Рік 992 Великий сонцестій. Пуща 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Рік 992 Великий сонцестій. Пуща



...во оды дни и услышать глосии сорвеса книжная и ясн будет язык гугнивых

Літопис Нестора

 

Того дня, як прийшов він на світ, повсюди лежали неторканно — білі сніги, і сонце яро горіло над ними — велике низьке сонце над подніпрякськими пущами, і чаїлася тиша в полях і лісах, і небо було чисте й гарне, як очі його матері. Чи бачив він ті очі і небо в них і чи чув ту першу тишу свого життя? Мати спородила його серед мовчазних снігів, і він мерщій подав голос. Старий дідуган мороз люто вдарив йому в уста, силуючись погамувати перший крик новородка, але добрі боги повеліли морозові йти геть, і перший крик пролунав так, як і належалося, — пронизливо, невтримно, радісно: «Живу!»

Та пам'ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, паче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі. Для нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався на самому дні її важководдя і плакав у відчаї й безнадії. Був посеред нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і він слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.

Так і пронесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося?

Опісля був дід Родим. Власне, й не сам дід, а його руки, дві безмежно широкі теплі лопати, які вигорнули маля з чорноти безнадійного шляху, а потім дивно торкалися хлопцевої голови, до настовбурченого, жорсткого, мов на спині у вовка, волосся, і від того незвичного доторку плач перейшов у схлипування, а там і зовсім ущух і зник.

Велетенський чоловік з побитим крутого сивизною диким заростом на голові й на обличчі, прикритий спереду шкурою тура, зачепленою грубим ременем за схожу на стовбур старого дуба шию, чаклував над полум'ям. Червоне, жовте, сизе, а то зненацька шугне звідти чорне і злякано сховається за миготливу червоність, бузкова каламуть розчиняється в ніжній синяві, — барви народжувалися, вигравали, мінилися, барви жили буйним, веселим життям спершу в горні, потім на обличчі, на широких дідових руках, на всій його могутній постаті, а відтак пливли на Сивоока, проходили крізь нього, і він відчував, що починає жити цими барвами, оцими вогняними спалахами в задимленій хижі, а ще він жив відвагою такою самою, як та, що була в дідових руках, коли вони без страху занурювалися в нуртовисько полум'я і діставали звідти заціловані вогнем дивні речі, що світилися барвами, ще несподіванішими й яснішими, ніж бачив хлопець на землі й на небі.

Дід був — Родим, а він — Сивоок. Це сприймалося як даність, це починалося ще з непам'яті так само, як полум'я, як дідові руки, як податлива глина в тих руках, як веселковість барв, серед якої виростав малий.

Дід Родим завжди мовчав. Не було людей довкола, мовби спервовіку жив він на пустельному уділі край шляху, що вів невідомо куди, знав Родим тільки глину та звированість полум'я в горні, мовчки ліпив свої посудини, кидав на них химерну звивистість барви, обпалював у горні й складав під очеретяним накриттям.

Нащо слова?

Замішував круто глину, кидав добрий вальок на дерев'яний вичовганий круг, перед тим розкрутивши його (пристрій для розкручування круга ногою був для Сивоока найнезбагненнішою річчю з усього, що діялося), обережно наближав до шматка глини свої широкі долоні, і глина тяглася вгору, вивищувалася, оживала, з веселою покірливістю йшла за долонями. Слова тут були марні.

А вже згодом вступали в дію дідові пальці, мовби вигравали на гнучкій податливості глини, і з тої мовчазної музики народжувалися то гарне горнятко, то високий глек, то місткий збан, то химерна посудина на тонкому стоянці. І все без слова й без мови.

Іноді брався Родим до іншої роботи. Не крутився тоді круг, глина тужавими брусками лежала на широкій липовій дошці і ждала доторку пальців, найбільше ж — вологості барв, що дрімали до часу в надпиляних турячих рогах, розташованих на поставці саме так, щоб до них можна було дотягтися без зусиль рукою. В такі дні Родим пересувався по хижі з не властивою для його великого тіла обережністю, його рухи набували урочистої скованості, він мовби творив мовчазну молитву давнім богам, успадкованим від діда-прадіда, і гаки справді з полум'я Родимового горна виходили на світ давні слов'янські боги, несли в притемненість старої хижі співучу багатоманітність барв, і кожна барва мала свій голос і свою мову, так що зайвими видавалися б тут звичайні слова з їхньою буденною посполитістю.

