Тема 2. Теоретичні засади здійснення соціального супроводу

 

Враховуючи, що базовою моделлю соціального супроводу є модель «ведення випадку», потрібно визначити основні принципи її впровадження.

«Ведення випадку» – це процес ідентифікації людини, що має специфічні соціальні потреби, розробки і реалізації плану, за яким соціальні, освітні і медичні ресурси використовують найбільш ефективно з метою досягнення оптимального результату для клієнта за найменших витрат [7, с. 160]. Головна мета ведення випадку – оптимізувати функціонування клієнта, який має комплексні потреби, надаючи йому якісні та ефективні послуги.

Сьогодні в Росії в теорії та практиці соціальної роботи використовується термін «індивідуальна робота з випадком» [13], що передбачає надання соціальної допомоги клієнту в складних життєвих обставинах. Індивідуальна соціальна робота – це діяльність професійних соціальних працівників, що базується на психосоціальних, поведінкових, системних концепціях та допомагає індивідам і сім’ям у розв’язанні інтрапсихічних, міжособистісних, соціоекономічних проблем і проблем розвитку. Вона реалізується за умови безпосередньої взаємодії з клієнтом «віч на віч», «одни на один».

«Ведення випадку» ґрунтується на застосуванні тих комплексних моделей соціальної роботи (психосоціального, кризового втручання та ін.), які передбачають налагодження тривалих стосунків, корекцію становища клієнта шляхом його розвитку і забезпечення доступу до ресурсів [1, 7, 13, 16]. Соціальний працівник у такому разі відповідальний за оцінювання потреб клієнта, організацію і координацію надання необхідних послуг іншими спеціалістами.

Основним принципом «ведення випадку» є спрямованість соціальної роботи на вивчення індивідуальних потреб і ресурсів клієнта та подальше індивідуальне планування соціальної допомоги.

Однією із особливостей «ведення випадку» є організація надання допомоги саме вдома, а не в різних стаціонарних закладах. Аргументами з приводу цього твердження є такі факти:

* людина, як правило, потребує соціальної допомоги тимчасово (не протягом всього життя);

* переживати період проблем краще у звичному для клієнта місці він почувається комфортніше;

* для соціального становлення і психологічного “Я” особистості, де дуже важливо, щоб не втрачалися її соціальні зв’язки [14].

Метою допомоги саме за місцем проживання є створення таких умов, щоб кожна людина змогла жити самостійно і незалежно, і, якщо це можливо, у власному будинку та у звичному для неї соціальному оточенні. Соціальний працівник має провадити періодичний контроль за тим, чи проявляються позитивні зміни у процесі надання соціальних послуг і, якщо постає потреба, вносити зміни або доповнення до розробленого плану діяльності.

Дуже важливим у соціальній роботі з клієнтами є принцип розвитку самодопомоги і самозабезпечення. Сьогодні це є особливо важливим, оскільки у багатьох соціальних службах робота провадиться таким чином, що контакти клієнтів і соціальних працівників стають майже постійними, часто основне завдання щодо вирішення проблем клієнта бере на себе спеціаліст, в той час як особа не бере на себе певних зобов’язань.

Реалізація соціального супроводу передбачає взаємодію соціального працівника та клієнта. При розробці плану соціального супроводу, який визначає послідовність дій, спрямованих на покращення ситуації, враховуються питання, які мають вирішуватися самим клієнтом. Такий підхід формує відповідальність за кінцевий результат не лише спеціалістів, а й особи, що потребує допомоги, що упереджує формування патерналістського ставлення клієнта до діяльності соціального працівника.

Якщо розглянути соціальну роботу з клієнтом з точки зору впливу, пов’язану з діяльністю та впливами різних осіб і організацій, то різні види соціальної допомоги сприймаються клієнтом як форма соціальної підтримки.

Соціальна підтримка – це дії та чинники, які особа або окрема сім’я сприймає як такі, що допомагають їм або змінюють їх життя. Це, в першу чергу, стосується сприйняття членами сім’ї дій та впливів інших людей,

Соціальна підтримка клієнта спрямована на допомогу при подоланні стресових моментів, забезпечення нормального життя особистості з використанням їх внутрішніх ресурсів. Методи соціальної підтримки: схвалення; допомога; наставляння; психологічна допомога; інформація; конкретна практична дія.

