Цілі, задання та функції пластунів

Перед їхніми підрозділами козацька старшина ставила такі завдання: козацькі розвідувальні дозори, позиційні та рухомі; розвідувальне забезпечення бойових дій на тактичному та стратегічному рівнях; агентурна робота на ворожих територіях, збір інформації військово-дипломатичного характеру тощо.

Бойові дії козаків відбувалися, як правило, проти чисельно більшого війська, що вимагало від пластунів широкого застосування всіляких вмінь. Великого значення надавалося дезінформації ворога про стан і наміри козацького війська. Наприклад, невеликі загони вершників з посадженими на коней опудалами імітували відхід головних сил. Розкладені вночі багаття імітували райони зосередження збройних сил, що насправді знаходилися за багато миль від тих місць.

Пластуни також широко використовували розвідку боєм, роботу польових спостерігачів неподалік місць дислокації ворога тощо. Таємно подолавши перешкоди (наприклад, укріплення, сторожу), вони заходили до табору супротивника або влаштовували засідку на шляху його пересування і спритно схоплювали «язика» або «чужого» гінця. У XVII столітті запорозька старшина розробила для козаків спеціальний перелік запитань до полонених, що мав понад 15 пунктів, відповіді на які давали найповнішу інформацію про дислокацію, склад, озброєння, постачання ворожої армії.

Науковий аналіз війн і походів українських козаків (за О. Апанович) переконливо свідчить, що вони мали одну з кращих розвідок у Європі. Мабуть тому володарі багатьох держав намагалися залучити їх до служби у своїх арміях.

Основним же завданням пластунів була розвідка і охорона кордонів Запорожжя від несподіваних нападів ворога. Особливо складно було боротися з ворогами, які через плавні непомітно прокрадалися на козацькі землі: «От сим-то пластунам вже не до охоти і їм охота випада вже на чоловіка з таким же розумом, як і вони» [100, 68].

Це ж саме пише і Прокіп Короленко, описуючи подвиги пластунів на Кубані: «Чорноморські пластуни день і ніч рискали по болотах і плавнях в компанії диких звірів, кожної хвилини піддаючи небезпеці життя своє. Не раз безстрашні пластуни, заскочені хижаками, застосовували неймовірні хитрощі, щоб позбавитись від ворогів. І дотепер збереглися перекази про справді неймовірні подвиги цих оригінальних вояків і не менш неймовірні пригоди з ними» [86, 86]. Для отримання необхідних відомостей чи проведення диверсій, пластуни нерідко самі прокрадалися у тил ворога, роблячи інколи рейди по 160 км і більше. У таких рейдах пластуни мусили розраховувати виключно на власні сили, на власне воєнне мистецтво, адже допомоги чекати було нізвідки, оскіль­ки інколи навіть січова старшина не мала уявлення про їхні походи.

На війні пластуни виконували роль розвідників-диверсантів, своєрідних спец- назівців – «командос»: «Коли відчувалась потреба в досвідчених людях для лави, коли потребувався таємний, прихований розшук, коли потрібно було розвідати сили і положення неприятеля, коли хід воєнних дій ставив на чергу завдання провести найризикованішу диверсію, коли в бою перед початком і кінцем потрібні були майстерні стрільці і т. д. і т. п., тоді запускався в діло пластун. Для цього пластуни мали свою бойову техніку, свій досвід і мистецтво» [216, 490].

Крім того на самій Запорізькій Січі пластуни виконували функції своєрідної «служби безпеки», вишуковуючи підозрілий елемент та виловлюючи різного роду шпигунів, які засилалися на Січ із різних держав, засвідчує і письмовий наказ кошового отамана Петра Калнишевського від 9 серпня 1770 року, який приписував курінному отаману Пластунівського куреня Федору Третяку: «Про волоцюг та інших, що без паспортів вештаються, сумнівних людей... всіма силами намагатися переглядати і ловити» [133, 24].

 

Уміння пластунів

Щодо військового мистецтва пластунів, то воно було визнане одним з найпотужніших у світі. Недаремно спосіб непомітного підповзання до цілі в багатьох арміях і сьогодні називається «по-пластунськи», а їх бойові прийоми вивчаються в багатьох розвідшколах світу. Як зазначав козак з діда-прадіда, історик Чорноморського козачого війська, в якому довгий час служив генерал-лейтенант Іван Попко, самі пластуни називали свою тактику «вовча паща і лисячий хвіст» [149, 253]: тобто поєднання вовчої відваги, сили і витривалості з лисячою хитрістю і вмінням замітати сліди. До речі, сама назва пластунської тактики «вовча паща і лисячий хвіст» надзвичайно символічна.