Родим не казав Сивоокові ніколи нічого, не пояснював, що діється в полум'ї і на глині, на яку крізь соломинки, вставлені в турячі роги з краскою, накраплювалися співучі барви. Не почув з його уст матий назви жодного бога, але незабаром знав уже всіх, вловивши то раз, то вдруге з уст заброд-купців, які торгувалися з Родимом за його посуд і за його богів, і вже знав, що отой чотирилиций, скупчений у мудрості своїх чотирьох ликів, повернутих на всі чотири сторони світу, — Світовид, а той гнівливий, іскряно- жовтий — то бог блискавиць Перун, а зелений, мов причаєність лісових гущавин, — пастуший покровитель Велес, а той надутий, мов купка, широконіздрий, з жадібними очима — то Сварог, верховний бог неба і світу; найліпший же для Сивоока видавався Ярило, господар всього плодючого й родючого, щедрий, всемогутній мідяноголий бог, заквітчаний таким веселим зелом, яке нікому й не снилося. Сивоок довго не міг збагнути, чому найближче до серця йому саме цей бог, і тільки згодом, якось випадком, підгледівши, як Родим з особливою старанністю чаклує над новим Ярилом, побачив: дід дає богові своє поличчя!

В цьому Сивоок не вбачав нічого дивного, бо вже давно запримітив спільність між богами і дідом Родимом. Мовчали боги, мовчав і Родим. Тільки вже як починали занадто докучати з своїм торгуванням йому купці, то відбуркував їм глухим басюрою: «Так» або «Ні», «Мало» або «Хай».

Родим уявлявся Сивоокові найдужчою силою на світі, але одного разу малий спостеріг, як дід мовчки молився коло джерела дерев'яному, невідомо ким поставленому Світовиду, і зрозумів: бог ще дужчий за Родима. Відтоді бог уявлявся йому всім, що дужче за нього. Ще розумів він, що є бог чужий і є — мій. Домовлятися з богами важко. Вони завжди мовчать, не знаєш, чують тебе чи ні, догодив ти їм чи ні. Мабуть, боги дають силу. Хто мене перемагає, у того дужчий бог. У Родима був бог найдужчий, бо дід нікого не боявся. Він роздавав своїх полив'яних богів, не шкоду пан на них найясніших барв, а сам вдовольнявся давезним, зсірілим від часу й негоди дерев'яним Світовидом, бо був певний його нездоланності.

Купці, скільки їх бачив Сивоок, мало чим різнилися від діда. Були дужі, грізні на вигляд, добре озброєні, мали голоси такі гучні, що хотілося затуляти вуха. Однак вони відразу бачили, що на Родима їхні голоси не діють, тому переходили від крику до погроз, хапалися за мечі, кликали слуг, і ті пхалися до хижі а чи під очеретяне накриття. Наставляли на старого довгі списи. Кінець завжди був той самий. Родим непомітним для ока порухом сягав до стовпа, який підпирав покрівлю, і ось уже в його важкій руці коротко зблискував неймовірно широкий і довгий меч, і обрубані одним ударом списи сипалися до ніг старого, а легенькі купецькі мечі з дзенькотом падали слідом. Мечі були порозвішувані в Родима на всіх стовпах, однаково широкі, з чорними рукоятями, без піхов, він ніколи не гострив їх, але нічого гострішого Сивоок не бачив; ніколи не чищені, вони не тьмяніли, не іржавіли, в них можна було зазирати, як у тиху прозорінь води. Якось Родим забув знову повісити меч після особливо палкого зіткнення з купцями-грабіжниками, він просто приставив його до стовпа і взявся до своєї роботи, і тоді Сивоок тихцем спробував підняти зброю, вхопився обіруч за чорну рукоять, похилив тяжке залізо на себе, смикнув догори і впав, накритий безжальним тягарем.

