Тема 10. Фінансові посередники на грошовому ринку

Після вивчення цієї теми ви зможете:

· Зрозуміти сутність та призначення фінансових посередників;

· Визначити основні видові риси банку і відрізнити банк від інших фінансових посередників;

· Пояснити, чому в банківському секторі таким важливим є об’єднання банків у систему, і сформулювати основні принципи побудови банківських систем;

· Назвати економічні функції банківської системи;

· Дати характеристику основних видів небанківських фінансових посередників.

Ключові терміни та поняття: фінансові посередники, фінансово-кредитна система, банківська система, пара банківська система, небанківські фінансово-кредитні інститути, універсальні комерційні банки, спеціалізовані комерційні банки, лізингові компанії, факторингові компанії, брокерські та дилерські компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, фінансові компанії, ломбарди. Кредитні спілки, поштово-ощадні установи.

План теми:

1. Загальні ознаки фінансового посередництва, його еволюція.

2. Функції фінансового посередництва.

3. Фінансово-кредитна система та характеристика її елементів.

Питання для самостійного вивчення:

1. Необхідність існування фінансових посередників на грошовому ринку. Розвиток форм фінансового посередництва. (Л 6 с.440-442)

2. Посередники, що функціонують в сфері ринку цінних паперів.(Л.10, с. 307-310, Л 8 с. 457 – 460).

3. Посередники, діяльність яких пов’язана з перерозподілом позичкового капіталу.(Л 6 с. 470 – 478)

4. Вдосконалення діяльності фінансових посередників в сучасних умовах. (Л 6 с.478)

1. Фінансові посередники відіграють важливу роль у функціонуванні грошового ринку, а через нього у розвитку економіки. Їх економічне призначення полягає в забезпеченні базовим суб’єктам грошового ринку максимально сприятливих умов для їх успішного функціонування. Тобто функціонально фінансові посередники спрямовані всередину фінансової сфери, не на самих себе, а зовні, на реальну економіку, на підвищення ефективності діяльності її суб’єктів.

Звичайно, теоретично можна уявити ситуацію, коли економічні суб’єкти – кредитори і позичальники – будують свої взаємовідносини прямо, не звертаючись до посередників. Проте організація таких відносин була б для них і суспільства набагато дорожчою, уповільненою, високо ризикованою і незручною.

Конкретні переваги фінансового посередництва виявляються у такому:

· Можливість для кожного кредитора оперативно розмістити кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирішення виробничих чи споживчих витрат. І так само оперативно повернути їх на висхідні позиції. Для цього кредитору достатньо звернутися до будь-якого посередника і розмістити у нього свої кошти, поклавши їх ніби в загальний котел, а позичальнику достатньо звернутися туди ж і одержати їх у позичку, ніби взявши їх з цього котла. Шукати їм один одного зовсім не потрібно і навіть знати про існування один одного не обов’язково. Потрібний лише широкий розвиток мережі фінансових посередників;

· Скорочення витрат базових суб’єктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів. Це зумовлюється такими чинниками: кредитору і позичальнику не потрібно багато часу та зусиль витрачати на пошуки один одного (на рекламу, створення інформаційних систем тощо); не потрібно здійснювати складні оціночно-аналітичні заходи щодо потенціального клієнта, щоб визначити його надійність, платоспроможність. Цей клопіт і витрати бере на себе фінансовий посередник; не потрібно мати справу з великою кількістю дрібних кредиторів чи позичальників, на підтримання контактів з якими потрібні значні кошти. Їх консолідованим представником на ринку є посередник, підтримання контактів з яким обійдеться значно дешевше. Для забезпечення своєї діяльності фінансові посередники також витрачають значні кошти, і утримання цих посередників обходиться суспільству недешево. Проте завдяки великим обсягам виконуваних операцій, їх оптовому характеру, собівартість кожної окремої операції коштуватиму посередникам та суспільству значно дешевше, ніж якби вона виконувалась безпосередньо кредиторами та позичальниками;

· Послаблення фінансових ризиків для базових суб’єктів грошового ринку, оскільки значна частина їх перекладається на посередників. Це стає можливим завдяки широкій диверсифікації посередницької діяльності, створенню спеціальних систем страхування та захисту від фінансових ризиків;

