ТОП 10:

Сутність і класифікація методів державного регулювання економіки



Класифікація ЦКП

КласифікаціяЦКП здійснюється за такими основними ознаками: за рівнем, складом, сферою впливу та реалізації; за характером і специфікою проблем і цілей; за термінами виконання.

За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації виділяють такі програми: міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні, локальні.

За характером і специфікою проблем і цілейрозрізняють програми:

соціально-економічні,спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя, підвищення матеріального й культурного рівня населення, поліпшення виробничих і соціальних умов праці та відпочинку, зростання масштабів та ефективності функціонування суспільного сектору і т. п.

Виробничі,орієнтовані на збільшення виробництва певних видів продукції (робіт, послуг), розвиток прогресивних виробництв, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефективності використання ресурсів.

Науково-технічні,націлені на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки та впровадження в практику новітньої техніки і технології.

Екологічні,спрямовані на ресурсозбереження, здійснення природоохоронних і природоперетворювальних проектів.

Інституціональні,орієнтовані на вдосконалення організації управління господарськими системами, трансформацію відносин власності.

Регіональні,націлені на господарське освоєння нових районів, перетворення структури економіки сформованих соціально-економічних комплексів регіонів.

За термінами виконанняпрограми поділяють на: довгострокові (розраховані на період 5—10 років); середньострокові (1—5 років); і короткострокові (до 1 року). Ця класифікація зумовлена характером цілей, на досягнення яких спрямовано програму. Довгострокові програми спрямовано на досягнення стратегічних цілей. Як правило, досягнення стратегічної цілі — це тривалий процес, пов’язаний із суттєвими структурними зрушеннями в еко- номіці, які через інерційність економіки не можна здійснити швидко. Середньострокові програми розв’язують тактичні завдання. Короткострокові програми спрямовані на вирішення поточних проблем (оперативних цілей).

Нині в Україні реалізуються науково-дослідні та конструкторські роботи за понад 60-ма державними та міжнародними ЦКП. Найбільш відомими з них є: «Програма стабілізації та розвит- ку АПК», «Національна програма виробництва технологічних комплексів машин і устаткування для сільського господарства, харчової та переробної промисловості», «Комплексна програма модернізації та розвитку паливно-енергетичної промисловості («Енергетика»)», «Програма розвитку вугільної промисловості та її соціальної сфери («Вугілля»)», «Програма розвитку та технічного переозброєння підприємств чорної і кольорової металургії», «Програма конверсії військово-промислового і машинобудівельного комплексів», «Програма розвитку авіаційної промисловості», «Програма розвитку хімічної, нафтохімічної та нафтопереробної промисловості», «Програма розвитку транспортного комплексу», «Програма розвитку лісового господарства і лісопромислового комплексу», «Програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», «Програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра», «Програма в галузі охорони здоров’я і медичної техніки», «Національна програма відродження освіти («Україна — ХХІ століття»)», «Програма основних напрямків розвитку культури», «Програма розвитку матеріально-технічної бази книговидання і преси», «Національна космічна програма», «Державна програма приватизації» тощо.

 

 

Етапи бюджетного процесу

 

 

Бюджетний процес (зміст етапів бюджетного процесу) регламентований Конституцією України та Законом України "Про бюджетну систему України".

Етапами бюджетного процесу в Україні є: складання проекту Державного бюджету; розгляд Верховною Радою проекту Закону "Про Державний бюджет"; затвердження Державного бюджету Верховною Радою України; виконання бюджету; звіт про виконання Державного бюджету Міністерства фінансів.

Доходи бюджетів різних рівнів формуютьза рахунок надходжень від сплати фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших платежів, а також надходжень з інших джерел, передбачених законодавством України. Доходи бюджетів України поділяють на доходи Д Б України та місцевих бюджетів.

Доходи Державного бюджету формуються за рахунок податків, акцизних зборів і мита (75-85 %), надходжень від державної власності і державного підприємництва (5-8 %), внесків у державні цільові фонди соціального страхування (пенсійний, страхування від безробіття, сприяння зайнятості населення - становлять 10-12 % усіх доходів), інших доходів, установлених законодавством України і віднесених до доходів Державного бюджету (наприклад, від приватизації тощо).

