Українська діаспора: методологічні засади поняття

ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

ТЕМА 4

УКРАЇНЦІ І СВІТ

План

1. Українська діаспора: методологічні засади поняття.

2. Етапи формування української діаспори.

3. Статистичні дані щодо розселення українців у світі.

4. Основні міграційні потоки українців.

 

Основні міграційні потоки українців

 

Північна Америка:

США

За даними населення США 1990 р., в цій країні проживало 740,8 тис. осіб українського походження. Від самого початку масової еміграції українців до США спостерігається стала тенденція до збільшення числа осіб, які вважають себе українцями. Нині українці за чисельністю посідають 21-е місце серед усіх етнічних груп цієї країни.

Приблизно 4/5 американців українського походження народилися в США. Протягом 10 років, що минули від часу останнього перепису, чисельність українців у США зросла на 10,7 тис. чоловік або на 1,5%.

Американці українського походження проживають здебільшого компактними групами. Найбільше їх сконцентровано в штатах Пенсильванія (129,7 тис. чоловік), Нью-Йорк (121,1 тис.), Нью-Джерсі (73,9 тис.), Каліфорнія (56,2 тис.). У цих чотирьох штатах проживає більше половини (51,4%) всього українського населення Сполучених Штатів. Далі в порядку зменшення чисельності українського населення йдуть Мічиган (43,9 тис.), Огайо (43,6 тис.), Іллінойс (38,4 тис.), Флорида (33,8 тис.), Коннектикут (23,7 тис.), Массачусетс (17,5 тис.), Мериленд (15,9 тис.), Міннесота (10,7 тис.), Техас (13,1 тис.), Віргінія (12,3 тис.), Вашингтон (10,8 тис.). У названих 15 штатах проживає 87% осіб українського походження,у решті 35-лише 13%.

Канада

Перепис населення Канади 1991 року зафіксував 1 млм.54,3 тис. осіб українського походження.406,6 тис. або 38,6 % з них зазначили своє єдине українське(обоє батьків-українці), а 647,6 тис. або 61,4 % - змішане походження (один із батьків-українець). Обидві ці групи становили 3,8% всього канадського населення, що робить українську етнічну спільноту однією з найбільш етнічних меншин Канади. За чисельністю вона посідає п’яте місце серед етнічних спільнот цієї країни, поступаючись тільки британцям, французам, німцям та італійцям.

Більшість українців за даними перепису 1991р. проживала в провінціях Онтаріо (275,4 тис.), Альберта (266,2 тис.) Британська Колумбія (177,9 тис.), Манітоба (165,9 тис.), Саскачеван (131,1 тис.), Квебек (23,8 тис.) і Нова Шотландія (6,9 тис.).

 

Південна і Центральна Америка:

Аргентина

За чисельністю осіб українського походження Аргентина є другою, після Бразилії, країною Латинської Америки. У серпні 1997 р. українська громада Аргентини відзначала віковий ювілей початку еміграції до цієї країни. За різними оцінками, сьогодні в Аргентині проживає від 100 до 500 тис. етнічних українців. На основі врахування різних статистичних джерел та церковного обліку, більшість дослідників сходиться на тому, що найбільш реальною є цифра в 250тис.

Розбіжності в даних різних дослідників пов’язані з тим, що під час переписів населення аргентинські власті враховували не національно-етнічну належність іммігрантів, а країну їхнього походження. Тому вихідці з Галичини, Закарпаття, Волині й Буковини до Першої світової війни фіксувалися як австрійці або росіяни, а потім як поляки, чехи, румуни тощо. Цьому сприяла й певна індиферентність неписьменних у своїй більшості українських селян першої хвилі еміграції.

Бразилія

В Бразилії нині проживає, за різними оцінками, від 180 до 400 тис. осіб українського походження. Найбільш вірогідно, чисельність українців ц цій країні становить приблизно 350 тис. осіб З них 310 тис. проживають у штаті Парана, решта в штатах Сан-Паулу, Санта-Катарина, Ріу-Гранді-ду-Сул. Точну кількість бразильських українців встановити важко, оскільки, подібно до Аргентини, імміграційні служби визначали національність українських іммігрантів за тими країнами чи місцевостями, звідки вони прибули. Національність «українець» з’явилася в офіційних документах лише після Другої світової війни. Діти ж українців, народжені в Бразилії, реєструються вже як бразильці.