· Збільшення дохідності позичкових капіталів, особливо зосереджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фінансових ризиків, скороченню витрат на здійснення фінансових операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу. Це зумовлено тим, що посередники мають можливість сконцентрувати значну кількість невеликих заощаджень і спрямувати їх на фінансування великих, високодохідних операцій та проектів;

· Можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками наданням додаткових послуг, що їх беруть на себе посередники. Це, зокрема, страхування кредитора від різних ризиків, задоволення потреб у пенсійному забезпеченні, забезпеченні житлом, набутті права власності й управління певними об’єктами тощо. Фінансові посередники спеціалізуються на наданні також таких послуг, у зв’язку з чим формується широке коло їх окремих видів: депозитних інституцій, страхових компаній, пенсійних фондів, інвестиційних та фінансових компаній, взаємних фондів тощо. У кожній країні розвинутий грошовий ринок може бути різним, причому чим більше в країні розвинутий грошовий ринок, тим більше буде ряд різноманітних фінансових посередників.

Оскільки базові суб’єкти грошового ринку переважно є суб’єктами реального сектора економіки (ділові підприємства та домашні господарства), то, створюючи для їх функціонування сприятливі умови, фінансові посередники позитивно впливають на кругообіг капіталу в процесі розширеного відтворення, розвиток виробництва, торгівлі, інших сфер економіки. Особливо важлива їх роль у переміщенні грошових заощаджень домашніх господарств в оборот ділових підприємств. Це зумовлено тим, що ці заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в економіку, проте вони перебувають у величезної кількості власників, індивідуальні розміри їх невеликі, отже перерозподілити їх без посередників було б технічно неможливо.

 

2. Ринок цінних паперів – це специфічна сфера ринкових відносин, де об’єктом операцій є цінні папери. На ньому здійснюється емісія, купівля-продаж цінних паперів, формується ціна на них, врівноважуються попит та пропозиція.

Сучасний РЦП неможливо уявити без діяльності фінансових посередників – брокерів та інвестиційних дилерів, завдяки їх діяльності є можливість забезпечити якомога повніше та швидке перетворення заощаджень в інвестиції за ціною, яка б задовольняла всіх учасників РЦП. Тільки вони знають, в якому стані знаходиться РЦП, коли, на яких умовах та які цінні папери доцільніше випускати.

Брокер зводить продавця з покупцем цінних паперів, отримуючи за це комісійні, а інвестиційний дилер, крім того ще купує цінні папери на своє ім’я та за свій рахунок, щоб потім їх перепродати (принципові операції). виручка від перепродажу складає його прибуток.

Різноманітні операції з цінними паперами здійснюють комерційні банки. Серед цих операцій є посередницькі, пов’язані з перепродажем цінних паперів, виконують операції з цінними паперами за дорученням клієнтів. Тому їх можна вважати фінансовими посередниками, які діють на ринку цінних паперів.

На первинному ринку частіше розміщення цінних паперів проводять через посередників, інвестиційних дилерів, що мають великий досвід проведення операцій на ринку. Емітент укладає угоду з інвестиційним дилером на розміщення цінних паперів нового випуску. Спочатку дилер здійснює старанний аналіз передбачуваного випуску з точки зору прибутковості. Відносини між емітентом та дилером можуть будуватися по-різному. Дилер може виступати в ролі покупця цінних паперів з метою їх подальшого перепродажу. Така купівля цінних паперів називається передплатою (андерайтером). Іноді дилер бере у емітента опціон, тобто право купити випуск. Таке право він реалізує, якщо тільки знайде покупців. Дилер може виступати у ролі агента емітента - брокера. У цьому випадку він бере цінні папери на комісію та намагається по можливості продати їх.

Вторинний ринок поділяється на позабіржовий та біржовий, причому перший передує.

На позабіржовому ринку знаходяться в обігу цінні папери новостворених, маловідомих, невеликих компаній, які не отримали допуск до операцій на фондовій біржі. Проте на цьому ринку можна зустріти й цінні папери відомих великих компаній, які з тієї чи іншої причини віддають перевагу позабіржовому ринку. Позабіржовий ринок є мережею брокерських та дилерських фірм, які часто є членами біржі і пов’язані між собою та з найбільшими інституційними інвесторами сучасними засобами зв’язку.

Брокерська фірма – офіційний представник під час укладання угод між зацікавленими сторонами на біржі, виступає посередником переважно при здійсненні операцій на фондовому ринку. За посередницькі операції отримує комісійну винагороду – певний відсоток від суми проведеної біржової операції.