Бюджетні доходи можна поділити на звичайні: податки, збори (на право торгівлі, акцизи, мито, плата за ліцензії на діяльність тощо), доходи від державної власності та держпідприємництва, внески у цільові державні фонди забезпечення та соціального страхування; надзвичайні: від приватизації тощо.

Головними суб'єктами фінансово-бюджетного регулювання виступають: Міністерство фінансів України; Міністерство економіки; Головне контрольно-ревізійне управління; Державне казначейство України; Державна податкова адміністрація; Державна митна служба України.

 

Фінансове право містить окремий правовий інститут" який регламентує процес створення та використання ресурсів, мобілізованих до централізованих фондів, — бюджетний процес. Процес у сфері бюджету є обов'язковим порядком реалізації матеріально-правових бюджетних норм. Характер взаємозв'язку матеріальних і процесуальних норм бюджетного права істотно відрізняється від характеру зв'язку, наприклад, цивільного матеріального і цивільно-процесуального права, які є самостійними галузями права, а бюджетний процес і матеріальні бюджетні норми, хоч і є окремими правовими інститутами, об'єднані у підгалузь фінансового права. Завдання бюджетного законодавства — регламентація бюджетного процесу і міжбюджетних відносин. При здійсненні бюджетного процесу в Україні положення нормативно-правових актів застосовуються лише в частині, в якій вони не суперечать положенням Конституції України, БКУ та закону про Державний бюджет України.

Бюджетний процес — сукупність дій уповноважених осіб, на основі норм бюджетного права, органів державної влади та місцевого самоврядування щодо складання, розгляду, затвердження й виконання бюджету, а також звітування про його виконання; це інструмент стабілізації економіки і засіб контролю державних видатків.

Матеріальна галузь права вимагає процедурних форм реалізації своїх норм, і всі норми, що регулюють організаційну діяльність державних органів, мають процесуальний характер. Особливо це стосується діяльності у галузі застосування бюджетно-правових норм, адже з бюджетом пов'язані всі державні органи, підприємства, організації, установи, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у формуванні бюджету. Отже, можна зробити висновок, що сутність цього процесу складна і багатогранна.

Поняття бюджетного процесу полягає в тому, що вся діяльність щодо формування бюджету, яка базується на владних повноваженнях тих чи інших органів, має бути підпорядкована суворим процедурним формам, що забезпечують її законність, доцільність та обґрунтованість. Тому чіткий порядок, ретельно продуманий і розроблений, потрібен не лише для організації й узгодження роботи всієї системи державних органів з формування та виконання бюджету, а й для правильного вирішення численних поточних питань.

Прийняття Державного бюджету України є одним із найскладніших питань серед тих, які доводиться розв'язувати державним органам. Складність збільшується щорічною необхідністю прийняття закону про державний бюджет, тобто щорічним здійсненням законодавчої процедури. На практиці Верховна Рада України не повністю дотримується вимог стосовно прийняття та затвердження цього закону, що створює значні перешкоди як для проведення фінансової політики урядом держави, насамперед податкової, так і стабільного функціонування всієї бюджетної системи України.

Риси норм бюджетного процесу:

1) особливий склад учасників бюджетних стадій;

2) конкретний перелік видів необхідних дій та їх обов'язкова послідовність;

3) передбачення організаційної форми кожної дії;

4) визначення обов'язкового порядку прийняття рішень.

Поняття бюджетного процесу не зводиться до стадій складання проекту закону України про бюджет і затвердження його Верховною Радою України. Прийняттям закону закінчується формування бюджету, коли органи законодавчої і виконавчої влади використають свої права та обов'язки щодо складання і затвердження бюджету. Суть бюджетного процесу зосереджується на безпосередньому виконанні акта про бюджет (закону України), постійному контролі з боку органів державної влади для досягнення відповідності між запланованими і реальними показниками.

