ВЕЗ та тенденції їх розвитку.

У зарубіжній практиці «вільні економічні зони» є, як правило, невеликими територіальними анклавами з особливо сприятливим режимом для діяльності іноземного капіталу, слабко пов’язаними з національним ринком і орієнтованими переважно на розвиток експорту.

Різноманітність вільних економічних зон виражається у багатстві термінів. Останнім часом використовується понад 20 термінів для позначення того, що відоме, як експортні зони.

У публікаціях зустрічаються такі терміни – синоніми: митна зона, вільна митна зона,

зовнішньоторгова зона, вільна економічна зона,вільна експортноорієнтована зона,промислово експортноорієнтована зона, спеціальна економічна зона, безмитна торгова зона,безмитна зона, зона спільного підприємництва.

Важливою новацією є те, що привілеї та переваги зон замість того, щоб концентрувались на чітко визначеному просторі, були поширені на інші підприємства (місцеві і ті, що належать іноземцям), які діяли в будь – якій частині країни.

Другим відхиленням від початкового задуму є те, що експортноорієнтовані зони набули також функції сприяння експорту. Класичним прикладом такої еволюції є вільна зона Манаус у Бразилії, котра працює переважно на забезпечення внутрішнього ринку.

Тенденції перетворення зон в імотрноорієнтовані зумовлювали три чинники: технічні труднощі здійснення контролю за контрабандою із зон на решту території країни; спільний тиск із боку місцевих споживачів; урядова політика заохочення до розвитку внутрішньогосподарських зв’язків як протидії проникненню на внутрішній ринок іноземного капіталу.

Третім важливим явищем стало закріплення місцевих підприємств у експортноорієнтованих зонах. У деяких країнах (Індії) участь місцевих фірм, хоча б у формі спільних підприємств. Досить значна.

Четвертою тенденцією, яка ще тільки формується, є перетворення класичних промислових експортноорієнтованих зон на зони, що спеціалізуються на наданні послуг. Заснуванням першої сервісноорієнтованої зони, якщо не враховувати сектора банківських послуг, можна вважати рішення Таїланду, прийняте на початку 1989 р., про створення експортноорієнтованої зони інформаційних послуг.

Дослідження феномена зонування економічного простору та управління ним обмежимо аналізом світової практики у сфері створення таких типів особливих економічних зон: експортно – виробничих зон; зон зовнішньої торгівлі; зон підприємств; науково – технологічних парків.

Типи ВЕЗ.

У зарубіжній практиці «вільні економічні зони» є, як правило, невеликими територіальними анклавами з особливо сприятливим режимом для діяльності іноземного капіталу, слабко пов’язаними з національним ринком і орієнтованими переважно на розвиток експорту.

Передбачається, що територія, вільна від митного оподаткування, повинна бути огороджена високим парканом із невеликою кількістю входів – виходів, які охоронятимуться службою безпеки і митниками. Отже,інтерес, виявлений багатьма країнами до ЕВЗ (найпоширенішого типу особливих зон), зумовлений насамперед помітними досягненнями ряду таких зон за останній час. Ці досягнення відображаються у показниках обсягу експорту, рівня зайнятості, швидкості освоєння технології чи промислової модернізації. Тому запорука успіху ЕВЗ полягає в хорошому плануванні на початкових стадіях, а також високій адаптивності та гнучкості наступного процесу адміністрування.

Існує два основних типи зон зовнішньої торгівлі: зони загального призначення (general purpos, GP); субзони спеціального призначення (special purpose,SP).

GP – зони, які перебувають під спостереженням митної служби США та законно функціонують поза їх митним простором. Вони розташовані в районах складування товарів, поблизу доків. Промислових парків і аеропортів. Компанії правомочні здійснювати бізнес всередині GP – зон на постійній чи тимчасовій основі.

Субзони. Як правило, мають імпортну орієнтацію і організовуються та керуються крупними компаніями.

Зони підприємств (Enterprise Zones), розташовані у США, - це спеціальні території, в яких діючі підприємства отримують від місцевої, 9штатівської чи федеральної влади певні преференційні права. Вони створюються в районах великих міст, які економічно депресують, із високим рівнем безробіття і зазвичай займають площу в кілька квадратних метрів.

Останнім часом серед різноманітних особливих економічних зон певне місце зайняли так звані науково - технологічні парки. Процес їх активного поширення заслуговує уваги. Цей процес відрізняється високою синхронністю протікання у різних країнах. Такі утворення називають по – різному («технопарк», «національний центр», «тех – поліс» та ін..). їх особливостями є те, що вони створюються на базі потужних виробничих та наукових центрів використовуючи взаємні їх переваги в технологіях, інноваціях, використанню потенціалу.

Наукові парки являють собою райони з підвищеною концентрацією високотехнологічних підприємств, розташованих поблизу великих наукових закладів. До необхідних передумов створення наукових парків (НП) належить: велика кількість інноваційних ідей, доступ до джерел венчурного капіталу, інфраструктура НП і промисловості, привабливі умови життя та відпочинку. Знайти універсальний критерій ефективності наукових парків у будь – якій адекватній індексній формі проблематично.

В Японії програма «Технополіс» стала третьою урядовою концепцією розвитку міст. Дві попередніх концепції територіальних виробничих утворень – концепції промислових (1960 – ті роки) та «інформаційних» міст – були безуспішними, насамперед через фінансові ускладнення. Технополіс - це місто та прилегла до нього територія, де в органічній єдності розташовані підприємства високотехнологічних галузей промисловості, наукові заклади, вузи, що готують для технополіса й інженерні кадри, та житлова забудова.

Дана програма створення технополісів, розроблена Міністерством зовнішньої торгівлі і

промисловості (МЗТП), мала на меті таку основну ціль, як перерозподіл промисловості з центру на периферію.

Кожна економічна зона повинна розглядатися як система, відкрита для зовнішнього економічного середовища та пов’язана з багатьма різноманітними каналами.

Практика підтверджує, що найефективнішим є зони – острови (Шрі – Ланка, Маврикій, Хайнань і т.п.). Географічна ізольованість подібних зон надійно захищає їх, особливо на початковій стадії розвитку, і тим самим підвищує шанс виживання цих «островців податкового раю» у суворому економічному просторі.

Найвища ефективність зон відповідає оптимальній стратегії використання ресурсів, насамперед інвестиційних. Окрім «ресурсної» складової, у структурі ефективності треба враховувати «режимну» складову: економічний комфорт у зоні формується національним поєднанням найрізноманітніших пільг – податкових, валютних, митних і т.д.