кримінальну відповідаль­ність за розголошення та незаконний доступ до комерційної таєм­ниці, для застосування цих механізмів правового захисту власник цієї інформації повинен встановлювати відповідні процедури ви­значення інформації комерційною таємницею та взяття з осіб, що отримують допуск до такої інформації, зобов'язань щодо її нерозголошення.

 

Професійна таємниця

 

Закон України "Про інформацію" (ст. ЗО) називає "інформацією професійного характеру" і передбачає право фізичних та юридичних осіб захищати її. Існує істотна відмінність між комерційної та служ­бовою таємницею. Щодо комерційної таємниці як правило, одна й та сама особа є і суб'єктом визначення доступності, і суб'єктом, що ви­значає заходи захисту такої інформації, причому і те й інше здійснює на власний розсуд. Розголошення або надання доступу до професій­ної таємниці перебуває у компетенції її власника, а обов'язки та від­повідальність щодо її захисту несе особа, якій цю інформацію дові­рив власник у зв'язку з виконанням нею своїх професійних обов'язків, як правило, в інтересах власника інформації. Більше того, обов'язки особи щодо захисту професійної таємниці та запобігання її розголо­шенню без дозволу власника визначаються законодавством, яким ре­гулюється відповідний вид професійної діяльності.

Попри на те, що окремі види інформації, яка становить професій­ну таємницю, врегульовані правовими нормами різних галузей зако­нодавства, існують певні загальні критерії віднесення інформації до

професійної таємниці:

- інформація довірена або стала відомою особі виключно у зв'язку з виконанням нею своїх професійних обов'язків;

- особа, якій довірено інформацію, не перебуває на державній або муніципальній службі (в іншому випадку інформація вва­жається службовою таємницею);

- заборону на розповсюдження довіреної або такої, що стала ві­домою, інформації, яка може зашкодити правам або законним інтересам довірителя, встановлено законом;

- інформація не належить до відомостей, що становлять держав­
ну або комерційну таємницю.

За такими критеріями розрізняю лікарську, адвокатську, нотарі­альну, страхову, банківську та деякі інші види таємниці.

Особливі права і обов'язки у суб'єктів певних видів професійної діяльності виникають не просто так. Усі види професійної діяльнос­ті: (лікарської, адвокатської, нотаріальної, страхової, банківської та ін) виконують важливу суспільну функцію в громадянському суспіль­стві. Через це більшість перелічених видів професійної діяльності без­посередньо згадується в нормах Конституції України.

Саме великим суспільним значенням функцій названих видів про­фесійної діяльності і зумовлене застосування додаткових заходів за­безпечення цієї діяльності та прав й інтересів тих, хто звертається за

їх послугами.

Особливістю правого регулювання професійної таємниці слід, також вважати те, що відповідні правила поведінки своїм виник­ненням зобов'язані не загальнолюдським моральним нормам, а нор­мам корпоративної моралі, або, як її ще називають, професійної етики. Ці норми виникли в процесі здійснення того чи іншого виду діяльності, і для людей, які не належать до відповідної професії, мо­жуть бути неприйнятними. Найбільш яскравим і давнім прикладом професійної таємниці можна вважати лікарську таємницю, корені якої йдуть ще у Давній Греції і яка була викладена у клятві Гіппокра­та на межі V-IV ст.. до н.е.

В Україні на законодавчому рівні лікарську таємницю закріпле­но в "Основах законодавства України про охорону здоров'я". Ст. 40 цього Закону визначає, що "медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, ін­тимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розго­лошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами ви­падків. При використанні інформації, що становить лікарську таєм­ницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому чис­лі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути за­безпечена анонімність пацієнта".

Таким чином, особливістю лікарської таємниці є конфіденційнійність інформації щодо ідентифікації відомостей медичного характе­ру з конкретною людиною, за допомогою яких можна дізнатися про стан здоров'я конкретної особи.

З нормами, що регулюють лікарську таємницю, пов'язаний обов'язок лікаря надавати медичну інформацію (ст. 39 "Основ зако­нодавства України про охорону здоров'я"). Згідно з нормами цієї стат­ті, лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних захо­дів, прогноз можливого розвитку захворювання, в т. ч. наявності ри­зику для життя і здоров'я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для по­дальшого лікування.

В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шко­ди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він ін­формує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховую­чи особисті інтереси хворого. Так само лікар діє, коли пацієнт пере­буває в непритомному стані (ч. З ст. Основ)

Ця норма практично є єдиним випадком, коли людина може бути обмежена в отриманні персональної інформації про себе, яка не ста­новить державної таємниці.

Аналогічні вимоги містить і Закон України "Про психіатричну допомогу". Зокрема, ст. 6 його передбачає, що медичні працівни­ки, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професій­них, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність в особи психічного розладу, про факти звернення за психі­атричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи пе­ребування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психіч­ного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості. Ця інформація може передаватися за згодою особи або її законного представника для проведення обстеження та лікування чи захисту її прав і законних інтересів, для здійснення наукових дослі­джень, публікацій в науковій літературі, використання у навчальному процесі. А також без зазначеної згоди для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; для провадження дізнання, попереднього слідства або судового роз­гляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчо­го, прокурора та суду.