Боротися пластунам треба було, як правило, проти переважаючого в кілька разів числа ворогів, добре вишколених і підготовлених. Тому саме життя виробляло у пластунів надзвичайну пильність, спостережливість, кмітливість, вміння добре пристосовуватися до місцевості та досконале оволодіння прийомами прихованих, зовні ніким не помітних рухів. Щоб вижити, пластун мусив постійно думати головою, розмірковувати, як знайти найкращий вихід з будь-якої ситуації. Пластун не мав права на помилку, він мав або випередити ворога і блискавично перемогти його, або загинути сам. Тому пластуни постійно розвивали і удосконалювали свою надзвичайну потужну систему бойового мистецтва, яка давала їм змогу ефективно перемагати будь-яку кількість ворогів: «вони відзначаються неймовірною спритністю, швидкістю у своїх рухах і діях. Вірне око і тверда рука пластуна завжди згубні для неприятеля» [191, 509].

Крім вміння битися будь-якою холодною зброєю або голіруч та добре стріляти, досконало знали вони мистецтво фортифікації, мінну справу, вміли управлятися з гарматами.

Братство пластунів удосконалювало власну тактику діяльності па суші та на морі, поліпшувало військово-фізичну підготовку своїх братчиків. Зрозуміло, що вояки-розвідники повинні були мати і міцну психіку, бо тогочасні реалії часто вимагали від пластуна і відкритого протистояння «чорній хмарі» татарської кінноти або ж панцерній лаві гусарів.

Козаки вміло застосовували різні форми маскування, могли встановлювати своє місцезнаходження, наприклад, по зорях, широко використовували систему умовних сигналів, скажімо, імітуючи крики звірів чи птахів.

Вони вміли відмикати замки без ключів, годинами перебувати під водою, дихаючи через очеретину. Спеціальне тренування м'язів і суглобів дозволяло пластунам позбавлятися кайданів, вилазити із зав'язаних мішків тощо.

Деякі з них спостерігають рух загону на надзвичайній відстані. Інші, приклавши вухо до землі, визначають з дуже великої відстані шум маршу людей і коней. Вони здатні залишатись під зброєю цілий день без нарікань.

Можемо стверджувати, що пластунське воєнне мистецтво сягає своїми коренями найдавніших традицій бойової культури. Так, відоме пластунське мистецтво переховування у воді за допомогою очеретини, як і мистецтво маскуватися, відоме ще з антських часів. У «Стратегіконі» Псевдо-Маврикія, написаному в VI ст., описуючи антів і слов’ян, автор зазначає: «Битися зі своїми ворогами вони люблять у місцях, зарослих густим лісом, у тіснинах, на урвищах; з вигодою для себе користуються [засадами], несподіваними атаками, хитрощами, і вдень, і вночі, придумуючи багато [найрізноманітніших] способів.

Досвідчені вони також і в переправі через ріки, перевершують у цьому відношенні всіх людей. Мужньо витримують вони перебування у воді, так що часто деякі з числа тих, котрі залишаються вдома, яких захоплять несподіваним нападом, опускаються у глибінь вод. При цьому вони тримають у роті спеціально виготовлені великі, видовбані зсередини очеретини, котрі доходять до поверхні ріки, а самі, лежачи навзнак на дні [річки], дихають з їх допомогою; і це вони можуть робити протягом багатьох годин, так що зовсім неможливо здогадатися про їхню [присутність]» [200, І, 23].

Це мистецтво передавалося з покоління в покоління, безперервно удосконалюючись, тому і в XIV–XVII століттях, як і в VI столітті, іноземні хроністи дивуються з віртуозного вміння запорізьких козаків переховуватись під водою з очеретиною. Турки називали козаків «ті, що перебувають під водою».

