Склади злочинів проти життя особи в медичній сфері

Результати вивчення судової практики дають підстави для висновку, що кількість розглянутих у 2014 році кримінальних проваджень про злочини, які вчиняються у сфері медичної діяльності, становить невелику частку в загальній кількості злочинів проти життя та здоров’я. Зокрема, у 2014 році суди не розглядали кримінальних проваджень про неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 131 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст. 132 КК), незаконне проведення аборту (ст. 134 КК), порушення прав пацієнта (ст. 141 КК), незаконне проведення дослідів над людиною (ст. 142 КК), порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини (ст. 143 КК), насильницьке донорство (ст. 144 КК), незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК)^[3].

Разом з тим у 2014 році суди здійснювали розгляд кримінальних проваджень про злочин, передбачений ст. 140 КК, – неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником.

Оскільки диспозиція норми, закріпленої в ч. 1 та ч. 2 ст. 140 КК, має бланкетний характер, у кожному конкретному випадку встановлюється, які саме професійні обов’язки покладались на винну особу і які з цих обов’язків не виконані взагалі або виконані неналежним чином, а також вимоги яких конкретно нормативних актів (інструкцій, правил, вказівок тощо) порушено винним.

Результати аналізу судової практики дають підстави для висновку про те, що суди під час судового розгляду переважно дотримуються норм кримінального права в частині встановлення ознак складу злочину. Так, встановлюючи ознаки неналежного виконання професійних обов’язків підсудним К., лікарем-акушером-гінекологом Львівської обласної клінічної лікарні, Личаківський районний суд м. Львова послався на те, що згідно з наказом від 29 жовтня 2010 року № 214, примірним положенням про лікаря-акушера-гінеколога акушерського (гінекологічного) відділення, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 2003 року № 620 «Про організацію надання стаціонарної акушерсько-гінекологічної та неонатологічної допомоги в Україні», кваліфікаційною характеристикою лікаря-акушера-гінеколога, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 березня 2002 року № 117, та посадовою інструкцією лікаря-акушера-гінеколога К. зобов’язаний здійснювати динамічне обстеження породіллі під час здійснення операції кесаревого розтину, спостерігати за станом серцевої діяльності плода та вчиняти інші дії, передбачені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 31 грудня 2004 року № 676 «Клінічний протокол «Аномалії пологової діяльності». Неналежне виконання цих професійних обов’язків внаслідок недбалого до них ставлення спричинило тяжкі наслідки – загибель плода, що настала під час пологів під час проведення операції кесаревого розтину. Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 16 квітня 2014 року К. звільнено від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв’язку із закінченням строку давності (№ 1-кп/463/3/15).

У судовій практиці мав місце випадок розгляду кримінального провадження, у якому дії медичного працівника були кваліфіковані за сукупністю злочинів, передбачених ст. 138 та ч. 2 ст. 140 КК, тобто як незаконна лікувальна діяльність та неналежне виконання медичним працівником професійних обов’язків, що спричинило тяжкі наслідки. Зокрема, підсудна Г., будучи лікарем-стоматологом та головним лікарем, проводила планове консервативне лікування малолітньої потерпілої та за відсутності згоди батьків прийняла рішення про проведення термінової операції з видалення хворого зуба. Підсудна Г. з метою скорочення часу проведення операції, діючи всупереч існуючим даним медичної практики, провела аплікаційну анестезію (нанесення обезболюючої речовини на слизову ясен) 10-відсотковим лідокаїном, розраховуючи на свій досвід та фізичну допомогу медсестри, не передбачила реакції малолітньої потерпілої на фізичний біль, від якого дитина вигнулась та відкинула голову назад, внаслідок чого видалений зуб випав із щипців та потрапив до дихальних шляхів потерпілої, що призвело до механічної асфіксії, яка спричинила закриття дихальних шляхів стороннім тілом.

Після невдалих спроб видалити стороннє тіло з дихальних шляхів дитини Г. наказала медсестрі викликати швидку допомогу, не надавши інформації про потрапляння до дихальних шляхів малолітньої дитини стороннього тіла, внаслідок чого на місце виклику не була направлена бригада реаніматологів, а прибула чергова бригада швидкої медичної допомоги, яка не мала реанімаційного облаштування, що унеможливило проведення реанімаційних заходів. Також підсудна відмовилась від передання дитини бригаді швидкої допомоги, вчинила опір законним вимогам та діям лікаря швидкої допомоги, чим затягнула час та ускладнила надання кваліфікованої допомоги, намагаючись надати допомогу самостійно.

Після прибуття разом із потерпілої до лікарні, Г. відмовилась передати потерпілу бригаді реаніматологів, а самостійно понесла її до відділення анестезіології та інтенсивної терапії, що позбавило працівників лікарні можливості розпочати своєчасне надання необхідної медичної допомоги потерпілій, внаслідок чого настало повне закриття дихальних шляхів потерпілої стороннім тілом, що згідно з висновком судово-медичної експертизи спричинило механічну асфіксію, яка є причиною смерті потерпілої. На підставі викладеного суд зробив висновок про неналежне виконання медичним працівником своїх професійних обов’язків внаслідок недбалого до них ставлення, оскільки своїми діями Г. порушила вимоги статей 39 і 43 Закону України від 09 січня 1992 року № 2801- ХІІ «Основи законодавства України про охорону здоров’я».

