Розділ 7. Основи кримінального права

Тема 1. Основи кримінального права

Питання

Кримінальний кодекс України: його загальна характеристика.

Поняття і підстави кримінальної відповідальності.

Злочин і його ознаки. Види злочинів.

Склад злочину.

Обставини, що виключають злочинність діяння.

Стадії здійснення злочину і співучасть у злочині.

Покарання за кримінальним правом, його види. Порядок призначення покарань.

Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх.

1. Кримінальне законодавство - система законів, уведених у дію вищим законодавчим органом державної влади, що визначають основи і принципи кримінальної відповідальності, встановлюють, які суспільне небезпечні дії є злочином і яке покарання може бути застосоване до особи, що його вчинила.

Усе кримінальне законодавство України зараз репрезентовано у Кримінальному кодексі, який є систематизованим нормативно-правовим актом, що охоплює всі питання кримінального права і здійснює їх вичерпне регулювання.

Об'єктами, що беруться під охорону за допомогою норм КК, е права і свободи людини та громадянина, власність, громадський порядок та гро­мадська безпека, довкілля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства. Норми КК охороняють лише найважливіші елементи за­значених об'єктів. Охорона менш важливих суспільних відносин і соціаль­них благ здійснюється за допомогою правових норм інших галузей права (зокрема адміністративного, цивільного, трудового права).

Кримінальний Кодекс поділяється на Загальну й Особливу частини, норми яких застосовуються у взаємозв'язку. У Загальній частині подано норми загального значення, які визначають підстави кримінальної відпові­дальності, дають поняття злочину, називають види покарання за злочини та ін. В Особливій частині визначається кримінальна відповідальність за окремі злочини. Норми Загальної частини можна застосовувати лише на базі Особливої частини. Статті Особливої частини складаються з двох елементів: диспозиції та санкції. Диспозиція дає ознаки забороненої пове­дінки. Санкція визначає вид і міру покарання, що застосовується у разі, ко­ли вчиняються діяння, визначені диспозицією.

Кримінальний кодекс діє відносно певних осіб, у певних просторових і часових межах.

Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримі­нальній відповідальності згідно з чинним Кодексом. Питання про кримі­нальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами не є підсудними у кримінальних справах судам України, у разі вчинення ними злочину на території України, вирішується дипломатичним шляхом.

Громадяни України, а також особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, теж підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Іноземні громадяни за злочини, вчинені за межами України, підляга­ють відповідальності за Кримінальним кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами.

Злочинність і караність діяння визначаються законом про криміналь­ну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.

Закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому чис­лі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають су­димість.

Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

2. Кримінальна відповідальність є одним з видів юридичної відпові­дальності, що встановлюється державою в кримінальному законі, наклада­ється судом на осіб, які винні у вчиненні злочину, та мають нести зобов'я­зання особистого, майнового чи організаційного характеру.

Кримінальна відповідальність матеріалізується в обвинувальному вироку суду і зазвичай включає засудження особи за вчинений злочин, призначення їй покарання, його відбування, судимість тощо.

Звідси, по-перше, кримінальна відповідальність - це вид юридичної відповідальності, що встановлюється державою в кримінальному законі. Отже, тільки Кримінальний кодекс установлює кримінальні покарання, дає вичерпний перелік покарань, передбачає підстави, порядок, межі їх при­значення.

По-друге, кримінальна відповідальність застосовується лише судом і лише до особи, винної у вчиненні злочину.

По-третє, кримінальна відповідальність - це обов'язки злочинця осо­бистого (позбавлення волі), майнового (конфіскація майна) чи організацій­ного (позбавлення права мати певну посаду) характеру.

У ст. 2 КК України передбачена підстава кримінальної відповідаль­ності. У ній зазначено, що кримінальну відповідальність і покарання несе тільки особа, винна у вчиненні злочину, тобто особа, яка умисно чи необе­режно вчинила діяння, що передбачене кримінальним законом як суспільно небезпечне. Сукупність ознак, що визначають діяння як злочин, має на­зву "склад злочину". Тому часто стверджують, що єдиною підставою кримі­нальної відповідальності є наявність складу злочину.

Розрізнюються фактична і юридична підстава кримінальної відпові­дальності. Фактична підстава - це певна форма поведінки людини, здійс­нення суспільне небезпечного діяння (лише за думки, погляди, переконан­ня до відповідальності притягати не можна). Кримінальна відповідальність виникає одночасно з фактом здійснення особою вказаного в законі діяння. Юридичною підставою відповідальності є наявність у вказаному діянні складу конкретного злочину.