Формування бюджету — сукупність пов'язаних між собою суспільних відносин, які розкривають планування органами виконавчої влади пріоритетних видатків, вишукування достатніх для цього джерел, видання правових актів, що регулюють процес планування. Закон про державний бюджет займає основне місце серед інших бюджетно-правових актів. Він має провідне значення у їх системі, але не є єдиним, що регулює суспільні відносини під час формування бюджету. Спочатку складається проект бюджету, а потім, на основі узагальнюючих показників, проект закону про державний бюджет.

Бюджетний процес (згідно з БКУ) — це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України.

Стадія бюджетного процесу — етап діяльності держави чи місцевого органу, внаслідок якого бюджет набуває форми правового акта. БКУ у ст. 19 виокремлює чотири стадії бюджетного процесу:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в т. ч. у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюється фінансовий контроль, аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів. Усі стадії бюджетного процесу ґрунтуються на правових засадах, які гарантують чітке планування, додержання бюджетної дисципліни і постійний контроль за виконанням усіх видатків.

Усі стадії бюджетного процесу засновані на єдиних принципах організації бюджетної діяльності і мають відповідну правову регламентацію.

Основні принципи бюджетного процесу:

1. Принцип розподілу повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Цей принцип означає, що кожному органові, який бере участь у бюджетному процесі, належить певна компетенція, за межі якої він не може виходити. Втручання інших органів і організацій у процес складання, затвердження і виконання бюджету не допускається, крім випадків, зазначених у законодавстві.

2. Принцип реальності включення показників доходів і видатків. Доходи мають включатися до бюджету за джерелами, видатки — за цільовим призначенням.

3. Принцип гласності.

4. Принцип наочності означає, що відображення показників бюджету у взаємозв'язку із загальноекономічними показниками відбувається шляхом використання засобів максимальної інформативності результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку.

5. Принцип порівнянності полягає в систематизації доходів і видатків бюджету за певними ознаками, які дають можливість здійснити загальнодержавне і міжнародне зіставлення бюджетних даних.

6. Принцип балансового методу спрямований на встановлення правильного співвідношення між доходами і видатками всіх бюджетів, а також між натуральними і фінансовими показниками.

Бюджетний цикл охоплює діяльність органів державної влади й місцевого самоврядування, починаючи з розробки й складання проекту акта про бюджет, його розгляду і затвердження, виконання та закінчуючи складанням, розглядом і затвердженням звітності про виконання відповідного бюджету, тобто бюджетний цикл охоплює всі стадії бюджетного процесу, у т. ч. бюджетний період, і триває більше двох років. Слід зазначити, що багато країн мають триваліший строк бюджетного циклу. Зокрема у США він триває три роки, оскільки перша стадія (складання проекту бюджету) займає 1,5 року. У ФРН процес складання проекту Державного бюджету України починається за шість місяців до бюджетного періоду, в Японії — за сім.

У процесі здійснення окремих етапів діяльності з бюджетом реалізуються бюджетні повноваження всіх суб'єктів бюджетних правовідносин і тому БП є формою здійснення матеріальних бюджетних прав, наданих учасникам бюджетного процесу.

 

Податкові пільги в Україні

 

Головним інструментом мобілізації фінансових засобів для покриття державних витрат є загальнодержавні податки і збори. Державне регулювання за допомогою податків і зборів залежить від типу податкової системи, податкових ставок, а також видів та розмірів податкових пільг.

Податки в державному регулюванні економіки мають дві ролі:

· головне джерело фінансування державних витрат;

· інструмент регулювання.

Так як у задачу державних бюджетних органів входить не тільки обкладання податком джерело прибутків, але й створення тонкого механізму впливу на господарську діяльність.

В державному регулюванні економіки податкові пільги, також, відіграють значну роль у завдяки тому, система пільг є своєрідним орієнтиром для юридичних і фізичних осіб під час вибору ними сфери діяльності, форми одержання доходів, пільги зменшують податковий тиск на платників. Завданням податкових пільг є рівність в галузі оподаткування, виходячи з матеріального становища суб’єкта оподаткування. Пільги надаються на окремий податок або збір і в залежності від обставин, які визначають тип пільги - це звільнення від податку в повному обсязі або часткове.

