Технічні засоби та озброєння пластунів

Для диверсійної роботи на мілководді пластуни застосовували спеціально оснащений перекинутий човен, щоб непомітно пересуватися під водою (екіпаж дихав запасом повітря всередині «повітряного дзвону»). Французький чернець-філософ Урньє, описуючи в Константинополі козацькі напади, зазначав: «Тут мені розповідали зовсім надзвичайні історії про напад північних слов’ян (так він називає українських козаків) на турецькі міста і фортеці. Вони з’являлись несподівано, піднімались просто з дна моря і наводили жах на варту і всіх берегових жителів. Мені і раніше оповідали, ніби слов’янські воїни перетинають море під водою, але я вважав це за вигадку. Тепер же я розмовляв з тими людьми, що були свідками підводних набігів слов’ян на турецькі береги» [183, 131]

У 1820 році в Парижі, а в 1827 році вже і в Росії вийшла книга французького капітана та винахідника підводних човнів Монжері (в деяких джерелах Менжері) «Про підводне мореплавання й війну» в якій коментуючи статтю Фурньє, автор зазначав: «Запорозькі козаки користувалися весловими суднами, які мали здатність опускатися під воду, рухатися так протягом тривалого часу, а потім повертатися назад, піднявши вітрила». На думку французького винахідника козаки обшивали свої човни ззовні шкірою, корпус їх накривали герметичною палубою, а над нею вертикально споруджували шахту, всередині якої знаходився козак, який вів спостереження за морем і водночас керував човном, шахта одночасно слугувала і для постачання свіжого повітря всередину човна; човни в підводному положенні рухалися за допомогою весел, при чому герметичність бортів у місцях встановлення весел забезпечували шкіряні манжети.

Немає сумніві, що саме пластуни складали екіпажі таких суден, адже тільки з їх уміння вони могли упоратися з такими технічними засобами, а завдання, які вони виконували потребували таких незвичайних засобів.

Широкі ж ріки пластуни форсували на надутих бурдюках.

Вбрання козака-пластуна було пошите так, аби йому було якнайкраще у рукопашному бою. Просторі штани приховували напрям руху ніг. Широкий пояс, кілька разів обмотаний навколо тіла, захищав ураження попереку та внутрішніх органів. Висока бараняча шапка захищала не тільки від спеки чи холоду, а й могла пом'якшити удар по голові.

Козаки-розвідники надавали перевагу тихим пострілам з луку, «захалявним» ножам і трофейним ятаганам, келепам, комбінованій зброї – наприклад, перначам або кийкам з угвинченим кинджалом тощо. Для залякування і відвернення уваги ворога застосовувалися саморобні ракети, що послідовно вибухали. Щоб перешкодити кінноті при переслідуванні пластунів, розкидалися гострі металеві шипи у вигляді лапи птаха. Тікаючи від ворога, вони могли швидко підпалити степову траву на значній площі.

Пізніше у кубанських пластунів - рушниця і підсох (короткий спис, котрий можна підлаштувати під рушницю при стрільбі) єдине їх озброєння, а майстерність у стрільбі, складає всю їхню славу. «[191, 509]

 

Бойове мистецтво пластунів

Розташування Січі на перехресті Сходу і Заходу, Півночі і Півдня, багатоетнічний склад козацтва при підготовці молоді акумулював кращі надбання як власної фізичної культури, так і елементів різних бойових мистецтв, зокрема, тюркських народів, представників народів Кавказу.

Існує гіпотеза, що український танець «гопак» є стилізованою формою комплексу прийомів рукопашного бою без застосування зброї. Дослідник бойової спадщини козацтва Володимир Пилат виділяє в Гопаку надзвичайно ефективну систему. Національна система такого двобою, як і східні єдиноборства, спиралася на певне філософське підґрунтя. Наприклад, базові рухи та основні удари двобою, який вели запорожці, зосереджені у трьох площинах: нижній (підніжки, підсічки, блоки руками у партері тощо), середній (робота руками на рівні пліч тощо) і верхній (удари ногами у стрибку), що можна співвіднести в уяві з трьома рівнями світобудови, відображеними у знаних малюнках Дерева Життя, фольклорі тощо. Широка амплітуда рухів у гопаку начебто символізує волелюбність та розкріпачення душі людини.

