Поняття, предмет і метод, система цивільного процесуального права України.

Поняття, предмет і метод, система цивільного процесуального права України.

 

Цивільне процесуальне право – це сукупність і система правових норм які регулюють суспільні відносини що виникають між учасниками цивільного процесу та судом при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Цивільно процесуальне право є галуззю права і кожна галузь права має свій предмет і метод правового регулювання.

Предмет ЦПП (визначає) – це суспільні відносини які виникають при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

Метод ЦПП – це сукупність правових прийомів регулювання суспільних відносин у процесі здійснення правосуддя у цивільних справах.

Метод ЦПП характеризується:

1) системою процесуальних дій які виконуються судом та учасниками процесу.

2) змістом формою та умовами здійснення процесуальних дій.

3) системою цивільних - процесуальних прав та обов’язків суб’єктів правовідносини які визначають зміст цивільних процесуальних дій.

4) Гарантіями реалізації ЦПП і обов’язків.

За змістом метод правового регулювання ЦПП є імперативно – диспозитивним.

Імперативність – визначає необхідність учасників цивільної справи підкорятися судовій владі, сумлінно виконувати покладені на них обов’язки так як до них можуть бути застосовані заходи процесуального примусу.

Диспозитивність - це навпаки дозволяє суб’єктам вільно використовувати надані їм права у межах встановлених законом.

Система ЦПП – це сукупність обумовлених предметом правового регулювання норм та інститутів розташованих у певній послідовності.

В основу побудови системи ЦПП покладено структуру ЦПКУ. Система ЦПП складається з двох частин:

загальної частини

особливої частини.

Загальна частина – містить норми та інститути які мають значення для всієї галузі ЦПП всіх видів проваджень та стадій ЦПП. Сюди входять норми які встановлюють компетенцію суді, судового розгляду справ, склад суду, підстави і порядок відводу суду або судді та інших спеціалістів, присвячені доказом і доказуванні.

Особлива частина – включає норми та інститути які врегульовують порядок розгляду і вирішення цивільних справ за видами провадження та стадіями цивільного права наказне провадження, окреме провадження, а також питання по перегляду судових рішень та здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.

 

Загальна характеристика Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Суб'єкти та об'єкти цивільних процесуальних відносин.

До кола суб’єктів цивільно-процесуальних право­відносин можна віднести суд, сторони у справі, їх представників, третіх осіб, прокурорів, органи державної влади та місцевого са­моврядування та інші підприємства, організації, які захищають права інших осіб, та інших осіб, що беруть участь у справі.б’єктом цивільних процесуальних правовідносин є суспільні відносини по захисту в суді порушеного матеріально­го права чи охоронюваного законом інтересу.Данісуспільні відносини виникають виключно з ініціативи суб’єктів - позивачів, а набирають розвитку тільки після прий­няття позову до розгляду судом (суддею).Об’єктом процесуальних правовідносин слід назвати інте­рес учасників процесу, безпосередньо зацікавлених у його ре­зультатах.

Поняття процесуального правонаступництва Процесуальне статус правонаступників.

Підстави і форми участі в цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування і осіб, яким законом надано право захищати права та свободи інших осіб. Види органів державної влади та місцевого самоврядування.

Стаття 45 ЦПК об'єднала правила про участь у цивільному судочинстві досить різних учасників, яких об'єднує можливість виступати як захисники прав, свобод та інтересів інших осіб у цивільному процесі: 1) Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 2) прокурора; 3) органи державної влади, органи місцевого самоврядування; 4) фізичних і юридичних осіб.

Кожен із названих суб'єктів має певну специфіку з точки зору функцій, мети і завдань, які покладаються на них законом, а також форм участі в цивільному процесі, передбачених ст. 45 ЦПК.

Так, у зазначеній статті йдеться про 3 форми участі в цивільному процесі на захист прав інших осіб:

— звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів;

— представництво інтересів громадян чи держави;

— подання висновків у справі.