 

Австралія і Нова Зеландія:

Австралія

Під час перепису населення 1986 р. 29,9 тис. жителів Австралії відзначили своє українське походження, зокрема 21,9 тис. – повністю українське і 8,0 тис. – частково українське. Припускаючи, що серед 6,8% австралійців, які не відповіли на запитання щодо етнічності, особи українського походження становлять таку саму частку, як і серед населення, яке зазначало свою етнічність, дослідники вважають, що загальна чисельність українців «п’ятого континенту» має становити понад 32 тис. осіб.

Із числа 29,9 тис. осіб, які відзначили своє українське походження,45,5% народилися в Австралії; 31,3 тис. – в Україні; 9,9 тис. – в Австрії і Німеччині;3,5 тис. – в Польщі; 10,2 тис. – в інших країнах або не вказали, в якій саме.

У другій половині 1980-х років 33,5% українців проживали в штаті Вікторія (адміністративний центр – Мельбурн); 31,2 тис. – у штаті Новій Південний Вельс (Сідней); 15,8 тис. – у штаті Південна Австралія (Аделаїда); 8,6 тис. – у штаті Квінсленд (Брізбен);7,2 тис. – у штаті Західна Австралія (Перт); 2,3 тис. – на території Федеральної столиці (Канберра); 1,4 тис. – у штаті Тасманія (Хобарт); 0,3 тис. – на північній території. Понад 85% українців проживає в п’яти найбільших містах та їхніх околицях – Сідней, Мельбурн, Аделаїді, Брізбені й Перті.

Нова Зеландія

Точну чисельність українців у Новій Зеландії встановити важко,оскільки переписи населення їх як самостійну етнічну групу не відокремлюють. За приблизними обрахунками нині в цій країні налічується від 200 до 300 тис. осіб українського походження, народжених переважно в етнічно змішаних подружжях. Невеликі українські громади існують у значних містах на островах: Веллінгтоні та Окленді, на Північному – Крайстчерчі й Данодіні – на Південному. Окремі українці проживають у різних містах і на фермах по всій країні.

Основна маса українських іммігрантів прибула до Нової Зеландії в 1949-1952 рр. із таборів для переміщених осіб та біженців в Австрії й Німеччині. Відбувши, подібно до українців в Австралії, дворічний контракт на різних, визначених урядом роботах, практично всі іммігранти перебралися до найбільших міст країни, де працювали переважно робітниками на заводах і фабриках, на будівництві, у сфері обслуговування.

 

Західна Європа:

Австрія

Точну чисельність українців в Австрії встановити важко, оскільки офіційна статистика не розглядає їх як окрему етнічну групу. За оцінками фахівців, тут нараховується близько 5 тис. осіб українського походження. Абсолютна більшість з них проживає в містах, зокрема, у Відні та його околицях – 2 тис. осіб, у Зальцбурзі – 460, у Клагенфурт-Вілласі – 160. Невелике число українців та їхніх нащадків є сільськими жителями.

Понад 80% осіб українського походження народилися або виросли в Австрії. Українці працюють у всіх сферах економіки країни – у промисловості, торгівлі, сільському господарстві, охороні здоров’я, науці, освіті тощо.

Великобританія

У доповіді, представленій у березні 1985 р. парламентові державним секретарем Великобританії з питань освіти й науки лордом Свонном, зазначалося, що чисельність осіб повністю або частково українського походження в цій країні становить 20-30тис. Дещо іншу цифру називає Союз українців у Британії, який вважає, що кількість українців у Сполученому Королівстві сягає 35 тис. осіб. Більш достовірних даних бракує, оскільки статистика не враховує етнічного походження населення.

Найбільш українські громади проживають в Англії на північному заході (міста Манчестер, Рочдейл, Олдгам, Болтон, Бері та інші), Північному сході (міста Ноттінгем, Лестер, Дарбі ті інші), центральному заході (міста Лондон, Федінг, Лютон та інші). Значно менше українців (близько 1 тис. осіб) проживає в південному Велсі, в Сванзій та Кардіфі. Майже немає українців у Північній Ірландіі. Найчисельніші українські громади – в Манчестері (понад 2 тис. осіб) і Лондоні (близько 1,5 тис.).

