ТОП 10:

Виникнення і розвиток педагогіки



Мета виховання в педагогіці

Мета виховання - сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об'єктивний характер і узагальнено виражає ідеал людини. Вона об'єктивно відображає вимоги конкретного суспільства. З розвитком суспільства змінюється і мета виховання. Актуальність мети і завдань виховання підкреслював К. Ушинський: "Що сказали б ви про архітектора, який, закладаючи нову будівлю, не зумів би відповісти вам на запитання, що він хоче будувати? Те саме повинні ви сказати й про вихователя, який не зуміє чітко й точно визначити вам мету своєї виховної діяльності... Ось чому, ввіряючи вихованню чисті й вразливі душі дітей, ввіряючи для того, щоб воно провело в них перші, а тому й найглибші риси, ми маємо цілковите право спитати вихователя, якої мети він добиватиметься в своїй діяльності, і вимагати на це питання ясної й категоричної відповіді". Програмою людської особи, людського характеру вважав виховання український педагог Антон Макаренко (1888-1930).

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє впродовж століть, починаючи з а фінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини (калокагатія - ідеал фізичної та моральної досконалості). В епоху Відродження ідея всебічного розвитку особистості знайшла відображення в педагогічних поглядах французьких письменників, педагогів-гуманістів Франсуа Рабле (1494-1553) і Мішеля Монтеня (1533-1592). Ф. Рабле пропагував гуманістичне виховання людини, в якому б гармонійно поєднувалися фізичний і духовний розвиток. На його думку, з цією метою в школі слід вивчати мови, математику, астрономію, природознавство, історію, право. Важливою складовою всебічного розвитку він вважав мислення. М. Монтень передусім позитивно оцінював в античному вихованні його різнобічність. Серед складників всебічного розвитку особистості він виокремлював розумовий розвиток, моральне і фізичне виховання.

Ідеї всебічного розвитку особистості предметніше висвітлюються у працях соціалістів-утопістів: англійських філософів Томаса Мора (1478-1535), Роберта Оуена (1771- 1858), італійського філософа Томаса Кампанелли (1568- 1639), французьких мислителів Клода-Анрі Сен-Симона (1760-1825), Франсуа-Марі-Шарля Фур'є (1772-1837). Вони уявляли всебічний розвиток як процес поєднання навчання з працею, в якому беруть участь усі члени суспільства. Німецький філософ Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776- 1841) метою виховання проголошував розвиток різнобічних інтересів, спрямованих на гармонійний розвиток усіх здібностей людини. За Гербартом, створювана у процесі виховання гармонія здібностей особистості підпорядкована вищому ідеалу - підготовці "доброчесної" людини. Ідеал доброчесності як мета виховання був ідеалом "доброчесного" німецького бюргера, здатного пристосовуватися до існуючого суспільно-політичного ладу і підкорятися йому.

"Педагогічна система кожної історичної епохи, - за словами сучасного вітчизняного вченого Михайла Стельмаховича, - висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини. Кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховний ідеал. То ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал національного родинно-громадсько-шкільного виховання в Українській державі".

В Україні, як і в інших країнах світу, історично склалася система виховання, що ґрунтувалася на національних рисах і самобутності українського народу, але тривалий час вона нехтувалась і заборонялася. Нині, спираючись на глибинні національно-виховні традиції народу, поступово відроджується національна система виховання, яка враховує такі особливості сьогодення, як перехід України до ринкових відносин, відродження всіх сфер життя українського суспільства і процес розбудови незалежної держави. В її основі - український виховний ідеал.

Національне виховання - передавання молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду й на основі цього формування особистісних рис громадянина своєї країни (національної самосвідомості, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, фізичної, екологічної культури), розвиток індивідуальних здібностей І талантів.

Поняття "національне виховання" охоплює всі особливості виховання загалом. Воно рівнозначне державному, яке є вужчим, одиничним щодо виховання як загального поняття. Однак у жодній країні світу не існує виховання "взагалі". Воно завжди має конкретно-історичну національно-державну форму і спрямоване на формування громадянина конкретної держави, яка не може бути безнаціональною. Національне виховання найбільше відповідає потребам відродження України. Воно однаково стосується як українців, так і інших народів, що проживають в Україні. Саме принцип етнізації виховного процесу передбачає надання широких можливостей представникам усіх етносів для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування власної гідності й через пізнання власної історико-культурної спадщини допомагає пізнати глибинність взаємозв'язків кожного з них з українською нацією, її державою, переконатися, що саме українська суверенна держава охороняє національні права всіх громадян України.