Встановлена законодавством адвокатська таємниця, яку адво­кат зобов'язаний зберігати, є однією із гарантій сумлінного вико­нання адвокатом своїх професійних обов'язків та забезпечення прав і законних інтересів його клієнта. Згідно ст. 9 Закону України "Про адвокатуру", предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть кон­сультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних ад­вокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Крім того, дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розго­лошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокату, поміч­нику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань заборо­няється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокат­ської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтер­есах третіх осіб.

Слід зазначити, що вимоги щодо збереження адвокатської таєм­ниці не мають строку давності, адже нормами ст. 10 Закону Украї­ни "Про адвокатуру" взагалі забороняється вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю.

Дотримання цієї норми забезпечується додатковими правилами, а саме:

- з питань, що становлять адвокатську таємницю, адвокати й технічні працівники адвокатських об'єднань не можуть бути допитані як свідки;

- документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди.

- законом установлюється особливий порядок надання дозволу на прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю.

Адвокати, винні в розголошенні конфіденційних відомостей, що становлять адвокатську таємницю, несуть дисциплінарну відповідаль­ність, а у разі розголошення ними без дозволу слідчого або проку­рора даних попереднього слідства - і кримінальну відповідальність.

Найбільш детально правову й етичну природу професійної адво­катської таємниці викладено в Загальному кодексі правил для адво­катів країн Європейського Співтовариства. Згідно з п. 2. 3. цього кодексу, особливість професії адвоката полягає в тому, що він одер­жує від клієнта відомості, які той не буде повідомляти іншій особі, а також іншу інформацію, яку йому належить зберігати в таємниці. Довіра до адвоката може виникнути лише за умови обов'язкового до­держання ним принципу конфіденційності. Таким чином, конфіден­ційність є першорядним і фундаментальним правом та обов'язком адвоката.

Відповідно до цього режим конфіденційності інформації, пов'язаної з професійною діяльністю адвоката, визначається низкою правил:

- адвокат зобов'язаний однаковою мірою зберігати в таємниці як відомості, одержані ним від клієнта, так і інформацію про клієнта, надану йому у процесі надання послуг клієнту;

- на обов'язок додержання конфіденційності не поширюється дія строку давності;

- адвокат зобов'язаний вимагати додержання конфіденційності від помічників і від будь-яких інших осіб, які беруть участь у наданні послуг клієнту.

Таємниця вчинюваних нотаріальних дій, як її визначена в норма ст. 8 Закону України "Про нотаріат"²²⁷, полягає в тому, що нотаріу­си та інші посадові особи, що вчиняють нотаріальні дії, зобов 'язані додержувати таємниці цих дій. Обов'язок додержання таємниці вчи­нюваних нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчи­нені нотаріальні дії стало відомо у зв'язку з виконанням ними служ­бових обов'язків.

Законом також передбачено деякі гарантії додержання нотаріаль­ної таємниці. Нормами тієї ж ст. 8 Закону України "Про нотаріат" ви­значено вичерпний перелік випадків розголошення цих відомостей. Так, довідки про вчинені нотаріальні дії та документи і копії з них

видаються:

- тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії;

- на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, ор­ганів дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільни­ми або господарськими справами, що перебувають у їх про­вадженні;

- на письмову вимогу державної податкової адміністрації, не­обхідну для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування;

- довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача.
Законом передбачено відповідальність за порушення нотаріаль­ної таємниці.

Дуже схожою за своїми ознаками з нотаріальною є таємниця страхування, передбачена Законом України "Про страхування ", у ст. 19 якого одним з обов'язків страхувальника (п. 6) названо "тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за ви­нятком випадків, передбачених законодавством України".

 

Банківська таємниця

 

Ще Одним специфічним видом конфіденційної інформації є бан­ківська таємниця. В Законі України "Про інформацію" (ст. 30) цей вид конфіденційної інформації названо поряд із професійною та комерційною таємницями, що в принципі дає можливість розглядати банківську таємницю як самостійний вид конфіденційної інформації, хоча банківська таємниця має ті ж самі ознаки і природу, що й про­фесійна. Так, ст. 60 Закону України "Про банки і банківську діяль­ність" визначає, що "інформація щодо діяльності та фінансового ста­ну клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієн­та та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг бан­ку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шко­ди клієнту, є банківською таємницею". Банківською таємницею, зокрема, є:

- відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан корес­пондентських рахунків банків у Національному банку України;

- операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієн­та, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів;

- системи охорони банку та клієнтів;

- інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таєм­ниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація;

- інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інформації.

Таким чином, банківська таємниця є специфічним видом конфі­денційної інформації, що пов'язана з виконанням юридичними осо­бами банківської діяльності та належністю фізичних осіб до відповід­ної професії - банківських службовців. Це цілком вкладається в рам­ки професійної таємниці, адже її суб'єктами є не тільки люди відпо­відної професії - лікарі, адвокати, працівники страхових компаній, але і юридичні особи - медичні заклади і установи, адвокатські фір­ми, об'єднання, страхові компанії тощо.