Дилерська фірма – здійснює перепродажу цінних паперів, які раніше були придбані за її ініціативи та за власні кошти.

Особливої уваги потребує діяльність інвестиційних фондів – це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, вони акумулюють грошові кошти приватних інвесторів та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств у власній країні та за кордоном. Вони забезпечують своїм акціонерам дохід у вигляді дивідендів за акціями інвестиційних компаній.

Організаційно інвестиційні фонди можуть бути відкритого або закритого типу. Відкриті випускають власні акції у необмежених кількостях відповідно до попиту на них, а власники цих акцій мають право будь-коли зажадати від фонду викупу своїх акцій. Закриті випускають акції тільки у певній кількості, вони можуть вільно обертатися на ринку, проте їх власники не мають можливості зажадати від фонду їх викупу.

Діяльність інвестиційних фондів є об’єктом ретельного законодавчого регулювання й контролю, це стосується зокрема статуту фонду та публікацій про його діяльність. Статутом мають бути передбачені типи цінних паперів, якими оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та ін. інвестиційні фонди повинні регулярно публікувати звіти про свої операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію щодо коливання ціни на свої акції.

3. Небанківські фінансово-кредитні установи є фінансовими посередниками на грошовому ринку, вони здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи. Формування грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як наприклад банківськими вкладами. Не депозитне залучення коштів може здійснюватися двома способами:

1) на договірних засадах, тому виділяють договірних фінансових посередників (страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, лізингові та факторингові компанії).

2) шляхом продажу посередником своїх цінних паперів, тому виділяють інвестиційних фінансових посередників (інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні товариства, спілки тощо).

Страхові компанії – це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг, їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюється виплати страхувальникам грошових коштів в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків).

Пенсійні фонди – це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку, бувають державні та приватні.

Ломбарди – фінансовий посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна, оформлення яких проводиться за допомогою спеціальних документів(ломбардних квитанцій).

Лізингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предметів тривалого користування та передачі їх в оренду фірмам –орендарям для використання у виробничій діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного строку (5-10 і більше років).

Факторингові компанії – фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.

Інвестиційні фонди – це фінансові посередники, що спеціалізуються на управлінні вільними коштами інвестиційного призначення.

Фінансові компанії – фінансові посередники, які шляхом продажу своїх цінних паперів формують кошти, які потім надають у позички фізичним та юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення.

Кредитні товариства – це посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно підприємств малого та середнього бізнесу, ресурси формують за рахунок продажу паїв своїм членам, а кошти направляють на надання позичок тільки для членів товариства, але під відсотки, нижчі ніж банківські.

 

4. Вузька спеціалізація, різноманітність інструментів, умов та методів мобілізації і розміщення грошових коштів роблять сферу функціонування фінансових посередників дуже сприятливою для фінансування новацій, для розроблення, випробування і запровадження нових фінансових інструментів. Досить сказати, що багато з нині існуючих посередницьких структур виникли і набули широкого розмаху лише в ХХ ст.. і цей процес не закінчився. Динамічний розвиток економіки, грошового ринку і фінансового менеджменту зумовив появу нових фінансових інструментів та посередників. Процес розвитку традиційних фінансових посередників і поява нових неминуче зачепив й Україну. Для цього обов’язкова наявність наступних умов:

· Прискорення ринкової трансформації економіки;

· Підвищення монетизації економіки до рівня розвинутих країн;

· Суттєве підвищення рівня і якості життя основної маси населення;

· Досягнення реальної макроекономічної стабілізації та постійної стабілізації національних грошей.

В Україні розвиваються всі можливі типи фінансового посередництва – від депозитних інститутів (банківських установ) та інститутів спільного інвестування (інвестиційних посередників) до недержавних пенсійних фондів і компаній зі страхування життя (так званих договірних ощадних інститутів).

 

Контрольні питання за тематикою СРС:

1. В чому полягає необхідність існування фінансового посередництва на грошовому ринку?

2. Які форми фінансового посередництва набули розвитку в сучасних умовах розвитку економіки?

3. Яки склад фінансових посередників на грошовому ринку?

4. В чому полягає особливість функціонування фінансових посередників на ринку цінних паперів?

5. Якого вдосконалення потребує діяльність фінансових посередників в сучасних умовах?

