Джерельна база для вивчення спеціальних підрозділів запорізького війська та методів їх бойової підготовки

Досліджуваній нами проблемі протягом тривалого часу не приділялося належної уваги. Це стосується не тільки цієї теми, а й багатьох конкретних тем з історії козацтва, оскільки козацтво як явище досліджувалося загалом і окремі його аспекти є мало вивченими.

Питання спеціальних підрозділів козацького війська та їх бойової підготовки стало досліджуватися ентузіастами, які як правило не є фаховими істориками тільки в кінці 90-х років минулого століття. До цього згадки про ці підрозділи ми зустрічаємо у дослідників А.Скальковського, Д.Яворницького в загальних розвідках з історії козаччини. До цих підрозділів можна зарахувати пластунів та характерників.

За переказами, пластунів можна визначити як етнопрофесійну спільноту, що зберегла знання та традиції власної військово-господарської системи і у ХХ столітті ще від Запорізької Січі. Відомості про них пройшли сторінками таких історичних пам'яток, як «Літопис» гадяцькото полковника Григорія Грабянки, «Конституція» Пилипа Орлика, «Історія Русі» тощо.

Д. І. Яворницький в «Історії запорізьких козаків» наводить опис: «...серед них завжди були так звані «характерники», котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі «характерники» могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих «верцадел», жити на дні ріки, зала­зити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, «перекидатися» на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов» [222, І, 176].

Трохи детальніші і більш систематизовані знання з цих питань можна віднайти в спеціальних дослідженнях військового аспекту козаччини наведені у працях О.Апанович …

Проте і зазначені праці є нечисельними та і в них, порушеній нами темі приділяється мало уваги. Акцент там робиться на загальних аспектах військової справи козаків, організації їх війська, тактиці та стратегії значних військових формувань, визначним битвам українського козацтва.

Питання дій невеликих та спеціальних підрозділів козацького війська, індивідуальної підготовки козаків, як правило не знаходять у них відображення. На нашу думку через відсутність соціального запиту на подібну інформацію та слабкої джерельної бази з історії козацтва. Тільки з розвитком спеціальних підрозділів у сучасних військових силах та зростанням популярності бойових мистецтв Далекого Сходу у світі та в Україні зокрема виник інтерес до національних бойових мистецтв та способів підготовки вояків власних армій.

Так, перші систематизовані знання з цього питання наведено у праці Гуржія який зазначає, що «Особливий козацький вишкіл існував у так званих пластунських формуваннях.

З історичних джерел нам відомо, що на Запорозькій Січі існував пластунівський курінь, який складався з пластунів-розвідників, по-сучасному – бійців спеціального призначення. Козаки з тих куренів готувалися для виконання особливих завдань, зокрема, розвідувального і диверсійного характеру».

Джерелами для дослідження цих підрозділів часів Запорізького війська, а це початок ХVII – кінець XVIII століття можуть, також, слугувати мемуари військових старшин Кубанського козачого війська, яке пройшовши ряд трансформацій з Війська вірних козаків, потім Чорноморського козацького війська зберегло основні традиції Запорозького козацького війська.

Докладний опис пластунства у своїй етнографічній розвідці «Пластуни» залишив нам нащадок запорозького роду Яків Герасимович Кухаренко – класик української кубанської літератури, генерал-майор російської армії, з 1851 по 1852 роки – наказний отаман Азовського козацького війська, з 1852 по 1856 роки – наказний отаман Чорноморського козацького війська, а з 1861 року – начальник Нижньокубанської кордонної лінії. Пластунами, за його словами, на Запоріжжі були спеціальні мисливці-розвідники, які в Дніпровських плавнях полювали на дичину та висліджували ворога, що намагався непомітно проникнути в козацькі землі: «Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді в дніпрових плавнях було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавнях і як більше ім приходилось місить грязь, ніж ходить по сухому, сиріч пластать, то й прозвались пластунами. Що зробилось з Січчю і запорозцями – всі знають (бодай не згадувать). Дванадцять років ні Січі ні Запорожжя не було. На тринадцятому Турчин піднявся, стався розмир; почали викликать козацтво. Ось коли його вп’ять стало треба! – Пішов і старий і молодий, зібралось військо; зробили й кош: два роки звали його кошем вірних козаків. Як же посідала піхота на лотки під Очаковом, та зайшовши з Чорного моря, взяла сама без помочі від московської вармії, на острові Березані турецьку кріпость, то тоді й прозвано іх вірним військом Чорноморським. За те, бач, що вони на Чорному морі з своіх лоток пушками збандірували Турчина: не виробив булиголова, здав кріпость нашим з усіма пушками, знаменами і всім запасом».

