Педагогічне спілкування як творчий процес.

Педагогічне спілкування вирішує ті самі за­вдання навчання і виховання, що й педагогічна діяльність, вико­ристовуючи засоби взаємодії з тими, яких навчають, створює атмосферу праці викладача. Педагогічне спілкування містить у собі завдання і засоби вза­ємодії зі студентами, прийоми самоаналізу.

Виділяють такі етапи спілкування:

- орієнтація в ситуації спілкування;

- прояв ініціативи або комунікативна атака;

- самоконтроль у спілкуванні;

- здійснення спілкування, аналіз його результатів.

Ці вміння також є важливими психологічними показниками професійної компетентності педагога:

- однакове співрооїтнидтво з усіма студентами;

- інтерес до особистості того, кого навчають;

- педагогічний такт;

- товариськість;

- знання гуманістичних норм своєї професії і дотримання їх.

Важлива психологічна характеристика педагога — творчість у спілкуванні, пошук нових завдань і способів взаємодії зі студен­тами. У процесі спілкування педагог опановує новими сторонами професійної позиції:

— «психотерапевт»;

— гуманіст;

— фасилітатор.

Соціальні установки педагогів на позиції в спілкуванні:

1. інтелектуал - це ерудит, обізнана особистість, яка постійно прагне отримувати нову інформацію й здатна продукувати цікаві ідеї;

2. «душевна людина» - добра, чутлива, на яку можна поклас­тися у важких ситуаціях, чесна, порядна;

3. оптиміст - це людина з гумором, життєлюб, яка вміє підба­дьорити, «розрядити» напружену обстановку;

4. організатор - уміє виявити ініціативу, повести за собою інших;

5. ділова людина - знає свою справу, не витрачає часу на без­предметні розмови, надає перевагу вибірковому спілкуван­ню, цінує власний час і час оточення (за Н.П. Анікєєвою).

4. Методи завоювання уваги. Педагогічний процес ставить перед пересічним педагогом ви­могу — він, педагог, повинен володіти арсеналом засобів для до­несення студентам свого досвіду. Ці засоби завжди індивідуальні, неповторні. Крім слів, голосу, інтонації, в розпорядженні педаго­га є ще жест, рух, ритміка тощо. Але найперше і найвагоміше — очі! Насамперед вони допомагають приковувати до себе увагу. Психологія педагогічної майстерності виділяє кілька методів завоювання уваги аудиторії, одні з них — пасивний і агресивний.

Пасивний метод полягає в тому, щоб фокусувати увагу ауди­торії на своїй особистості. Послідовним, логічно струнким роз­думом, поміркованою почуттєвістю збирається увага аудиторії в єдину педагогічну дію.

Агресивний метод протилежний пасивному. Цим шляхом ідуть сильні, розумні, експресивні педагоги, їх почуття і воля звільняються через інтелект могутнім плином і миттєво при­вертають до себе увагу аудиторії. З тренованою переконаністю такий педагог неначе гіпнотизує слухачів. Хоч у цілому гіпно­тизування й короткочасне, однак різними засобами його можна підтримувати стільки, скільки потрібно для розв'язання педа­гогічної задачі. Інколи для цього використовуються темпорит- ми і своєрідна педагогічна монотонність. За допомогою яких педагог ніби «врубується» у свідомість слухачів, присипляю­чи, а потім напружуючи її, доводячи себе і слухачів до кульмі­нації почуттєвих переживань. Ця кульмінація і сприяє форму­ванню установок і переконань особистості, їх вияви зумов­люються тренованістю педагога, рівнем його психотехніки. Зрозуміло, що кожний педагог виробляє свої індивідуальні за­соби, користуючись якими він гранично наближається до оду­хотвореності і досягає найвищого ступеня. Педагогічна дія у навчально-виховному процесі вигідно від­різняється від такої ж дії в театрі наявністю постійного колекти­ву. Тому педагогові, справляючи вплив на особистість, важливо використовувати психологічну силу колективу, пам'ятати про постійний рух колективу, «закон поступу» його, безперервний розвиток. Один з принципів організації і виховання в колективі — «принцип паралельної педагогічної дії». «Виховуючи окрему особистість, ми повинні дбати про виховання всього колективу. Практично ці два завдання вирішуватимуться лише спільно і ли­ше в одному загальному цілепокладанні». Керуючи колективом, спрямовуючи його діяльність, педагог повинен володіти певними якостями, що сприяли б його суміснос­ті з колективом і окремими студентами, які входять до нього. Пе­редусім це вміння володіти собою, керувати своєю поведінкою. Цілком зрозуміло, що педагога слід спеціально готувати до цього.