Жоден із вищеперелічених суб'єктів не має права брати участь у цивільному процесі в усіх 3 формах.

Наприклад, участь у цивільному процесі Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини передбачена в ст. 45 ЦПК у єдиній формі — звернення до суду з позовною заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів.

Щодо такої форми участь в цивільному процесі, як подання висновку у справі, в ІІПК вона збережена лише за органами державної влади та місцевого самоврядування (ч. 5 ст. 46).

Частина І ст. 46 ЦПК чітко зазначає, що органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулись до суду в інтересах інших осіб або в державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні прана та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати

Органи державної влади, орган місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації та окремі громадяни можуть у випадках, передбачених законом, звернутися до суду із заявою на захист прав та охоронюваних інтересів інших осіб.

Органи державної влади та орган місцевого самоврядування в передбачених законом випадках можуть бути залучені судом до участі в процесі або вступити в процес за своєю ініціативою для дачі висновку в справі з метою здійснення покладених на них обов'язків і для захисту прав громадян та інтересів держави (ст. 121 ЦПК). Участь у таких випадках органів державної влади і місцевого самоврядування є однією з форм здійснення ними компетенції в галузі виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності.

Профспілки, які беруть участь у справі, в цій процесуальній формі виконують свою соціальну роль як об'єднання трудящих по захисту трудових, інших соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок, працівників.

Інші соціальні об'єднання беруть участь у цивільному процесі з метою захисту прав та інтересів окремих громадян — членів своїх колективів або їх сімей.

Підставами участі в процесі зазначених суб'єктів є норми цивільного процесуального права й інших галузей права, які надають їм повноваження захищати права та інтереси інших осіб.

Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб можуть брати участь у цивільному процесі в двох процесуальних формах: зверненням до суду із заявою (тобто порушення процесу по справі); вступом у процес по справі для дачі висновку за власною ініціативою чи ініціативою суду. Право на порушення процесу по справі надано органам державної влади, профспілкам, підприємствам, установам і організаціям та окремим громадянам (ст. 121 ЦПК), а право на дачу висновку — тільки органам державної влади, органам місцевого самоврядування.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни можуть бути суб'єктами захисту прав і охоронюваних інтересів інших осіб за умов: наявності закону, який дає їм повноваження здійснювати захист прав та інтересів інших осіб по конкретних справах; наявності в осіб, захист прав й інтересів яких вони можуть здійснювати, цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути позивачем, заявником по справі), а для дачі висновку органами державної влади і органами місцевого самоврядування замість цієї умови — наявність справи в провадженні суду; наявність у них цивільної процесуальної правосуб'єктності (права бути суб'єктом захисту прав інших осіб, набувати цивільні процесуальні права і нести обов'язки).

Зазначені суб'єкти захисту прав інших осіб відповідно до ст. 98 ЦПК є особами, які беруть участь у справі, тому вони мають права і несуть обов'язки, визначені ст. 99 ЦПК, незалежно від процесуальної форми участі. Коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування, профспілки, підприємства, установи, організації порушують процес по справі в інтересах інших осіб, вони користуються правами і несуть процесуальні обов'язки сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 122 ЦПК).

У здійсненні своїх процесуальних прав вони незалежні від волі осіб, права і охоронювані законом інтереси яких вони захищають. У зв'язку з цим вони можуть відмовитися від поданої ними заяви, змінити заявлені ними вимоги, але такі дії не позбавляють особу, на захист прав і охоронюваних законом інтересів якої подана заява, вимагати від суду розгляду справи по суті (ст. 122 ЦПК). Укласти мирову угоду суб'єкти захисту прав інших осіб не можуть, оскільки не є учасниками матеріально-правового спору.

Класифікація доказів.