Німеччина

У Німеччині проживає приблизно 20 тис. українців. Українська діаспора в Німеччині в основному сформувалася в два етапи: між Першою і Другою світовими війнами та після 1941 р. Відразу після закінчення Першої світової війни багато українців поселилося в Берліні. У 1918 р. тут було створено посольство України, що існувало до 1921 р. Виник ряд українських установ. Українці, зв’язані з цими установами та різними місіями Української Народної Республіки, дали початок українській громаді в Німеччині.

Центральна і Східна Європа:

Польща

За різними оцінками, в Польщі проживає від 250 до 500 тис. українців (в публікаціях найчастіше зустрічається цифра 300-350 тис.). Основна маса українського населення проживає розсіяно в західних і, особливо, північних регіонах Польщі –Ольштинському, Гданському, Кошалінському, Щецинському та Вроцлавському воєводствах. Українське населення Польщі тісно інтегроване в місцеве соціально-економічне й культурне середовище. Серед польських українців є багато відомих діячів, які працюють у науково-культурній сфері, в різних галузях економіки, промисловості та сільського господарства.

Словаччина

За даними офіційної статистики Словаччини, наприкінці 1995 р. в цій країні проживало 32 тис. осіб українського походження, з них 17,3 тис. (54,1%) ідентифікували себе як русини і 14,7 тис. (45,9%) – як українці (русини-українці).

 

СНД

Білорусь

За даними перепису 1989 р. на території Білорусі проживало 291 тис. Українців (2,9% всього населення республіки). Найбільш компактно вони розселені в Гомельській (68 тис.) та Брестській (60 тис.) областях. Близько половини українців (45,5%) вважають українську своєю рідною мовою. Крім того, ще 16,4% українців, за даними цього перепису, вільно володіють українською.

Російська Федерація

За даними перепису 1989 р. в Російській Федерації, в основному в містах, проживало 4 млн.362,9 тис. українців, що становило 3 % всього населення країни. На думку ряду фахівців, реальна чисельність осіб українського походження в Росії значно більша й оцінюється цифрою від 10 до 20 млн. Частина українського населення Російської Федерації проживає на землях, які українці освоювали самі або спільно з росіянами (Курська та Воронізька області, Кубань, Ставропольський край, Поволжя, Сибір, Далекий Схід).

Приблизно дві третини українців у кінці 1980-х років проживали в європейській частині Росії та трохи більше однієї третини – в азійській (у Сибіру та Далекому Сході).В європейській частині найбільше українського населення було в Центральному економічному районі – 674,8 тис. осіб (2,2% всього населення), зокрема в Москві – 252,7 тис. (2,8% жителів столиці). Іншим районом найвищої концентрації українського населення був Північний Кавказ – 479,4 тис. осіб (3,2% населення). Значна кількість українців проживала в Уральському економічному районі – 442,7 тис. (2,1%), в Поволжі 350,7 тис. (2,1%), в Північному економічному районі – 310 тис. (5,1% населення) та в Північно-Західному економічному районі – 292,7 тис. (3,2%), зокрема в Санкт-Петербурзі (тоді ще Ленінграді) – 151 тис. (3,0% жителів міста). Відносно мало українців було у Волго-Вятському економічному районі – 71,3тис. (близько 0,7% населення).

Казахстан

Українська діаспора в Казахстані за своєю чисельністю посідає третє місце серед українських громад світу (після української діаспори в Російській Федерації та США). За переписом 1989 р. в Казахстані проживало 896,2 тис. українців (5,4% населення республіки). Згідно з інформацією газети «Українські новини» (Алмати), на початок 1998 р. близько 796 тис. громадян Казахстану самоідентифіують себе з українським етносом. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Значний відсоток їх проживає в Караганді, Астані, Павлодарі, Семипалатинську, Талди-кургані, Шортанди й Алмати,а також у місцевостях навколо цих міст.

Киргизстан

Українська діаспора в Киргизстані є другою за чисельністю серед країн Центральної (Середньої) Азії – колишніх республік СРСР. За даними Національного статистичного комітету Киргизстану, чисельність українців у цій державі на початок 1997 р. становила 71,2 тис. чоловік.

За даними перепису населення 1989 р. в Киргизстані проживало 103,3 тис. українців (2,5% населення республіки). Основними теоріями поселення українців були на той час райони республіканського підпорядкування (47,5 тис. осіб – 4,8% всього населення), місто Бішкек (34,3 тис. осіб), Ошська (18,4 тис. осіб – 1% населення) та Іссик-Кульська (7,7 тис. осіб – 1,2% населення) області. Тільки 34,1% українців вважали українську мову своєю рідно, ще 5,9% вільно нею володіли.