Дослідник проблем поведінкової активності педагога В.А.Кан-Калік пропонує дотримуватися певних загальних правил для оптимізації спілкування зі студентами:

- до аудиторії заходити бадьорим, упевненим, енергійним;

- загальне самопочуття в початковий період спілкування ба­дьоре, продуктивне, впевнене;

- наявний комунікативний настрій: яскраво виражена готов­ність до спілкування;

- енергійно виявляється комунікативна ініціатива, емоційний настрій на діяльність, прагнення передати цей стан студен­там;

- в аудиторії створюється необхідний емоційний настрій;

- здійснюється органічне керування власним самопочуттям у проведенні заняття і спілкуванні з студентами (рівний емо­ційний настрій, здатність до керування самопочуттям, не­зважаючи на несприятливі обставини, тощо);

- домагатися продуктивності спілкування;

- здійснюється керування спілкуванням (оперативність, гну­чкість, відчуття власного стилю спілкування, уміння поєд­нувати спілкування з методом впливу);

- мова (яскрава, образна, педагогічне доцільна, висококуль­турна);

- міміка (енергійна, виразна, педагогічно доцільна);

- пантоміміка (виразна, адекватна жестикуляції, пластична, насичені емоційно жести).

До переліченого слід додати бодай дві пропозиції:

- блискуче знання матеріалу;

- чітке дотримання міри.

5. Комунікативна культура викладача. Як організувати самонавчання? Поміркуймо над цим, визна­чивши орієнтовні напрями самостійної роботи з удосконалення власного мовлення.

Готуючись до публічного виступу в інститутській аудиторії, намагайтеся визначити для себе, для кого і з якою метою ви бу­дете говорити, які роздуми, почуття ви хотіли б викликати у сво­їх слухачів, яку атмосферу створити, яким повинен бути інтона­ційний малюнок, ритм, темп вашого мовлення.

Спробуйте, конструюючи свою розповідь, використати різні описи, деталі, уривки з художньої літератури, власні оцінки та враження. При цьому не забувайте про вимогу виправданого ви­користання зображальних засобів.

Самоконтроль розвиток комунікативних умінь, здібностей, соціальних установок у спілкуванні. Якщо умовою продуктивної комунікативної поведінки викладача є його індивідуальний стиль спілкування, то в процесі професійного самовиховання важливо не тільки розібратися в питаннях техніки комунікації, а й з'ясу­вати свою соціальну позицію у спілкуванні. Для цього спробуйте відповісти щиро на питання, чи думаєте ви про партнера у проце­сі спілкування, чи намагаєтеся побачити ситуацію його очима, чи допомагаєте йому спілкуватися, чи вам цікавий сам процес спіл­кування з людиною чи його результат, чи завжди розуміють вас люди, з якими ви спілкуєтесь, чи намагаєтеся ви зрозуміти їх.

Продуктивна мовленнєва комунікація викладача передбачає також розвиток у нього низки спеціальних здібностей:

- соціально-перцептивних (розуміти внутрішній стан партне­ра через сприйняття його зовнішньої поведінки, вигляду);

- здібності до ідентифікації (здатність поставити себе на мі­сце іншої людини й передбачити її можливу реакцію);

- саморегуляції, вольового впливу, навіювання, керування сво­їм психічним станом у спілкуванні.

Педагогічна техніка — це вміння вико­ристовувати власний психофізичний апарат як інструмент вихов­ного впливу. Тобто це — володіння комплексом прийомів, який допомагає викладачеві глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і до­сягти успіхів у виховній роботі.

У поняття «педагогічна техніка» містить дві групи складових.

Перша група пов'язана з умінням викладача керувати своєю поведінкою: техніка володіння своїм організмом (мімікою, пан­томімікою); керування емоціями, настроєм для зняття зайвого психічного напруження, збудження творчого самопочуття; опа­нування уміння соціальної перцепції (техніка керування увагою, уявою); техніка мовлення (керування диханням, дикцією, темпом мовлення).