Доказування — це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, яка спрямована на встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірного правовідношення. Факти, які повинен встановити суд, перш за все є фактами юридичними, тобто такими, з якими суд пов’язує виникнення, зміну або припинення правовідносин. Такі факти встановлюються за допомогою доказів. Докази — це будь-які фактичні дані, на їх підставі суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Джерела отримання доказів називаються засобами доказування. До них відносяться:
пояснення сторін та третіх осіб;
показання свідків;
письмові докази;
речові докази;
висновки експертів.
Пояснення сторін та третіх осіб про відомі їм обставини, що мають значення для справи, повинні бути перевірені й оцінені поряд з іншими зібраними у справі доказами. Їх пояснення можуть бути використані як достатній доказ того чи іншого юридичного факту за умови, якщо відомості про нього підтверджуються іншими доказами по справі. Засобом доказування у цивільному процесі є показання свідків. Свідок допитується в судовому засіданні з дотриманням правил ст. 182 ЦПК, після попередження його про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань. Свідком може бути фізична особа, яка була безпосереднім очевидцем обставин, що мають відношення до справи, або дізналася про них з інших джерел, які можуть бути перевірені судом. Юридичні особи свідками бути не можуть. Свідками не можуть бути також недієздатні особи та особи, які через свої фізичні вади не в змозі правильно сприймати обставини, які мають значення для справи; представники по цивільній справі або захисники в кримінальній справі — по обставинах, які стали їм відомі у зв’язку з виконанням обов’язків представника чи захисника (ст. 42 ЦПК). Не можуть бути свідками й особи, які мають юридичний інтерес у даній справі. Особиста зацікавленість особи у справі з підстав родинних, приятельських стосунків, ворожості до однієї зі сторін не є перепоною для її допиту як свідка. Своєю участю у цивільному процесі свідки допомагають суду встановити дійсні права і взаємовідносини сторін. Письмовими доказами є всякого роду документи, акти, листування службового або особистого характеру, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи. Письмові докази розрізняються за їх змістом і формою. За змістом вони поділяються:
на розпорядчі (воля осіб, від яких виходить документ, направлена на виникнення, зміну або припинення правовідносин);
інформаційні (особи, які склали їх, повідомляють інших осіб про певні фактичні обставини).
За формою письмові докази класифікуються:
на прості і нотаріальні;
офіційні та приватні.
Серед письмових доказів особливе місце займає особисте листування, оскільки використання його як доказу по справі пов’язане з охороною таємниці листування громадян. У цивільному процесі суду не надано права виїмки кореспонденції в поштово-телеграфних установах. Суд не може залучити до справи як докази листи осіб, які не є учасниками справи, без їх згоди на це. Якщо в листі містяться відомості про інтимне життя особи, державна таємниця чи інформація про всиновлення, то цей лист може бути досліджений у закритому судовому засіданні (ст. 187 ЦПК). Для того щоб забезпечити особі, яка бере участь у справі, можливість отримати необхідні письмові докази, ст. 47 ЦПК встановлює певний порядок їх витребування. Особа, яка подає клопотання суду про витребування письмових доказів, повинна докладно зазначити такі обставини:
який письмовий доказ вимагається;
підстави, з яких особа вважає, що письмовий доказ знаходиться в інших осіб;
обставини, які можуть підтвердити цей доказ.
Докази вимагаються судом. Вимога суду про надання письмових доказів є обов’язковою для осіб, яким вона адресована. Відмова без поважних причин надати письмові докази, а також неповідомлення в установлений строк про відсутність можливості їх надати дають право суду накласти на винних осіб штраф. Накладення штрафу не звільняє відповідних посадових осіб від обов’язку надати письмовий доказ (ст. 48 ЦПК). Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Це положення виходить із принципу безпосередності, в силу якого суд досліджує обставини справи в основному із першоджерел (ст. 50 ЦПК). Але закон не виключає можливості подання копій письмових доказів, які засвідчені у встановленому порядку. Однак за наявності копії суд у будь-який час до винесення судового рішення має право за клопотанням учасників справи або з власної ініціативи вимагати надання оригіналу. Оригінали письмових доказів можуть бути повернуті особам, від яких вони були витребувані, при цьому у справі повинна залишитись засвідчена копія. Речовими доказами є предмети, які своїми властивостями свідчать про обставини, що стосуються справи. Суд повинен вжити всіх заходів для збереження речових доказів у незмінному стані до вступу рішення в законну силу. Речі, які не можна доставити в суд, оглядаються на місці, описуються, за необхідністю фотографуються. Ці дії вчиняються з повідомленням усіх учасників справи про час і місце огляду речових доказів. Для з’ясування обставин, які потребують спеціальних знань у галузі науки, техніки, ремесла, може бути призначена експертиза. Ухвала про призначення експертизи складається з трьох частин: вступної, описової, резолютивної. В ухвалі вказується:

з яких питань потрібні висновки експертів;
кому доручається провести експертизу.
У цивільному судочинстві найчастіше призначаються судово-почеркознавчі, судово-медичні, судово-технічні та судово-психіатричні експертизи. У процесі судового розгляду може бути призначена додаткова або повторна експертиза. Додаткова експертиза призначається, якщо висновок експерта буде визнано неповним або нечітким, а також тоді, коли у суду виникнуть нові запитання, для вирішення яких необхідно дослідити ті самі об’єкти або ті самі обставини. Підставою для проведення додаткової експертизи є ухвала суду. Провести її може той самий експерт, який робив першу експертизу, або інший експерт. Повторна експертиза призначається з метою усунення сумнівів у правильності висновків експерта. Підставою проведення повторної експертизи є ухвала суду. З метою об’єктивного проведення повторна експертиза доручається іншому експерту. Висновок експерта повинен містити в собі докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені запитання. Судові докази поділяються на особисті (джерелом яких є люди) та речов і (джерелом яких є речі); первинні (отримані із першоджерела) та похідні (опосередковані); прямі (які містять безпосередньо відомості про головний факт) та побічні (дають можливість зробити висновок про факт). Наведені класифікації не означають, що особисті докази мають перевагу над речовими, прямі — над побічними. Всі вони оцінюються судом однаково. Одним із найважливіших положень про судові докази є правило про їх належність. Суть його полягає в тому, що суд повинен брати до уваги лише ті докази, які можуть підтвердити чи заперечити юридичні факти, що відносяться до даної справи. Це правило дає можливість суду запобігати загромадженню справи зайвими доказами, не допускати зловживань з боку недобросовісного позивача, відповідача чи третьої особи своїм правом надавати докази з метою заплутати або затягнути справу. Крім того, правило про належність доказів орієнтує суд зосередити увагу на дослідженні тих доказів, які мають суттєве значення для правильного вирішення спору. Стаття 29 ЦПК встановлює правило про допустимість засобів доказування. Це означає, що суд обмежений нормами права у виборі засобів доказування. У цивільному процесі для встановлення факту існування і дійсності певних угод закон вимагає використовувати засоби доказування лише встановленої форми і забороняє використання інших засобів доказування. Для судового розгляду виключно важливе значення має предмет доказування. Правильне його визначення сприяє цілеспрямованості процесу, забезпечує повноту дослідження фактичних обставин справи. Предметом доказування є обставини, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, тобто юридичні факти. Обов’язок доказування і надання доказів розподіляється між сторонами за принципом: той, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги чи заперечення, повинен їх довести шляхом надання суду відповідних доказів. Серед юридичних фактів є такі, які не потрібно доказувати, — це факти, на які стороні по справі достатньо тільки послатися, а доказувати їх не потрібно. До таких фактів відносять:
загальновідомі — про які знає велика кількість людей (ст. 132 ЦПК);
преюдиційні — встановлені судовим рішенням по цивільній справі, яке вступило в законну силу, при розгляді іншої цивільної справи між тими самими особами. Згідно зі ст. 31 ЦПК до преюдиційних належать також факти, встановлені вироком суду по кримінальній справі, який вступив у законну силу, між тими самими особами, але тільки з таких питань: чи мали місце ці дії? чи вчинені вони даною особою?
законні презумпції — відповідно до закону вважаються встановленими (ст. 32 ЦПК). Використовуючи презумпцію, суд має право визнати істинним існування певного юридичного факту (ст.ст. 7, 21, 441 Цивільного кодексу України). Це допускається за умови, якщо даний факт за припущенням, яке ґрунтується на суспільній практиці, є прямим наслідком або причиною іншого, доказуваного факту і не заперечений під час розгляду справи. Отже, на відміну від загальновідомих і преюдиційних фактів, законні презумпції можна спростувати.
Одним із основних принципів цивільного процесуального права є принцип безпосередності. Але послідовне здійснення його не завжди можливе, коли виникає необхідність у збиранні доказів в іншій місцевості. Тому ст. 33 ЦПК дозволяє в таких випадках суду, який розглядає справу, доручати іншому суду виконувати певні процесуальні дії. Предметом судового доручення можуть бути: допит свідків, зібрання й огляд на місці письмових і речових доказів, проведення експертизи. В ухвалі про судове доручення коротко викладається суть справи, що розглядається, вказуються обставини, які мають бути досліджені, докази, які повинен зібрати суд, що виконує доручення. Така ухвала є обов’язковою для суду, якому вона адресована, і повинна бути виконана в десятиденний строк. Закон встановлює певні строки для надання доказів та повідомлення їх суду. Сторони зобов’язані надати свої докази або повідомити про них суд до початку судового засідання по справі. Судовій практиці відомі випадки, коли призначені до розгляду справи неодноразово відкладалися через те, що сторони надавали нові докази або подавали клопотання про їх витребування в ході судового засідання. Питання про прий- няття доказів після встановленого строку вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Головним тут є те, чи має доказ суттєве значення для правильного вирішення справи. Особи, які мають підстави побоюватися, що подача потрібних для них доказів стане згодом неможливою або утрудненою, мають право просити суд забезпечити ці докази. Заява про забезпечення доказів повинна містити:

конкретні дії, які необхідно здійснити по забезпеченню доказів;
зазначення обставин, які підтверджуються цими доказами;
підставу, на якій просять забезпечити докази;
справа, для якої потрібні забезпечувані докази.
Питання про забезпечення доказів можна поставити в стадії підготовки справи до судового розгляду, в судовому засіданні, а також до пред’явлення позову. Суд забезпечує докази способами, які визначені ст. 36 ЦПК України: це допит свідків, призначення експертизи, витребування та огляд письмових і речових доказів. Суддя вирішує питання про забезпечення доказів, постановляючи про це ухвалу, в якій треба вказати порядок і спосіб забезпечення доказів. Ухвала, якою задоволена заява про забезпечення доказів, не може бути оскаржена. Відмова у забезпеченні доказів може бути оскаржена. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (ст. 62 ЦПК України).\\

 

 

Оцінка доказів.

це визначення належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв’язку доказів у їх сукупності. Оцінку доказів провадять тільки ті учасники цивільного процесу, які визнаються суб’єктами доказування. Оцінка осіб, які беруть участь у справі, є рекомендуючою, а оцінка суду - владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється в процесуальних діях - поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об’єктивно оцінити всі обставини у справі в їх сукупності.
Судовій оцінці можуть підлягати лише ті докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні (ст. 179 ЦПК), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (ст.ст. 58, 59 ЦПК). Оцінка доказів судом виступає підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, який носить обов’язковий, владний характер, втілений в мотивувальній частині рішення суду (ст. 215 ЦПК). Це завершальна оцінка суду.
Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене в ст. 58 ЦПК. Із усіх поданих доказів суд повинен відібрати для подальшого дослідження і обґрунтування мотивів рішення тільки ті з них, які мають зв’язок з фактами, які необхідно встановити. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.(ст. 58 ЦПК).
При розгляді цивільної справи головуючий спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи (ст. 160 ЦПК).