3. Злочином за КК (ст. 11) визначається суспільне небезпечне винне
діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Це поняття міс­тить вказівку на такі обов'язкові ознаки злочину: 1) злочином є лише діяння
(дія або бездіяльність); 2) це діяння має бути вчинене суб'єктом злочину; 3)
воно має бути винним; 4) вказане діяння має бути суспільне небезпечним;
5) кримінальна протиправність; 6) кримінальна караність.

1. Під дією у КК розуміється активна поведінка (вчинок) особи, а якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків. Бездіяльність є пасивною поведінкою, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків; крім того, обов'язковою ознакою бездіяльності є наявність спеці­ального обов'язку і реальної можливості запобігти відповідним наслідкам (наприклад, неповідомлення відповідним державним органам про підготов­ку учасників групи до диверсії, за умови реальної можливості зробити таке повідомлення).

2.Поняття суб'єкта злочину розкривається у ст. 18. Його застосу­вання у законодавчому визначенні поняття злочину означає, що злочином
є діяння, вчинене фізичною осудною особою, яка на момент його вчинення
досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

3. Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необере­жності.

4. Суспільна небезпека - оцінна категорія, що характеризується пев­ними діями чи бездіяльністю, завдає шкоди чи створює загрозу спричинен­ня такої шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом. Ступінь суспільної небезпеки визначається всією сукупністю ознак злочину:

- цінністю того блага, на яке посягає злочин;

- шкідливістю наслідків, що настають через вчинення злочину;

- способом діяння;

- мотивами діяння, формою та ступенем вини.

Кримінальна протиправність означає, що відповідне діяння по­
винно бути передбачене чинним КК. Кодекс встановлює вичерпний перелік
злочинів. Відтак, не є злочином вчинене суб'єктом злочину винне діяння,
для якого характерна фактична суспільна небезпека, на що навіть може
існувати пряма вказівка в іншому законі України, але яке не передбачене
чинним КК.

Караність, як ознака злочину, вказує що за будь-які злочини в за­
коні існують певний вид і термін покарання.

Є різні позиції щодо відмежування злочинів від інших правопору­шень. Одна з них базується на визначені ступеня суспільної небезпеки. Злочином вважають найбільш суспільне небезпечні правопорушення. На­приклад, дрібне хуліганство (тобто нецензурна лайка в громадських місцях, образливе докучання громадянам та інші подібні дії") передбачають адміні­стративну відповідальність. Однак вчинення хуліганських дій із застосуван­ням насильства (побої, заподіяння тілесних ушкоджень), а також у присут­ності інших людей, в обстановці проведення публічного заходу (покладен­ня квітів до пам'ятника, концерт тощо) є однією із ознак, яка вказує на гру­бість порушення громадського порядку, тобто на кримінальне каране діян­ня.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини неве­ликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене пока­рання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання.

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене пока­рання у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

За тяжкий злочин передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.

За особливо тяжкий злочин - покарання у виді позбавлення волі на строк понад десяти років або довічне позбавлення волі.

У більш загальному вигляді види злочинів у залежності від об'єкта посягання можна поділити на спрямовані: 1) проти особи (фізичної чи юри­дичної); 2) проти суспільства; 3) проти держави. Тобто, об'єктами, що беру­ться під охорону за допомогою норм КК, є права і свободи людини та гро­мадянина, власність, громадський порядок та громадська безпека, довкіл­ля, конституційний устрій України, а також мир і безпека людства.

 

4. Склад злочину - це певна сукупність закріплених у кримінальному законі ознак, за наявності яких реально вчинене суспільне небезпечне ді­яння визнається злочином. Склад злочину - це логічна модель, яка містить типові ознаки злочинного діяння.

Елементами складу злочину є:

1) об'єкт злочину;

2) об'єктивна сторона злочину;

3) суб'єктивна сторона злочину;

4) суб'єкт злочину.

Тільки наявність всіх цих елементів у сукупності є підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Відсутність в скоєно­му хоч би одного з указаних елементів означає відсутність складу злочину і відсутність підстави для притягнення до кримінальної відповідальності.

Об'єкт злочину - це охоронювані кримінально-правовими нормами суспільні відносини та соціальні блага, на які посягає злочин.