Сучасна національна система виховання покликана передати підростаючому поколінню все багатство генетичного коду народу, його мову, національний характер, своєрідність світовідчуття і світосприймання, національний спосіб мислення і на цій основі формувати соціально значущі особистісні риси громадянина України, які включають в себе національну свідомість, глибоку духовність, трудову активність, морально-етичну, фізичну, екологічну й правову культуру.

Зміст виховання повинен наповнюватися національними духовними цінностями, до яких належать народний до інтернату, всі до мене чіплялися, а він заступився за мене"; "Я не знаю, що він там написав про себе, але я гадаю, що він тільки про себе й думає".

Аналіз цих характеристик і спостереження стали підставою для висновків, що Володя тягнеться до людей, хоче уваги, тепла, ласки, але приховує це. Важко переживає відчуження від товаришів, неповагу до нього дорослих, хоча сам дає для цього привід. Він вимогливий до інших, але менше до себе, не визнає своїх недоліків. Це спричинює конфлікти з товаришами і дорослими. Не впевнений, що до нього добре ставляться. Прагне визнання в колективі, проте йому бракує сили волі, щоб добре вчитись і поводитися; хоче бути кращим, але не намагається змінити себе. У виховній роботі з ним виходили з бажання хлопця утвердитися в колективі, відчути увагу до себе, стати кращим.

При зіставленні незалежних характеристик деякі риси можуть не збігатися через необ'єктивність того, хто характеризує, поспішність, помилковість висновків. У такому разі з'ясовують причини розбіжностей, аналізують чинники, що зумовили їх. Розбіжності можливі й тоді, коли характеристики складали в різний час, упродовж якого поведінка вихованця змінилася.

 

Джерела педагогічної науки

Джерелами розвитку педагогічної науки слугують народна педагогіка, освітній досвід минулих поколінь, науково-практичні надбання сучасних подвижників педагогічної справи.

Оскільки сенс життя людини полягає в продовженні свого роду, в центрі уваги життєдіяльності батьків, інших членів суспільства є Людина в особі дитини. Народна мудрість вчить, що важливо не лише народити дитину, а й виховати її. Цим завжди переймалися не тільки батьки, а й представники роду, громади. Упродовж багатьох століть набуто величезного досвіду виховання дітей з урахуванням соціально-економічних потреб, суспільних завдань, загальнолюдських і національних морально-духовних цінностей. Склався колосальний пласт знань про виховання, узагальнений народною педагогікою. Видатний український поет Максим Рильський писав:

Немає мудріших, ніж народ, учителів; У нього кожне слово — це перлина,це праця, це натхнення, це людина.

Огляд пам´яток народної педагогіки (обряди, думи, легенди, казки, пісні, прислів´я, загадки і т. ін.), афоризмів мислителів усіх століть дають можливість помітити яскраву закономірність: у сфері природознавства, фізики, математики, техніки, медицини, мистецтва свої міркування висловлювали лише фахівці відповідного наукового профілю. Натомість проблема виховання завжди перебувала в полі зору мислителів різноманітних галузей знання: філософів, теологів, а також митців, священнослужителів, діячів багатьох інших сфер. Ось чому спадок народної педагогіки дотепер залишається дорогоцінним скарбом, невичерпним джерелом подальшого розвитку педагогічної науки.

Наукова педагогіка, що розвивається з початку становлення шкільництва, спираючись на досвід народної педагогіки, узагальнювала й обґрунтовувала закономірності, принципи, форми й методи організації освітньо-виховної роботи з урахуванням соціально-економічного й культурного контексту. Надбання наукової педагогіки є "енергоносієм" розвитку системи освіти й виховання, теоретико-методологічними засадами вдосконалення навчально-виховного процесу. Педагогічна думка минулого, зокрема таких відомих дослідників, як Я.А. Коменського, А. Дістервега, Г. Песталоцці, М.І. Пирогова, П.Ф. Каптєрєва, К.Д. Ушинського, О.В. Духновича, Дж. Дьюї, Е. Торндайка, В. Оконя, П.Ф. Лесгафта, М.І. Лобачевського, Д.І. Менделєєва, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського та багатьох інших — це неминущий науковий доробок, без опори на який не можна рухатися вперед.