Висновки

Концепція фіскальної спрямованості податкової системи, яка протягом тривалого терміну домінувала у стратегії соціально-економічного розвитку України, призвела до дестабілізації фінансового стану підприємств і, відповідно, падіння реального ВВП, відсутності ресурсів довготривалого зростання економіки.

Створення умов для покращання стану справ у реальному секторі економіки, активізації інвестиційного процесу, стимулювання розвитку пріоритетних галузей народного господарства – основні напрями державного регулювання економіки у теперішній час.

Реалізація поставлених цілей, як ми бачили, можлива й через застосування інструментів податкового регулювання, зокрема, зміни видів (переліку) податків, їх ставок, бази оподаткування та надання податкових пільг.

Отже, податкові пільги – це переваги, що надаються окремим платникам податків, включаючи можливість не сплачувати податок або сплачувати його у меншому розмірі.

Норми законодавства, що визначають підстави, порядок і умови застосування пільг з податків і зборів, не можуть мати індивідуального характеру.

Згідно з діючим податковим законодавством України передбачені наступні форми надання податкових пільг:

· встановлення мінімуму, який не оподатковується;

· вилучення з оподаткування певних елементів об’єкта оподаткування;

· звільнення від оподаткування окремих осіб або категорій платників податків;

· зменшення податкових ставок;

· застосування цільових податкових пільг, у т. ч. податкових кредитів.

Крім вищезазначеної класифікації податкових пільг, існує ще наступний їх поділ на основі віднесення пільг на прибуток або витрати платника, впливу на елементи податкового механізму. Відповідно до цього пільги поділяються на три основні види: вилучення, знижка, податковий кредит.

Грошово-кредитна політика – це сукупність методів та інструментів у сфері грошового обігу і кредитних відносин, що використовує держава для регулювання грошово-кредитних відносин.

 

 

Фактори виникнення інфляції

 

Інфляція (лат. inflatio — роздувати) — процес знецінювання грошей у результаті перевищення кількістю перебуваючих в обігу грошових знаків загальної суми цін товарів та послуг, внаслідок недотримання законів грошового обігу.

Уперше інфляція проявилась у рабовласницькому суспільстві внаслідок карбування неповноцінних монет державою. Монетно-грошова інфляція широко практикувалась і за феодалізму. Вона збагачувала пануючі класи, прискорювала розорення дрібних ремісників, торговців, погіршувала становище селян. За біметалізму обмежена інфляція відбувалася також внаслідок зниження вартості виробництва золота.

З появою паперових грошей монетна інфляція переростає в монетно-грошову. Після відміни золотого стандарту, припинення обміну паперових грошей на золото закладений у грошовій системі антиінфляційний механізм було ліквідовано. Формами вияву інфляції є знецінення паперових грошей стосовно товарів — виражається у зростанні насамперед роздрібних цін; щодо іноземних валют — зумовлює падіння курсу національної валюти стосовно іноземних грошових одиниць; щодо золота — виявляється у зростанні ринкової ціни золота. Найбільших масштабів за сучасних умов набуло знецінення грошей щодо товарів і послуг.