Об'єктивна сторона злочину - це зовнішній вираз злочину. Основ­ними ознаками об'єктивної сторони злочину є: 1) суспільне небезпечне (злочинне) діяння; 2) його наслідки; 3) причинний зв'язок між діянням і на­слідками.

Злочинне діяння - це передбачені кримінальним законом дія (актив­на поведінка суб'єкта, наприклад хуліганство) чи бездіяльність (пасивна поведінка, наприклад ненадання лікарем допомоги хворому). Думки, пере­конання, навіть засуджувані морально, не можуть бути злочином, оскільки вони не є діянням (вчинком).

Наслідки злочину - реальні шкідливі зміни, які відбуваються в об'єкті внаслідок злочинного діяння. Наслідки можуть мати матеріальний (шкода, яку можна оцінити в грошовому вираженні, ушкодження здоров'я, позбав­лення життя) або нематеріальний (моральна, політична, соціальна, психо­логічна, інша шкода) характер.

Причинний зв'язок між суспільне шкідливим діянням і його суспільне шкідливими наслідками є конкретним зв'язком між першим і другим у конк­ретному злочині. Причинний зв'язок існує тоді, коли по-перше, причина (ді­яння) в часі передує наслідкам, по-друге, викликає ці наслідки, по-третє, без цієї причини (без цього діяння) конкретні наслідки не настали б.

Факультативними, тобто такими, що не є обов'язковими для біль­шості злочинів, ознаками об'єктивної сторони є: місце, час, спосіб, обста­вини, засоби, знаряддя, за допомогою яких здійснюється злочин.

Суб'єктивна сторона злочину відображає процеси, які відбуваються у свідомості особи у зв'язку з вчиненням нею злочину і свідчать про спрямування її волі та про її ставлення до суспільне небезпечного діяння та йо­го наслідків. Ознаками суб'єктивної сторони злочину є: 1) вина; 2) мотив злочину; 3) мета злочину.

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльнос­ті, виражене у формі умислу або необережності.

Умисел поділяється на прямий (особа усвідомлювала суспільне не­безпечний характер свого діяння, передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання) і непрямий (особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільне небезпеч­ні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання).

Необережність поділяється на злочинну самовпевненість (особа передбачає можливість настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховує на їх відвернення, наприклад переви­щення швидкості водієм, який розраховує у будь-яких момент загальмува­ти й уникнути небажаних наслідків, але не встигає цього зробити і завдає ушкодження пішоходу) та злочинну недбалість (особа не передбачає мо­жливості настання суспільне небезпечних наслідків свого діяння, хоча по­винна і могла б їх передбачати.

Мотив злочину - це ті внутрішні спонукання, якими керувався вин­ний, вчиняючи злочин, а його мета - це той уявний результат, якого дома­гався винний, коли скоював злочин.

Суб'єкт злочину - це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у ві­ці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зазначені ознаки є загальними юридичними ознаками суб'єкта злочину. Вони є обов'язкови­ми ознаками будь-якого складу злочину, і відсутність однієї з них означає відсутність у діянні особи складу злочину.

Обмеження кола можливих суб'єктів злочину фізичними особами означає, що суб'єктами злочину за українським кримінальним правом не можуть бути юридичні особи, тварини, предмети чи сипи природи.

Суб'єктом злочину може бути лише осудна особа, тобто яка під час вчинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії (бездія­льність) і керувати ними. Неосудні особи позбавлені такої здатності і тому не можуть бути суб'єктами злочину.

Кримінальний Кодекс встановлює конкретний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності. Тобто, кримінальній від­повідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років, а особи віком від 14 до 16 років можуть бути суб'єктом злочину лише у разі вчинення ними злочинів окремо передбачених в КК: умисне вбивст­во, умисне тяжке тілесне ушкодження, зґвалтування, крадіжка, хуліганство і т.п. За деякі види злочинів кримінальна відповідальність настає з 18 років (військові злочини). Діти до 14 років не підлягають кримінальній відпові­дальності.

 

5. Відповідно до Конституції України (ст. 55) "кожен має право захи­щати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань". Це положення Конституції деталізується Кримінальним кодек­сом України.

У деяких випадках можуть мати місце діяння, ззовні схожі на злочин. Наприклад, громадянин, захищаючи своє життя, вбиває злочинця, який на нього напав. Однак закон не визначає такі дії злочинами, а навпаки - вва­жає суспільне корисними, що виключає їхні суспільну небезпечність і кри­мінальну протиправність. До них належать: необхідна оборона, крайня не­обхідність, затримання особи, що здійснила злочин.