Ще одне важливе джерело розвитку педагогічної науки — досвід педагогів-практиків. Велика кількість творчих учителів, викладачів вищої школи поповнюють педагогіку своїми напрацюваннями, що є базою для осмислення, вищого теоретичного синтезу. Педагогічні погляди А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського — це результат їх власної педагогічної практики. В останні десятиріччя XX ст. мав місце спалах творчих педагогічних пошуків, який теж став вагомим підґрунтям розвитку наукової педагогіки. Вони пов´язані з іменами відомих педагогів Ш.О. Амонашвілі, М.П. Гузика, Є.М. Ільїна, С.М. Лисенкової, О.О. Хмури, В.Ф. Шаталова. Яскравою перлиною новаторського педагогічного досвіду стали надбання знаного українського педагога, народного учителя, дійсного члена АПН України, директора Сахнівської середньої школи на Черкащині Олександра Антоновича Захаренка, який присвятив своє життя дослідженню проблем духовного відродження сільської школи, впровадженню істинно гуманістичних засад в освітню справу. Певні творчі педагогічні досягнення є и у діяльності вищих навчальних закладів, але вони маловивчені й недостатньо висвітлені.

Семінар.

Ефективною формою навчання є семінар. Його практикували ще в давньогрецьких гімназіях і давньоримських школах. У XVII ст. він прижився на старших курсах університетів, у XX ст. семінар почали запроваджувати і в загальноосвітніх школах.

Семінар (лат. seminarium — розсадник) — організаційна форма навчання, яка передбачає обговорення проблем, що стосуються прочитаної лекції чи розділу курсу.

Полягає в самостійному вивченні учнями, студентами проблеми, підготовці реферату, у повідомленні суті проблеми на занятті й відповідному аналізі, рецензуванні, доповненні повідомленого.

Семінарські заняття поділяють на просемінарські (підготовчі), власне семінарські заняття у школі (9—12 клас) й у вузі та семінари — конференції.

Просемінарське заняття.

Це перехідна від уроку форма організації пізнавальної діяльності учнів через практичні й лабораторні заняття, в структурі яких є окремі компоненти семінарської роботи, до вищої форми — власне семінарів.

Власне семінарське заняття.

Є кілька видів власне семінарських занять: розгорнута бесіда, доповідь (повідомлення) — обговорення доповідей і творчих робіт, коментоване читання, розв'язування задач, диспут.

Семінар — розгорнута бесіда. На цьому семінарі тему поділяють на невеликі за обсягом, але органічно пов'язані між собою питання, які формулюють як пізнавальні, так і проблемні завдання. Виконання одного такого завдання є підставою для виконання наступного. Це дає змогу залучити до обговорення питань семінару максимум учнів (студентів). Добре, коли вчитель заохочує слухачів виступати з уточненнями і доповненнями. Цей вид семінару не передбачає підготовки письмових доповідей чи рефератів.

Семінар — розгорнута бесіда, як правило, має таку структуру: організація класу (групи) — вступне слово вчителя — власне бесіда — підведення підсумків заняття.

Семінар — доповідь (повідомлення). Такий вид семінару потребує ґрунтовнішої підготовки, використання кількох джерел. Інколи заздалегідь необхідно провести певні досліди, спостереження, обробити числовий матеріал. На семінарі доповідач послідовно викладає свої думки, аргументує їх вагомими фактами, ілюструє переконливими прикладами. Решта учнів, студентів уважно його слухають, щоб бути готовими до доповнень, підтверджуючи чи спростовуючи викладене. Цей вид семінару має великі педагогічні можливості, але для їх реалізації потрібна достатня активність учнів, студентів.

До семінару — доповіді за змістом і методикою близький семінар, на якому обговорюють реферати і творчі письмові роботи. Для цього необхідно подбати про взаєморецензування письмових робіт, ознайомитися з роботами і рецензіями на них, відібрати кращі для обговорення на заняттях.