Узбекистан

Українська діаспора в Узбекистані сформувалася в основному у ХХ ст., переважно в період після Другої світової війни. Перші українці оселяються тут ще в 1860-х роках, коли почалася колонізація цієї території Росією. Окремі українські поселення з’являються у передгірських землях, переважно поблизу Ташкента, після спорудження в 1900-х роках залізниці Оренбург-Арись. Це дало поштовх до масового переселення.

Азербайджан

За переписом 1989 р. в Азербайджані проживало 32,3 тис. українців, які становили 0,5% всього населення республіки. Більш як половина їх була сконцентрована в Баку (18,3 або 1,0% населення столиці). Досить чисельні громади були в Сумгаїті (2,3 тис.) та Гянджи (1,8 тис.), невелика – в Алі-Байрамли (439 осіб).У Нагірно- Карабаській автономній області проживало 416 українців. Українську вважали рідною мовою 65,3% осіб, а з українців Баку – 57,8%.

Вірменія

За даними перепису 1989 р. у Вірменії проживало 8,3 тис. українців (0,3 % всього населення). З них у Єревані – 3,8 тис. Крім того, українські громади були в містах Гюрмі (959 осіб або 0,5% жителів), Ванадзорі (359 осіб – 0,3%), Арташаті (552 особи – 1,8%), Октемберяні (329 осіб – 0,8%).У сільській місцевості чисельність українців була незначною.

Основна маса українців прибула до Вірменії в 1930-х-1940-х роках як спеціалісти-виробничники, вчителі, науковці. Частина опинилася тут внаслідок так званої шлюбної міграції – як дружини солдатів-вірменів, які проходили службу в Україні.

Грузія

За неофіційними даними (оцінки Асоціації українців-жителів Грузії), на початок 1995 р. в цій країні проживала приблизно 41 тис. українців. За даними перепису 1989 р. в Грузії проживало 52,4 тис. українців, що становило 1% усього населення цієї республіки та понад 50% українців Закавказзя. Найбільші скупчення були в Тбілісі (16,1 тис. або майже третина українського населення Грузії), Абхазькій АРСР (11,7 тис.), Аджарській АРСР (5,9 тис.).У міських поселеннях, крім Тбілісі, найбільше українців проживало в Сухумі – 4 тис. (3,4 % жителів міста), Батумі – близько 4 тис.(2,9%), Гаграх – 2,9 тис.(3,8%), Руставі – 2,7тис. (1,7%), Кутаїсі – 2 тис.(0,9%), Поті – 1,7тис.(3,4%).

Більш як половина українців Грузії (53,4%) вважала українську мову рідною, зокрема в Абхазії – 57,6%, в Аджарії – 55,3%, в Тбілісі – 42,6%.

Держави Балтії

Естонія

Згідно з даними Департаменту статистики Естонської Республіки на початок 1995 р. в цій країні проживало 39,6 тис. українців (2,7% населення). За шість років, що минули від часу перепису населення 1989 р., їхня чисельність скоротилась на 8,7 тис. осіб. За даними перепису населення 1989 р. в Естонії проживало 48,3 тис. українців, які становили 3,1% всього населення республіки. Половина всіх українців Естонії (24,2 тис.) мешкала її столиці – Талліні, решта – в інших містах на півночі країни. Вважали українську мову рідною 44,2% українців Естонії, зокрема в Талліні – 42,1%.

Переважна більшість українців Естонії не є нині громадянами цієї держави, що створює значні труднощі в реалізації ними своїх національно-культурних інтересів і потреб, а також стає на перешкоді підписанню міжурядових угод у цій сфері. Наприклад, українсько-естонської угоди щодо забезпечення прав осіб, які належать до національних меншин.

Латвія

За даними Регістру жителів Латвії на 20 лютого 1995 р. в цій країні проживало 69,3 тис. українців, які становили 2,7% всього її населення. Тільки 19,4% з них народилися в Латвії, дві третини приїхали сюди після 1945 р. з України, решта прибула з інших республік колишнього СРСР, головне з Росії. Абсолютна більшість українців є міськими жителями. Майже половина (34,0 тис. осіб) проживає в Ризі, становлячи близько 4,2 % постійних жителів столиці. Понад 70% решти українців сконцентровані в семи інших містах Латвії. Найбільше їх у Лієпаї (близько 6% городян).