Переповнення сфери обігу грошовими знаками зумовлюється зростанням комплексу суперечностей економічної системи. Вони значною мірою сфокусовані в грошах і їхніх функціях як у найдинамічнішому елементі власності. Основна внутрішня суперечність грошей — це суперечність між їх речовим змістом та соціально-економічною формою. Речовим змістом, матеріальною субстанцією грошей в умовах золотого монометалізму було золото. Економічна функція грошей полягала у тому, що вони були суспільним виробничим відношенням, здійснювали економічні зв'язки між товаровиробниками, між товаровиробниками і споживачами, між різними країнами тощо. Проте на початку XX ст. суперечність між речовим змістом і суспільною формою товару стала поглиблюватись і загострюватись. З розширенням масштабів внутрішнього обігу (внаслідок поглиблення суспільного поділу праці, масового виробництва товарів і послуг за умов панування гігантських монополістичних, у тому числі олігополістичних об'єднань) золото перестало задовольняти зростаючі потреби в грошах для обслуговування внутрішнього ринку, тобто не забезпечувало економічні зв'язки між товаровиробниками, попитом і пропозицією тощо. Виробництво обмежувалось розмірами добування благородних металів, гальмувалася реалізація сукупного суспільного продукту, поглиблювались економічні кризи тощо. Тому речовий зміст грошей, їх матеріальну субстанцію було замінено на досконалішу форму — кредитно-паперові гроші. Але вирішення цієї суперечності порушило антиінфляційний механізм, посилило невідповідність між функціями грошей. Так, кредитно-паперові гроші неспроможні надійно виконувати функцію засобу нагромадження, тобто перестають бути стихійним регулятором кількості грошей. Аналогічні неузгодженості наростали і між іншими функціями, що посилювало інфляційні процеси.

При розгортанні суперечностей товару в систему економічних суперечностей інфляційні фактори розростаються, примножуються. Цей процес стосується і грошей (в єдності їх речового змісту і суспільної форми), і товарів та послуг (йдеться про умови виробництва товарів і послуг, їх розподіл, обмін та споживання).

Розвиток цих суперечностей на різних етапах еволюції капіталізму відбувається в межах конкретних типів і форм економічної власності — індивідуальної (приватної), колективної капіталістичної (акціонерної, монополістичної таін.), державної, інтегрованої тощо. Це зумовлює, з одного боку, наявність різної кількості та швидкості обертання грошей в обігу, а з іншого — неоднакові умови виробництва та реалізації товарів і послуг. Еволюція форм власності прискорює перехід від нижчих форм золотого стандарту до вищих, його крах, розвиток кредитно-паперових грошей, процес одержавлення монетного золота, фінансово-кредитних інститутів тощо. Інтернаціоналізація і розвиток на її основі інтегрованої капіталістичної власності посилює роль зовнішніх факторів інфляції, породжує так звану імпортовану інфляцію.

Головними причинами інфляції на вищій стадії капіталізму є такі фактори, як монополізація економіки (зокрема, процеси монополістичного ціноутворення), зростання державних затрат на воєнні цілі, широке використання дефіцитного фінансування, надмірна кредитна емісія, зростання кількості безробітних та ін. Деякі з них впливають і на інфляційні процеси в Україні. Однак інфляція в нашій державі, як і в інших країнах СНД, має свої специфічні причини, основними з яких є:

1) глибока деформація основних пропорцій народного господарства, насамперед співвідношення між групами "А" (виробництво засобів виробництва) і "Б" (виробництво засобів споживання). Так, якщо в СРСР у 1928 р. частка предметів споживання у загальному обсязі промислової продукції становила 60,5 %, то у 1989 р. — лише 30 %. В Україні з 1990 по 2001 рік частка групи "Б" скоротилася з 30 до 24 %. Це означає, що в галузях групи "А" виробляють переважно лише засоби виробництва (верстати, устаткування), а не товари широкого вжитку для населення, що свідчить про затратний характер економіки. Працівники групи "А" отримують заробітну плату, що збільшує грошову масу в обігу і, як наслідок, незадоволений платоспроможний попит населення. Така інфляція отримала назву структурної;

2) надмірна мілітаризація економіки. За оцінками західних експертів, в СРСР на воєнні цілі витрачалося наприкінці 80-х років XX ст. не 70 (як зазначалось в офіційних джерелах), а до 300 млрд крб. Така різниця зумовлена тим, що до обсягу військових витрат раніше не включали витрати на виробництво устаткування для воєнних заводів, на метал, енергію, комплектуючі вироби, а також витрати у суміжних галузях (наприклад, для видобування руди, яка йшла на виплавлення металу для військових потреб). Після здобуття незалежності на території України залишилось приблизно 80 % військово-промислового комплексу колишнього Союзу, щодо якого здійснювалась поспішна, необгрунтована політика конверсії. Така політика і надмірні витрати на військові цілі (як це було в першій половині 90-х років XX ст.) призводять до дефіциту державного бюджету, який, у свою чергу, зумовлює зростання внутрішнього боргу і випуск в обіг зайвої маси грошей;