Коментоване читання. Як самостійне семінарське заняття його практикують рідко. Ефективне воно за необхідності опрацювати певну наукову роботу. Основне завдання коментованого читання — навчити учнів, студентів глибоко аналізувати і правильно тлумачити науковий текст.

Семінар — розв'язування задач. Доцільний після засвоєння матеріалу з теми чи розділу курсу. Для цього відбирають задачі, щоб можна було на конкретних прикладах розкрити органічний зв'язок науки з життям, активізувати пізнавальну діяльність учнів, студентів, навчити чи розвинути навики користування довідковою літературою, документацією, даними періодичної преси.

Семінар — диспут. Правильна його організація захоплює учнів (студентів), пробуджує інтерес до предмета, сприяє глибокому засвоєнню навчальної інформації, виховує принциповість, розвиває логічне мислення і мовленнєву діяльність.

Для семінару — диспуту слід чітко і конкретно сформулювати тему і залучити до роботи весь клас чи групу. Перелік його питань має містити явні і приховані суперечності. Це спонукає думати, сперечатися, доводити свою точку зору. Керуючи диспутом, учитель має виявляти тактовність, коректність, уважність.

За своєю структурою семінар — диспут містить вступне слово, власне дискусію і підбиття підсумків.

Семінар — конференція. Він є найскладнішим видом семінару, тому більш придатний для використання у вищій школі. У загальноосвітній середній школі його практикують у старших класах — під час вивчення історії, біології, хімії, фізики, математики та інших предметів за участю всіх учнів класу. Вчитель наперед визначає тему, мету і завдання семінару, формулює основні та додаткові запитання, розподіляє їх між учнями з урахуванням індивідуальних можливостей, добирає літературу, проводить групові й індивідуальні консультації, перевіряє конспекти.Під час заняття учні виступають із доповідями та повідомленнями, інші доповнюють їх виступи, ставлять запитання, беруть участь у дискусії. Учитель спрямовує обговорення доповідей, ставить проблемні запитання, щоб викликати обмін думками, дискусію. Нерідко всі учні готують усі питання і виступають з повідомленнями за бажанням або за викликом. Вчитель заохочує їх до пошуку додаткових матеріалів з теми, дослідницької роботи.

Семінар — конференцію проводять після вивчення певного розділу програми, використовуючи під час підготовки до нього тривалі спостереження, матеріали екскурсії, результати дослідів, додаткову літературу тощо. Доцільно також запрошувати на такі заняття фахівців з проблеми, яку обговорюють.

Значення семінару полягає в тому, щоб дати змогу учневі, студентові відчути смак самостійного пошуку знань, глибше пізнати і розвинути власні можливості, виховувати в них полемічну культуру.

Практикум.

Це один із видів лабораторних робіт у старших класах загальноосвітньої та у вищій школах. Головна мета його полягає в тому, щоб на практиці застосувати сформовані раніше вміння і навички, узагальнити й систематизувати теоретичні знання, засвоїти елементарні методи дослідницької роботи з фізики, хімії, біології тощо.

Практикум передбачає самостійне виконання практичних і лабораторних робіт. На практикум відводиться 10— 15 годин навчального часу протягом 2—3 тижнів. Для зручності його проведення учнів, студентів поділяють на групи. Складають також графік почергового виконання ними завдань, спостережень, експериментів. Практикумами завершують вивчення великих тем курсу, тому їх проводять переважно наприкінці півріччя (семестру) або року.

Факультатив.

Ним є навчальний предмет, курс, що вивчається студентами, учнями старших класів за бажанням з метою поглиблення знань. У школі ця форма організації навчання використовується як єднальна ланка між уроками та позакласними заняттями (7—9 класи) і сходинка від засвоєння навчального предмета до вивчення науки, спосіб ознайомлення учнів із методами наукового дослідження (10—12 класи).

До факультативів залучають на добровільних засадах відповідно до бажань, нахилів, інтересів.

Відповідно до освітніх завдань факультативи бувають:

— з поглибленого вивчення навчальних предметів;

— з вивчення додаткових дисциплін;

— з вивчення додаткової дисципліни із здобуттям спеціальності;

— міжпредметні.

