Формування і розвиток експериментальних розділів і прикладних сфер психології

У другій половині XIX ст. не тільки з'являються передумови формування психології як самостійної науки, але проводяться і перші експериментальні дослідження з проблем, що лежать на межі фізіології і психології, що починають оформлятися як експериментальні області психологічних досліджень.

Першою в ряді таких областей може бути названа психофізика. Її засновником є німецький фізіолог Густав Теодор Фехнер (1801-1887), який уперше виступив з ідеєю створення нової експериментально-математичної науки в 1851 р. Підставою для появи нових ідей з психофізики Фехнера послужили результати експериментів, отримані іншим німецьким ученим, фізіологом Ернстом Генріхом Вебером (1795-1878).Вклад Вебера в нову психологію полягав в експериментальному визначенні точності тактильних відчуттів, а саме, відстані між двома точками на шкірі при якій людина відчувала два дотики як окремі. Коли дві точки знаходяться близько одна від одної, піддослідні відчувають один дотик. Якщо відстань збільшити, з’являються сумніви, чи відчувається один, чи два дотики. А на достатньо великій відстані між двома подразниками піддослідні впевнено відчувають два дотики. Цей експеримент показав наявність двоточкового порогу – певний момент, в який можуть бути розпізнані два незалежні джерела подразнень. Також Вебер поставив за мету встановити величину ледь помітної різниці – найменша різниця між двома фізичними подразниками, яку може відчути людина. Учасники експерименту піднімали вантаж. Вага одного була незмінною, а іншого - змінювалась. Якщо різниця у вазі була незначною, вона не помічалась, але на певному етапі збільшення ваги вона розпізнавалась. Було встановлено, що ледь помітна різниця є константою і становить 1/40 від початкової стандартно ваги (відрізняється 41гр від 40гр; 82гр від 80гр). Вебер установив правило, відповідно до якого рівним відносним розходженням у роздратуваннях відповідають рівні розходження у відчуттях, і продемонстрував можливість виміру психічних явищ. Ця ідея і стала вихідною для Фехнера. Як вважав Фехнер, психофізика повинна займатися експериментально-математичним вивченням різних психічних процесів (відчуттів, сприйняття, почуттів, уваги і т.п.) у їх співвідношенні з зовнішнім і внутрішнім світом. Застосовуючи спеціально розроблені методи виміру, Фехнер відкрив так званий основний психофізичний закон, відповідно до якого зростанню сили подразника в геометричній прогресії відповідає ріст величини відчуття в арифметичній прогресії (іншими словами, інтенсивність відчуттів зростає пропорційно логарифму зовнішнього роздратування). Тим самим був здійснений математичний опис установленого Вебером правила (тому основний психофізичний закон називають законом Вебера-Фехнера). Це відкриття продемонструвало можливість виміру психічних явищ і застосування до їх вивчення строгих математичних методів. Безсумнівною заслугою Фехнера є те, що він в вів у психологію почуттєвого пізнання поняття порога відчуття, запозичивши саме поняття порога в Гербарта (який говорив про поріг свідомості). Фехнер застосував це поняття до відчуттів.

Герману Гельмгольцу (1821-1894), видатному німецькому фізіологу вдалося принципово змінити фізіологічні уявлення науковців. Для психології має інтерес дослідження Гельмгольцом швидкості нервових імпульсів. Він перший емпірично виміряв швидкість проходження нервового імпульсу, фіксуючи моменти збудження рухового нерва ножного м’язу жаби і момент м’язової реакції. Досліджуючи мязи різної довжини, він визначив різницю в часі між моментом стимуляції нерва поруч з мязом і момента мязової реакції, а пізніше стимулював нерв далі від м’яза ЦІ досліди встановили, що швидкість проходження нервового імпульсу становить 90 футів на секунду (27м43см/сек.). Центральне місце в експериментальних дослідженнях Г.Гельмгольца займали питання психофізіології зору і слуху. На основі численних дослідів Г.Гельмгольц доходить висновку про резонантну природу звукового і слухового апарату в людини. Важливий внесок вніс Гельмгольц і в розробку проблем психофізіології кольору. З загальної емпіричної теорії зору випливало і вчення Г.Гельмгольца “про несвідомий умовивід”. Він зробив висновок про існування внутрішнього додаткового фактора, чи механізму, який здійснює вплив на те, де, як і якими ми бачимо зовнішні предмети. Цей фактор він і називає “несвідомими умовиводами”, під якими має на увазі набутий у досвіді шляхом багаторазового повторення асоціативний синтез сенсомоторних компонентів. Висунута вченим гіпотеза затверджувала факт реального існування неусвідомлюваної частини психічних процесів, дія яких недоступна інтроспекції, а тому виявлення їх можливе лише опосередковано, об'єктивним шляхом. Крім цього, підкреслюється обумовленість усякого психічного акта минулим досвідом. Гельмгольц стояв біля джерел сучасної експериментальної психології. Психологію він розглядав як таку науку, що цілком повинна будуватися на основі експериментальних і математичних методів. У цьому прагненні німецький фізіолог не був самотній. І.М.Сечєнов також вважав невідкладним завданням перехід психології на фізіологічні методи і природно-наукові засади.

Друга половина XIX сторіччя - період виділення психології з філософії і природознавства, переходу її на самостійний шлях розвитку, оформлення психології як експериментальної науки. Перетворення психології в самостійну експериментальну дисципліну знайшло своє вираження в розробці теоретичних програм, відкритті перших експериментальних лабораторій у різних країнах світу, утворенні національних психологічних товариств, створенні спеціальних журналів, організації всесвітніх психологічних конгресів, у проведенні власне психологічних досліджень і створенні спеціальних приладів і експериментальної техніки.

 

Питання для самоперевірки

1. Досягнення природничих наук другої половини Хіх ст.,їх вплив на психологію.

2. Найбільш яскраві представники суб'єктивно-ідеалістичної і діалектико-матеріалістичної ліній в області філософії другої половини XIX ст.

3. Хто, на думку Конта, повинен розробляти психологічні проблеми?

4. Яку основну задачу вирішували революційні демократи?

5. Суть локалізаційного підходу до психічних функцій.

6. Суть основного психофізіологічного закону.