Українці Латвії мають відносно високий рівень освіти. У віці понад 15 років, у розрахунку на одну тисячу,753 особи мають середню або вищу освіту (у латишів цей показник становить 535, у Росії – 640 осіб), 161 – вищу. У цьому аспекті українців випереджають лише євреї Латвії.

Згідно з даними перепису 1989 р. 33% українців Латвії було зайнято в промисловості, 8,6% – в сільському господарстві, 8,9% – на будівництві, 6,6% – в торгівлі, 10,7% – в транспорті та службі зв’язку, 5,6% – в охороні здоров’я й службі соціального забезпечення, 2,1% – в науці. Високу питому вагу становили офіцери й прапорщики розміщених на території Латвії частин Радянської Армії. Близько половини українців (49,5%) вважали рідною мовою українську.

Литва

За переписом населення 1989 р. в Литві проживало 44,8 тис. українців, що становило 1,2% населення республіки. Понад дві третини з них (78,6%) народилися за межами Литви. Майже третина українців (13,3 тис.) проживала у Вільнюсі. Значні громади українців були в Клайпеді (7,8 тис. осіб),Каунасі (5,2 тис.), Шауляї (2,7 тис.), Панєвєжисі (1,2 тис.), а також в окремих районах Литви – Ігналінському (2,4 тис.), Іонавському (1,3 тис.,), Тракайському (1,1 тис.).Українці посідають у Литві друге місце (після євреїв) за часткою осіб, які мають вищу освіту (21,9%), і перше – за часткою осіб із середньою спеціальною освітою (28,7%).

Українці в Азії та Африці

Китай

До революції 1917 р. в Маньчжурію переселилося понад 20 тис. українських сімей. Найбільша кількість переселенців осіла в Харбіні, місті, заснованому 1898 р. Невдовзі воно стало центром усієї північної Меньчжурії. За непрямими підрахунками, у 1920-х-1930-х роках у Харбіні проживало понад 15 тис. українців, а всього в Маньчжурії (Харбін, Мукден, Дайрен, Кірін тощо) – від 30 до 40 тис. Вони підтримували тісні зв’язки з «материковою» Україною та з українцями, які проживали на Далекому Сході.

Враховуючи всі українські скупчення в Китаї в 1920-х - 1940-х роках (Маньчжурія й передовсім Харбін, а також Шанхай, Тяньцзінь і Циндао), загальну кількість українців у цій країна на той час можна оцінювати цифрою в межах від 35 до50 тис. чоловік.

Говорити про українську етнічність у Китаї як про скільки-небудь помітний фактор нинішньої китайської дійсності досить важко. Хоча за даними сучасного китайського українознавця професора Хе Жунчана, очевидно, що всі вони цілком асимілювалися й інтегрувалися в суспільне життя цієї країни.

Туреччина

Після розгрому Запорозької січі частина козаків (близько 10 тис.) змушена була покинути рідні землі й оселитися на території Османської імперії в гирлі Дунаю. Тут вони заснували Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 року.

Через брак необхідних джерел важко встановити точну кількість українців і показати конкретні вияви українського громадського життя в Туреччині протягом 1920-х-1940-х років. Відомо, що за кілька років після закінчення громадянської війни через Стамбул пройшли й певний час проживали в Туреччині понад 300 тис. емігрантів (так званих «білих»), вихідців із Росії. Значну частину цих емігрантів становили українці.

За даними журналу «Тризуб» (1928 р., ч. 22-23), чисельність організованих українців у Туреччині становила у цей час приблизно 450-460 чол. Водночас у доповіді представника Української громади в Туреччині В. Филоновича на 1-й конференції української еміграції в Празі (червень 1929 р.) зазначалося, що в Туреччині перебуває 200-250 українських емігрантів.

Українська громада в Туреччині як один із осередків, що входили до складу Української Головної Еміграційної Ради, проіснувала до кінця 1950-х років. Давні емігранти повмирали, а їхні нащадки (їх було небагато) асимілювалися.

Африка

Єгипет

На початку 1920-х років в Єгипті й Тунісі недовгий час проживало певне число українців, які з’явилися тут у складі рештків російських армій Денікіна і Врангеля. Зокрема, серед 6 тис. врангельців, що 1921 р. на 34 кораблях дісталися до Тунісу, було близько 2 тис. українців. Їх розмістили в таборах на околицях Бізерти.