Друга група пов'язана з умінням вплинути на особистість і колектив: техніка організації контакту, управління педагогіч­ним спілкуванням, організація колективних творчих справ тощо.

Складові першої і другої груп педагогічної техніки спрямовані або на організацію внутрішнього самопочуття викладача, або на вміння це почуття адекватно виявити зовні. Тому ми слідом за театральною педагогікою будемо умовно поділяти педагогічну техніку на зовнішню і внутрішню відповідно до мети її викорис­тання.

Внутрішня техніка в створення внутрішнього переживання особистості, психологічне настроювання викладача на майбутню діяльність через вплив на розум, волю і почуття. Зовнішня техніка у втілення внутрішнього переживання осо­бистості вчителя в його тілесній природі міміці, голосі, мовленні, рухах, пластиці.

Внутрішня техніка. Психоемоційний стан викладача не є особистою справою, бо його настрій відбивається і на студентах, і на колегах, впливає на стосунки в аудиторії, створює певну атмосферу у навчанні. До­сягти оптимального внутрішнього стану у педагогічній діяльнос­ті важко, бо сама вона емоційно напружена, «це робота серця і нервів, цс буквально щоденна і щогодинна витрата величезних душевних сил». Викладач повинен вміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями для забезпечення успіху в діяльності і збереження свого здоров'я. Для цього важливо працювати над таким синте­зом якостей і властивостей особистості, які дадуть змогу впевне­но, без зайвого емоційного напруження здійснювати свою профе­сійну діяльність:

- педагогічний оптимізм;

- впевненість у собі, відсутність страху перед аудиторією;

- вміння володіти собою, відсутність емоційного напруження;

- наявність вольових якостей (цілеспрямованість, самовла­дання, рішучість).

Усі ці якості характеризують психологічну стійкість у профе­сійній діяльності. В основі її — позитивне емоційне ставлення до себе, студентів, праці. Саме позитивні емоції активізують, нади­хають викладача, надають йому впевненості, зумовлюють почут­тя радості, позитивно впливають на стосунки з студентами, коле­гами. Негативні емоції гальмують активність, дезорганізують поведінку і діяльність, викликають тривожність, страх, підозру.

Викладачеві треба вміти грати, причому не тільки зовні. Доб­розичливий вираз обличчя потрібний не лише для того, щоб на­строїтися на мажор. Він збуджує центри позитивних емоцій і створює хороший настрій. При такій грі прийоми поведінки за­кріплюються і характер змінюється. Тому не можна ходити з по­хмурим, нудьгуючим обличчям навіть тоді, коли настрій у вас поганий.

Зовнішня техніка викладача. Для успішного творчого процесу варто знати про поєднання внутрішнього змісту діяльності і зовнішнього його вияву. Тому педагог повинен навчитися адекватно й емоційно виразно відби­ти свій внутрішній стан, свої думки, почуття. Складовими зовнішньої техніки викладача є вербальні (мовні) й невербальні засоби. Саме через них педагог виявляє свої намі­ри, саме їх «читають» і розуміють студенти. Розгляньмо доклад­но невербальні засоби. Зовнішні особливості і способи вираження сво­го «Я» (успадковані — зріст, комплекція, форма носа, розріз очей тощо; сформовані— зачіска, хода, постава, міміка, дикція, одяг тощо). Зовнішній вигляд педагога має бути естетично виразним. Пантоміміка — виражальні рухи всього тіла або окремої його частини, пластика тіла. Вона допомагає виділити у зовнішності головне, малює образ. Викладач має виробити манеру правильно стояти (ноги на ширині 12—15 см, одна нога трохи висунута впе­ред). Усі рухи і пози повинні відзначатися витонченістю і прос­тотою. Жест педагога мусить бути органічним і стриманим, без різких широких вимахів і гострих кутів. Перевага віддається округлій і скупій жестикуляції.

Основні вимоги до жестів: невимушеність, стриманість і до­цільність. Варто враховувати, що жести, як і інші рухи корпуса, найчастіше попереджають хід висловлюваної думки, а не йдуть за нею.

Для того щоб спілкування було активним, слід мати відкриту позу: не схрещувати руки, стояти обличчям до аудиторії, змен­шити дистанцію, що створює ефект довір'я. Рекомендуються ру­хи вперед і назад по класу, а не в сторони. Крок уперед підсилює значущість повідомлення, допомагає зосередити увагу аудиторії.