Враховуючи, що сім’я або окремий клієнт перебуває у системі зовнішніх стосунків з оточуючим соціальним середовищем, то одним із завдань соціального супроводу є підтримка або розбудова мережі соціальних стосунків як підтримуючого компонента зовнішнього ресурсу. Аналіз індивідуальних потреб осіб і сімей, а також їх розв’язання потребують підтримки з боку конкретних осіб і організацій на відповідних рівнях суспільного життя [7, с.173].

Здійснення соціальної підтримки здійснюється із використанням мережі соціальної підтримки як комплексу взаємопов’язаних відносин, що забезпечує стійкі моделі взаємодії та міжособистісних стосунків. Така мережа, зазвичай, складається із усіх тих людей, що допомагають конкретній особі долати щоденні життєві негаразди, вона включає родичів, друзів, сусідів, колег та соціальних працівників, на яких може покластися особа або сім’я у своєму повсякденному житті.

У «теорії соціальної підтримки» наголошується, що те, у що люди вірять, як себе поводять та що відчувають, залежить від тих людей, з якими вони у житті взаємопов’язані:

- соціальна підтримка може дати зрозуміти, хто ти є;

- соціальна підтримка захищає клієнта від стресу;

- соціальна підтримка дає сім’ї та особі знання, навички та ресурси;

- соціальна підтримка забезпечує особистості можливість для соціалізації.

Одним із завдань соціального супроводу сім’ї є необхідність формування системи/мережі соціальної підтримки клієнтів, яка б була безпечною, викликала довіру і в подальшому сприяла родині у переборюванні усіх життєвих негараздів. Побудова підтримуючих мереж базується на використанні ресурсів громади, яку можна розглядати як соціальне середовище життєзабезпечення кожної конкретної особи або сім’ї. Принципи та механізми налагодження підтримки громадою сімей з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах, впроваджуються в практику соціальної роботи в Україні міжнародними організаціями Представництво благодійної організації «Кожній дитині» в Україні [7], Представництво благодійної організації «Надія та житло для дітей» в Україні [5].

На формування мережі соціальної підтримки спрямовані також і діагностичні методики, що дозволяють виявити зовнішні ресурси клієнта, осіб, які є авторитетними для нього і можуть надати необхідну матеріальну,інформаційну, моральну допомогу, незалежно від діяльності державних органів і спеціалістів. Враховуючи обмежені можливості державних установ, зокрема, центрів соціальних служб для сім’ї та молоді, надавати необхідну соціальну допомогу особам і сім’ям, які опинилися у складних життєвих обставинах, особливо стосовно сільської місцевості, використання ресурсів громади є перспективним напрямом у роботі центрів соціальних служб і місцевих органів виконавчої влади.

 

Метод врахування сильних сторін. Міжнародний досвід організації соціальної допомоги сім’ям, які перебувають у складних життєвих обставинах, базується не на зовнішньому втручанні спеціаліста, а, в першу чергу, враховує потребу активізації внутрішніх ресурсів самої сім’ї. Основою індивідуальної роботи з клієнтом є визначення і використання сильних сторін, що є вагомим внутрішнім ресурсом позитивних змін.

Під сильними сторонами розуміється позитивний потенціал членів родини. Це ті сторони, які допомагатимуть соціальному працівнику і на які він спиратиметься в своїй роботі. Усвідомлення і визнання ж сім’єю, що вона має сильні сторони, посилює її віру в можливість зміни ситуації на краще. Вміння помічати такі сторони в сім’ї додає також соціальному працівнику впевненості в тому, що сім’я має потенціал до змін [7, с. 50].

Концепція побудови взаємодії з клієнтом та сім’єю, що базується на використанні саме позитивних внутрішніх ресурсів – «метод врахування сильних сторін», впроваджується в Україні завдяки розробці соціальних проектів, спрямованих на підтримку сімей з дітьми, які опинилися у складних життєвих обставинах, що здійснюються неурядовими організаціями, зокрема, Холт Інтернешенел, Представництво благодійної організації «Надія та житло для дітей» в Україні [2, 5]. Запровадження запропонованих методик на практиці демонструє свою ефективність і дозволяє будувати взаємини спеціалістів і клієнтів на принципах взаємодії, відповідальності особистості за своє життя, активізації внутрішнього потенціалу.

