ТОП 10:

Реалізація курсу на без'ядерний статус України



Доволі швидкий розпад Союзу PCP, що знайшов своє юридичне оформлення у Біловезьких домовленостях, призвів не лише до кардинальних геополітичних змін на Євразійському просторі, а й до зникнення могутньої наддержави, що мала ядерний статус. Волею долі, на час проголошення незалежності, Україна фактично перетворилася на третю за ядерним потенціалом, після Росії та СІНА, державу світу. Проблема полягала ще й у неможливості ефективного прогнозування подальшого розвитку подій у цьому контексті.' Загрозу становило не так перенасичення ядерною зброєю України, як існування "ядерної кнопки" в Москві.

Успадкувавши від Радянського Союзу 1600 боєголовок стратегічного призначення, Україна отримала ще й економічний тягар, оскільки утримання, зберігання та утилізація боєголовок є доволі дорогим задоволенням.

В ухваленій BP України "Декларації про державний суверенітет" проголошувалося, що Україна у своїй діяльності дотримуватиметься трьох гіеядерних принципів: не приймати, не виробляти та не набувати ядерну зброю. Для розвитку та наповнення Декларації вже 24 жовтня 1991 р. парламент ухвалив "Заяву про без'ядерний статус України", в якій підтвердив свою прихильність до принципів без'ядерності. 9 квітня 1992 р. була ухвалена Постанова BP України "Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу". У цьому документі український парламент окреслив практичні кроки на шляху набуття Україною цього статусу.

Власде це стало одним із перших зовнішньополітичних кроків України з реалізації курсу на без'ядерний статус.

Відправною точкою було укладення між США й СРСР "Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО)" 31 липня 1991 р. Він набував чинності 5 грудня 1994 р. Підписання Лісабонського протоколу до Договору про СНО Україною 23 травня 1992 р. перетворило її на його повноправного учасника. Україна, разом з Білоруссю й Казахстаном, узяла на себе зобов'язання приєднатися до Договору про СНО як неядерна держава*60.

*60: {18 листопада 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала Договір про СНО та Лісабонський протокол.}

Ухвалюючи постанову про ратифікацію, український парламент рекомендував здійснити переговори щодо низки питань, а також розробити та затвердити програму ліквідації стратегічних ядерних наступальних озброєнь, розташованих на території України.

Підписання 3 вересня 1993 р. Масандрівських угод, що конкретизували шляхи та основні принципи утилізації ядерної зброї, розташованої на території України, а також порядок здійснення гарантійного та авторського нагляду за експлуатацією ракетних комплексів, що вивозилися, стали важливим етапом набуття нашою державою без'ядерного статусу. Водночас відмова від ядерних озброєнь потенційно призводила не лише до втрати статусу ядерної держави, а й ставила під загрозу національну безпеку держави. Зрозуміло, що в цьому контексті керівництво України змушене було шукати шляхів забезпечення національної безпеки та зміцнення економічної безпеки й обороноздатності держави. Внаслідок тристоронніх переговорів у Києві, Вашингтоні та Москві було досягнуто домовленостей, викладених у підписаній 14 січня 1994 р. Тристоронній заяві президентів України, СІНА й Росії. Перевіривши Тристоронню заяву президентів на відповідність вимогам постанові Верховної Ради від 18 листопада 1993 р., Уряду було доручено активізувати переговорний процес та укладання угод. 10 травня 1994 р. уряди України та Російської Федерації для запровадження досягнутих у Москві 14 січня 1994 р. домовленостей між президентами України, Росії та США уклали угоду про реалізацію Тристоронніх домовленостей від 14 січня 1994 р. Зрозуміло, що ключову роль у досягненні домовленостей відіграли США, котрі були зацікавлені у завершенні процесу обмеження ядерних озброєнь на пострадянському просторі в рамках договорів СТАРТ-1 та СТАРТ-2. Цим було зумовлено й досягнення домовленостей про надання гарантій національній безпеці України Росією, США та іншими державами, що згодом приєдналися до цих домовленостей.

Водночас до осені 1994 р. в ядерному роззброєнні України не окреслилося суттєвих зрушень. Це пов'язано з тим, що серед українського політикуму висловлювалися за те, щоб не поспішати втілювати в життя домовленості. Вони вважали, що тільки ядерна зброя може гарантувати Україні національну безпеку. Через зволікання з ухваленням необхідних рішень відносини молодої держави зі США та іншими країнами Заходу залишалися невизначсними.