Питання належності доказів вирішуються судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду. При прийнятті позовної заяви суддя перевіряє, чи викладені в ній обставини, що обґрунтовують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджують позов (ст. 131 ЦПК).
Належність доказів судовою практикою, що склалася, зазвичай визначається судом під час розгляду справи у судовому засіданні, визнавши доказ, таким, що не відносяться до справи, суд просто залишає його без дослідження, тим самим звільняє себе від наступної його оцінки, та означає, що виключається можливість посилання на нього у судовому рішенні.
Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 59 ЦПК) у відповідності з правилом (принципом) їх допустимості. Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не повинні підтверджуватися іншими. Суд не вправі за своїм переконанням приймати доказ, який законом не допустимий, і, навпаки, відкидати як недопустимий доказ, можливість використання якого закон не забороняє.
Складовою правила про допустимість засобів доказування є його формування з додержанням встановленого законом процесу. Так, наприклад, ст. 51 ЦПК містить положення, про те які особи не підлягають допиту як свідки. Тобто, якщо буде порушене це правило, то отримані фактичні дані у справі не будуть мати сили доказу.
Достовірність – це перевірка доброякісності джерела доказів, а також процесу їх формування. Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на основі зібраних по конкретній справі доказів зробити висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов’язки сторін. Достатність – це така кількість доказів, які дозволяють вирішити справу, зробити певний висновок і постановити рішення. Достатність стосується завершального етапу доказування. Мета визначення достатності обумовлена завданнями, які стоять перед судом на цьому етапі доказування у відповідності з якісними характеристиками провести відбір доказів, на основі яких можна було б зробити висновок про наявність чи відсутність шуканих фактів. Висновок про достатність – підсумок процесуального вивчення, аналізу і кваліфікації доказів, що проводиться суб’єктами доказування, в ході судового розгляду, підсумок, що завершує всю доказову діяльність.

Зважаючи на те, що судова оцінка має важливе значення для розгляду справи, законом встановлені певні правила (принципи) її здійснення. До них можна віднести наступні:
- докази оцінюються судом кожен окремо і всі у сукупності (п. 3 ст. 212 ЦПК);
- докази оцінюються за внутрішнім переконанням суддів (п. 1 ст. 212 ЦПК);
- внутрішнє переконання повинно ґрунтуватись на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів (п. 1 ст. 212 ЦПК);
- при оцінці доказів судді повинні керуватися законом;
- ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили (п. 2 ст. 212 ЦПК) Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден з доказів не має переваги перед іншим.

 

 

Забезпечення доказів.

Враховуючи роль в реалізації принципу змагальності в забезпеченні відшукання об'єктивної істини у справі, статті ЗО, 34, 99 ЦПК надають право і зобов'язують сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, подати свої докази або повідомити про них суд до початку судового засідання по розгляду справи. Належні докази у справі не завжди знаходяться в розпорядженні заінтересованих осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі, а у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу, і 'їх подання, якщо не вжити необхідних заходів, згодом стане утрудненим або неможливим, вони можуть зникнути або загинути. З метою запобігання настанню таких наслідків ЦПК передбачений інститут забезпечення доказів (статті 35-39), тобто вжиття судом термінових заходів до закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як докази при розгляді цивільних справ.

Підставою для забезпечення доказів є побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або утрудненою (ст. 35 ЦПК). Ці особи наділені правом звернутися під час розгляду справи до суду, а до судді — як до, так і після подання позовної заяви про забезпечення доказів.

В заяві про забезпечення доказів зазначається: суть і форма потрібних доказів; обставини, які підтверджуються цими доказами; підстава, на якій просять забезпечити докази; справа, для якої необхідно забезпечувати докази (ст. 37 ЦПК).