Велику роль у бойовому мистецтві пластунів відігравало вміння читати сліди – «сакми» та організовувати засади – «залоги»: «Той не годиться «пластувати», хто не вміє прибрати за собою власний слід, задушити шум своїх кроків у тріскучому очереті; хто не вміє упіймати сліди противника і у слідах його прочитати направлений на лінію удар. Де сперечаються з обох сторін хитрість і відвага, де ні з тої, ні з іншої сторони не говорять: іду на вас! - там часто один раніше або пізніше схоплений слід вирішує успіх і невдачу. Перебравшись через Кубань, пластун зникає. А коли по росянистій траві або свіжому снігу слід невідв’язно тягнеться за ним, він заплутує його, стрибаючи на одній нозі і повернувшись спиною до цілі своїх пошуків, йде п’ятами вперед, «задкує», хитрує як старий заєць, безліччю відомих йому способів відводить докази своїх переходів і зупинок» [149, 253].

Пластуни славилися умінням захоплювати «язика». Ось як оцінювали вправність козацьких розвідників 1633 року під Смоленськом польські очевидці: «Один із козаків, коли треба було на другій стороні дістати язика, пустився плавом через річку (Дніпро) і лежав у воді коло берега, коли прийшов до води один московит, – схопив його за волосся, втягнув у воду і так разом з ним переплив назад; дуже смішно цей козак розказував королю про цю трагедію – як його підстерігав і як з ним плив; дав йому за роботу [король] кілька ортів [срібних монет]. Дійсно, не кожному хочеться купатися в таку пору, як тим добрим людям. Король їм дуже радий, – відзначав у своєму діаріуші очевидець ксьондз Колудзкий [124, 60–61].

Поряд із умілим захопленням полонених пластуни також славилися вмінням безшумно знімати вартових, метаючи кинджал. Історичні джерела стверджують, що пластуни настільки майстерно володіли кинджалом, що метнувши його, могли зняти вершника на скаку або вразити навіть таку маленьку, рухливу і обережну ціль, як сторожова собака [4, 314–315, 320].

Пластуни були чудовими стрільцями. Ще 1650 року венеціанець Альберто Ві- міні, описуючи запорожців зазначав: «Мені траплялося бачити, як вони кулею гасять свічку, відбиваючи нагар так, що можна подумати, ніби це зроблено за допомогою щипців»

Та що говорити, пластунська влучність вражала навіть московських царів. Так, Олександр II, спадкоємець престолу, 1837 року в Анапі захотів бачити уславлений постріл чорноморського пластуна. «Для цього закликали козака Пилипенка. Він присів на одне коліно, поставив на землю свій підсох, у вигляді короткого списа, і зробив постріл так влучно, що цісаревич прийшов в захоплення. Після цього Його Величність взяв із рук пластуна підсох і віддав його на пам’ять Чорноморському війську» [83, 55].

Як неперевершених стрільців у битвах пластунів часто використовували як застрільників попереду війська, і тут їм не було рівних. Причому вони могли легко дати собі раду як з піхотою, так і з кавалерією противника. Ось один з прикладів типової пластунської тактики в боях під Севастополем 1854 року на стороні московських військ: «В той час, як 120 пластунів, наступаючи проти одної з батарей в якості застрільників попереду лави Володимирського піхотного полку, розсипались по виярку, вкритому рідким чагарником, - на них кинули півескадрону кращої французької кавалерії. Французи з оголеними шаблями поскакали на пластунів в кар’єр, чекаючи ймовірно зустріти звичайний прийом шикування противника в каре. Але пластуни, за своїми кавказькими прийомами, не стали скупчуватися і прийняли неприятеля врозсип. Присівши на одне коліно, кожен з пластунів пострілом з коліна знімав з коня вершника, котрий мчав на нього. Французи, котрі залишились живими, не втримавши коней, промчали в проміжках між пластунами, остаточно розладнались та розгубились, небагатьом з них вдалося повернутися назад. Тоді кинувся на пластунів другий півескадрон, але і його чекала така ж доля; французів частково знищили, а частково взяли в полон. І при цьому виявилось, що обидва рази пластуни не втратили жодного вбитого; небагато з них лише злегка були поранені [216, II, 500].

