Алгоритм 6.10. Тактика раціонального застосування антиподагричних засобів при різному перебігу подагри

При легкому перебігу подагри (кризи виникають 1-2 рази на рік, відсут­ність тофусів, нефропатії) і невисокій гіперурикемії (не вище 0,5 ммоль/л) призначають:

• дієту № 6, лужні мінеральні води до 2 л/добу;

• курсове лікування менш активними антииодагричними препаратами (оротова кислота, етамід)

При середньоважкому та важкому перебігу подагри (наявний рівень гіперурикемії при метаболічному типі гіперурикемії з високим рівнем сечової кислоти) застосовують урикодепресанти (алопуринол, тіопуринол, аллома-рон); при нирковому типі гіперурекемії з недостатнім виділенням сечовини з сечею (менше 3,5 ммоль/добу), але при відсутності ХНН, нирковокам'яної хвороби, захворювань печінки, шлунково-кишкового тракту застосовують тільки урикодепресанти (алопуринол)

При змішаному типі гіперурикемії (висока гіперурикемія і зменшен­ня виділення сечової кислоти нирками — менше 3,56 ммоль/добу) проводять лікування алломароном чи комбінацією урикодепресантів і урикоелімінаторів в оптимальних дозах у залежності від кількості сечової кислоти в крові та в до­бовій сечі

При розвитку подагричного суглобового кризу застосовують колхіцин чи інші протизапальні препарати на тлі лікування основного захворювання. У хворих з частими та важкими кризами проводять тривалі курси лікування колхіцином

Критерії ефективності лікування подагри [35]:

1. Нормалізація чи зниження клініко-лабораторних показників активнос­ті захворювання.

2. Нормалізація чи зниження рівня сечової кислоти в крові.

3. Зниження частоти подагричних атак, які призводять до втрати праце­здатності.

4. Зниження потреби в застосуванні НПЗП, колхіцину та глюкокортико-стероїдів.

Прогноз у цілому при подагричному артриті сприятливий, але в 20-50% хворих виникає уролітіаз. Причиною смерті в 18-25%) хворих на подагру є ХНН. Профілактика подагри передбачає наступні заходи:

1) обстеження членів сім'ї хворого на виключення латентної гіперурикемії;

2) при гіперурикемії — обмеження вживання алкоголю, жирної та білко­вої їжі та раціональне лікування урикодепресивними та урикозуричними за­собами;

3) малокалорійна та низьковуглеводна дієта з включенням поліненасиче-них жирних кислот призводить до зниження рівня сечової кислоти;

4) заняття фізкультурою та спортом, що сприяє видаленню уратів із орга­нізму.

5) для профілактики гострого нападу при подагрі застосовують колхіцин у малих дозах або НПЗП.

 

6.6. СИСТЕМНИЙ ЧЕРВОНИЙ ВОВЧАК

Визначення. Системний червоний вовчак — це хронічне рецидивуюче системне захворювання сполучної тканини та судин, що характеризується утворенням багатьох антитіл до власних клітин і їх компонентів і розвитком аутоімунного та імунно-комплексного запалення з ураженням різних органів і систем [24].

Системний червоний вовчак зустрічається в 70% випадків в осіб віком 14-60 років, пік захворюваності припадає на 14-25 років; хворіють частіше жін­ки, ніж чоловіки (8:1; 10:1). У Європі на системний червоний вовчак хворіють 500 тис, в США — 250 тис. людей.

Етіологія захворювання невідома. Основну етіологічну роль мають на­ступні фактори:

1) хронічна вірусна інфекція (РНК-віруси та повільні ретровіруси);

2) генетичний фактор (часто зустрічаються HLA, Bg, DR₂, DR₃ гени).

Фактори, що сприяють розвитку та загостренню системного червоного вовчака

Патогенез. Встановлено, що при Т-супресорній функції лімфоцитів відбу­вається продукція великої кількості антитіл, серед яких найбільше значення мають антитіла до нативної ДНК, що з'єднуються з нДНК і утворюють імунні комплекси. Вони відкладаються в базальних мембранах різних внутрішніх ор­ганів і шкіри, викликають їх запалення та ураження. Поряд з цим підвищуєть­ся проникливість лізосом, виділяються медіатори запалення, активується кіні-нова система. Провокуючими факторами захворювання є непереносимість лі­ків, вакцин, сироваток, ультрафіолетове опромінення, вагітність, пологи, ви­кидні, фотосенсибілізація тощо [8].

Таблиця 6.33

Робоча класифікація клінічних варіантів системного червоного вовчака [21, 22]

 

Характер перебігу	Фаза, ступінь активності	Клініко-морфологічна характеристика уражень
шкіри	суглобів	серозних оболонок	серця	легень	нирок	нервової системи
Гострий Підгострий Хронічний	Фаза активна Ступені активності: Високий (III) Помірний (II) Мінімальний (І) Фаза неактивна	Симптом «метелика» Капілярити Ексудативна еритема Шкірна пурпура Дискоїдний вовчак	Артралгії Поліартрит	Полісерозит: Плеврит Перикардит	Міокардит Ендокардит	Пневмоніт Пневмофіброз	Люпус нефрит (з нефро-тичним, ізольованим і сечовим синдромом)	Менінго-енцефало- полірадикулоневрит Поліпейропатія

 

Таблиця 6.34

Класифікація системного червоного вовчака (СЧВ) за важкістю клінічних проявів |С»иі.чиі()гіо ¥., 1997 з корективами]

 

«Легкий» СЧВ	«Важкий» СЧВ
Еритематозна висипка	Міокардит
Дискоїдна висипка	Перикардит та/або плеврит
Феномен Рейно	з масивною кількістю ексудата
Алопеція	Активний вовчаковий
Фотосенсибілізація	гломерулонефрит (III, IV, V класів) —
Виразки рота, носоглотки	клінічний нефротичний синдром
Лихоманка	Пневмоніт або легенева кровотеча
Слабкість	Тромбоцитоиенічна пуриура
Головний біль	Гемолітична анемія
Артрити, артралгії	Вовчаковий васкуліт
Міалгії	Антифосфоліпідний синдром
Лімфаденопатія	Ураження НС
Сухий перикардит або плеврит
з невеликою кількістю ексудата
Неактивний вовчаковий
гломерулонефрит (II клас)