Застосування методу сильних сторін передбачає не лише визначення проблем та потреб клієнта, а й пошук і розвиток факторів, які підтримують клієнта. При запитанні «Які у вас проблеми?», соціальний працівник має робити акцент на тому «які ресурси (сильні сторони) має сім’я, що допоможе їй впоратися з проблеми» [5]. Якщо витратити зусилля на пошук і розбудову цих умінь, то завдання соціального супроводу буде досягнуто: клієнти зможуть розширити свою компетентність і самостійно вирішувати власні проблеми.

Використання «сильних сторін» клієнта є запорукою формування бажання щось змінити, докласти зусиль до виправлення власної життєвої ситуації. При зустрічі, візиті до сім’ї потрібно акцентувати увагу на позитивних змінах, особливо, якщо клієнт чітко виконував попередньо обумовлене завдання. Про негативні моменти доцільно вести мову як про можливі перспективи до змін, ніж як про недоліки [5, с. 17].

Визначення позитивних, «сильних сторін» у роботі з клієнтами та сім’ями, які перебувають у складних життєвих обставинах, є досить складним завданням, особливо на початковому етапі роботи. Доволі часто соціальні працівники, які працюють з сім’ями, не можуть збагнути, що ж хорошого можна розгледіти у сім’ї, щодо якої розглядається питання вилучення дитини і позбавлення батьків батьківських прав. Хоча практика доводить, що у будь-якій ситуації можна знайти позитивні моменти на яких буде базуватися подальша робота. Наприклад: члени родини знають про те, що можна використовувати ресурси громади; любов та прихильність дітей; сім’я налаштована на співпрацю, готова до позитивних змін; взаємозв’язок між дитиною та сім’єю; підтримка родичів, друзів; збереження сімейних традицій; реалізація нездійсненних бажань і планів; минулий позитивний досвід сім’ї тощо.

У кожній індивідуальній ситуації позитивні моменти мають бути індивідуальними. Завдання соціального працівника знайти сильні сторони клієнта і використовувати їх як базову основу розвитку взаємодії у ході соціального супроводу.

Соціальний супровід, як форма індивідуальної роботи з клієнтом, має враховувати варіативність і нестабільність стану клієнта та стосунків між спеціалістом і клієнтом. У процесі взаємодії відбуваються постійні зміни самої особистості, стосунків з спеціалістом, зовнішнього оточення, що має враховуватися в ході корегування форм та методів соціальної допомоги. Напрями варіативності стосунків передбачають, що:

1) кожний клієнт є особистістю, здатною до змін і розвитку як під дією внутрішніх факторів, так і зовнішніх умов життя;

2) стосунки клієнта з соціальним працівником не є постійними і можуть змінюватися у процесі роботи;

3) стосунки клієнта з його соціальним оточенням не постійні і можуть змінюватися;

4) надання клієнту допомоги має враховувати індивідуальність клієнта, його соціально-економічний статус у суспільстві, національну та соціальну належність, специфіку стосунків з іншими людьми;

5) у процесі надання соціальної допомоги відбувається корекція поведінки клієнта, змінюється його позиція, світосприйняття [3].

При цьому особлива увага має приділятися особистій історії клієнта, оскільки саме в ній виявляються причини, які призвели особу до складної життєвої ситуації. Особливий акцент у діяльності соціального працівника має робитися на створенні умов, які стимулюють усвідомлення і переосмислення клієнтом особистого життєвого досвіду з подальшим визначенням життєвих уроків та шляхів виходу із ситуації.

 

Врахування культурних цінностей клієнта. Налагодження доброзичливих стосунків соціального працівника з клієнтом багато в чому залежить від прийняття спеціалістом культурних цінностей і стилів життя та поведінки відповідної соціальної групи. Адже кожна культурна група формує власні цінності і кодекси поведінки, що є домінуючими, та регулюють соціальне життя її членів. Будучи наріжним каменем культури, цінності визначають пріоритетне бачення, якими «повинні» бути життя і люди, що у житті «добре», а що «погано», а також що у поведінці людини «вірно», а що «неправильно» [10].

Цінності будь-якої культури формують основи життя представників цієї культури, регулюють міжособистісні взаємини, стосунки з авторитетними людьми і представниками інших культур, а також визначають поведінку.Культурні цінності визначають такі складові, як культурні традиції; загальноприйняті принципи або ідеали, пов’язані із мораллю і «прийнятною» поведінкою, які представники даної культурної традиції вважають вірними а також стійкі уявлення про те, якими «повинні» бути життєві цінності і люди.