Крім цього, згідно з пунктом 2.3.3 розділу 2 Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики, затверджених спільним Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства охорони здоров’я України від 16 лютого 2001 року № 38/63, медична практика ліцензіатами здійснюється за спеціальностями, які зазначаються у ліцензії відповідно до Номенклатури лікарських спеціальностей, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 19 грудня 1997 року № 359 «Про подальше удосконалення атестації лікарів» і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 14 січня 1998 року за № 14/2454. У зазначеній Номенклатурі лікарських спеціальностей спеціальність, що здобута Г. – «стоматологія» –зазначена під № 99. Під № 121 зазначена спеціальність «хірургічна стоматологія», а під № 35 зазначена спеціальність – «дитяча стоматологія», яких Г. ніколи не мала і не має. Тобто Г. не мала належної освіти для лікувальної діяльності у вигляді надання стоматологічної допомоги неповнолітнім і відповідно не мала права надавати останнім таку допомогу.

Вироком Броварського міськрайонного суду Київської області від 24 грудня 2013 року Г. засуджено за ст. 138, ч. 2 ст. 140 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права працювати за спеціальністю «стоматологія» та обіймати посаду лікаря-стоматолога, строком на 2 роки. Відповідно до вимог статей 49, 74 КК України, Г. звільнено від призначеного основного та додаткового покарання у зв’язку із закінченням строків давності (№ 11/780/241/14).

Результати аналізу судової практики свідчать про те, що суди, ухвалюючи вироки за результатами судового розгляду кримінальних проваджень про злочин, передбачений ст. 140 КК, переважно дотримуються вимог кримінального закону, призначаючи як основне, так і додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, передбачене у ч. 1 та ч. 2 ст. 140 КК. Недотримання цих вимог має місце в поодиноких випадках.

Наприклад, вироком Кіровоградського районного суду Кіровоградської області від 28 липня 2014 року О., засуджено за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК. Підсудний О., будучи лікарем-анестезіологом, допустив неналежне виконання професійних обов’язків, визначених посадовою інструкцією: під час оперативного втручання підсудний, здійснюючи анестезію, неправильно постановив ендотрахіальну трубку (у стравохід замість трахеї) та не перевірив її верифікацію вдихальних шляхах, внаслідок чого у потерпілої виникла гостра легенево-серцева недостатність, що відповідно до висновку комісійної судово-медичної експертизи є причиною смерті. Підсудному О. призначено покарання у виді позбавлення волі строком на 1 рік 6 міс. Додаткового покарання суд не призначав. Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 03 грудня 2014 року вирок суду першої інстанції змінено – О. звільнено від відбування покарання за амністією на підставі п. «г» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2014 році» (№ 1-кп/390/4/14).

Встановлюючи ознак складу злочину неналежного виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником, яке спричинило тяжкі наслідки, судам необхідно ретельно досліджувати причинно-наслідковий зв’язок між неналежним виконанням або невиконанням обов’язків та наслідком. При цьому, необхідно брати до уваги положення статті 62 Конституції України, згідно з якими обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а всі сумніви стосовно доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Так, вироком Суворівського районного суду м. Одеси від 02 квітня 2014 року Д. виправдано за недоведеністю вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 140 КК. Зокрема, органами досудового розслідування Д. обвинувачено в неналежному виконанні професійних обов’язків під час проведення щеплення проти туберкульозу, від чого у потерпілої – дитини виникли ускладнення у виді холодного абсцесу в стадії абсцедування та надключний лімфаденіт, що спричинило тривалий розлад здоров’я понад 3 тижні, яке віднесено до тілесних ушкоджень середньої тяжкості. Недбалість виявилась у непередбаченні можливості настання тяжких наслідків у результаті підшкірного введення вакцини замість її внутрішньошкірного введення, що призвело до захворювання дитини на туберкульоз. Суд першої інстанції виходив із того, що з урахуванням отриманих безпосередньо у суді показань та досліджених доказів неможливо спростувати виправдувальні показання підсудної про відсутність причинно-наслідкового зв’язку між її діями та хворобами потерпілої, які на час судового розгляду вже було вилікувано. Ухвалою Апеляційного суду Одеської області вирок Суворівського районного суду м. Одеси залишено без змін (№ 1-кп/523/15/14).

Із направлених для узагальнення матеріалів вбачається, що поняття «тяжкі наслідки», спричинення яких становить ознаку складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 140 КК, тлумачиться судами як настання смерті потерпілого або зараження на інфекційну хворобу. Разом із тим формулювання «тяжкі наслідки» є оціночним поняттям, яке не може мати універсального значення стосовно складів усіх злочинів. Відповідно до правової позиції ЄСПЛ, викладеної у пункті 58 рішення у справі «Броуґан та інші проти Сполученого Королівства» (№ 10/1987/133/184-187 від 28 жовтня 1988 року), зміст оціночної ознаки має встановлюватись у контексті предмета і мети відповідної статті закону. Тому зміст поняття «тяжкі наслідки» необхідно встановлювати у контексті предмета і мети нормативно-правового припису, звертаючись до інших норм, закріплених у розділі ІІ КК «Злочини проти життя та здоров’я особи».

З огляду на викладене тяжкі наслідки в контексті злочинів проти життя та здоров’я особи становлять смерть потерпілого, його каліцтво, зараження інфекційною, тяжкою або іншою хворобою, яка істотним чином впливає на нормальний перебіг життя потерпілого та потребує тривалого лікування, отримання потерпілим тяжких тілесних ушкоджень, виникнення психічного розладу або захворювання, суттєве погіршення стану здоров’я особи. Для визначення змісту поняття «тяжка хвороба» має бути застосований Перелік хронічних захворювань, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я УРСР від 08 лютого 1985 року № 52. Також поняття «тяжка хвороба» охоплює захворювання, які зумовлюють встановлення групи інвалідності.