Туніс

Невелика українська колонія (до 300 осіб) протягом 1947-1956 рр. проживала в селищі Бен-Метір (Туніс),де було налагоджене повнокровне суспільне життя. Колонія виникла завдяки ініціативі інженера-будівельника Сидора Тим’яка,який у червні 1947 р. уклав угоду з французькою будівельною фірмою про виїзд українських фахівців і робітників, які перебували в таборах переміщених осіб в Австрії та Німеччині, на будівництво греблі в Тунісі.Для них передбачалося створити окреме поселення.

У 1947-1948 рр. до Бен-Метіру кількома транспортами прибуло 285 українців, поміж них жінки та діти. Спочатку життям поселенців опікувалася технічна рада а згодом оформилася Українська громада з управою, як обиралась.

Таким чином, українці упродовж тривалого часу залишали свою Батьківщину та опинялися на короткий час або оселялися на постійне проживання поза межами материнського етнічного регіону. Та незважаючи на це, більшість українців усвідомлює свою належність до українського етносу, виокремлюючи себе з-поміж інших етнічних спільнот. Українська діаспора має кілька етапів свого становлення та велике поширення у світі.

Багатогранна сукупна реальність, яку ми означаємо поняттям «українська діаспора», характеризується такими рисами:

1. стрижневим моментом поняття «українська діаспора» є фіксація факту перебування частини українського етносу за межами території його ядра - України;

2. термін «діаспора» підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку – українського) походження;

3. за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з боку інших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;

4. українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася в складі інших держав внаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого – іммігрантське;

5. діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;

Налагодження, розширення й усіляке зміцнення зв'язків з українською діаспорою не тільки є певним моральним обов'язком України як історичної батьківщини всіх зарубіжних українців, а й має на меті досягнення певних раціональних політичних та економічних цілей. Зокрема, це стосується використання інтелектуального, політичного та економічного потенціалу діаспори для встановлення дружніх і тісних стосунків України з державами проживання зарубіжних українців, посилення ролі, яку відіграє Україна у світовому співтоваристві. У цьому інтереси Української держави й української діаспори цілком збігаються.

 

Запитання для самоконтролю

1. Визначить хронологічні рамки основних міграційних потоків українців.

2. Які історичні чинники впливали на «хвилі еміграції» українців?

3. Охарактеризуйте взаємозв’язки України та української діаспори.

4. В яких країнах мешкають найчисельніші українські громади?

5. Назвіть видатних представників української діаспори.

 

Термінологічний словник

Діаспора – розпорошення, розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або пануючою владою за межі батьківщини; уся сукупність вихідців з якоїсь країни та їх нащадків, які проживають за її межами.

 

Маргіналізація – незавершений, неповний перехід людини в нове соціальне середовище, за якою вона втрачає попередні соціальні зв'язки, але ще не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя.

 

Міграція – пересування, переміщення.

 

 

Література

1. Вівчарик М. М. Україна: від етносу до нації. – К., 2004.

2. Горєлов М. Є., Моця О. П., Рафальський О. О. Цивілізаційна історія України. – К., 2005.

3. Історія України. Україна крізь віки. Т. 15. – К., 1999.

4. Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996.

5. Міграційні рухи з Західної України до Західної Канади. – Едмонтон, 2002.

6. Савчук Б.Українська етнологія. – Івано-Франківськ, 2004.

 

ІСТОРІЯ І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ

ТЕМА 4

УКРАЇНЦІ І СВІТ

План

1. Українська діаспора: методологічні засади поняття.

2. Етапи формування української діаспори.

3. Статистичні дані щодо розселення українців у світі.

4. Основні міграційні потоки українців.

 

Українська діаспора: методологічні засади поняття

Кожен народ, як і окрема людина, має свою долю. В одного, як то в греків, вона засліплена сонячним промінням минулої історії, в інших як то японців дивом сучасних електронних технологій, в інших – горем постійних поневірянь, розбрату, переділу територій. Одні народи з часу свого народження віднайшли тиху нішу в світовій спільноті й століття ведуть розмірений плин своєї історії, інші – войовничо споглядають на своїх сусідів.