Україна в ООН

Статут ООН, який було пiдписано 26 червня 1945 р., набрав чинностi 24 жовтня 1945 р. Цей день щорiчно вiдзначається як День Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Активну участь у розробцi Статуту ООН взяли представники України. Глава делегацiї України на конференцiї у Сан-Франциско, мiнiстр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комiтетi, де були розробленi Преамбула та Глава 1 "Цiлi та принципи" Статуту. Україна в числі перших пiдписала Статут i увiйшла в групу з 51 держави-засновниці ООН. Пiсля проголошення незалежностi України участь у дiяльностi Органiзацiї Об'єднаних Нацiй було визначено одним з прiоритетних напрямiв зовнiшньої полiтики нашої держави.

Як одна з держав-засновниць ООН, Україна неухильно дотримується цiлей та принципiв Статуту Органiзацiї, робить суттєвий вклад у її дiяльнiсть у сферах пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, роззброєння, економiчного та соцiального розвитку, захисту прав людини, змiцнення мiжнародного права тощо. Генеральнi секретарi ООН чотири рази вiдвiдали Україну. З офiцiйними вiзитами у Києвi перебували У Тан (1962 р.), Курт Вальдхайм (1981 р.), Перес де Куельяр (1987 р.), Бутрос Бутрос-Галi (1993 р.).

Протягом 1994-2001 рр. вiдбулося сiм зустрiчей Президента України Л.Кучми з Генеральним секретарем ООН: у 1994 р. у Нью-Йорку, у 1995 р. у Вiднi, у 1996 р. у Москвi, у 1997 р. у Давосi, під час 52-ї сесiї ГА ООН у вереснi та листопадi 1997 р., пiд час Вашингтонського Самiту країн-членiв НАТО (квiтень 1999 р.), а також пiд час Самiту тисячолiття ООН (вересень 2000 р.). У 1995 р. Президент України взяв участь у Спецiальному урочистому засiданнi ГА ООН на найвищому рiвнi з нагоди 50-ї рiчницi заснування Органiзацiї Об'єднаних Нацiй. Він також брав участь у роботi 49-ї та 52-ї сесiй ГА ООН, був Головою делегацiї України на 19-й спецiальнiй сесiї ГА ООН з питань екологiї та Самiтi тисячолiття ООН.

7 вересня 2000 р. з iнiцiативи Президента України вiдбулося засiдання Ради Безпеки ООН на рiвнi глав держав та урядiв (Самiт РБ ООН), присвячене обговоренню питання "Забезпечення ефективної ролi Ради Безпеки у пiдтриманнi мiжнародного миру та безпеки, особливо в Африцi". Це засiдання РБ на найвищому рiвнi, друге за всю iсторiю ООН, мало позитивний вплив на вiдновлення та змiцнення авторитету Ради Безпеки, а також надало потужного iмпульсу зусиллям, спрямованим на змiцнення принципiв Статуту ООН, головних засад системи колективної безпеки та реформування полiтики ООН у галузi миротворчих операцiй.

У 1997 р. мiнiстра закордонних справ України Г. Удовенка було обрано Головою 52-ї сесiї Генеральної Асамблеї ООН. Особливо Україна гордиться тим, що саме 52-а сесiя ГА ООН, яка увiйшла в iсторiю як "сесiя реформ", схвалила всеохоплюючу програму реформування Органiзацiї, запропоновану її Генеральним секретарем К.Аннаном, i надала потужного iмпульсу широкомасштабному оновленню Органiзацiї. Будучи активним прибічником та безпосереднiм учасником сучасного процесу реформування ООН, Україна продовжує докладати значних зусиль з метою пiдвищення ефективностi дiяльностi ООН та її адаптацiї до нових вимог сьогодення. Україна тричi обиралася непостiйним членом Ради Безпеки (1948-1949, 1984-1985, 2000-2001 рр.), чотири рази - членом Економiчної i Соцiальної Ради (останнiй раз - 1993-1995 рр.). Представники України неодноразово обиралися на керiвнi посади головних комiтетiв сесiй Генеральної Асамблеї.