Правда, у цьому випадку історик пише, що таку тактику пластуни виробили нібито на Кавказі, під час війн з черкесами. Але він не знає, а, можливо, і свідомо замовчує, що цю тактику успішно використовували предки чорноморців, запорізькі козаки ще в XVI столітті проти турків, поляків, татар, москалів та інших зайд. Ось як описує шведський офіцер Петре застосування козаками такої тактики проти московитів 1709 року під Полтавою: українські козаки мали «гарні тягнені рушниці», з яких «стріляли на ворога в лісі сидячи і спричинили йому значні втрати». Ця обставина, що українські козаки стріляли сидячи, немало дивувала шведа, хоч він визнає, що цей спосіб зовсім добрий [168, 40]. Для цієї тактики у запорожців була навіть спеціальна назва «бій галасом», тобто розсипавшись, пропустивши ворога між свої бойові порядки та змішавшись з ним, знищити. Подібні речі писали московські історіографи і про знамените повзання по-пластунськи, що, мовляв, козаки придумали його на Кавказі, щоб непомітно підкрадатися до черкесів. Але звернімось до історичних джерел.

Під час битви польсько-козацьких військ з турками під Хотином 1621 року, описуючи запорізьку тактику, очевидець зазначає, що наперед вискочила кіннота, а потім піхотинці «лізуть по землі під турецький табір». Так само в бою вже проти поляків під Куруковом 1625 року козаки зробили вилазку з табору: спершу пустилася кіннота, а піші «на черевах лізли по землі» [92, 268].

Часто виїжджаючи на розвідку у ворожі краї, пластуни були змушені вміло перелицьовуватись, або, як вони самі говорили, «підбармовуватись» під кобзарів, мандрівних купців, співців, жебраків, часто доводилось їм одягатись навіть у ворожі строї, тому й зобов’язані були досконало знати звичаї, мову та географію різних країв та народів.

Ось як виглядало таке пластунське підбармовування на Кубані: «їх завдання в боротьбі з горянами складала розвідувальна служба. Для цього дозволялося пластунам носити і гірський костюм, і черкеську фарбовану бороду. Зброю пластуни мали більш вдосконалену, ніж у решти козаків, і далекобійні штуцери з приєднаним багнетом. Багато з них знало гірські говірки, побут і їхні звичаї. За таких умов, рискаючи по декілька днів за Кубанню плавнями і болотами, пластуни вистежували рух ворога, часто діставалися навіть в аули, де у деяких пластунів були приятелі – кунаки, котрі повідомляли їм задуми ворогів» [83, 54].

В історії відомі випадки, коли це мистецтво успішно використовувалось козаками не лише індивідуально, а й при скупченні великих мас воїнів у великих, масштабних кампаніях. Взяти, до прикладу, описану Бєльським битву козаків Івана Підкови з турецько-молдавським військом 1577 року: «Тим часом молдавський господар Петро, довідавшись про все що сталося, почав готуватися до бою з Підковою, і коли козаки підійшли до Ясс, Петро вишикував значне військо, поставивши на передньому краї своєї раті 500 турків, озброєних стрільбами. Цю обставину відразу помітили козаки й вишикувалися так, що ворожі постріли не завдавали їм жодної шкоди. Хтось відразу пустив чутку, буцімто серед козаків є людина, що вміє замовляти рушничні кулі; насправді ж, козаки, помітивши димок від піднесених до зброї ґнотів, відразу падали на землю і таким чином ставали невразливими для пострілів.

Турки, вважаючи, що козаки вбиті, кинулися на них усією масою, але ті, схопившись з місця, всією силою вдарили на них і зустріли ворога таким щільним вогнем з рушниць, що у неприятелів відразу полягло 300 коней, а решта розбіглася навсібіч» [222, II, 32]. Подібно описує це мистецтво і Павло Халебський, розповідаючи про козацьке мистецтво оборони в таборі: «Звівшись на ноги, козаки стріляють з рушниць. Коли ж ворог зчиняє стрілянину у відповідь, вони залягають за валами, й жодна куля їх не зачіпає, самі ж вони влучають» [19, 25]. Запорожці навіть розробили спеціальний особливий прилад у формі ножа, який встромляли в землю, коли доводилось стріляти в лежачому положенні, причому на верхній роздвоєний кінець ножа клали дуло рушниці [75, 344]. Звичайно, таке чітке і злагоджене виконання цього маневру вимагало довгих і виснажливих тренувань, але освоєння цього прийому не лише рятувало життя багатьом воїнам і дозволяло досягти переваги в бою, але й створювало серед ворогів містичний образ козаків-характерників, яких «звичайні кулі не беруть», і які можуть танцювати під кулями.