3) значна монополізація економіки України. В Україні у 2002 р. частка монополізованої продукції у ВВП становила 40 %;

4) популістські, недостатньо обґрунтовані економічно постанови Верховної Ради у 1992—1994 рр., які збільшували дефіцит державного бюджету. Нічим не забезпечена емісія грошей становила у 1992 р. 1 трлн 325 млрд крб., що дорівнювало приблизно 35 % ВНП (при тому, що дієздатною фінансово-кредитна система вважається тоді, коли цей показник не перевищує 5%). Головною причиною інфляції в Україні у 1991—1993 рр. була не виважена грошова емісія;

5) численні посередники між виробниками і споживачами. В Україні може бути до п'яти посередників, внаслідок чого ціна товару зростає у кілька разів. У 2003 р. перепродаж товарів в оптовій торгівлі монополістичними структурами (їх налічувалось 350) становив дві третини оптового товарообігу, внаслідок чого "розкручувались" ціни всього торговельного ланцюга;

6) швидке руйнування старої грошово-кредитної і фінансової системи, запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розпад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес та ін.

Крім внутрішніх причин інфляції, існують і зовнішні фактори. Це насамперед зростання цін на імпортні товари та послуги. Згідно з оцінками спеціалістів подорожчання нафтогазової групи енергоносіїв на 1 % зумовлює зростання оптових цін у промисловості на 0,23 %, у всій економіці — на 0,22 %. Зовнішніми причинами інфляції в Україні є необгрунтоване встановлення валютного курсу при конвертації валют, доларизація української економіки. Вступ в ЄС вимагає обмеження річного рівня інфляції до 2 %.

Розрізняють три види інфляції:

1) "повзуча" — ціни зростають у незначному обсязі (до 5 % на рік);

2) "галопуюча" — ціни зростають за рік на 10 % і дещо більше;

3) "гіперінфляція" — ціни зростають на 1—2 % щоденно.

На думку М. Фрідмена, суперінфляція є наслідком цілеспрямованих дій уряду та центрального банку або їх некомпетентності.

В Україні ціни у 1992 р. зростали щомісячно у середньому на 170 %, що свідчить про супергіперінфляцію. У 1993 р. — приблизно на 3 % щоденно. Наприкінці XX — на початку XXI ст. інфляція в Україні була здебільшого "повзучою", у 2003 р. — стала "галопуючою" за офіційними даними (8,2 %). Проте ці дані е сумнівними, оскільки ціни продажу продукції сільгосппідприємствами зросли на 20 %, рослинництва — на 33 %, а вартість комунальних послуг — на більше ніж ЗО %. Крім того, значно збільшились деякі ціни на промислову продукцію (прокат — на 48 %).

Інфляція посилює диспропорції в економіці, дезорганізовує господарські зв'язки, призводить до кризи фінансів, активізує спекуляцію та тіньову економіку, корупцію, злочинність. Одним із негативних наслідків інфляції є зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень. У США, наприклад, монополісти внаслідок інфляції щорічно привласнювали наприкінці XX ст. до 100 млрд дол., в Україні в 1992—1993 рр. ціни зростали майже у 5 разів швидше, ніж грошові доходи населення. У 610 разів знецінилися вклади громадян в Ощадбанку.

За високих темпів інфляції впродовж тривалого проміжку часу (що свідчило про нестабільність існуючої грошової системи) уряди багатьох країн проводили грошові реформи.

 

Іноземне інвестування

 

Важливою формою зовнішньоекономічної діяльності є переміщення капіталів, яке проявляється в іноземному інвестуванні, функціонуванні світових фінансових ринків.

У широкому розумінні міжнародні інвестиційні процеси - це система прав та зобов'язань учасників різних країн з питань інвестиційних ресурсів.

Кожна країна володіє певними інвестиційними ресурсами, які використовуються для внутрішнього і зарубіжного інвестування.