Родим мовчки зняв з нього меч, повісив на стовпі, а Сивоока легенько штовхнув під бік, як штовхав його щоранку, щоб він прокидався й уставав снідати. Їли вони рибу, смажену, в'ялену й солену, м'ясо, копчене й свіжину, хліб, здебільшого просяний, рідше житній, а пили воду й мед, старий, вистояний. І хліб, і мед — все це мали вони серед готовизни, що її запасав Родим від купців, у маленькій хижці, без вікон, де були ще хутра вевіриць, куниць, бобрячі й соболині, шкури вовчі й ведмежі, звої срібного дроту й заморські монети, нарубки коштовних металів і дорогі гривни — цілий скарб, цінності якого Сивоок ще не міг знати.

Рибу добували з річки, а м'ясо на ловах у пущі, куди Родим брав Сивоока чи не від найпершого дня, як той задомовився в нього, виловлений з каламутної пітьми ночі, і, може, саме дід час тих виснажливих мандрів серед лісового безмежжя найбільше набирався Сивоок міці, що колись мала зрівнятися з Родимовою силою.

Тоді до них долучався третій. Товаришем назвати його Сивоок не міг, а Родим нікого ніяк не називав, отож третій був не товариш, а просто третій. А був то кінь. Вперше Сивоок побачив коня віддаля, коли пасся на луках коло річки і дід Родим покликав його посвистом. Здалеку це була попеляста, волохата істота, доволі непоказна. Та коли кінь підбіг ближче, Сивоок побачив його круту шию, широкі груди, міцні тонкі ноги, що мовби аж дзвеніли, з розгону вдаряючись в землю, — і кінь йому відразу сподобався, і він мовчки про себе назвав його ласкаво Зюзь, бо коли дід Родим кликав його, то до свого посвисту додавав ще глухе гудіння голосом і виходив неповторно дивний звук: зю-зю-зю.

Однак Зюзь не поділяв уподобання малого. З першого ж разу він дав зрозуміти, що оголошує Сивоокові війну, а вся провина малого полягала просто в самому факті його існування та ще, певно, в тому, що він вклинився в давню дружбу двох самітників: коня й Родима. Зюзь належав до вільних створінь природи, він не відав гноблення і покори, не знав запрягу і з неприхованою зневагою дивився на тих жалюгідних коняк, що тягли по розмоклій дорозі купецькі повози на рипливих колесах, якщо й підставляв він свою спину Родимові, то в глибині своєї конячої душі, видно, вважав, що то не чоловік їде з ним у пущу, а, навпаки, він, кінь, бере собі чоловіка за товариша в свої мандри, за якими знудьгувався на широких випасах.

І ось цей усталений лад відразу порушився, як тільки Родим, перш ніж сісти на коня самому, примостив на передню луку сідла якусь нову, чужу істоту, до якої навіть муркнув щось ласкаве, чого кінь від нього ніколи не чув. Зюзь ждав, що буде далі. Звичайно, він міг хвицнути задніми ногами, підкинути круп так, що те маленя вхопило б сторчака, притьмом перелетівши вперед через голову, або ж, навпаки, став би свічкою на задніх ногах, перехиляючись назад, щоб пожбурити непрошеного вершника на землю спиною. Але це було б нечесно по відношенню до старого. Тому кінь терпляче ждав.

Далі було те, що старий звично поставив ногу в стремено, обіперся всім своїм важким тілом так, що коня потягнуло в той бік і він мав напружити всі свої сили, щоб твердо встояти на місці, потім була хвиля, коли важуче тіло Родимове летіло над конячою спиною і для Зюзя настало полегшення, потім Родим міцно всівся в сідлі, аж прогнувся хребет у Зюзя, і аж тепер кінь від здивування перейшов до обурення таким нечуваним нахабством, такою зрадою з боку свого єдиного на світі і, здавалося б, вірного товариша, і в конячій душі вмить визріла помста проти того, хто зважився встряти між них двох — між коня й людину; Зюзь зміїну вигнув шию, скосив сизе вологе око правобіч, щоб не промахнутися, зневажливо зібгав свої завжди ласкаво-м'які, а тепер затверділі в ненависті губи, оголивши великі жовтуваті нещадимі зуби і — ось! Кінь мітив на ногу малого. Може, не так хотів гризнути, як злякати для першого разу. А може, й хватонув би за маленьку литочку — хто знає. Але Родим, хоч який здавався неповороткий і повільний, виявився хуткішим за коня. Він рвонув могутньою рукою лівий повід, залізні вудила брязнули між кінськими зубами, роздираючи Зюзеві рота, повернули коневі шию на місце, а важкі дідові ноги водночас з цим щосили вдарили коня в здухвини, кидаючи з місця учвал.

