Австрійська політика і суспільні настрої в Боснії і Герцеговині в 1878-1914р

На Берлінському конгресі 1878р Австро- Угорщина дістала прово вести на територію Боснії та Герцеговини свої війська з метою відновленя порядку й встановленя нової системи управліня. Відень у цьому активно підтримували Німечина та Великобританія які не були заінтересовані в посилені позицій Росії в регіоні. Австро- Угорщина таким чином перетворювалась на головну силу в розвязані "східного питаня" а Боснія та Герцеговина на важливий плацдарм у просувані австрійців вглиб євопейських провінціи Туречини. 17 липня 1878р австрійські війська перетнули кордон Османської імперії і вступили на територію Боснії та Герцеговини зустрівши при цьому відчайдушний опір. Австро-Угорщина не приховувала своїх намірів щодо Боснії та Герцеговини. Вже у 1879р рейхсрат висловився за остаточне приєднаня тимчасовн окупованих територій. Після тимчасової окупації Боснії австрійськими військами на територію краю було запроваджено режим особливого управліня. У 1882р цивільне управліня було відокремлене від військового а посаду намісника призначено барона Калая. Наступним кроком у цьому напрямі стала анексія Боснії та Герцеговини здійснена Австро-Угорщиною в 1908р всупереч міжнародним правилам і нормам що регламентували стасус цієї турецької провінції. Анекція фактично започаткувала практичну підготовку до майбутньої війни. У Боснії та Герцеговині дедалі більшу підтримку дістають політичні партії та організації які закликають до боротьби проти австрійської окупації. Особливе місце серед них посідала "Молода Боснія"революційно-націоналістична група молоді яка перебувала під впливом соціалістичних ідей.

17..Грецька революція, або Грецька війна за незалежність 1821—1829 років (грец. Ελληνική Επανάσταση του 1821) — революція грецького народу, в результаті якого було повалено османське панування та завойована незалежність Греції. Початок повстання 25 березня нині святкується в країні як національне свято — День незалежності Греції^[1].

Передумови: Національно-визвольна боротьба грецького народу проти османського панування набула особливого поштовху наприкінці 18 — на початку 19 століття: всередині країни до збройної боротьби стало селянство — клефти, поза Грецією утворювались таємні революційні організації. Так, 1814 року в Одесі грецькими патріотами Ніколаосом Скуфасом, Еммануїлом Ксантосом і Афанасієм Цакаловимзасноване товариство «Філікі Етерія», яке головним чином і підготувало організоване збройне повстання в Греції.

За значимістю подій національно-визвольної боротьби грецького народу 18-19 століть її можна поділити на такі етапи:

§ збройна боротьба клефтів і арматолів;

§ «морська війна» під проводом Ламброса Кацоніса;

§ діяльність Рігаса Фереоса з Велестіно і його політична програма «Нове політичне правління для народів Румелії, Малої Азії, островів Середземного моря, Волощини і Молдавії»;

§ дільність таємних революційних товариств: «Вітальня грецької мови» в Парижі, «Товариство любителів муз» в Афінах, «Філікі Етерія» в Одесі;

§ організація збройного повстання членами «Філікі Етерії»;

§ власне національно-визвольна війна 1821—1829 років.

Підготовка повстання

Революція розпочалась в умовах національного і соціального пригнічення в Греції та піднесення національно-визвольної боротьби грецького народу. Підготовлена членами товариства «Філікі Етерія», очолюваного від 1820 року генералом російської службиОлександром Іпсіланті.

13 жовтня 1820 року Іпсіланті скликав в Ізмаїлі нараду «Філікі Етерія». Оскільки в цей час у Північній Греція впродовж чотирьох місяців точилася боротьба між Алі-пашою та Махмудом ІІ, нарада вирішила розпочати повстання в грудні 1820 року. За відведені два місяці Іпсіланті мав дістатись із Трієста до півострова Мані і звідти розпочати повстання. Одночасно повстання мало розпочатись в Дунайських князівствах, розраховувала Етерія і на підтримку сербського князя Мілоша Обреновича^[2], який очолював антитурецьке повстання сербів 1815 року.