Одним з найважливіших пiдтверджень визнання авторитету i ролi нашої держави на мiжнароднiй аренi, послiдовностi та неупередженостi її зовнiшньої полiтики стало обрання України до складу непостiйних членiв Ради Безпеки ООН на перiод 2000-2001 рр. За більше ніж 1,5 року членства у Радi Безпеки Україна переконливо довела свою спроможнiсть бути активним членом РБ, з позицiєю якого рахуються, здiйснювати ефективний вплив на процес прийняття в РБ доленосних рiшень та робити власний практичний внесок в їх реалiзацiю. Кульмiнацiєю членства України в Радi Безпеки ООН стало її головування у цьому органi у березнi 2001 року. Цей мiсяць став одним з найпродуктивніших і найефективніших у дiяльностi РБ, яка предметно розглянула ряд найбiльш актуальних свiтових проблем, зокрема, кризовi ситуацiї на Балканах та на Близькому Сходi.

Наша держава надає виключно важливого значення питанню реформування Ради Безпеки. Україна виступає за розширення членського складу РБ, пiдтримуючи збiльшення кiлькостi як постiйних, так i непостiйних членiв. Неодмiнною передумовою пiдтримки нашою державою будь-якого варiанту реформування РБ ООН є зaбезпечення адекватного рiвня представленостi в цьому органi країн Схiдноєвропейської регiональної групи. Позицiя України з цього питання базується також на розумiннi того, що iнститут права вето не вiдповiдає сучасним мiжнародним реалiям. Належна увага з боку України придiляється забезпеченню подальшого прогресу у посиленнi транспарентностi та вдосконаленнi методiв роботи РБ ООН.

На сьогоднi Україна є членом Комiтету з програми i координацiї, Спецiального комiтету з операцiй з пiдтримання миру, Комiтету з внескiв, Комiтету з використання космiчного простору в мирних цiлях, Комiтету з питань здiйснення невiд'ємних прав палестинського народу, Консультативного комiтету з навчання, вивчення, розповсюдження та ширшого визнання мiжнародного права, Комiтету з енергетики та природних ресурсiв, Комiсiї з роззброєння, Комiсiї з народонаселення та розвитку, Комiсiї по боротьбі з наркотичними засобами, Виконавчої ради Програми розвитку ООН, Фонду ООН з питань народонаселення, Виконавчої ради Дитячого фонду ООН (ЮНIСЕФ), Виконавчої ради Мiжнародної органiзацiї працi, Ради керуючих МАГАТЕ. Представника України посла В.Василенка було обрано до складу суддiв ad litem Мiжнародного кримiнального трибуналу для колишньої Югославiї.

Україна, як одна з держав-засновниць ООН, надає виняткового значення дiяльностi ООН з пiдтримання мiжнародного миру та безпеки, розглядаючи участь у цiй дiяльностi як важливий чинник своєї зовнiшньої полiтики. Починаючи з липня 1992 р., наша держава виступає як великий контрибутор до операцiй ООН з пiдтримання миру (ОПМ). Протягом 10 рокiв в ОПМ взяли участь близько 18 тис. вiйськовослужбовцiв Збройних Сил та працiвникiв органiв внутрiшнiх справ України.

Нині Україна є найбiльшим контрибутором до операцiй ООН з пiдтримання миру серед європейських країн та входить до 10 найбiльших держав-контрибуторiв свiту i бере участь у мiсiях ООН в Афганiстанi, Боснiї i Герцеговинi, Грузiї, Демократичнiй Республiцi Конго, Косово (СРЮ), Лiванi, Схiдному Тиморi, Сьєрра-Леоне, Хорватiї.

Як великий контрибутор до ОПМ ООН Україна виходить з того, що одним з важливих аспектiв миротворчих операцiй є досягнення належного рiвня захисту i безпеки їх персоналу. Враховуючи гостроту цiєї проблеми, Україна стала iнiцiатором Конвенцiї щодо захисту миротворчого персоналу ООН, яка набрала чинностi у сiчнi 1999 р.

Наша держава спрямовує значнi зусилля на розвиток спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями економiчного та екологiчного напрямку, залучення їх потенцiалу в соцiально-економiчних iнтересах України з метою прискорення iнтеграцiї нашої країни у свiтову систему господарства та вирiшення гострих проблем у сферi охорони довкiлля.

Необхiднiсть вирішення згаданих завдань, якi мають ключове значення для затвердження та розбудови нашої держави, обумовила зростання ролi багатосторонньої дипломатiї як одного з найбiльш дiєвих iнструментiв реалiзацiї нацiональних iнтересiв України. З часу здобуття незалежностi наша країна кардинально переглянула традицiйнi пiдходи до своєї участi у роботi мiжнародних органiзацiй економiчного, науково-технiчного та екологiчного напрямкiв, якi до цього були пiдпорядкованi полiтичним iнтересам колишнього СРСР. У результатi вжитих заходiв дiяльнiсть України на соцiально-економiчному напрямі ООН, по лiнiї спецiалiзованих установ, фондiв та програм цiєї найавторитетнiшої мiжнародної унiверсальної органiзацiї, пiднята на якiсно новий щабель та звiльнена вiд зайвої полiтизацiї, набувши прагматичного та вiдкритого характеру.