Необхідною обороною визначаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільне не­безпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необ­хідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припи­нення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж не­обхідної оборони.

Право на необхідну оборону (ст. 36 КК України) виникає лише за пе­вних умов, визначених законом:

оборона визнається необхідною лише в випадку, якщо дії, що
становлять її зміст, вчинено з метою захисту охоронюваних законом прав
та інтересів особи, яка захищається; прав та інтересів іншої особи (фізич­ної чи юридичної"); суспільних інтересів; інтересів держави;

оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечного
посягання;

необхідна оборона має бути своєчасною (тобто, можлива і до по­чатку фізичних дій посягаючого з моменту, коли виникла реальна загроза
посягання, і до того моменту, коли посягання ще не закінчилось);

посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто
захищається;

шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки тому,
хто посягає;

при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шко­ди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для негайного відве­рнення чи припинення посягання.

Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК України необхідною обороною визнаєть­ся і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів:

1) для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб;

2) для відвернення протиправного насильницького вторгнення у жи­тло або інше приміщення.

Також не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяган­ням, не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди небезпечності пося­гання чи обстановці захисту.

Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушко­дження або умисного вбивства.

Відповідно до ст. 38 КК України не визнаються злочинними дії потер­пілої та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, якщо вони спрямовані на затримання особи, яка вчинила напад, і передачу її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення за­ходів, необхідних для затримання такої особи.

Затримання особи, що вчинила злочин, і заподіяння їй шкоди під час затримання є правомірним за таких умов:

особа, що затримується, вчинила злочин (замах на злочин);

затримання здійснюється безпосередньо після вчинення злочину;

1) затримання провадиться з метою доставлення особи, яка вчини­ла злочин, відповідним органам влади (правоохоронні органи, органи діз­нання, досудового слідства, суд);

2) шкода, заподіяна особі, яка вчинила злочин, є необхідною для її
затримання і відповідає небезпечності посягання та обстановці затриман­ня.

Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небез­пеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.

Крайня необхідність (ст. 39 КК) є правомірною за сукупності визначе­них умов:

існує небезпека інтересам держави, громадським інтересам, осо­бі чи правам громадян, яка виникла внаслідок дії стихійних сил, механізмів,
тварин, дій інших людей;

небезпека має бути наявною, тобто створювати безпосередню
загрозу завданням шкоди, або такою, що пов'язана з початком заподіяння
шкоди. Майбутня небезпека і небезпека, що минула, не створюють стану
крайньої необхідності;

небезпека має бути дійсною, тобто реально існуючою, а не уяв­ою;

небезпека у даній обстановці не може бути усунута чи відвернена
іншим шляхом, окрім заподіяння шкоди;

1) заподіяна шкода має бути менш значною, ніж відвернена.

 

6. Усі вчинювані злочини поділяються на закінчені та незакінчені. Якщо особа повністю реалізувала злочинний намір і вчинила закінчений злочин, то необхідність виділяти будь-які етапи кримінальної діяльності відсутня. Така необхідність виникає у разі недоведення задуманого злочи­ну до його логічного завершення.

Кримінальний закон (ст. 13) виокремлює три стадії вчинення злочи­ну:

готування до злочину;

замах на злочин;

закінчений злочин.

Закінченим злочином (ст. 13) визнається діяння, яке містить усі озна­ки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.

Готуванням до злочину (ст. 14) є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Підшукування означає придбання засобів і знарядь будь-яким способом (купівля, обмін, викрадення, отримання у борг тощо). Пристосування - це такий вплив винного на матеріальні предмети, внас­лідок якого вони стають придатними або більш зручними для застосування при вчиненні злочину (наприклад, виготовлення обріза з мисливської руш­ниці). Під підшукуванням співучасників слід розуміти знайомство з потен­ційними співучасниками, їх вербування, підбурювання до участі у вчиненні злочину. Усунення перешкод - це дії чи бездіяльність, які полягають в усу­ненні перепон, що заважають реалізації злочинного наміру (наприклад, от­руєння сторожової собаки, вимкнення охоронної сигналізації). Під іншим умисним створенням умов для вчинення злочину, слід розуміти розробку плану, підготовку алібі, підготовку місць для зберігання викраденого та ін.