Кожен вид залежно від дидактичної мети може бути теоретичним, практичним, комбінованим. Відповідно до типу факультативу формують групи, добирають форми і методи роботи.

У школі факультативні заняття проводять найдосвідченіші вчителі. Запрошують також висококваліфікованих фахівців із вищих навчальних закладів, науково-дослідних інститутів, виробництва. На заняттях використовують різні методи навчання. Однак перевагу надають прилученню учнів до роботи з науковою і довідковою літературою (підготовка рефератів з актуальних проблем науки, обговорення доповідей і повідомлень, проведення експериментів тощо). Підсумкові оцінки з факультативів вносять до атестату про середню освіту.

Предметний гурток.

Гуртки створюють із різних навчальних предметів (математики, фізики, хімії, літератури та ін.). Завданням предметних гуртків є поглиблення набутих знань, розвиток інтересів і здібностей. Окрім систематичних занять, учасників гуртків залучають до масових виховних заходів: тематичних вечорів, конкурсів, олімпіад, тижнів і місячників знань, випуску стіннівок, радіогазет, альманахів. Це сприяє поглибленню знань і підвищує інтерес до навчальних предметів не тільки учасників предметних гуртків, а й інших школярів.

Організовуючи роботу предметного гуртка, педагог не повинен забувати про моральне, трудове, естетичне й фізичне виховання. Він має дбати про високу організованість і дисципліну під час занять. Слід залучати до роботи гуртків якомога ширшу аудиторію, забезпечувати активність і самостійність кожного учасника.

Консультація.

Суть її полягає в розтлумачуванні учням, студентам складних для пізнання й осмислення проблем. Передусім у консультуванні виникає потреба тоді, коли вони стикаються з певними труднощами під час самостійного опрацювання навчального матеріалу або виконання домашніх завдань. Правильно організована консультація допомагає подолати їх. Консультуючи, викладач не дає готових відповідей, а спрямовує пізнавальну діяльність так, щоб учні, студенти самостійно зрозуміли питання, виконали складне завдання, збагнули суть матеріалу, який вивчають.

Консультування потребують і учні, які успішно навчаються, намагаються розширити свої знання в якійсь галузі. їм радять, яку наукову літературу для цього використати, як її опрацьовувати, та ін. Це стосується і студентів, захоплених науково-пошуковою роботою.

Домашня навчальна робота. Її основним завданням є розширення і поглиблення знань, привчання до регулярної самостійної навчальної роботи, навчання самоконтролю, виховання самостійності, активності, почуття обов'язку та відповідальності.

До домашніх завдань належать робота з текстом підручника, виконання різноманітних вправ, письмових, графічних робіт, розв'язування задач. Нерідко рекомендують прочитати статтю в науково-популярному виданні, переглянути кінофільм, поспілкуватися на цікаву тему з певною особою, поспостерігати за природним або побутовим явищем, провести дослід тощо.

Не варто впродовж тривалого часу пропонувати однотипні завдання, оскільки це знижує інтерес до них. Домашні завдання повинні містити елемент новизни, передбачати нові варіанти їх виконання. Інколи доцільно давати індивідуальні завдання, які допомагають усунути прогалини в знаннях. Таку роботу пропонують і сильнішим учням (студентам), щоб підтримувати інтерес до певного виду роботи.

Обсяг домашніх завдань учнів не повинен призводити до перевантаження: він не має перевищувати третини того, що зроблено на уроці, у 1 — 7 класах, і половини — у 8—12 класах. Напередодні вихідних і святкових днів домашніх завдань учням не задають.

Навчальний час, відведений для самостійної роботи студентів, регламентується робочим навчальним планом і повинен становити не менше 1/3 та не більше 2/4 загального обсягу навчального часу, відведеного для вивчення конкретної дисципліни.