Про існування пластунства на самих початках появи козаків свідчить опис пластунів, зроблений хорунжим Кубанського козацького війська Віталієм Яковичем Червінським в його книзі «Памятка Кубанскаго казачьяго войска»: «Пластуни ж існували давно. Як тільки почав існувати козак, тут же з'явився і пластун, і починаючи від перших днів Запорожжя і до наших днів, частина козаків виконувала роль пластунів. В Запорізькій Січі був навіть окремий курінь Пластунівський. Слово пластун виникло від слова «пласт» і означало людину, котрій доводилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки; вони були вухами і очима решти козацького товариства і під їх охороною козаки могли вільно займатися справою або бенкетувати, не побоюючись бути зненацька заскоченими ворогами. Повзком, притулившись до землі, прихований густою травою, прокрадався пластун до самого неприятеля, виглядав все, що йому було потрібно і відходив так само непомітно. По кілька годин лежав він ницьма, сховавшись за купиною або кущем, причікуючи непроханого гостя. В пластуни на Запоріжжі йшли по охоті, або за наказом Ради. Як тільки Запоріжжя закінчило своє існування і воскресло військо вірних козаків, на місце Запорізьких пластунів з'явилися пластуни вірних козаків, котрі працювали на березі Бугу, Дунаю, а пізніше, коли перейменовані в Чорноморське військо і переселені на Кавказ козаки поселилися на берегах Кубані, пластуни почали влаштовувати свої залоги на березі Кубані. Умови їх діяльності ніскільки не змінилися.»

В Україні процес відродження національних бойових мистецтв розпочався наприкінці 90-х років ентузіастами цієї справи. Через брак розлогих відомостей з історичних джерел дослідники широко спиралися на етнографічні (народні пісні, думи, танці, обряди та традиції), літературні джерела, а також на свідчення очевидців, зібрані дослідниками козаччини раніше.

Так, танці виконували функції своєрідних тренувальних наборів бойових рухів і прийомів. У таких давніх військових танцях, як «Гопак», «Аркан», «Метелиця», «Козачок» чітко простежуються зв’язки бойових прийомів, подібні до «ката» в карате. Дослідник бойової спадщини козацтва Володимир Пилат виділяє в Гопаку надзвичайно ефективну систему відходів від супротивника, а також різноманітні способи боротьби ногами, як на землі, так і в повітрі. До них належать: «повзунці» – способи ведення боротьби ногами проти нижньої частини тіла; «тинки» – способи враження середньої частини тіла суперника та техніка враження на верхньому рівні, яка базується на ударах ногами в стрибку у повітрі. Тут і «розніжка» – удар у стрибку обома ногами в сторони, «щупак» – удар у стрибку двома ногами вперед, «пістоль» – удар однією ногою у стрибку в сторону і багато інших. Є там багато рухів для рук, які імітують блоки і удари, особливо з шаблею, різних підсікань, підбивів тощо. Виконання парубками під музику цих зв’язок сприяло їх ефективному засвоєнню. Потім ці зв’язки відшліфовувались у двобоях.

Поступово виконання цих елементів ускладнювалось.

«Якщо музика перестане грати, то вони візьмуть в руки лавки, з одного кінця візметься один, а з іншого – другий, стануть один проти другого і танцюють»,– свідчить сторічний козак Микола Корж [222, І, 246].

А також основним свідченням стали перекази та езотеричні знання, котрі передавалися від діда-прадіда у спадок синам. За такими свідченням реконструювано значну частину відроджених бойових мистецтв України.

В 1989 році в журналі «Техніка молоді” вийшла стаття за авторством Леоніда Петровича Безклубого. В ній автор розповідав про забуте старе козацьке бойове мистецтво «Спас”, якому його вчив дідусь. Наведемо її повністю:

«Інтерес моєї думки

Шановний автор статті «Гопак і совість» (№9 за 1988 р)! Оскільки ваші душевні судження про долі досвіду народного такі щирі і добрі, то встояти мені і не відгукнутися стало неможливим. Оскільки викладати мені - праця важка, то приношу заздалегідь вибачення в тому, що розповідь моя буде без плану, в тій послідовності, в якій біжить інтерес моєї думки по ходу читання вашої статті.

На початку 50-х років в селі Фарбовано (російською – розфарбоване, розписне) Київської області, що лежить в долині річки Супій, проживала моя нині покійна бабуся Наталка, до якої мене щоліта відправляли на підгодівлю батьки - вихідці з цього села. Жили ми тоді в Полтаві, де служили мої батьки у військовому гарнізоні. Коли я приїжджав в село після міста, то однолітки мене на вулиці обзивали (так водилося серед хлопчаків в той час) «кацапом» за російський говір. У відповідь на образливу дражнилку – віршик я ліз у бійку і, звичайно, бував битий. Після літа я прощався з друзями і все до навпаки повторювалося в Полтаві, тільки тепер я виступав уже від «хохлів».

Ви, мабуть, дуже серйозно проникли в суть східних поглядів. Годі збагнути, як на такому бідному порівняльному матеріалі ви зробили безперечний висновок – знахідку: совість! «Завжди прислухайся - доки будеш чути в собі Правду ти незборимий!» Тобто прислухайся до себе. Будеш непереможним не в сенсі фізично, а духовно, і навіть гинучи не похитнешся. Дідусь відділяв як би глибинну моральність від принципів, які йдуть від голови, на різні рівні. Друга особливість психологічного фону при навчанні рухам «Спаса» (стиль, якому навчав мене дідусь) полягала в тому, що в перед сутичці і вході в сутичку він обов'язково повинен бути такий же, як і при реалізації навичок, отриманих в сільській праці або ремеслах. Техніка не прискорюється, як для дій на максимальних режимах. Після двох-трьох гойдків включається автоматично фаза російської широти праведного гніву. Стан якийсь і не злості навіть, а такий розлюченої тягучості і правої роботи на рівному підйомі. Точніше сказати не можу. Гойдок – це погойдування, рух вперед, коли маса тіла плавно по частинах перетікає то вправо, то вліво, як би не торкаючись землі, майже зовсім розслаблено, злегка щемливо-підібраний, за рахунок інерції руху тіла.