Замахом на злочин (ст. 15) є вчинення особою з прямим умислом ді­яння, безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від особи. За­кон виділяє закінчений і незакінчений замахи на злочин. Закінченим є за­мах, при якому суб'єкт зробив усе, що вважав за необхідне, однак злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від його волі (наприк­лад, особа з метою вбивства стріляє у потерпілого і, вважаючи, що мети досягнуто, залишає його на місці злочину, а згодом життя потерпілого ря­тується). При незакінченому замаху винний, хоч і безпосередньо спрямо­вує свої зусилля на вчинення злочину, не робить всього того, що вважає за необхідне для досягнення злочинного результату, усвідомлює неповноту вчинення своїх дій і необхідність їх продовження (наприклад, винного, який таємно вилучив з квартири чуже майно, затримують при виході з неї).

У процесі виконання злочинного діяння можливо настання доброві­льної відмови від доведення злочину до кінця. Добровільною відмовою (ст. 17) є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Мотиви такої відмови можуть бути різними (страх перед відповідальністю, бажання виправитися, жалість і т.ін.) і особ­ливого значення не мають. Відмова характеризується такими основними ознаками: 1) добровільністю; 2) остаточністю; 3) своєчасністю. Підлягає кримінальній відповідальності та особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Деякі злочини здійснюються не однією особою, а групою. У таких випадках має місце співучасть в злочині. Співучастю у злочині (ст. 26) є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного зло­чину. Основні ознаки співучасті: 1) у вчиненні злочину беруть участь хоча б дві особи; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльності співучасників.

Залежно від характеру участі окремих співучасників у вчиненні зло­чину співучасть може мати просту і складну форму.

Проста співучасть буває тоді, коли всі співучасники є виконавцями злочину, наприклад, дві особи напали на третю і грабують її.

Складна співучасть буває тоді, коли кожний із учасників виконує різ­ні за характером і правовою оцінкою ролі у скоєнні злочину.

Залежно від функцій, покладених на співучасників злочину, розріз­няють: виконавця, організатора, підбурювача, підсобника.

Виконавцем визнається особа, яка безпосередньо вчинила злочин.

Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину або ке­рувала його підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочину організацію або керувала нею, а також особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала прихову­вання злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.

Організована група - це стійке об'єднання декількох осіб, які попе­редньо зорганізувалися для готування або вчинення злочинів. Злочинна організація — це стійке ієрархічне об'єднання декількох осіб, члени якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою без­посереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинною діяльністю інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

Підбурювачем визнається особа, яка умовлянням, підкупом, погро­зою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.

Підсобником є особа, яка сприяла вчиненню злочину порадами, вка­зівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяла приховуванню злочину.

Ступінь і характер участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину враховуються судом при призначенні покарання.

 

7. Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність, тобто покарання є ре­акцією держави на скоєний злочин.

Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Криміналь­не покарання породжує судимість людини.

Метою покарання відповідно до ст. 50 КК є: 1) кара щодо засуджено­го; 2) виправлення засудженого; 3) запобігання вчиненню засудженим но­вого злочину; 4) запобігання вчиненню злочинів іншими особами.

Покарання відновлює соціальну справедливість у суспільстві. У той же час воно не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

Чинне законодавство передбачає різні види покарань, перелік яких є вичерпним. Система конкретно визначених за змістом покарань дає суду можливість при застосуванні покарання здійснити його індивідуалізацію, врахувавши ступінь тяжкості злочину, особу винного та обставини, що по­м'якшують та обтяжують покарання.

Встановлену систему покарань закон поділяє на три групи: 1) основ­ні покарання; 2) додаткові покарання; 3) покарання, що можуть застосову­ватися і як основні, і як додаткові.

Основні покарання:

- громадські роботи - полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільне корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування, на строк від 60 до 240 го­дин і котрі відбуваються не більш як 4 години на день;

- виправні роботи - встановлюються на строк від 6 місяців до 2 ро­ків і відбуваються за місцем роботи засудженого, із суми заробітку прова­диться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком
суду, в межах від 10 до 20 відсотків;

- службові обмеження для військовослужбовців, крім військовослу­жбовців строкової служби, застосовуються на строк від 6 місяців до 2 років.
Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження
провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому виро­ком суду, в межах від 10 до 20 відсотків;

- арешт полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встано­влюється на строк від 1 до 6 місяців;