Отже, культурні цінності визначають поведінку і правила життя клієнта. Правила поведінки забезпечують те, що поведінка членів однієї групи відповідає цінностям даної групи. Кодекс поведінки визначає прийнятну і неприйнятну поведінку представників групи у життєвих ситуаціях, особливо у соціальному плані. Практика свідчить, що багато культур мають схожі цінності, проте вони мають різні кодекси поведінки, що пов’язані з цими цінностями.

У більшості випадків проблеми міжкультурного спілкування не є наслідком наявної великої різниці культурних цінностей, а з’являються у випадку неправильного розуміння відповідної поведінки. Наприклад, усі культури дотримуються стандартів поваги, проте прояви поваги і дружби у різних культурах проявляються по-різному. В деяких культурах прямий зоровий контакт говорить про повагу, інтерес і бажання познайомитися. А в інших культурах ці знаки уваги означають виклик, агресивність і відсутність поваги. Тому, якщо невірно зрозуміти поведінку людини, це може призвести до порушення взаєморозуміння і відсутності контакту.

Соціальні працівники працюють з різними культурними групами: цигани, релігійні сім’ї, інваліди, безпритульні, алко-нарко залежні, підлітки тощо. Доволі часто культурні цінності соціальних працівників вступають у протиріччя з принципами і нормами поведінки клієнтів, з якими вони працюють, що ускладнює процес налагодження взаєморозуміння і їх співпраці. При плануванні роботи з клієнтом, необхідно враховувати культурні цінності, які він проповідує і які визначають його поведінку. Щоб розуміти своїх клієнтів, соціальні працівники мають знати певні цінності і кодекси поведінки тих соціокультурних груп, з якими вони працюють, і формувати неупереджене ставлення до них.

У роботі з клієнтом спеціаліст має оцінити на підставі аналізу та спостереження причини тих або інших вчинків клієнта. Не можна просто сперечатися з позицією чи діями клієнта, відстоюючи свою власну точку зору, адже дії кожного учасника процесу підкорені його власним переконанням і цінностям, які можуть не збігатися з точкою зору спеціаліста.

Звичайно, найкращою є ситуація, коли точки зору спеціаліста і клієнта збігаються, у такому разі формуються партнерські стосунки: спеціаліст розуміє проблему і його погляди на необхідні дії та процедури збігаються з думкою клієнта. Але на практиці, як правило, точка зору спеціаліста на проблему не збігається з думкою і оцінкою клієнта. У такому випадку спеціаліст має вміти доступно пояснити клієнту, що відбувається і яким чином це може вплинути на майбутнє.

Фахівцю, перш ніж розпочати роботу з клієнтом, слід перевести систему переконань клієнта у свою площину, або досягти компромісу, при якому основні цінності та переконання обох сторін залишаються неушкодженими.

Важлива річ, на яку необхідно звертати увагу, це особисті переконання фахівця, якими він керується у процесі роботи з клієнтом: наскільки вони відповідають етичним нормам соціальної роботи, наскільки вони є реальними й адекватними, а не декларативними.

 

Модель зміни поведінки. Будь-який процес соціальної роботи передбачає бажані чи можливі зміни у поведінці і житті клієнта, які він не завжди готовий прийняти і пережити. Модель зміни поведінки була свого часу розроблена психологами Д. Прохазки і Ді Клементе [Prochaska D., Di Clemente С], і вона описувала етапи змін і мотивацію до змін клієнтів, що мали наркотичну залежність. У мотиваційній психотерапії дана модель використовується для зміни поведінки з метою збереження репродуктивного здоров’я, профілактики ВІЧ-інфекцій, гепатитів В і С, реабілітації наркозалежних [8].

Враховуючи, що соціальний супровід передбачає зміни поведінки та стилю життя клієнта або сім’ї, при плануванні завдань і оцінці досягнень соціальний працівник має враховувати стадії змін і відповідно до них добирати методи впливу і наснаження клієнта.

Зміна поведінки (за Д.Прохазки і Ді Клементе) передбачає проходження шести стадій змін:

1) стадія байдужості;

2) стадія роздумів;

3) підготовка до дії;

4) стадія дії;

5) стадія підтримки дії;

6) стадія байдужості – зміна поведінки.

Стадія байдужості свідчить, що л юдина не усвідомлює того, що у неї є проблема, або серйозно не розмірковує про необхідність зміни власної поведінки. Насамперед, людина просто не володіє достовірною інформацією або ж не має бажання отримати її. В такому разі людина не вбачає проблеми, а отже і не бачить потреби щось змінювати у своєму житті. Є люди, які розуміють наявність у себе проблем, проте вони невпевнені у собі, їм важко самостійно контролювати себе і свою поведінку.