Доля українського народу наповнена трагізмом і величчю, упродовж його тисячолітньої історії були злети – часи Київської Русі, й – фатальні падіння – Руїна, були часи нищення українського етносу – голодомор 1932-1933 рр., але ніколи не було такого щоби українці йшли загарбницьким походом на своїх сусідів. Доля пересічних українців не в останню чергу залежала від долі всієї України. І були такі часи, коли вони, немов те перекотиполе гнані злигоднями, війнами, лихоліттями тоталітарного режиму котилися по світах у пошуках кращої долі. Та де б вони не були – у близькій Польщі та Росії чи далекій Японії та Китаї, їх думки завжди спрямовувалися до материнської землі.

Пізнавальний інтерес до української діаспори, умов і чинників її самовідтворення, а також форм інтеграції в суспільства країн поселення існував насамперед у середовищі самих розкиданих по світу українських громад, які прагнули, з одного боку, стати рівноправною складовою суспільства на новій батьківщині, а з другого – зберегти себе та свої зв'язки з країною походження, «старим краєм».

Сьогодні кілька мільйонів етнічних українців живе поза межами України, вони дуже різні за статками, життєвими поглядами, але всі вони складають дивовижне явище – «українська діаспора». Саме про неї і піде мова у цій темі.

Потрібно зауважити, що поняття «діаспора» тривалий час пов'язувалося лише з євреями, які від часу Вавілонського полону опинилися поза своєю первісною батьківщиною – Іудеєю та Самарією – й розпорошилися по світу. Згодом словом «діаспора»стали іменувати й розсіяння поза своїми країнами інших народів – вірменів, греків, індійців, поляків тощо.

Українською діаспорою ( з гр. diasроrа– розсіяння ) називають сукупність українців (осіб українського походження), які проживають за кордоном, за межами України.

Термін «українська діаспора» утвердився в українській публіцистиці й наукових дослідженнях відносно недавно. Раніше говорили про українців поза межами України (територіального ядра етносу), про українські меншини у сусідніх країнах, про емігрантів, в окремих випадках – про політичну еміграцію, про українських колоністів і колонізацію або про етнічних українців, які в іншоетнічному оточенні були об'єктом асиміляції, різного ступеня інтегрування та відчуження від материнського етносу.

Ці обставини спонукають до осмислення багатьох положень методологічного характеру: витоків міграції, етапів і закономірностей їх розвитку, природи формування діаспори, характер взаємозв'язків діаспори й України.

Перший її аспект є питання про природу міграції українців до інших країв.

Відомо, що вже у ХVІІ ст. українські першопрохідці освоювали північні райони Америки, засновуючи там цілі поселення; тоді ж українці-подоляни під тиском турецьких спустошень мандрували у Карпати та Слобожанщину; наприкінці ХVІІІ ст. – на береги Тиси, у межі Австрійської імперії; в ХІХ ст. інтенсивні переселення відбувалися не тільки за кордон і не лише до Канади, США та країн Латинської Америки, а й у східні райони Російської імперії.

Загальною основою для всіх цих міграційних потоків (як і взагалі міграції) є загострення соціально-економічних відносин.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні це проявилося зокрема у масовому збіднінні населення, зокрема в районах Східної Галичини. В результаті цього населення продавало свої господарства та виїздило за кордон у пошуках кращої долі. Для України, крім того, характерним є ще й процес постійних територіальних переміщень та періодичне порушення господарського й сімейно-побутового життя українців. Постійне вторгнення сусідніх держав – Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Османська імперія, Кримське ханство, Австро-Угорщина, Російська імперія – всі ці держави вносили певний етнокультурний, конфесійний і господарський дисонанс, сприяючи руйнуванню усталеного стереотипу прихильності до рідного краю й своєї домівки.

Другий аспект проблеми стосується структури міграції, дослідження якої дає змогу глибше зрозуміти причини, мотиви й спрямування переселень, а відтак – структуру діаспори.

Загальний міграційний процес в Україні – це не одномоментне і не однопорядкове явище: він складається з певних етапів, що формувалися в різних соціально-економічних та історичних умовах і на різних основах. А, отже, окремі міграційні потоки не були ідентичними за своєю природою, мотивацією та складом.

Щодо етапів української міграції, то їх можна представити у вигляді синусоїди, де є підйоми та спади. Вони, у свою чергу, утворювалися на фоні або піднесення, або занепаду соціально-економічного життя України. Кожне загострення економічної та політичної ситуації в Україні породжувало черговий «викид українців у світовий океан людства». Причому збільшення міграційного потоку, як правило, відбувалося на фоні піднесення національної самосвідомості, котра не мала змоги реалізуватися в українській метрополії.