Переміщення інвестиційних ресурсів характеризується поняттями "втеча капіталу" та "чистий приплив капіталу". Втеча капіталу - це переказ капіталу в країни з більш сприятливим інвестиційним кліматом (для уникнення високого оподаткування, негативних наслідків інфляції, отримання високих доходів, ризику експропріації та ін.). Основна мета вкладання капіталу в економіку інших країн - отримання високих прибутків та інших вигод.

Чистий приплив капіталу - це різниця між обсягом надходжень грошових коштів з-за кордону (позики, продаж активів) та обсягом вивезення капіталу. На рівні окремих країн розрізняють експорт, імпорт приватного і державного капіталів.

Основу міжнародного руху підприємницького капіталу становлять прямі та портфельні іноземні інвестиції.

Прямі інвестиції - це вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), зумовлені довготерміновими економічними інтересами, які передбачають контроль інвестора над об'єктом інвестування. Прямі інвестиції складаються з первинних вкладень, реінвестицій (частка доходу від інвестицій, яка в подальшому знову вкладається в об'єкт інвестування),внутрішньокорпоративних переказів капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми компаніями тощо.

Особливе місце в гарантуванні інвестиційної безпеки належить страхуванню інвестиційних ризиків. За кордоном створені та функціонують спеціалізовані страхові організації трьох категорій: o державні (Департамент гарантій експортних кредитів у Великій Британії, Корпорація зарубіжних приватних інвестицій у США та ін.);

приватні (Лондонське страхове товариство "Ллойдс");

Міждержавні.

Вони надають гарантії щодо захисту права на власність, непрямого вилучення капіталу, обмеження права розпоряджатися ресурсами від актів державних, регіональних і місцевих органів влади. Страхують від громадських заворушень, страйків, навмисного заподіяння збитків, здійснюють всі види майнового страхування - засобів наземного, повітряного і водного транспорту, майна, будівельно-монтажних робіт, ризику неплатежів, непогашення кредитів тощо.

Для стимулювання іноземного інвестування в країні встановлюються пільги та гарантії майнових прав та інтересів інвесторів. Пільгами служать: звільнення від обкладання митом майна, що ввозиться в країну як внесок до статутного фонду; скасування процедури ліцензування і квотування за умови сертифікації продукції власного виробництва; встановлення пільгового інвестиційного режиму.

Однією з форм міжнародного руху капіталів є міжнародний кредит, який служить важливим джерелом фінансування зовнішньої торгівлі, модернізації, реконструкції підприємств і галузей, підтримування стабільності міжнародних розрахунків.

Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних кредитів регламентуються відповідним законодавством і постановами уряду. Гарантом іноземних кредитів виступає уряд. Погашення кредитів здійснюється на умовах валютної самоокупності або за рахунок коштів державного бюджету.

Важливим джерелом залучення коштів у національну економіку служать міжнародні фінансові ринки. На сьогодні ще немає єдиного світового ринку, де активно обертається вся сукупність наявних фінансових активів. Однак удосконалення засобів зв'язку, загальний прогрес роблять світове господарство більш взаємопов'язаним, сприяють подоланню перешкод між географічно віддаленими фінансовими ринками.

Міжнародний фінансовий ринок охоплює міжнародні валютні ринки, міжнародні ринки акцій та міжнародні ринки позичкового капіталу.

Україна більшою мірою інтегрована в міжнародні ринки цінних паперів, однак знову ж ця інтеграція стимулюється відсутністю вільної конвертації гривні. Це стримує приплив портфельних іноземних інвестицій. Тому акції українських корпоративних емітентів обертаються за кордоном у формідепозитарних розписок, які зменшують ризик втрати капіталів унаслідок валютних чи адміністративних обмежень.

Українські компанії засвоїли механізм випуску депозитарних розписок першого та другого рівнів, що посприяло розширенню кола акціонерів, поліпшенню їх іміджу як емітента серед міжнародних інвесторів.