На цій стадії спеціалістові необхідно надати людині інформацію щодо її реального стану і майбутніх перспектив, стимулювати до проведення самооцінки ситуації самим клієнтом.

Стадія роздумів засвідчує, що людина починає реально усвідомлювати сутність і значення проблеми. Результатом може стати психічне перенавантаження, оскільки виникає розуміння необхідності змін у своєму житті. Людина намагається контролювати власну поведінку, проте з’являються сумніви щодо власних можливостей, розпочинається пошук зовнішньої підтримки. У такій ситуації клієнту потрібна додаткова інформація, оскільки відбувається аналіз необхідних кроків і можливих наслідків їхнього здійснення, оцінка необхідних внутрішніх та зовнішніх ресурсів.

Людина, що перебуває не стадії роздумів, рідко здатна до активних дій. Звичайно, дана стадія обмежується усвідомленням проблеми.

Підготовка до дії (рішення). Якщо особа вже володіє достатньою інформацією щодо власної проблеми і усвідомлює значення цієї інформації, вона починає шукати вихід із ситуації, що склалася, обмірковує можливі варіанти зміни поведінки і умови, необхідні для цього.

Стадія дії. Поступово особа змінює свою поведінку і критично вибирає фактори, що на неї впливають, що дозволяє прийняте раніше рішення реалізувати на практиці. Людина починає вірити у власні сили, у можливість змін у житті. Оточуючі починають помічати зміни в її житті, поведінці, що відбуваються. Тому на цьому етапі позитивна підтримка оточення є дуже вагомою.

Підтримка дії. На цьому етапі людина намагається закріпити отримані результати і попередити повернення до попередньої моделі поведінки (рецидив). Людина уже може відчувати страх перед рецидивом, невпевненість у можливість дотримуватися обраної моделі поведінки. На даному етапі досить вагому підтримку надає «впливове» оточення, а позитивна підтримка з боку близьких і значущих осіб знижує вірогідність рецидиву.

Стадія байдужості – зміна поведінки. Обрана поведінка стає звичною для людини, зникає страх перед поверненням до старих стереотипів і прагнень. Закінчення стадії змін, це коли людина припиняє позитивно думати про попередню поведінку. Процес змін поведінки та звичок людини триває мінімум 6 місяців.

Дана модель є циклічною, оскільки на будь-якій стадії через внутрішні або зовнішні фактори людина може повернутися на стадію байдужості або роздумів. Це виникає у випадку, коли людина не спроможна підтримати і закріпити отримані зміни, тоді виникає рецидив – повернення до проблемної поведінки. Цей стан може мати істотні негативні наслідки: втрату віри у себе і можливість змінити власну поведінку, контролювати власне життя.

 

 

Рис. 2.1. Модель зміни поведінки

 

Головним показником можливого прогресу є стадія, на якій перебуває людина, чим далі вона просувається по «спіралі змін», тим вірогіднішим є позитивний результат зміни поведінки. Головним важелем до зміни поведінки клієнта є сформаність у нього мотивації до зміни.

 

Стадії зміни стилю життя клієнта (модель «двері, що обертаються» Werch & DiClemente). Суть моделі «двері, що обертаються» (Werch & DiClemente) полягає в тому, що процес входження в будь-яку кризову ситуацію (вживання наркотиків, нікотинова залежність, вихід дитини на вулицю тощо) умовно розбивається на 5 етапів: від стадії байдужості, коли людина не проявляє ніякого інтересу до певної «негативної поведінки», до діаметрально протилежної стадії байдужості, коли людина цілком призвичаїлася до «нових» умов і обставин життя і не задумується над тим, що з цим необхідно боротися. Ці стадії цілком відповідають моделі зміни поведінки, проте у моделі Werch & DiClemente розглядається і зворотній етап повернення до попереднього стану і умови його досягнення.

Зміни поведінки і стилю життя клієнта, відповідно з «соціальними нормами» не можуть проходити миттєво, вони передбачають проходження ряду проміжних стадій, які були пройдені у процесі набуття вади. Модель називається «вертушка» або «двері, що обертаються», тому що перейти з одного положення «дверей» до іншого неможливо без проходження проміжної стадії [9].