 

Висновки після вивчення теми:

1. Фінансове посередництво – це специфічний вид діяльності на грошовому ринку, що полягає в акумуляції його суб’єктами в обмін на свої зобов’язання вільних грошових капіталів і розміщення їх від свого імені в доходні активи. Унаслідок цієї діяльності:

· На ринку з’являються нові фінансові інструменти і загальний асортимент їх значно розширюється, що посилює стимули до формування вільних грошових капіталів;

· Урізноманітнюється трансформація грошового капіталу, що сприяє кращій адаптації його руху до потреб розширеного відтворення;

· Скорочуються витрати економічних суб’єктів на забезпечення руху свого грошового капіталу;

· Зменшуються ризики економічних суб’єктів, пов’язані з використанням свого грошового капіталу.

2. Суб’єкти грошового ринку, які займаються фінансовим посередництвом, називаються фінансовим посередниками. Вони поділяються на дві великі групи: банки та небанківські фінансові посередники. Економічна відмінність між ними полягає в тому, що суб’єкти другої групи є чистими посередниками, вони не можуть розмістити в свої активи більше коштів, ніж самі акумулювали. Банки ж є не тільки звичайними посередниками, а й творцями кредиту, оскільки виконують емісійну функцію. Тому правомірно розглядати банки не тільки як простих посередників, а й як підприємства кредитної сфери.

3. Вказана економічна відмінність між банками і небанківськими фінансовими посередниками вимагає чіткого визначення сутності банку. Без цього законодавство не зможе забезпечити ефективне регулювання банківської діяльності. Банк в економічному розумінні – це фінансові посередник, що виконує комплекс базових операцій, які в сукупності представляють закінчений процес посередництва:

· Акумуляцію грошових коштів економічних суб’єктів з правом вільного розпорядження ними;

· Вільне розміщення їх у дохідні активи від свого імені і під свою відповідальність;

· Безумовне виконання розпоряджень власників акумульованих коштів щодо їх використання – повернути власникові готівкою, перерахувати на рахунки третіх осіб чи власні рахунки інших видів у цьому чи іншому банках.

4. Банківська система – це не проста сукупність окремих банків, а свідомо побудована на законодавчій основі їх єдність з чітким визначанням місця, субординації та взаємозв’язків окремих її елементів та ланок. Вона виконує свої специфічні функції і роль к економіці, які хоч і пов’язані з функціями і роллю окремих банків, проте не повторюють їх і не зводяться до них, а мають самостійне значення.

5. Банківська система має багато спільних рис і з іншими економічними системами, що ставить її в один ряд з найвищими ієрархічними структурами цілісної економічної системи країни. Проте вона має і свої специфічні риси, які виділяють її з ряду інших систем і надають їй статусу самостійного економічного явища.

6. Небанківські фінансові посередники – об’єктивно необхідне явище у ринковій економіці. Вони не тільки є потужними конкурентами банків у боротьбі за вільні грошові капітали, що саме по собі має позитивне значення, а й беруть на себе надання економічним суб’єктам таких фінансових послуг, виконання яких не вигідно чи законодавчо заборонено банками. Тому всілякій розвиток небанківського посередництва є важливим економічним завданням уряду та центрального банку.

Питання для самоконтролю:

1. Чи всіх посередників грошового ринку можна назвати фінансовими?

2. У чому полягає економічне призначення фінансового посередництва?

3. Чи всі види банків виконують посередницьку функцію н грошовому ринку?

4. Що таке банківська система?

5. Які фінансові посередники входять до складу пара банківської системи?

6. У чому полягає конкуренція між банками та небанківськими фінансово-кредитними установами?

7. Дайте визначення та поясніть особливості діяльності страхових компаній, кредитних спілок, інвестиційних компаній та фондів.

 

Тести для самоконтролю:

1. До функцій інформаційного посередництва відносять:

А) моніторинг та управління ризиками інвестування;

Б) інформаційне посередництво в прямій формі;

В) зниження процентних ставок;

Г) інформаційне посередництво в опосередкованій формі.

2. Дайте визначення поняттю «фінансовий посередник»:

А) особа, яка одержує позику на засадах повернення, платності та забезпеченості;

Б) фінансова установа, чиї функції полягають в акумулюванні коштів громадян та юридичних осіб і подальшому їх наданні на комерційних засадах у розпорядження позичальників;

В) фінансова установа, що займається комерційною діяльністю.