Для успішної самостійної роботи потрібно бути уважним і спостережливим, вміти запам'ятовувати, виконувати розумові операції, цінувати й раціонально розподіляти час, фіксувати прочитане, побачене, прослухане (у вигляді тез, конспекту, реферату, анотації, рецензії та ін.). Цьому треба вчити учнів під час уроків, формуючи навички самостійної роботи, роз'яснюючи зміст і методику виконання домашніх завдань. Так, на уроках використовують роботу з підручником, довідковою літературою, спостереження і досліди, самоперевірки, необхідні учневі під час виконання домашніх завдань. Практикують також бесіди на теми «Як готувати уроки», «Бережи хвилину» та ін. Важливою умовою ефективності самостійної роботи учнів є систематичне контролювання виконання домашніх завдань, об'єктивна оцінка їх результатів. Посилити контроль за виконанням домашніх завдань дає змогу систематична перевірка учнівських записів у щоденнику.

Одним із засобів організації самостійної науково-пошукової роботи учнів є застосування у навчальному процесі випереджальних пізнавальних завдань. Вони спрямовують учнів на самостійне оволодіння матеріалом до його вивчення за програмою на уроці. Випереджальні завдання учні виконують добровільно. Вибір та виконання їх здійснюють з урахуванням інтересів та навчальних можливостей дитини, зони її найближчого розвитку. Випереджальними завданнями є читання додаткової та художньої літератури; спостереження за явищами природи та суспільного життя, практичною та дослідницькою роботою; складання власних завдань, пошук навчального матеріалу.

Метою застосування випереджальних завдань є стимулювання учнів до самостійної роботи, формування у них позитивної мотивації до навчання, готовності до самоосвіти, прийомів розумової діяльності. Виконання випереджальних індивідуальних завдань учнями з високим та середнім рівнями пізнавальної діяльності спрямоване на поглиблення та розширення знань, розвиток творчих здібностей. Учням з низьким рівнем пізнавальної діяльності такі завдання дають з метою розвитку мислення, запобігання та ліквідації прогалин у знаннях.

Перед виконанням випереджальних завдань учні отримують допомогу від учителя у формі інструктажу, планів, пам'яток, карток — підказок тощо. Завершують виконання випереджальних науково-пошукових самостійних завдань контроль, аналіз та оцінювання виконаних робіт, повідомлень, вправ, творів, малюнків, доповідей, рефератів, виготовлення наочних посібників, складених планів досліджень та експериментів.

Самостійна робота студентів може виконуватися у бібліотеці вищого навчального закладу, аудиторіях, комп'ютерних центрах, а також вдома. За необхідності студенти працюють самостійно відповідно до заздалегідь складеного графіка, що гарантує можливість індивідуального доступу до потрібних дидактичних засобів. Графік доводиться до відома студентів на початку поточного семестру.

Сутність процему навчання.

Поняття «навчальний процес» охоплює всі компоненти навчання: викладач, форми, методи і засоби навчання, які він використовує; учень, який працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома; забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами.

Навчальний процес є активною взаємодією між учителем і учнем, яка складається з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учіння.

Викладання — діяльність викладача в процесі навчання, під час якої він ставить перед учнями (студентами) пізнавальні завдання, повідомляє нові знання, організує спостереження, лабораторні і практичні заняття, керує їх самостійною роботою, перевіряє якість знань, умінь і навичок.

Результативність його залежить як від умінь і старань педагога, так і від старань учня, студента щодо засвоєння знань, тобто від ефективності учіння.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями (студентами) знань, оволодіння вміннями і навичками.

У широкому значенні учіння є оволодінням суспільним досвідом з метою його використання в житті. Вчитель може навчати безпосередньо або опосередковано (через систему завдань).

Структурно процес навчання утворюють такі компоненти:

- цільовий (формування мети вивчення матеріалу на уроці, навчального предмета та освітньої мети навчального закладу);

- стимулюючо-мотиваційний (спонукання учнів (студентів) до активної пізнавальної діяльності, формування в них відповідної мотивації);

- змістовий (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і підручників, а також продуманість змісту кожного заняття);

- операційно-дієвий (підбір прийомів, методів, форм і засобів навчання);

- контрольно-регулюючий (контроль за засвоєнням знань, сформованістю умінь та навичок);

-оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня чи студента, причин неуспішності і їх усунення).

Реалізація кожного компонента і їх сукупності передбачає свідому, цілеспрямовану взаємодію викладача і учня (студента).

Основні функції процесу навчання. Основними функціями процесу навчання є освітня, розвивальна і виховна.