Арсенал техніки цього мистецтва включав своєрідні стійки, пересування, прийоми самозахисту. Навіть назви їх підкреслювали тактичну спрямованість. Кроки під назвою «чесанка» специфічними рухами ніг приковували до себе увагу ворога, а «дубони» (від «дубоніти» - зчиняти шум тупцюванням) відволікали увагу звуком. Удари руками мали такі назви: «ляпас» - відкритою долонею, «стусан» - кулаком, «сікач» - ребром долоні, «штрик» - стиснутими пальцями, «гупан» - ліктем зверху униз. При цьому максимально використовувалася довжина рук і розміри долонь, що надавало можливість не підпускати до себе супротивника надто близько.

Однак найрізноманітнішою частиною бойового гопака були способи ведення поєдинку ногами. Били стопою, гомілкою, коліном, стегном як з місця, так і у стрибку. Елемент українського танцю «коник» - коли танцюрист спочатку присідає, а потім підхоплюється й, розводячи ноги, у повітрі робить шпагат і одночасно удар – не зустрічається ніде у світі, в одному стрибку уражалися одразу двоє ворогів. «Павучка» запорожці застосовували, коли лежали на землі. Важко влучити в людину, що швидко крутиться «дзигою». Для враження нижньої частини тіла супротивника діяли ногами прийомом під назвою «повзунці». Удари ніг у стрибку «копняки» й «тинки» наносили в торс. Характерні ще такі удари в стрибку, як «щупак» - двома ногами уперед, «пістоль» - одною ногою у бік, «коза» - з розвороту, «чорт» - з розворотом тіла на 360 градусів тощо.

Невід’ємною складовою бойового гопака були і засоби захисту. Від ударів ухилялися відходами, відскоками, присіданням, відбиванням або блокуванням. Філігранним па бойового танцю вчили так, як і акробатів, за допомогою різних шкіряних ременів, що при неправильному виконанні прийому обмежували рухи. Поступово засвоєні та майстерно опановані до автоматизму рухи козаків дивували сучасників віртуозністю виконання вправ та поз.

Навіть на столі, що був заставлений їжею та напоями, не зачіпаючи жодної чарки, тарілки або штофа.

Крім того, самі танці виконували функції своєрідних тренувальних наборів бойових рухів і прийомів. У таких давніх військових танцях, як «Гопак», «Аркан», «Метелиця», «Козачок» чітко простежуються зв’язки бойових прийомів, подібні до «ката» в карате.

У наші часи пластунська боротьба «Спас» як бойове мистецтво не вмерла, а продовжує розвиватись. Як було зазначено у попередньому розділі нащадок козаків Леонід Петрович Безклубий відкрив основи тренування пластунської боротьби «Спас», якій його змалечку навчав дідусь. Є у нього згадки й про гопак, який за словами його діда був призначений для рубак. «Спас» же - як спеціалізація пластунів-розвідників. Хоча одна людина могла володіти і одним, і другим.

На це вказує і техніка цих єдиноборств. Якщо у «Спасі» основу техніки складають захвати і кидки з використанням інерції атакуючого суперника, а удари відіграють допоміжну роль, то в Бойовому гопаку навпаки – основна увага приділяється ударам руками і ногами, та й сама техніка є більш наступальною, атакуючою. Та навіть, проаналізувавши танцювальні рухи гопака, особливо філігранну техніку роботи ногами, можна побачити, що первісно багато прийомів ногами виконувались саме зі зброєю в руках, що вже само по собі свідчить, що це мистецтво воїнів.

Крім того, в Україні розвиваються й інші бойові мистецтва. На Тернопільщині Ростислав Дрозд реконструював давню українську боротьбу «Хрест». У Донецьку культивують «Вежу», на Закарпатті «Сваргу», в Києві «Собор» та «Триглав», у Харкові «Метелицю», в Жовтих Водах «Пірнач», на Житомирщині та Кубані історичне фехтування. У різних місцях України створюються також клуби характерників. З усіх цих видів єдиноборств проводяться першості і чемпіонати. Організовуються також Фестивалі українських національних єдиноборств, в яких виступають бійці всіх наявних в Україні стилів. З кожним роком все більше і більше молодих людей віддають перевагу народним видам бойових мистецтв.

Створені нашими предками потужні бойові системи з їх самобутніми прийомами, принципами та методами, поєднані з філософськими, історичними та морально-етичними традиціями українців виступають засобом не лише фізичного, але й морально-психологічного, духовного розвитку кожної людини, виховання її як свідомого громадянина і патріота своєї держави, свого народу. Народні бойові мистецтва стали не лише невід’ємною частиною культури нашого народу, а й способом життя тих, хто займається ними серйозно. Не­зважаючи на всі переслідування, збереглися до наших днів, так само, як збереглася наша мова, наша пісня, як збереглася, наперекір усім ворогам, прадавня душа нашого великого народу.

 

РОЗДІЛ 3