3. До специфічних функцій фінансового посередництва належать:

А) зниження процентних ставок;

Б) моніторинг та управління ризиками інвестування;

В) диверсифікація активів та уникнення ризиків інвестування;

Г) професійний відбір об’єктів інвестування.

4. Банківська система включає в себе:

А) емісійний банк;

Б) кредитні спілки;

В) неемісійні банки;

Г) страхові компанії;

Д) ломбарди.

5. До складу пара банківської системи входять:

А) комерційні банки;

Б) страхові компанії;

В) пенсійні фонди;

Г) поштово-ощадні установи;

Д) емісійний банк.

6. До спеціалізованих комерційних банків належать:

А) інноваційні;

Б) іпотечні;

В) централізовані;

Г) лізингові;

Д) клірингові.

Література:, 4,5, 6,7, 8,9, 10, 11, 12, 14, 15, 19.

Тема 11. Центральні банки

Після вивчення цієї теми ви зможете:

· Усвідомити об’єктивність походження центральних банків;

· Охарактеризувати основні принципи функціонування НБУ;

· Розкрити зміст функцій центрального банку;

· Зрозуміти проблему незалежності центрального банку від органів державної влади та інтерпретувати чинники, що визначають його незалежність.

 

Ключові терміни та поняття: центральні банки, структура центрального банку, функції центрального банку, нагляд та контроль центрального банку, рефінансування комерційних банків, статус центрального банку.

 

План теми:

1. Походження центральних банків.

2. Функції та операції центральних банків.

3. Організація діяльності Національного банку України.

Питання для самостійного вивчення:

1. Поняття про кредитну систему, два підходи до її визначення. Кредитна система як елемент інфраструктури грошового ринку. Складові елементи кредитної системи та їх загальна характеристика. (Л 20 с.158-161).

2. Поняття про банківську систему. Економічна суть банку, дискусії навколо визначення суті банку. Необхідність поєднання банків у систему.(Л 6 с. 443-454).

3. Основи організації банківської системи (принципи побудови, цілі, механізми функціонування). Функції банківської системи. Становлення та розвиток банківської системи України. (Л 23, с. 292-294).

 

1. В економічній літературі існує два підходи до визначення суті кредитної системи:

Кредитна система – сукупність кредитних відносин і інститутів, які реалізують ці відносини;

Кредитна система – сукупність банків і спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів, які проводять мобілізацію грошових ресурсів і надають їх у користування. Однак даний підхід має ряд недоліків:

· Не має основи об'єднання банківської й пара банківської систем;

· Відсутня мотивація об'єднання установ у парабанківську систему;

· Не всі парабанківськи установи здійснюють позикові операції.

Економічною основою функціонування кредитної системи є кредитні відносини, які виникають у господарському обороті у зв'язку з розбіжністю в часі видатків суб'єктів господарювання й одержання ними виручених від реалізації продукції коштів. У результаті в одних підприємств виникає потреба в додаткових коштах для фінансування процесу виробництва, а в інших - з'являється значна сума тимчасово вільних коштів. Рішення цього протиріччя можливо за допомогою інститутів кредитної системи, у яких акумулюються тимчасово вільні кошти одних суб'єктів ринка й надаються в тимчасове користування іншим, що відповідає економічним і соціальним потребам суспільства.

Сутність будь-якого явища – це внутрішній зміст предмета, його основа, що виражається в єдності всіх багатогранних суперечливих форм. Сутністю кредитної системи є багато варіантність кредитних відносин між суб'єктами кредитних відносин, учасниками яких є банки й небанківські фінансово-кредитні інститути.

Необхідність і передумови кредитної системи як центральної ланки економіки базується на розвитку виробництва й розширенні торгівлі, а також у виникненні потреби в специфічній формі підприємницької діяльності, пов'язаної з формуванням і розподілом тимчасово вільних коштів суб'єктів ринку. Організація виконання цих двох важливих завдань викликає появу особливих підприємств - інститутів кредитної системи, які розділені на три основні групи: центральні банки, комерційні банки, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути.

Таким чином, кредитна система складається з: банківської системи й пара банківської системи.

2. Серед фінансових посередників на грошовому ринку ключове місце займають банки, тому що: саме на них припадає більша частка в перерозподілі позичкових капіталів, вони беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають право впливати на ринкову кон’юнктуру та економічне зростання, надають широкий асортимент різноманітних послуг.