Дана модель проаналізована Н.М.Комаровою і А.Й.Капською на прикладі роботи з «дітьми вулиці» [9, с. 55]. Відповідно до розробленої моделі виокремлено п’ять стадій зміни стилю життя дитини у процесі виходу із сім’ї «на вулицю»:

1. Стадія байдужості: дитина навіть не розглядає можливість виходу на вулицю, причому «вихід на вулицю» передбачає широке розуміння цього поняття.

2. Стадія роздумів – дитина по-справжньому задумується над тим, щоб залишити домівку й піти на вулицю.

3. Підготовча стадія – дитина має намір вийти на вулицю, розглядає питання де і як вона буде жити, харчуватися, спілкується з представниками «вуличного життя».

4. Стадія дії – дитина практично реалізує кроки для виходу на вулицю, проте ще періодично повертається у сім’ю.

5. Стадія підтримки дії – дитина перебуває на вулиці, зв’язок із сім’єю втрачено, дитина повністю забезпечує своє життя і такий стан її влаштовує.

Рис. 2.2. Модель виходу дітей на вулицю та їх повернення

 

Якщо розглядати зворотний процес переходу від вуличного життя до повернення в сім’ю, то він також охоплює п’ять стадій:

1а. Стадія байдужості – дитина навіть не розглядає питання можливості повернення додому чи іншого варіанту повернення з вулиці, стиль життя її повністю влаштовує.

2а. Стадія роздумів – дитина по-справжньому роздумує над тим, щоб повернутися з вулиці, проте ніяких кроків до отго не здійснює..

3а. Підготовча стадія – дитина приймає рішення повернутися з вулиці найближчим часом, розглядаються варіанти яким чином і коли це зробити.

4а. Стадія дії – дитина робить спроби повернутися з вулиці, проте ще є рецидиви втечі з дому.

5а. Стадія підтримки дії – дитина, яка повернулася з вулиці, назад не повертається.

Запропонована модель як своєрідний орієнтир у роботі соціального працівника дозволяє створити модель соціальної роботи з дітьми вулиці й окреслити основні напрями діяльності спеціаліста у даній сфері. Новий варіант моделі має п’ять основних етапів діяльності соціального працівника, відповідно до стадії змін поведінки дитини.

Рис.2.3. Модель соціальної роботи з дітьми вулиці

 

Розглянемо детальніше види напрямків.

0. Відсутність проблеми. Дитина перебуває у стадії байдужості до можливості виходу на вулицю. Завданням соціального оточення є створення педагогічних і соціально-педагогічних умов для подальшого ігнорування навіть думки про припущення виходу на вулицю.

1. Профілактична соціальна робота. Дитина перебуває на стадіях «роздумів і підготовки», тобто розглядає вихід на вулицю як можливу перспективу. На цій стадії необхідна соціально-профілактична робота з дітьми та підлітками для вирішення конфліктів із батьками і вчителями; залучення дітей до клубів за інтересами, дитячих та молодіжних громадських організацій, різних спортивних секцій. Завданням етапу є повернення дитини до стану байдужості щодо виходу на вулицю. Тобто потрібно створити умови, щоб дитина перестала розглядати вихід на вулицю як варіант вирішення своїх життєвих проблем.

Крива 1 показує «траєкторію повернення» дитини в положення «відсутність проблеми».

2. Допомога у поверненні дитини з вулиці відповідає стадіям «дії і післядії». Тобто дитина вже знаходиться на вулиці, а соціальний працівник повинен вживати дії, спрямовані на пробудження у дитини бажання залишити вулицю.

Метою соціальної роботи у даній ситуації є повернення дітей з вулиці додому чи в іншу соціально-виховну інституцію. Результат досягається шляхом виявлення та вирішення проблем дітей, пов’язаних найчастіше з сім’ями, особливо кризовими, школою, ровесниками.

Крива 2 показує «траєкторію повернення» дитини в положення «відсутність проблеми». Слід спостерегти, що шлях «повернення» більш важкий, ніж у попередньому випадку, потребує більшої кваліфікації спеціалістів.

3. Подолання невизначеності. Третій напрямок реалізується у ситуації, коли дитина перебуває на стадії індиферентного стану, тобто живе на вулиці і не розглядає варіантів зміни свого способу життя. У такій ситуації метою роботи є подолання байдужості дитини до власної долі, пробудження бажання мати затишок, можливість спілкуватися з близькими чи рідними людьми, просто змінити обстановку тощо. Ця робота повинна спонукати дитину задуматися про своє майбутнє. Мотивація дитини змінити своє життя ґрунтується, насамперед, на реальній можливості зробити це. Такою реальною можливістю може бути наявність місця (центру), де дитині нададуть притулок, зрозуміють і допоможуть; це може бути варіант самостійного життя – працевлаштування, отримання житла тощо. Рідше – це варіант повернення до сім’ї, на жаль, до цього часу, як правило, усередині сімейні відносини таких сімей остаточно зруйновані.