Освітня функція передбачає засвоєння учнями, студентами системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Знання— узагальнений досвід людства про дійсність у вигляді фактів, правил, висновків, закономірностей, ідей, теорій.

Сформульовані вони у поняттях, судженнях, умовиводах, теоремах, концепціях, теоріях.

Розвивальна функція виявляється у розвитку мислення учнів, студентів, формуванні волі, емоційно-почуттєвої сфери, навчальних інтересів, мотивів і здібностей.

Виховна функція спрямована на формування наукового світогляду учнів, студентів шляхом засвоєння системи наукових знань про природу, суспільство і людину, виховання моральних, трудових, естетичних і фізичних якостей особистості.

Освітня, розвивальна та виховна функції реалізуються через такі чинники:

- використання змісту навчального матеріалу — для реалізації цих функцій викладач використовує основний матеріал навчальних дисциплін, доповнюючи його цілою додатковою інформацією;

- добір форм, методів і прийомів навчання — здійснюється з таким розрахунком, щоб вони заохочували до самостійного здобування знань;

- забезпечення порядку і дисципліни на уроці — повноцінне навчання можливе лише за умови високої дисципліни;

- використання оцінок — аналіз відповідей і мотивація оцінок, які виставляє викладач.

- особа викладача, його поведінка, ставлення до учнів, студентів — ерудований, тактовний, доброзичливий викладач позитивно впливає на їх навчальні результати і поведінку.

Перелічені чинники тісно по в'язані між собою, що зобов'язує чітко визначати їх освітню, розвивальну і виховну мету.

Типи і структура уроків

Сучасна дидактика в цілому зберігає розроблену К.Д. Ушинським класифікацію уроків, але дещо її уточнює. Основними типами уроків, які проводяться в школі, є такі:

1)комбіновані (змішані);

2) уроки засвоєння нових знань;

3) уроки засвоєння навичок і умінь;

4) уроки застосування знань, навичок і умінь;

5) уроки узагальнення і систематизації знань;

6) уроки перевірки, оцінки і корекції знань, навичок і

умінь (В.О. Онищук, М.А Сорокін, М.І. Махмутов та ін.).

Вищеназвані типи уроків входять до системи, створеної на основі дидактичної (навчальної) мети занять. Класифікація уроків за основною дидактичною метою є найзручнішою для

вчителя. Складаючи календарний або тематичний план занять, учитель розподіляє уроки на весь розділ за дидактичною метою: якщо вивчаються поняття, закони, теорії і ставиться завдання свідомого і міцного засвоєння їх учнями, то такі заняття належать до уроків засвоєння нових знань; якщо ж передбачається формування в учнів навичок, то такі заняття належать до уроків засвоєння вмінь і навичок. Після вивчення великих і важливих розділів вводяться уроки узагальнення і систематизації знань.

Під поняттям «структура уроку» розуміють побудову уроку: елементи або етапи будови уроку, їх послідовність, взаємозв'язки між ними.

Характер елементів структури визначається тими завданнями, які постійно слід вирішувати на уроках певного типу, щоб найбільш раціональним шляхом досягти тих чи інших дидактичних завдань. Характер і послідовність цих завдань залежать від логіки і закономірностей того навчального процесу, який реалізується на уроках певного типу. Зрозуміло, що логіка засвоєння знань відрізняється від логіки засвоєння умінь і навичок, а тому й відрізнятиметься структура уроків відповідних типів. У зв'язку з цим кожний тип уроку має власну структуру.

У структурі кожного типу уроку є внутрішня структура кожного етапу (мікроструктура). Вона визначається найдоцільнішим добором методів, прийомів і засобів навчання, необхідних для вирішення поставлених навчальних завдань. Наприклад, етап сприймання й усвідомлення учнями навчального матеріалу може відбуватися на основі лекцій вчителя, проблемного викладу, евристичної бесіди, демонстрування кінофільму, самостійної роботи з підручником, таблиць тощо. Етап осмислення знань — за допомогою ширшої мисленнєвої діяльності учнів: аналізу вивчених матеріалів або здобутих фактів, порівняння, узагальнення, розкриття логічно-наслідкових зв'язків, формування висновків, виконання проблемних завдань тощо.