Зараз Україна найширше представлена на міжнародних ринках позичкового капіталу, які складаються з двох сегментів - ринків банківського кредитування та ринків облігацій. Міжнародні ринки облігацій охоплюють ринки євро-, глобал- та іноземних облігацій.

Єврооблігації - ще цінні папери у вигляді облігацій, які випущені європейськими іноземними позичальниками одночасно на фондових ринках кількох держав і деноміновані в певній валюті - долар США, євро, фунт стерлінгів, швейцарський франк.

Іноземні облігації - це облігації, випущені іноземними позичальниками на внутрішньому ринку облігацій певної країни і деноміновані у валюті цієї ж країни. Найважливішими ринками іноземних облігацій є Нью-Йорк, Лондон, Токіо, Франкфурт-на-Майні, Цюріх, Амстердам.

 

 

Інфраструктури

 

Cучасний розвиток соціальної інфраструктури, до якої належать в основному галузі соціально-культурного призначення, значно відстає від вимог суспільства. Матеріальна база цих галузей не перевищує 48—50 % нормативного рівня. Понад 7 млн жителів України стоять у черзі на одержання житла.

У катастрофічному становищі перебуває медичне обслуговування населення, скоротилася середня тривалість життя, зменшилася народжуваність, поширюються процеси депопуляції населення республіки.

На особливу увагу заслуговує розвиток освіти і культури. Рівень освіти в Україні набагато нижчий порівняно з освітнім потенціалом розвинених країн; значна кількість структур культури і мистецтв узагалі на межі припинення своєї діяльності і творчості. Неприпустимо знижується інтелектуальний потенціал суспільства.

Дії держави щодо регулювання процесів у галузях соціальної сфери мають базуватися на таких принципах:

· забезпечення державної підтримки розвитку соціальної сфери на рівні, який дає змогу населенню одержувати послуги в обсягах, що гарантують нормальні умови життєдіяльності;

· максимальне залучення недержавних коштів на утримання та розвиток установ соціально-культурного призначення;

· комерціалізація соціальної сфери та діяльності її установ має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдаватиме шкоди суспільству.

Ситуація, що склалась у соціальній сфері України, потребує активнішого втручання держави в регулювання процесів функціонування соціальної інфраструктури.

У конкретних галузях соціальної сфери державне регулювання здійснюється з урахуванням їх особливостей. Так, стосовно такого об'єкта, як житлове і комунальне будівництво, дії держави спрямовуються на забезпечення гарантій права громадян на житло шляхом розвитку будівництва житла за рахунок усіх джерел фінансування; розширення конкуренції у сфері виробництва, реконструкції, ремонту та обслуговування житла; захисту прав користувачів житла[5].

Держава має сприяти розширенню житлового будівництва в середніх і малих містах v селищах і в сільській місцевості за рахунок вирівнювання соціальної інфраструктури населених пунктів. Особливості державного втручання в розвиток комунального господарства зумовлюються специфікою цього об'єкта. Державне регулювання має за мету забезпечити:

· економне витрачання в житлово-комунальному господарстві питної води, електро- і теплоенергії, газу тощо;

· випереджувальний розвиток комунального господарства в сільській місцевості;

· розвиток міського пасажирського електротранспорту та санітарного очищення населених пунктів;

· поетапний перехід на бездотаційну роботу підприємств і установ житлово-комунального господарства.

Основні напрямки державного регулювання розвитку торгівлі: сприяння створенню регіональної структури торгівлі і громадського харчування; формування структури роздрібного товарообігу, яка б забезпечила максимальне наближення фактичного споживання до раціональних норм для непродовольчих товарів і фізіологічних норм для продуктів харчування.

Забезпечуючи розвиток побутового обслуговування як об'єкта державного регулювання, у сучасних умовах потрібно враховувати постійне скорочення фізичних обсягів побутових послуг через неспроможність населення їх сплачувати. Це передбачає необхідність розроблення відповідних програм щодо забезпечення підприємств служби побуту обладнанням з метою створення розгалуженої мережі малопотужних підприємств, які формували б закінчену інфраструктуру в кожному мікрорайоні, місті, селі, а також що







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.215.62.41 (0.028 с.)