4. Закріплення за соціальним інститутом. Четвертий напрямок реалізується на стадіях роздумів і підготовки, коли вдалося розбудити інтерес дитини до зміни способу життя. При цьому активізується спілкування таких дітей із соціальними працівниками. Діти звертаються за допомогою до соціально-психологічних реабілітаційних центрів, соціальних служб для молоді тощо. Метою діяльності соціального працівника на цьому етапі є допомога дитині у поверненні до унормованого життя.

Відповідний шлях реабілітації дітей, які порвали зв’язки з родинами, мають значний стаж життя на вулиці демонструє крива 3.

5. Соціальний супровід. П’ятий напрямок – це вихід на своєрідний фініш: дитина повертається до рідної сім’ї або до сім’ї родичів, до інтернатної установи або починає самостійне життя. Цей період вимагає особливої уваги соціального працівника, який здійснює соціальний супровід дитини або сім’ї, до якої вона повернулася.

Дана модель детально розглянута на прикладі організації роботи з дітьми вулиці, проте описана послідовність стадій змін поведінки клієнта або сім’ї від «соціально прийнятної» поведінки до «асоціальної» і навпаки відбувається відповідно з описаним процесом. Дані стадії мають враховуватися при плануванні і реалізації соціальної роботи, оскільки передбачають різну інтенсивність надання соціальної допомоги і, відповідно, різні рівні кваліфікації спеціалістів.

Супротив змінам. Супротив до змін є нормальним людським феноменом і його потрібно враховувати під час соціальної роботи з клієнтами. Будь-яка особа при зміні усталеного і звичного способу життя, особливо якщо не розуміє відповідних позитивних перспектив, відчуває супротив до зміни життєвих обставин, який може бути відкритим або прихованим [8].

Приклади відкритого супротиву: відкидання, неприйняття проблеми; агресивна поведінка стосовно особи, яка наголошує на необхідності змін; ініціювання відкритої дискусії щодо необхідності змін поведінки.

Приклади прихованого спротиву: запізнення на зустрічі, пропуски зустрічей із спеціалістами; заперечення втручання сторонніх осіб у особисті справи; сумнів у компетентності спеціаліста; небажання надати інформацію про себе і свій стан або надання неповної, недостовірної інформації.

Супротив – це передовсім прояв страху клієнта, пов’язаного з необхідністю сприймати і усвідомлювати процеси і проблеми, які до певного моменту сприймалися як звичні і усталені. У роботі спеціалісти мають сприймати опір клієнта до змін як цілком природній прояв і використовувати його у формуванні внутрішнього мотиваційного процесу.

Багато сімей, які стають об’єктом соціального супроводу, вже мають негативний досвід спілкування з представниками влади у вигляді карних санкцій і попереджень. Таке ж ставлення члени родини можуть очікувати і від соціального працівника. Розгляд особистих проблем «сторонніми» особами у більшості випадків є неприйнятним для будь-якої родини, в тому числі і неблагополучної. Супротив у такому випадку є цілком природнім.

Зміни у житті також можуть сприйматися клієнтами і сім’ями як загроза. Багато людей не можуть зважитися на те, щоб докорінно змінювати життя, навіть за умови, якщо сучасний стан їх не задовольняє. З одного боку, вони бажають розв’язати наявні проблеми, з іншого, бояться, що таке рішення призведе до поглиблення неблагополуччя.

У випадку, коли самі клієнти є ініціаторами контакту, тоді це значно полегшує подальшу роботу щодо мотивації до змін. На практиці часто соціальна служба самостійно виступає у ролі ініціатора контакту, спеціалісти вимушені здійснювати цілеспрямований вплив на сім’ю або окремих її членів насамперед з метою зміни мотивацій до спільної співпраці. В такому випадку, соціальні працівники вимушені діяти достатньо категорично, навіть використовувати тиск з метою забезпечення соціальної безпеки членів родини та оточення.