Виділення банків в окрему групу характерне для всіх класифікацій фінансових посередників, воно базується на двох їх функціональних особливостях:

· Банки приймають гроші на поточні депозити, за якими вкладники можуть вільно розпоряджатися своїми коштами;

· Розміщуючи свої резерви в позички, банки спроможні створювати нові депозити і цим впливати на пропозицію грошей.

Завдяки цим особливостям банків виникає об’єктивна необхідність у системному суспільному контролі за банками, цілями якого є:

· Не допустити надмірного збільшування пропозиції грошей, для чого створюється централізована система контролю і регулювання банківських резервів через центральні банки;

· Забезпечити достатню надійність комерційних банків заради захисту інтересів вкладників, для чого централізовано встановлюються економічні нормативи діяльності банків.

Щоб забезпечити такий контроль за банківською діяльністю, банки не тільки абстрактно-теоретично, а й практично виділяються в окрему інституційну структуру. Вона має назву банківська система і функціонує на підставі окремого банківського законодавства, яке передбачає досить жорстку регламентацію роботи банків та чіткий механізм нагляду і контролю за їх діяльністю.

Гостра суперечливість між функціональними можливостями банків як комерційних структур та правовою обмеженістю їх діяльності робить надзвичайно актуальним правильне визначення самого поняття «банк». Будь-яка двозначність в його тлумаченні може створити можливість для використання в комерційних цілях функціональних переваг банківської діяльності й уникнути законодавчого обмеження.

В українському законодавстві спочатку переважав надто широкий підхід до визначення банку. У першому Законі України «Про банки та банківську діяльність» (березень 1991 р.) банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування народного господарства та здійснює інші банківські операції, передбачені цим законом. У 1993 р. до закону були внесені уточнення, що забороняли небанківським установам відкривати рахунки, приймати вклади, здійснювати розрахунки та кредитування.

Незважаючи на такі розбіжності в законодавчому трактуванні сутності банку, можна знайти дещо спільне в усіх підходах і визначити банку у правовому аспекті як фінансового посередника, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

Аналіз багатовікової світової історії банківської справи та механізму функціонування грошового ринку дає підстави віднести до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

· Приймати грошові вклади від клієнтів;

· Надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;

· Здійснювати розрахунки між клієнтами.

Виконання цього комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку взагалі – як центрального, так і комерційного. Перелічені операції є базовими, вони створюють первинну (родову) сферу банківської діяльності. Це місце їх визначається самою природою грошового ринку.

3. Банківська система – організаційна сукупність різних видів банків у їхньому взаємозв'язку, що існує в тій або іншій країні в певний історичний період.

Залежно від чинного законодавства існують два типи банківських систем:

· Однорівнева– передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їхніх операцій і функцій. Усе банки в країні перебувають на одній ієрархічній градації виконуючи аналогічні функції по кредитно-розрахунковому обслуговуванню клієнтів. Характерна для економічно слаборозвинених країн, а також для країн з тоталітарним, адміністративно-командним режимом керування.

· Дворівнева – характерна для країн з ринковою економікою, складається із двох рівнів: перший(верхній) рівень – центральні банки(емісійні банки), клієнтами яких є банківські інститути й урядові структури; другий (нижній) рівень – комерційні банки, клієнтами яких є підприємства, організації й населення. При дворівневій системі відносини між банками будуються у двох площинах: по вертикалі – це відносини підпорядкування між центральним банком, що є керуючим органом всієї банківської системи, і комерційними банками; по горизонталі – це відносини рівноправного партнерства й конкуренції між комерційними банками. Сьогодні в більшості країн миру функціонує така система.

В Україні функціонує класична дворівнева система: 1 рівень - НБУ, головний банківський інститут, що відповідає за керування всією банківською системою; 2 рівень - мережа комерційних банків, які в умовах здорової конкуренції задовольняють фізичних і юридичних осіб у банківських послугах і покликані створити стабільну економіку.

Умови функціонування дворівневої банківської системи:

· Рівноправність, воля в раціональному господарюванні;

· Можливість вибору клієнтом банку (достатня кількість банків);

· Конкуренція в банківській сфері;

· Доступність інформації про банки;

· Неприпустимість втручання в банківську справу “третіх осіб”;

· Налагодження зовнішньоекономічних зв'язків.

Функції банківської системи:

· Трансформаційна - обумовлена посередницькою місією банків. Мобілізуючи вільні кошти й передаючи їх різним суб'єктам, банки мають можливість їх трансформувати (змінювати) на різні строки, розміри, що зменшує фінансові ризики.