Міміка— виражальні рухи м'язів обличчя. Ми зазначали, що нерідко вираз обличчя і погляд впливають на студентів сильніше, ніж слова. Жести і міміка, підвищуючи емоційну значущість ін­формації, сприяють кращому її засвоєнню.

Студенти «читають» з обличчя викладача, згадуючи його став­лення, настрій, тому обличчя повинно не лише виражати, а й при­ховувати деякі почуття: не слід «нести» до аудиторії тягар дома­шніх турбот, негараздів. Слід показувати на обличчі і в жестах те, що стосується справи, сприяє здійсненню навчально-виховних завдань.

Досягнення виразності педагогічної техніки— лише одна із сходинок до педагогічної майстерності. Той, хто на все життя обирає педагогічну професію, має володіти трьома особливостями:

- вмінням шанувати і любити лю­дей більше за себе;

- вмінням усе життя поповнювати знання;

- збагачувати свій досвід, теоретичний, практичний естетичний, умінням передавати цей досвід студентам.

Ораторська майстерність педагога. Для формування професійної майстерності викладача він по­винен володіти прийомами ораторського мистецтва. П'ятдесят років тому відомий спеціаліст з ораторської майстерності Є. Адамов сформулював шість вимог до оратора, які він образно назвав «шість Е», а саме: ерудиція, енергія, емоційність, експре­сивність, етика, естетика.

1. Ерудиція. Це найважливіша якість оратора. У наш динамічний час нам трапляється мати справу з найрізноманітнішими питаннями, тому актуальним є старе правило:треба знати небагато про багато чого і багато про небагато. Існує три вимірювачі ерудиції:

— глибина — проникнення до витоків знань зі спеціальності;

— широта — охоплення суміжних галузей знання;

— достовірність — відповідність знань останнім даним науки.

2. Енергія. Мовлення має бути енергійним, пружним. Млявий, неенергій- ний оратор виключається з аудиторії.

3. Емоційність. Це здатність не тільки інформувати, переконувати, а й запа­лювати слухачів, змушувати їх переживати те, про шо говорить­ся. Люди не тільки слухають промову, а й бачать та відчувають її. Слова, що не викликають образів, стомлюють. Емоції мовця впливають на публіку і, навпаки, емотивне сприйняття мовлення слухачами стимулює діяльність оратора. Емоційній виразності мовлення сприяють дієслова. Наприк­лад, надають промові динамічності та передають емоційний стан людини такі дієслова:

- захоплення-, насолоджуватись, милуватися, пишатись, на­дихатись і та ін.;

- дивування: вразитись, дивуватись;

- любові та ненависті, обожнювати, боготворити, цінувати, ненавидіти, зневажати та ін.;

- невдоволення: нарікати, гарчати, ремствувати, дутися, зли­тись, обурюватися та ін.;

- хвилювання-, боятися, переживати, тремтіти, хвилюватись, тріпотіти та ін.;

- турботи, хвилювання та скорботи: уболівати, тужити, су­мувати, турбуватися, журитись та ін.

Для передачі різноманітних емоційних значень жінки широко використовують різноманітні інтонаційні засоби. У чоловіків па­літра інтонаційних фарб бідніша та більш бліда – їх емоційна зброя, у переважній більшості, вміщується у лексиці та граматиці.

4. Експресивність. Суть цієї вимоги полягає у виразності мовлення, його образ­ності, вмілому використанні стилістичних та риторичних засобів (приказок, прислів'їв, афоризмів, цитат, віршованих рядків, дум­ки відомої людини та ін.).

5. Етика. Простота та відповідальність, природність та доброзичливе ставлення до слухачів, комунікабельність — усі ці якості прояв­ляються по-різному; залежно від індивідуальності оратора, вони повинні стати заслоном від зарозумілості та неповажного ставлен­ня до слухачів. У чому ж може проявитися неповага? У запізненні, порушенні регламенту, недоброзичливому ставленні до реплік та питань, в ігноруванні інтересів та запитів слухачів.

6. Естетика. Цс майже найскладніше питання ораторського мистецтва — виступати не тільки змістовно, цікаво, а ще й красиво, естетично привабливо.

Лекція № 8