Цікаво, що для «хлопців жвавих», темпераментних, навіть агресивних, існував окремий вид. «Він тобі не підійде», – сказав старий. Можу припустити, що це був саме вид на основі гопака. Приблизно пригадую, що там був вхід в сутичку з озброєними або в тісноті навпочіпках, і коли хочуть стукнути зверху або по голові ногою, то на цьому противника і ловлять.

Я, як би мене не лупили, не міг вдарити вдруге, хоча бувало і зручно – щось стримувало. Мені було шкода противника. Тому мені дід Сергій і вибрав «Спас»: «Ти, хлопче, для добра народжений». Коли він зайнявся мною, я, наприклад, знав правила честі дитячих ігор того часу. Нарівні з усіма грав в «попихача». Суть гри в наступному. Той, кого лічилка визначить «попихачем», зав'язує очі, а хлопці, оточивши з усіх боків, намагаються поштовхом, без підніжки і удару, звалити з ніг. Необхідно було ухилятися відразу ж і, поки не встигли штовхнути вдруге, вгадати штовхача. В такому випадку «титул» переходив до нього. Обман в цій грі не припускався! Умів грати і в «цурки-палиці» – фактично поєднання фехтування та бігу при важливій якості: без слів взаємодіяти з партнером. Без поразок брав участь в «гонах».

Про ушу. Я східним цим мистецтвом не займався, але з ваших згадок в статті роблю свій висновок - ця система не для слов'янського характеру. Якщо психофізичну систему порівняти з ключем, то він може підходити до замків, а може і не підходити – борозенки не збігаються. Замок – це історичний досвід, культура, тому, переробляючи його під ключ, можна з культури і випасти. А на чому стояти тоді будеш?

Про те, як дід навчав мене «Спасу». Я просто повторював рухи. Після того як копіювання виявлялося вдалим, дід питав: «Грає?» Тобто грає всередині, рух приносить задоволення? Я відповідав: грає, повторював рух кілька разів і більше до нього не повертався. І повірте, пройшло 35 років з тих пір, і воно грає так само свіжо і зараз.

Всього чотири елементи. Сутичка ведеться практично останньою парою зв'язки. Тренування йшло тільки в русі, відразу в цілому, а потім, якщо треба, виділялися окремі елементи, що не виходили. Спочатку під час копіювання дід співав жартівливі пісні, а я йому повинен був підспівувати. Після того як все у мене «заграло», співати я міг уже про себе. Але потім звичка думати піснею під час цього специфічного руху залишилася.

Удари – звичайнісінькі, на всі можливі взаємоположення супротивників. Захисту як такого немає. Наближення до супротивника впритул. Реагувати (обмірковувати) на рухи ворога не можна, що б не трапилося. У зв'язку, яка рефлекторна і гранично економічна, вкраплювати нічого не можна. Відбувається приклеювання до супротивника, виконання начебто його волі, рух по його траєкторії, щоб йому не було важко вас «тягати»! А в цей час ваша «робота» триває по суворій програмі зв'язки до кінця. Якою частиною зв'язки атакувати, вирішує за вас сам супротивник своїм становищем щодо вашого гойдка. Йти з-під удару можна тільки в той момент, коли відчув «холодок смерті» в потилиці, не раніше не пізніше. Стиль цей ще можна назвати «нічною обороною». Є система колективних взаємодій. Ну а гопак, очевидно, був призначений для рубак. «Спас» ж – як спеціалізація пластунів-розвідників. Хоча одна людина могла володіти і тим і другим. В силу тривалої військового напруги, коли треба було не один десяток років і жити, і працювати, і воювати, у козаків виникло особливе психологічне забезпечення, напевно, ніде більше не відоме. Суть: що в працю, що в бій - як в гру, майже без різниці.

До побачення. Відповідь не обов'язкова, повідомите тільки, чи отримали цього листа. Про себе. Робітник, безпартійний, 41 рік, українець.

З повагою, Леонід Петрович Безклубий (м.Одеса).

P.S. Той же гойдок зустрічав в 1967 році у двох солдатів нашого полку. Вони з Рязані, кажуть - родинне.

P.P.S. «Вчити можна тільки рідну і добру людину і тоді, коли воно їй вкрай необхідне. Або в Годину лихоліття».»

Таким чином здавалося неймовірним, що за відсутності писаних джерел через століття до нас дійшли знання про бойове мистецтво козацьких спецпризначенців – пластунів, яке зародилося ще за часів існування Запорізької Січі.

 

РОЗДІЛ 2