 

Формування мотивації до змін. Примушення – «ти повинен» – веде до негативного сприйняття, відторгнення, відсутності прагнення в особистості не того, щоб змінювати поведінку, а навіть просто прислухатися до порад спеціалістів. Зміни ставлення клієнта до життєвих обставин, зміну поведінки неможливо досягти без наявності особистісних мотивації, внутрішнього переконання людини про необхідність змін у власному житті. Мотиви і механізми формування мотивацій є переважно прерогативою психології як науки, так і практичної діяльності. Проте соціальна практика, що базується на зацікавленості й активності клієнта, має використовувати мотиваційні механізми.

Розрізняють внутрішню та зовнішню мотивацію. Внутрішня мотивація найбільш ефективна у досягненні змін. Зовнішня мотивація може перерости у внутрішню, за дотримання певних принципів і використання стимулюючих методик.

Зовнішня мотивація передбачає сторонній (зовнішній) вплив на клієнта/сім’ю з метою зміни його життєвих установок та поведінки. Така форма мотиваційних впливів, як правило, використовується у практиці соціальної роботи і спрямована на формування внутрішнього переконання клієнта у необхідності змін. Проте в такій діяльності потрібно враховувати думку ряду психологів, що за умов зовнішнього впливу безпосередньо формується не мотивація клієнта, а здійснюється вплив на його мотиваційний процес: «формується той будівельний матеріал, який в подальшому буде використовуватися для мотивації тієї або іншої дії або вчинку» [6, с. 89]. Зовнішній вплив формує такі особистісні утворення, як інтереси і нахили особистості, моральні принципи, внутрішні установки і самооцінку, що, в свою чергу, формує внутрішню мотивацію.

Розрізняють імпретивні (примусові) і неімперативні форми організаціїзовнішнього мотиваційного процесу. До прямих неімперативних форм мотиваційного впливу відносяться прохання, порада, переконання. Запропоновані методи психологічного впливу передбачають можливість суб’єкта відмовитися від запропонованих варіантів виходу із складних життєвих ситуацій. В той же час у складних і безпорадних ситуаціях такі форми стороннього впливу можна розглядати як наснаження особистості до змін.

До імперативних (примусових) форм відносяться вимога (наказ), примус. У випадку використання такої форми як вимога, особливістю формування мотивації є те, що людина сприймає сформульовану вимогу як мету своєї подальшої життєдіяльності. Ефективність даної форми впливу залежить від того наскільки особистість готова до усвідомлення значимості даної вимоги для себе, причому у розрахунок беруться такі позиції: необхідність діяти відповідно із сформульованою вимогою; передбачені наслідки у випадку згоди або відмови від виконання вимоги; власні інтереси.

Наказ або вимога як форма впливу на клієнта можуть використовуватися у випадку, коли спеціаліст має право впливати і розпоряджатися його поведінкою. Вимога сприймається як прояв «влади» над іншими, що провокує внутрішній супротив. Позбутися негативної реакції клієнта можливо за умови аргументації необхідності висловлених вимог, що сприяє свідомому їх виконанню. За таких умов вимога із зовнішнього фактора мотивації перетворюється у внутрішній стимул до змін.

Примус використовується як правило тоді, коли усі інші методи впливу є недієвими або коли немає часу, щоб їх запровадити. Примус є дієвим лише у випадку, коли особа, що його запроваджує, має більш високий статус, ніж клієнт. Позитивною стороною цієї форми впливу є те, що він сприяє розв’язанню конфліктної ситуації і на певному етапі примушує особу виконувати необхідні дії.

Зовнішня мотивація передбачає зміну поведінки клієнта, як результат стороннього впливу, проте вона не гарантує закріплення даної поведінки, сприйняття її як життєво необхідної моделі. В той же час зовнішній вплив сприяє формуванню внутрішніх мотивів клієнта і може слугувати поштовхом до початку процесу зміни поведінки.

У процесі консультування, процес формування мотивації поділяється на чотири етапи: впевненість клієнта у собі; отримання і сприйняття інформації; почуття компетентності; виникнення розуміння необхідних змін [8]. Впевненість у собі є необхідним компонентом, через те, що без неї людина не буде готова до сприйняття нової інформації.

Методики мотиваційної психотерапії, спрямовані на формування у клієнта внутрішньої мотивації, передбачають дотримання ряду положень:

- мотивація до змін має виходити від самої особистості, а не ззовні;

- агресивне переконання є неефективним у процесі розв’язання сумнівів і протиріч, що виникають у особи з проблемною поведінкою;

- осо