Коли етерійці вже почали підготовку до виконання Ізмаїльських рішень, Олександр Іпсіланті одноосібно змінив план, що, вірогідно, спричинила внутрішня боротьба у «Філікі Етерії» між різними угрупуваннями. Тепер Іпсіланті вважав за потрібне спочатку підняти повстання у Дунайських князівствах, а звідти через Македонію пробиватись у Грецію. 24 лютого 1821 в Яссах Олександр Іпсіланті звернувся до повстанців у своїй відозві «В бій за віру і батьківщину», після чого сотні патріотів прибули у його табір в Молдові. За місяць повстання поширилось у Греції, розпочалась національно-визвольна війна.

Повстання в Греції розпочалося у другій половині березня 1821 року. Впродовж трьох місяців повстання охопило весь Пелопоннес, частину континентальної Греції, частину островів Егейського моря. Рушійною силою революції було селянство, керівником виступила буржуазія, що тільки починала формуватися. Зібрані в січні 1822 року в Піаду (поблизу Епідавра) Національні збори проголосили незалежність Греції та прийняли демократичну конституцію (Епідаврський органічний статут 1822).

Султанський уряд у відповідь здійснив жорстокі репресії проти греків. Влітку 1822 року тридцятитисячна турецька армія вдерлася у Пелопоннес, але відступила, зазнавши значних втрат. Грецькі війська, керовані талановитими полководця Маркосом Боцарісом, Теодоросом Колокотронісом, Георгіосом Караїскакісом, стійко трималися.

Протиріччя між різнорідними силами, які об'єдналися під прапором революції, призвели до двох громадянських війн (див. Громадянські війни в Греції 1824–1825). У першу громадянську війну (кінець 1823 — травень 1824 року) тісно пов'язані із селянством військові керівники (на чолі з Колокотронісом) боролися проти кодзабасів — багатих землевласників Пелопоннесу, що вступили у союз із судновласниками острова Ідри. У другій громадянській війні (листопад 1824 — початок1825 року) виник конфлікт між кодзабасами (до них приєднався сам Колокотроніс) та судновласниками.

У лютому 1825 року на допомогу султану Махмуду ІІ прийшла армія його єгипетського васала під командуванням Ібрагіма-паші, яка спустошили більшу частину Пелопоннесу і разом з турецькою армією 10 квітня (22 квітня) 1826 року опанувала Месолонгіоном. На допомогу грецьким військам прибували іноземні добровольці. В першу чергу, тиск громадської думки, а також протиріччя у, так званому, «Східному питанні» змусили уряди європейських держав втрутитися в грецькі справи^[3].

Обрання Національними зборами в Тройзені (квітень 1827 року) Іоанна Каподистрії, колишнього міністра закордонних справ Росії, президентом Греції розцінювалося західноєвропейською дипломатією як свідчення зростання російського впливу. Щоб послабити вплив Росії і зміцнити свої позиції, Великобританія та Франція домоглися укладення з нею Лондонської конвенції 1827 року, за якою три держави зобов'язувались спільно вимагати від турецького уряду надання Греції автономії за умови сплати нею щорічної данини султану.

Результатом ігнорування Туреччиною Лондонської конвенції стала Наваринська битва 8 жовтня (20 жовтня) 1827 року, в якій союзницька англо-франко-російська ескадра знищила турецько-єгипетський флот. За Адріанопольським мирним договором 1829 року, укладеним після перемоги Росії в російсько-турецькій війні 1828—1829 років, Туреччина визнавала автономію Греції за умови сплати нею щорічної данини султанові, а 1830 року Греція стала незалежною державою, що офіційно засвідчив Лондонський протокол.