Відтоді кінь мав для Сивоока саму тільки ненависть. Поки перед від'їздом на лови Родим накидав на нього пітник, поки прилаштовував сідло, Зюзь норовив то наступити гострим копитом малому на ногу, то непомітно куснути його бодай за край одягу або хоч пирхнути тому над вухом, обдаючи його своїм гарячим ненависним духом.

Купатися самого в річку Родим Сивоока не пускав і вирив для нього міленьку копанку, в якій вода прогрівалася до самого дна і можна було лежати хоч цілий день, пускаючи бульки, бризкаючи навпроти сонця, водячи прутиком по мулькому дну, що так нагадувало м'яку глину під дідовими руками, надто ж коли прутик лишав по собі звивисті візерунки — несвідоме хлоп'яче намагання прокласти перші несміливі стежечки до великої держави Уміння, де неподільно володарював дід Родим.

Зюзь підстеріг Сивоока, коли той вилежувався в копанці. Попаски повертався він із далеких луків і ще здалеку запримітив свого супротивника і, мабуть би, помстився над ним, якби до своєї зненависті домішав хоч краплину хитрощів і підкрався непомітно ближче. Але не такий був Зюзь, щоб удаватися до хитрощів. Він гучно заіржав здалеку, вдарив ненависно копитами в траву і, вивертаючи позад себе цілі клапті важкого дерниння, полетів на Сивоока. Малий не ждав напасті, не готувався до опору, але й не розгубився, знаючи, що порятуватися може тільки завдяки самому собі. Тож, не гаючи жодної миті, вистрибнув з копанки, спробував утікати в напрямку до дідового обійстя, але вчасно збагнув, що чотири конячі ноги мають досить-таки значну перевагу над його маленькими двома, тому кинувся до найближчого дерева, підстрибнув, хапаючись за найнижчу гілку, і подерся вгору на зелену вільшину, полишаючи Зюзя з його гнівливою ненавистю і не заспокоєною помстою.

І хоч спіткала Зюзя на перший раз невдача, але кінь затявся в своїй зненависті і після того випадку вперто пасся коло копанки, так що малому тепер не випадало покупатися, хіба що водив його іноді до річки дід Родим, який сам не купався ніколи, певно побоюючись, щоб берегині й водяний не відібрали в нього силу й хист.

А Зюзь звірів дедалі більше й дужче. Вже пустився навіть на те, що переслідував Сивоока в обійсті. Пасся зовсім близько, і як тільки малий вигулькував на подвір'я, відразу чутно було глухе дудніння копит, і широкогрудий Сивооків ворог з'являвся, наче сонне марення; хлопець встигав заскочити назад до хижі, мерщій причиняв за собою двері, брав їх на міцний дубовий засув, а кінь підлітав з того боку, ставав цапа, бив копитами в двері і вже й не іржав, а рикав, мов дикий звір:

«Г-ги-ги-ги!»

Здавалося, немає на світі сили, яка могла б примирити коня з малим Сивооком. Не помагали й тривалі перерви в їхніх дивних стосунках, коли на зиму дід Родим ховав коня в теплу землянку і Сивоок міг бачити Зюзя лише в дні ловів. В такі дні, звиклий до відсутності свого ворога (а відсутність давала надію й на остаточне його усунення), стаючи з ним знову віч-на-віч, кінь шалів, і, вже не намагаючись приховати перед Родимом своєї ворожнечі до малого, виявляв її, як тільки міг, — бурхливо й несамовито.