Головнi зусилля української дипломатiї на цьому напрямку спрямовуються нині на подальше ствердження функцiй мiжнародних органiзацiй як механiзмiв мобiлiзацiї, узгодження та координацiї зусиль мiжнародного спiвтовариства для вирішення глобальних проблем свiтової економiки та довкiлля.

Завдяки активнiй позицiї України у мiжнародних органiзацiях наша країна отримала значну технiчну, матерiальну та фiнансову допомогу, зокрема, з боку Програми розвитку ООН (ПРООН), Глобального екологiчного фонду, МАГАТЕ, Мiжнародної органiзацiї працi (МОП), ЮНКТАД, ЮНIДО, Фонду ООН у галузi народонаселення (ЮНФПА), Мiжнародного союзу електрозв'язку (МСЕ), Всесвiтнього поштового союзу (ВПС), Всесвiтньої органiзацiї iнтелектуальної власностi та iнших. З 1993 року в Українi функцiонує Представництво ООН, пiд прапором якого здiйснюється цiла низка важливих проектiв i програм ООН, її органiв та спецустанов у галузi соцiально-економiчних перетворень, розвитку пiдприємництва, охорони природи, вирiшення актуальних демографiчних проблем. У липнi 2000 р. вiдбулася офiцiйна iнавгурацiя "Будинку ООН" в Українi, який зiбрав пiд свiй "дах" органи та установи ООН, що здiйснюють свою дiяльнiсть у нашiй країнi (ЮНIСЕФ, ЮНФПА, УВКБ).

Великi обсяги зовнiшньої допомоги Україна одержала для вирiшення складного комплексу завдань, пов'язаних з лiквiдацiєю наслiдкiв Чорнобильської катастрофи та облаштуванням колись депортованих народiв, у тому числi кримських татар.

Визнанням внеску та ролi України в мiжнародних органiзацiях стало обрання нашої країни до ряду функцiональних комiсiй ООН, керiвних органiв МОП, Програми розвитку ООН, ЮНФПА, Всесвiтньої туристичної органiзацiї, ВПС та iн.

Активну участь Україна бере у мiжнародному процесi щодо впровадження полiтики сталого розвитку з метою комплексного вирiшення завдань охорони довкiлля та економiчного зростання людства на глобальному рiвнi. Делегацiя України вищого рiвня брала активну участь у основоположнiй Конференцiї ООН з навколишнього середовища та розвитку 1992 р. ("Самiт планети Земля"). На 19-й спецсесiї ГА ООН iз всебiчного огляду та оцiнки здiйснення "Порядку денного на ХХI столiття" ("Рiо+5", 1997 р.) Президент України Л.Кучма виголосив низку мiжнародних iнiцiатив природоохоронного характеру. Другим, не менш важливим питанням екологiчного напряму, є участь України у мiжнародному процесi iмплементацiї положень конвенцiй ООН у сферi охорони природи, зокрема, Рамкової конвенцiї ООН про змiну клiмату та Кiотського протоколу до неї, Стокгольмської конвенцiї про стiйкi органiчнi забруднювачi, Конвенцiї про бiорiзноманiття тощо.

Наша країна стала iнiцiатором проведення у червнi 2001 року Спецiальної сесiї Генеральної Асамблеї ООН з питань ВIЛ/СНIД, яка визначила прiоритетнi напрямки активiзацiї боротьби свiтової спiльноти з цiєю епiдемiєю.

Україна та ЄС

Правова основа

Правовою основою відносин між Україною та ЄС є Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 (набула чинності 1 березня 1998 р.). Ця угода започаткувала співробітництво з широкого кола політичних, торговельно-економічних та гуманітарних питань. Крім того, укладено низку галузевих угод та документів міжнародно-правового характеру, згідно з якими здійснюється співробітництво між Україною та ЄС.

Україна є учасницею ініціативи ЄС «Східне партнерство», установчий саміт якої відбувся 7 травня 2009 у м. Прага.