· Функція створення грошей і регулювання грошової маси;

· Функція забезпечення стабільності банків і грошового ринку (стабілізаційна): прийняття законів, які регламентують діяльність всіх ланок банківської системи; створення діючого механізму державного контролю й нагляду за дотриманням цих законів і за діяльністю банків у цілому.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет України в 1991 р. стало питання про створення власної фінансово-кредитної системи. Постановою ВРУ від 20.03.91. “Про порядок введення в чинність закону “Про банки й банківську діяльність” було оголошено про власність України на Український республіканський банк Держбанку СРСР, Український республіканський банк державного комерційного промислово-будівельного банку “Укрпромбанк”, Український республіканський банк Ощадбанку СРСР, Український республіканський банк Внешэкономбанку СРСР, з їхніми мережами, обчислювальними центрами, активами й пасивами. Відповідно до цієї постанови на базі Республіканського банку держбанку СРСР був створений НБУ з його регіональними управліннями.

За час свого існування банківська система України пройшла кілька етапів:

1. 1991-1993 рр. – етап активного становлення й розвитку банківської системи. Позитивні риси: збільшення кількості банків, персоналу, ріст обсягів клієнтів, формування дворівневої системи, акціонування й приватизація банків, законодавча база, впровадження нових банківських технологій. Недоліки: реформування банківської системи випереджало реформування економіки і як наслідок – тіньові обороти капіталу, відтік капіталу за кордон, припинення створення законодавчої бази стосовно банківської системи, НБУ не створили систему страхування депозитів і кредитів.

2. 1993-1998 рр. – етап стагнації й росту банківської кризи через кризу реальної економіки, грошово-кредитної політики НБУ, усередині банківських факторів. Недоліки: скорочення кількості банків, гальмування росту банківського капіталу, погіршення фінансового стану банків.

3. 1998 – 2000 рр. - подальше реформування банківської системи, подолання ряду проблем у банківській сфері:

· Нераціональна територіальна структура;

· Однорідна структура КБ ринкового типу;

· Недостатня кількість КБ;

· Існування збиткових банків, які мають “негативний” кредитний портфель;

· Тенденції скорочення клієнтури в слідстві спаду виробництва;

· Низький рівень капіталізації банків;

· Недолік досвіду в банківського персоналу;

· Відсутність законодавчого забезпечення спектра банківських операцій;

· Недосконала конкуренція;

· Загальекономічні проблеми.

4. 2000 – 2008 рр. Переваги: п омітна стабілізація банківської системи, збільшення капіталу банків, нарощення банками кредитних ресурсів. Недоліки: невеликий рівень капіталізації, великі відсотки за кредитами, наявність дуже високих ризиків, конкуренція переважно в площині кількісних показників діяльності банків.

5. 2008 р….. подолання наслідків світової фінансової кризи, стабілізація банківської системи країни, поліпшення якості банківських послуг, оздоровлення проблемних банків, їх злиття та поглинання та ін.

Заходи щодо подальшого розвитку БСУ:

Мети: відновлення довіри клієнтів, недопущення термінового продажу активів, недопущення небажаних коливань в обсязі грошової маси, обмеження інвестиційних ризиків, захист стійких банків і платоспроможних кредиторів;

Термінові заходи: фінансова підтримка, гарантії на внески, розкриття інформації, втручання НБУ в керування слабкими банками;

Довгострокові заходи: нова інституційна структура, нове законодавство, посилення контролю, зміна структури банку;

Заходи щодо рішення ситуацій з окремими банками: ліквідація, злиття, продаж, зміна структури капіталу;

Заходи щодо підтримки боржника: перегляд строків повернення боргу, субсидії й допомога дебіторам, які мають борг в іноземній валюті, реальні процентні ставки.

 

Контрольні питання за тематикою СРС:

1. Що являє собою кредитна система, які існують підходи до визначення її суті?

2. Які елементи входять до складу кредитної системи?

3. Що являє собою банківська система? Для чого необхідно поєднувати банки у систему?

4. Які принципи побудови, цілі та механізми функціонування має банківська система?

5. Які етапи становлення розвитку пройшла банківська система України?

Висновки після вивчення теми:

1. Центральний банк відіграє провідну роль на грошовому ринку. Він впливає на стан економіки через регулювання пропозиції грошей і через здатність впливати на рівень процентних ставок.