Кожен міграційний потік привносив у діаспору своєрідний етнічний контекст, формуючи багатошаровість її структури. Вона ускладнювалась неоднорідністю окремих міграційних хвиль, що не рідко містили в собі полярні концепції. Міграції ХІХ - початку ХХ ст. складалися не лише зі збіднілого селянства, а ще й з уніатів та православних, котрі нерідко ворогували між собою не лише в метрополії, але й в діаспорі; 20-х рр. ХХ ст. – з тих, хто вороже ставився до революції, й тих, хто поділяв її ідеї; повоєнних років – захисників Батьківщини та її зрадників. Неоднорідним був і соціальний склад міграційних потоків.

Третій аспект проблеми – механізм взаємодії материнського етнорегіону з діаспорою.

Найбезпосередніший зв'язок звичайно проявляється через міграційні потоки, які не тільки зумовлюють механічний приріст діаспори, й привносять до неї етнонаціональний дух метрополії. Проте існує й більш глибинний взаємозв'язок – духовна спорідненість українства. Практика показує, що якби вільно не розвивалася культура української діаспори, якби інтенсивно не поповнювалася вона з метрополії, її життєздатність все ж визначатиметься станом розвитку України. Саме Україна, як материнський етнорегіон виступає гарантом етнонаціонального розвитку діаспори.

Четвертий аспект проблеми – визначення поняття «діаспора» як природної частини українського етносу.

Перш за все слід зауважити, що прийнято розрізняти два рівні розуміння поняття діаспори: побутове тлумачення– це певна частина українців, котра компактно або розсіяна поза межами материнського етнорегіону, як правило, в іноетнічному оточенні. Для цього рівня трактування поняття діаспори важливим є лише факт наявності українського етносу за межами України і не важливим є факт спілкування між членами цього представництва та між представництвом і материнським етнорегіоном; наукове трактування– представництво українців поза межами України за характером зв'язків неоднакове (розпорошені групи українців; етнічні спільноти українців, об'єднані духовно чи організаційно, іноді й адміністративно).

Тепер доцільно розглянути питання самоназви тих перших українців, які в пошуках кращої долі вирушали в інші землі. Спочатку українців, які в пошуках кращої долі прямували, зокрема, до Америки, місцеві жителі називали просто іммігрантами (від лат. immigro – вселяюсь, в'їжджаю). В деяких країнах українців, як й інших європейців, що оселялися за океаном, часто називали також колоністами. В Канаді, а ще більше в Південній Америці, поселенців на фермах, не зважаючи на те, чи вони походили з колонізаторських країн чи ні, називали колоністами, а їхні поселення – колоніями. Так само подекуди називалися окремі поселення, частина міста, більш або менш компактно заселена представниками якоїсь національності, чи й ціла етнічна спільнота в даній місцевості, наприклад, німецька колонія, українська колонія тощо. Проте, цей термін згодом вийшов з ужитку й нині застосовується лише в спеціальній літературі.

Після Першої світової війни українців, які жили за океаном, уже не можна було назвати іммігрантами. Майже половина з них народилася в країнах поселення, а іммігрантами були хіба що їхні батьки чи діди. Самі себе вони, залежно від того, що вважали за потрібне в конкретний момент підкреслити - свою етнічну чи політичну належність, – називали американськими, канадськими, бразильськими українцями чи, навпаки, українськими американцями, канадцями, бразильцями тощо.

Внаслідок поразки Української революції 1917-1920 рр. десятки тисяч українців змушені були через політичні причини покинути батьківщину й емігрувати за кордон. Відповідно, вони називали себе емігрантами. Поняття «еміграція» підкреслювало факт нетривалості виїзду та перебування за рубежем. Українська громадська діячка і педагог Софія Русова писала у своїх спогадах про життя в еміграції так:«Прага цілком несподівано стала центральним осередком української еміграції, що розсіялася після 1920 року по всьому світу. Сталося це між іншим завдяки Микиті Шаповалові, людині, яка всі свої сили витратила на найкращу організацію емігрантського життя, на використовування тих інтелігентних сил, що могли б задарма згинути на чужині, без жодної користі для України. Ця людина розуміла, що перебування в Європі українців, і старших і молодших, яке б воно не було злощасне, мусить бути використане для піднесення української науки, української культури …І от зібралася група українців й о