Заява про забезпечення доказів розглядається в десятиденний строк відповідно суддею або судом, в районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням заінтересованих осіб, їх неявка не перешкоджає розглядові заяви. У невідкладних випадках, а також, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред'явити позов, заява про забезпечення доказів розглядається тільки з участю заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про забезпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її виконання або відмовляє в забезпеченні доказу.

Забезпечення доказів можливо тільки передбаченими ч. 1 ст. 36 ЦПК способами: допитом свідків, призначенням експертизи, витребуванням та оглядом письмових і речових доказів. На ухвалу суду (судді) про відмову забезпечити докази може бути подано скаргу або внесено подання прокурором (ст. 39 ЦПК).

Частини судового розгляду.

 

Процесуальні дії, які проводяться у стадії судового розгляду, не є неупорядкованими, вони складаються у певні частини (етапи), кожна з яких має своє значення, зміст та призначена для вирішення певного кола питань. Таких частин чотири:
1) підготовча частина;
2) розгляд справи по суті;
3) судові дебати;
4) ухвалення та проголошення рішення.

 

Фіксація судового процесу.

Хід розгляду конкретної цивільної справи фіксується технічними засобами та відображається в журналі судового засідання. Фіксування судового засідання здійснюється за допомогою звукозаписувального технічного засобу, запис яким здійснює секретар судового засідання або за розпорядженням головуючого інший працівник апарату суду. Технічний запис, зроблений судом є офіційним записом судового засідання.
Закон передбачає можливість повного або часткового відтворення, роздрукування, копіювання технічного запису судового засідання: відтворення технічного запису – це демонстрація його змісту; роздрукування – переведення інформації з носія (касети, дискети тощо), на який здійснювався технічний запис судового засідання в друкований вигляд; копіювання – дублювання інформації з носія (касети, дискети тощо), на який здійснювався технічний запис судового засідання на інший аналогічний носій інформації. На відміну від відтворення та копіювання, які здійснюються безкоштовно за роздрукування передбачена плата, розмір якої визначається Кабінетом Міністрів України.
Одночасно з проведенням фіксування технічними засобами секретарем судового засідання ведеться журнал судового засідання. Носій інформації, на який здійснювався запис судового засідання (касета, дискета тощо), є додатком до журналу судового засідання і після закінчення судового засідання приєднується до матеріалів справи.
Журнал судового засідання – це основний процесуальний документ, який засвідчує здійснення учасниками цивільного процесу певних процесуальних дій в ході судового засідання. У ньому не тільки послідовно відображається хід судового розгляду та процесуальні дії, які було вчинено суб’єктами цивільного процесу, але за його допомогою забезпечується можливість отримання інформації про дотримання судом норм цивільного процесуального законодавства у разі перегляду цивільної справи. Тому вбачається, що записи в журналі повинні відображатися відповідно до послідовності вчинення процесуальних дій в ході судового розгляду. пояснення сторін та третіх осіб, їх представників, показання свідків, експертів, роз’яснення спеціалістів повинні записуватись від першої особи; не повинно бути скорочень.
Зміст журналу судового засідання визначено у ст. 198 ЦПК. Він ведеться секретарем судового засідання, підписується ним невідкладно після судового засідання і приєднується до справи.
Для забезпечення правдивості складеного журналу особи, які беруть участь у справі, наділені правом ознайомитися із технічним записом судового засідання, журналом судового засідання та протягом семи днів з дня проголошення рішення у справі подати до суду письмові зауваження щодо неповноти або неправильності їх запису. Такі зауваження розглядаються головуючим протягом п'яти днів з дня їх подання і за результатами розгляду постановляється відповідна ухвала.
Для фіксування окремих процесуальних дій, які вчиняються поза судовим засіданням, складається протокол – процесуальний документ, в якому зазначається порядок та результат вчинення відповідної процесуальної дії. Він оформлюється не пізніше наступного дня після вчинення відповідної процесуальної дії та приєднується до справи.

Справи про усиновлення.