Захоплений своєю змаганиною з конем, Сивоок не зауважував безлічі подій і речей, які його оточували, і, може, тільки згодом згадуватиме він час від часу то перший солодкий захват від широкого світу, який відкрився йому ще тоді, як він уперше піднявся над землею, залізши на дерево, щоб врятуватися від міцних зубів Зюзя, або ж вималюються йому в сірій нудьзі щоденності барвисті плями, закружляють у нескінченному танку, ваблячи погляд, вбираючи очі (дід Родим розтирає в круглих дерев'яних ложках з відламаними черенками свої краски), а то зненацька посеред найбільшого велелюддя обступлять його непробивні лісові гущавини, землі без доріг, попечатані слідами диких мешканців, — нахабно впевненими, несміливими, полохливими, і рибина, яку сам уперше витрусив з верші, і гніздо з жовторотими пташенятами, що його знайшов у кущах, і черепаха, яка загубила яйце на теплому піщаному пагорбі над далекими прогноями, і шум вітру, і погук похмурого нічного птаха — вістуна, і тріск скресаючої криги на річці, — все те навідуватиметься в його життя то більше, то менше, то бовванітиме ледь-ледь на обріях снів, то гримітиме всевладне до болю в ушах, до сліз в очах, до щему в грудях.

А з людей слідом за дідом Родимом вплітався в Сивоокове життя Ситник. Ситник — це струмені ясного волосся, розбігані очі барви неба, жадібний червоногубий рот, рясний піт на пухкому обличчі, краплистий, невтримний піт і в літню спеку і в зимну стужу.

Ситник привозив Родимові меди. Знався на нелегкому вмінні ситити це питво, високо-цінними і князями та боярами, і купцями — зайдами, і мужніми воями, і простим людом. Родимові привозив він меди в збанах, зроблених самим дідом (Сивоок вельми дивувався, що для себе дід не розмальовував ніякого посуду), недбало виставляв їх з луб'яного візка коло хижі, стираючи з лиця піт, гукав:

— Гей, Родиме, маєш тут ще того добра! Якби не для тебе, то й не трудився б. Але давня повага моя...

Родим мовчки виносив йому шмат срібла, кидав зневажливо, Ситник ловив його, виважував на долоні, і Сивоок щораз більше переконувався, що поважає той зовсім не діда, а оті шматки тьмаво-білого металу. Не міг збагнути, як можна ставити метал понад людину, хоч із часом і сам переймав од діда замилування до тихих переливів барв, а срібло, надто ж у місцях зрізу, давало такі несподівано прекрасні переливи, що втішатися ними хлопець міг хоч і півдня. Навіть золото не подобалося йому так, як срібло, бо в золоті була якась прихована пиховитість, воно світилося жовтістю, холодною і далекою, і нагадувало цим невловимість нічних вогнів на болотах і узліссях. А срібло сяяло ласкаво й тихо, мов сповитий легкими хмарками літній день. Сивоокові щоразу ставало кривдно, коли дід віддавав гарно обрубаний шмат срібла за таку, здавалося б, несмачну потраву, як мед, прогірклий від трав і коренів, заварених туди хитрим Ситником, а ще не хотілося йому, щоб ота гарна тьмавість лягала на пухку (теж спітнілу!) долоню світлочубого Ситника.

Володіючи неабияким досвідом крутняви посеред розмаїтого люду, Ситник досить легко вловлював неприязнь до себе, тож не дивно, що він відчитав по очах у малого все, що той мав на душі, і вже з першого разу заповзявся прихилити малого на свій бік. Робив це про всяк випадок, знаючи, що в житті все пригодиться, відаючи добре, що зайвий приятель, хоч і малий навіть, завжди ліпше, аніж ще один ворог, хай хоч і наймізерніший, найбезсиліший.

Так і почалося Ситникове загравання до Сивоока вже в перший приїзд до них пітнявого медовара.

— То як звемося? — прискіпався Ситник до малого. — Не відаю, — відбуркнув той.

— Схожий єси на свого діда Родима. Родиме, як зветься цей пуцьвірінок?

Родим тільки й ждав того запитання, щоб показати Ситникові свої похилі могутні плечі, а за ним і малий, ведмедкувато сутулячись, посунув до хижі, лишаючи Ситника з відтуленим од розгубленого здивування ротом.