- обмеження волі - тримання особи в кримінально-виконавчих
установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення
за нею нагляду з обов'язковим залученням до праці на строк від 1 до 5 ро­ків;

- тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військо­вослужбовцям строкової служби на строк від 6 місяців до 2 років;

- позбавлення волі на певний строк полягає в ізоляції засудженого
та поміщенні його на певний строк (від 1 до 15 років) до кримінально-виконавчої установи;

- довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо
тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, якщо суд не вважає за
можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Не застосовує­ться це покарання до таких категорій осіб: 1) осіб, що вчинили злочин у віці
до 18 років; 2) осіб, що вчинили злочин у віці понад 65 років; 3) жінок, що
були в стані вагітності під час вчинення злочину; 4) жінок, що були в стані
вагітності на момент постановлення вироку.

Основні покарання є найбільш суворими позбавленнями й обмежен­нями прав і свобод, що застосовуються тільки самостійно і не можуть при­єднуватися одне до іншого або поєднуватися.

Додатковими покараннями є:

- позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу - застосовується за тяжкий чи особливо тяжкий зло­
чин;

конфіскація майна (тобто примусове безвідплатне вилучення у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засуджено­го) - встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України, наприк­лад, мінімум майна (предмети першої необхідності), потрібні засудженому та особам, які перебувають на його утриманні.

Як основні, так і додаткові покарання можуть застосовуватися штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю.

Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині КК. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від ЗО до 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо не передбачено вищого розміру в санкції статті. У разі не­можливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: 10 годин громадських робіт за 1 неоподатковуваний мінімум або виправними роботами із розра­хунку 1 місяць виправних робіт за 4 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від 2 до 5 років або як додаткове покарання на строк від 1 до 3 років.

Покарання призначається тільки за вироком суду і тільки у суворо установлених законом межах і порядку.

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують від­повідальність.

Обставинами, що пом'якшують покарання є:

- з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння роз­криттю злочину;

- добровільне відшкодування завданого збитку або усунення запо­діяної шкоди;

- вчинення злочину неповнолітнім;

- вчинення злочину жінкою в стані вагітності;

- вчинення злочину внаслідок збігу важких особистих або сімейних
чи інших обставин;

- вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через мате­ріальну, службову чи іншу залежність;

- вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;

- вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності та
інші.

На відміну від обставин, які пом'якшують покарання, закон (ст. 67) встановлює вичерпний перелік обставин, що обтяжують покарання. Обставинами, що обтяжують покарання, визнаються:

- вчинення злочину повторно та рецидив злочинів;

- вчинення злочину групою осіб за попередньою згодою;

- вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;

- вчинення злочину у зв'язку з виконанням потерпілим службового
або громадського обов'язку;

- тяжкі наслідки, завдані злочином;

- вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або
особи, що перебуває в безпорадному стані;

- вчинення злочину щодо жінки, яка за відомо для винного перебу­вала у стані вагітності;

- вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;

- вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що
страждає психічним захворюванням чи недоумством;

- вчинення злочину з особливою жорстокістю;

- вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзви­чайного стану, інших надзвичайних подій;

- вчинення злочину загальнонебезпечним способом;

- вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного
сп'яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших оду­рманюючих засобів.

Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:

- 2 роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який пе­редбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;

- 3 роки - у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який пе­редбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;

- 5 років - у разі вчинення злочину середньої тяжкості;

- 10 років — у разі вчинення тяжкого злочину;

- 15 років - у разі вчинення особливо тяжкого злочину.

Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства.

 

8. Відповідно до ст.22 КК кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років.

Особи, які скоїли злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримі­нальній відповідальності лише за ті злочини, які окремо названі в КК (умис­не вбивство, диверсія, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручни­ків, зґвалтування, крадіжку, грабіж та інші). Враховуючи біологічні, психоло­гічні та соціальні особливості неповнолітніх, закон, по-перше, забезпечує їх посилену кримінально-правову охорону, по-друге, передбачає особливості притягнення їх до відповідальності, звільнення від відповідальності, при­значення покарання, звільнення від покарання.

Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправ­лення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосо­вує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, тобто:

застереження;

обмеження дозвілля і встановлення особистих вимог до поведін­ки неповнолітнього;

передача неповнолітнього під нагляд батьків чи під нагляд педа­гогічному або трудовому колективу, а також окремим громадянам;

покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має
майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових
збитків;

направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк не більше З років.