Сьогодні вчитель вільно вибирає структуру уроку. Йому не обов'язково дотримуватися формального поєднання і послідовності етапів уроку. Але при цьому вчитель не може допускати порушення закономірностей пізнавальної діяльності, не враховувати її ефективності. Важливим сучасним положенням є також те, що доцільність тих чи інших типів і структур уроку пропонується оцінювати за кінцевим результатом процесу навчання, а не за структурною досконалістю окремих уроків.

Комбінований (змішаний) урок має класичну чотириетапну структуру, яка бере свій початок від Я.А. Коменського і И.Ф. Гербарта. Вона спирається на формальні ступені (рівні) навчання: підготовку до засвоєння нових знань; засвоєння нових знань, умінь; їх закріплення і систематизацію; застосування на практиці. Етапи комбінованого уроку визначаються так:

1. Повідомлення теми, мети і завдань уроку, мотивація учіння школярів.

2. Перевірка, оцінка і корекція засвоєних раніше знань, навичок і вмінь.

3. Відтворення і корекція опорних знань учнів.

4. Сприймання і осмислення, узагальнення і систематизація учнями нових знань.

5. Підсумки уроку, повідомлення домашнього завдання.

З наведеної структури видно, що комбінований урок має досягти двох або кількох рівнозначних освітніх цілей. Етапи уроку можуть бути скомбіновані в будь-якій послідовності, що робить його гнучким і придатним для вирішення широкого кола навчально-виховних завдань.

З усіх зазначених типів комбінований урок найпоширеніший у сучасній загальноосвітній школі. Згідно з деякими даними комбіновані уроки займають 75 — 80% від загальної кількості уроків, що проводяться. Цей тип уроку здебільшого використовується в початкових і середніх класах.

Спробуємо розкрити суть і дидактичні основи вищеназваних етапів уроку.

Насамперед нагадаємо, що, готуючись до занять, учитель детально продумує їх цільові установки, зокрема конкретні освітні, розвиваючі та виховні завдання, які він буде вирішувати на кожному етапі уроку. Без цього урок буде мати аморфний характер.

Організація учнів до активної участі в навчальному занятті не повинна забирати багато часу. Важливо залучити їх до роботи з першої хвилини. Саме тому початок уроку повинен бути динамічним, давати учням заряд енергії, бадьорості, діловитості.

Повторювально-навчальна робота щодо пройденого матеріалу є досить важливим етапом комбінованого уроку. її навчальне значення обумовлене трьома положеннями:

1) якщо учень передбачає, що його знання будуть перевірені, то він краще готується до уроку;

2) перевірка знань завжди пов'язана з активним відтворенням матеріалу, що є кращим засобом його засвоєння;

3) повторення і перевірка знань пов'язані з мовленнєвим(словесним) відтворенням вивченого матеріалу, що, природно, сприяє розвитку мови і мислення.

Це означає, що підлягати перевірці і відтворенню повинні знання не окремих учнів, а всіх учнів класу. Тому передові вчителі, не відмовляючись від індивідуального усного опитування, широко застосовують фронтальне й ущільнене опитування, а також виставлення учням поурочного балу.

Поряд з різними методами усного опитування в школах поширена методика письмових відповідей учнів на запитання з пройденого матеріалу. Донецький учитель В.Ф. Шаталов пропонує учням відтворити опорні сигнали, за допомогою яких був закодований новий навчальний матеріал. Досвідчені учителі мови, математики, фізики, хімії поєднують перевірку знань з виконанням різноманітних вправ, усним вирішенням задач і прикладів, виконанням графічних робіт та роботою над таблицями, схемами тощо.

Повторювально-навчальна і перевірна робота має поєднуватися з актуалізацією (відтворенням, оживленням у пам'яті) знань, навичок і вмінь, які повинні стати опорою для засвоєння нових понять. Наприклад, на уроці ботаніки в 6 класі вивчається тема «Родина хрестоцвітних». Щоб засвоїти цю тему, учні мають пригадати будову і форму стебел, листків, квіток, плодів. Це буде відновленням у пам'яті знань, щоб довести їх до необхідної кондиції у всіх учнів.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-29; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.76.91 (0.029 с.)