Законодавство визначає особливі вимоги для банківських установ щодо забезпечення відповідного правового режиму та вжиття заходів захисту інформації, що становить банківську таємницю.

Так, згідно зі ст. 61 Закону України "Про банки і банківську діяль­ність", банки, зокрема, мають обов'язок щодо:

обмеження кола осіб, які мають доступ до інформації, що ста­новить банківську таємницю;

- організації спеціального діловодства з документами, що міс­тять банківську таємницю;

- застосування технічних засобів для запобігання несанкціоно­ваному доступу до електронних та інших носіїв інформації;

- застосування застережень щодо збереження банківської таєм­ниці та відповідальності за її розголошення у договорах і уго­дах між банком і клієнтом.

Законодавством встановлено також обов'язки і відповідальність осіб, які мають доступ до банківської таємниці, щодо дотримання ре­жиму обмеження доступу:

- працівники банку в разі прийняття їх на роботу підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці

- керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконан­ні своїх службових обов'язків.

- аналогічний обов'язок щодо охорони довіреної їх банківської таємниці встановлено і щодо приватних осіб та організацій, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку отри­мали інформацію, що є банківською таємницею.

У разі заподіяння розголошенням банківської таємниці шкоди ін­тересам банку чи клієнта вона підлягає відшкодуванню за рахунок особи, винної у її розголошенні.

Безпосередньо порядок організації обігу інформації, що становить банківську таємницю, визначено згідно з Постановою Національного банку України "Про затвердження Правил зберігання, захисту, вико­ристання та розкриття банківської таємниці".

Зокрема, цими правилами (п. 2. 1.) передбачено, що з метою забезпечення зберігання та захисту банківської таємниці банки зобов'язані у внутрішніх положеннях установити спеціальний поря­док ведення діловодства з документами, що містять банківську та­ємницю, зокрема визначити: порядок реєстрації вихідних докумен­тів, роботи з документами, що містять банківську таємницю, відправ­лення та зберігання документів, які містять банківську таємницю, а також особливості роботи з електронними документами, які містять банківську таємницю.

Потреба проставлення на документах грифу "Банківська таємни­ця" визначається відповідним виконавцем під час опрацювання вхід­них документів банку. Наявність на документах та інших матеріаль­них носіях інформації грифу "Банківська таємниця" зумовлює засто­сування подальших заходів захисту інформації. Так, під час роботи з документами, що містять гриф "Банківська таємниця", працівни­ки банку мають забезпечити зберігання таких документів у сейфах або шафах, які надійно замикаються і до яких не мають доступу тре­ті особи.

Банки зобов'язані під час відправлення (передавання) інформації, що містить банківську таємницю, забезпечити її гарантовану доставку та конфіденційність. Забороняється відправлення документів із гри­фом "Банківська таємниця" з використанням факсимільного зв'язку або іншими каналами зв'язку, що не забезпечують захисту інформації.

Автоматизовані системи, які обробляють інформацію, що містить банківську таємницю, мають створюватися банками так, щоб обмеж­ити доступ користувачів лише в межах, необхідних для виконання їх службових обов'язків.

Одним із елементів забезпечення захисту інформації, що стано­вить банківську таємницю, є визначені законодавством особливі під­стави та процедура розкриття банками такої інформації. Так, згідно зі ст. 62 Закону України "Про банки та банківську діяльність", інфор­мація про юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таєм­ницю, розкривається банками:

1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;

2)на письмову вимогу суду або за рішенням суду;

3)органам прокуратури України, Служби безпеки України, Мі­ністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України, Державної податкової служби України (з питань оподатку­вання або валютного контролю);

 

5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу або у разі виник­нення підозр;

6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів.

Відповідно до зазначених "Правил зберігання, захисту, викорис­тання та розкриття банківської таємниці", затвреджених НБУ, отри­мавши запит про розкриття інформації, що становить банківську та­ємницю, банк зобов'язаний розкрити цю інформацію або дати моти­вовану відповідь про неможливість надання відповідної інформації протягом 10 робочих днів з дня отримання вимоги.

Важливою вимогою при розкритті інформації, що становить бан­ківську таємницю, є те, що банку дозволяється надавати відомості лише щодо конкретної юридичної або фізичної особи, зазначеної у за­питі, та лише у випадку, якщо ця особа є клієнтом цього банку. Роз­криття ж інформації про інших осбі не допускається.

Так, банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншо­го банку, навіть якщо вони зазначені в документах, договорах та опе­раціях клієнта, якщо інше не зазначено в дозволі клієнта іншого бан­ку або вимозі, рішенні (постанові) суду.

Крім того, під час надання інформації про операції за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підпри­ємницької діяльності за конкретний проміжок часу банк надає інфор­мацію про рух коштів на рахунку клієнта без зазначення контраген­тів за операціями.

 

 

Питання для самоконтролю:

 

1. Що розуміється під комерційною таємницею як об'єктом права?

2. Що розуміється під банківською таємницею як об'єктом права?