Прагнення України до повноцінного членства в ЄС

Отримання статусу повноцінного члена ЄС, як стратегічна мета України була вперше задекларована президентом України Віктором Ющенко одразу після його обрання на початку 2005-го року.[1]

Хоча в дискусіях українськими посадовцями і політологами називалися декілька конкретних дат можливого набуття членства, на цей час офіційно Україні від ЄС було запропоновано лише Європейську політику сусідства. Адміністрація президента поставилася критично до запропонованого статусу відносин у рамках сусідства[2].

У березні 2007-го року Україні було запропоновано укладення Договору про Зону вільної торгівлі з ЄС. Ця пропозиція хоча і викликала набагато схильнішу реакцію української держави[3], все ж не містить конкретних планів приєднання України до ЄС у найближчому часі. Деякі західноєвропейські

Позиція і політика ЄС

Для набуття членства в ЄС потрібна згода всіх країн членів. Деякі політики в ЄС мають сумніви щодо можливого членства України. В 2002-му році Комісар з Розширення ЄС Ґюнтер Верхьоген сказав, що «європейська перспектива для України не означає обов'язково членство у найближчі 10-20 років, хоча це можливо».

13-го січня 2005-го року Європарламент фактично одноголосно (467 «за» проти 19) прийняв постанову про бажання Європарламенту наближення позицій з Україною щодо членства. Єврокомісія відзначає, що, хоча ще має пройти певний підготовчий період прийняття нових членів не виключено. На що президент Ющенко відповів про свої наміри подати заявку на членство «у близькому майбутньому». Декілька впливових в ЄС лідерів в той час виказали підтримку покращенню зв'язків з Україною. Зокрема міністр закордонних справ Польщі Адам Ротфельд 21-го березня 2005-го року заявив, що Польща за будь яких умов буде підтримувати євро інтеграційні прагнення України. Зокрема він сказав: «На даному етапі ми маємо концентруватися на конкретних кроках кооперації замість порожніх розмов про загальноєвропейську кооперацію». Три дні по тому опитування у шести найбільших країнах ЄС показало прихильність громадян ЄС до прийняття України у майбутньому як повноцінного члена.

У жовтні 2005-го року Президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозо сказав, що майбутнє України «в ЄС». Однак 9-го жовтня 2005-го року Європейська Комісія у новій редакції документа щодо стратегії розвитку зазначила, що виповнення планів розширення (Хорватія і республіки колишньої Югославії) може блокувати можливість вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар Оллі Рен сказав, що ЄС має уникнути «занадто великого розширення» наголосивши, що поточний план розширення виглядає цілковито завершеним.[6]

 

Українські оглядачі виділяють так звану «групу опору» прийняття України до ЄС. Зокрема при укладанні тексту Посиленої Угоди між Україною і ЄС у березні 2007 з нього були виключені згадування про перспективу членства. «Будь-які згадки про перспективу вступу України до Євросоюзу були виключені з проекту посиленої угоди Україна — ЄС через позицію Франції», пише впливове німецьке видання Frankfurter Allgemeine Zeitung. Позиція Італії залежить від внутрішнього політичного розкладу цієї країни. Так під час передвиборчих перегонів у цій країні уряд Сільвіо Берлусконі давав дипломатичні сигнали, що готовий підтримати євроінтеграційні прагнення України. Його політичний супротивник Романо Проді навпаки заявив, що «перспективи України вступити до ЄС такі самі, як і в Нової Зеландії».[7]

Найстійкішим адвокатом ефективних відносин України з ЄС є провідні політичні сили сусідньої Польщі, члена ЄС з стійкими історичними зв'язками з Україною.

Угода про асоціацію

З метою переведення відносин між Україною та ЄС від формату «партнерства та співробітництва» до «політичної асоціації та економічної інтеграції» наразі ведуться переговори щодо нової посиленої угоди на заміну Угоди про партнерство та співробітництво низки галузевих угод та домовленостей, які її доповнюватимуть в окремих сферах відносин між Україною та ЄС.

5 березня 2007 розпочато переговори про укладення нової угоди, яка має замінити Угоду про партнерство та співробітництво. Представники ЄС наполягали на укладанні стратегічних відносин з Україною як з країною сусідом.[8] Під час паризького Саміту Україна–ЄС (вересень 2008) досягнуто компромісного рішення щодо назви цієї угоди як Угоди про асоціацію.

Важливою складовою частиною нової Угоди є створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, яка передбачає максимально глибоку економічну інтеграцію на основі домовленостей, досягнутих під час двосторонніх переговорів з ЄС щодо вступу України до СОТ. Проведено сім раундів переговорів, наступний раунд заплановано на 5 – 9 жовтня 2009 року.







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.240.31 (0.013 с.)