Та не такий то був чоловік, щоб відступитися в задуманому. Вже наступного разу він хитро мружився, виставляючи з луб'яного коша простенькі скудельні збани, і коли отримав срібло і спостеріг швидкий зблиск погляду, яким малий супроводжував політ білого обрубка з Родимової руки до чужої долоні, засміявся неприховане просто в лице малому.

— А вже знаю, що ти Сивоок. А що приблуда — здогадався від першого разу. Очі маєш не сиві, як то нарік твій Родим, а каламутні, бо прийшов з невідомості. І хто ти єси, ніхто не відає. Може, робичич?

Цього разу Ситникові довелося спостерігати не вислі плечі Родимові, відвернуті від нього, а короткий змах важкої правиці, якою Родим показував медоварові мерщій забиратися геть. Від купців Ситник вже давно знав, що та правиця досить швидко вміє братися за страшний меч, тому не став ждати ще й цього і миттю завернув свою кобильчину з обійстя.

Але до малого не перестав чіплятися, хоча робив це тепер хитріше і мовби напрошувався на прихильність.

Дивувався вельми Сивоок дідові Родимові, що той вибрав собі для житла таке клопітне місце коло шляху, на самому краю уділля. Щоправда, тут була ще й річка, і зелені луки вздовж неї, зате в дальнім кінці уділля починалася пуща, де можна б сховатися не тільки від Ситника, а й од усіх отих набридливих, нахабних, самовпевнених купців, які щоразу так зневажливо дивилися на Родима, що в малого скипалося на серці. Вже він потихеньку брався до дідового меча і вже ворушив його, а там і став потроху підіймати, але ще й досі не наважувався поспитати діда, чому б йому не перебратися коли не в саму пущу, то хоч на той кінець уділля, де б його ніхто не знайшов і ніхто б не завдавав жодного клопоту.

Ще не знав тоді малий, що хоч як важко доводиться іноді серед людей, але треба жити серед них, бо без них не можна.

І сам він піде згодом далі й далі в люди і забереться в таке вировиння, що й не снилося всім його предкам до десятого коліна, поки що ж мав найвищу втіху в ті дні, коли змандровували вони з дідом з свого неспокійного кінця уділля і заглиблювалися на кілька день в притаєний світ тисячолітньої пущі.

За ті кілька щасливих літ, що він прожив з Родимом, Сивоок перейняв від старого саме тільки добро, навчився корисного, знав лише почуття, що підносять людину над світом, не відав принижень, неправди, лукавства, заздрощів, переляк бачив лише в тих, хто пробував нападати на Родима, сам же старий жодного разу не виявив бодай крихти страху, навіть під час літніх розклекотаних гроз, коли Перун кидав на землю вогненні блискавиці, навіть коли заскакували їх у пущі несамовиті бурі і гуділи бори й діброви і ламалися, мов тріски, столітні дерева, завалюючи їм дорогу, погрожуючи смертю.

Та ось прийшла ніч, коли Сивоок мав побачити острах на суворому Родимовому обличчі, хоч була то тиха ніч, без грози, без бурі, хоч були вони не в далекій дорозі, а в своїй хижі, в захистку від усього злого, з своїми добрими богами.

Родим злякався темної валки, що над'їхала по шляху й зупинилася коло обійстя. Кілька повозів, кілька вершників, може, навіть озброєних, як то водилося у купців, що не наважувалися пускатися в небезпечні мандри без надійної охорони. Вже скільки таких купецьких валок пам'ятав Сивоок, а старий Родим знав їх за своє довге життя в тисячу разів більше, то чому ж він так стривожився, чому мерщій заштовхав малого до хижі, сам ускочив за ним, ухопив його на руки, підсадив до сітки, що прикривала димовий отвір над горном, трохи підважив її і пошепки звелів: «Сховайсь і мовкни!»

Сивоок прилаштувався коло самого краю сітки, щоб бачити все, що відбуватиметься внизу; не послухати Родима він не міг, бо вперше бачив того мовби зляканим і вперше той вимовив відразу аж два слова надто ж тоді, коли, здавалося, не було потреби в словах, дитяча душа передчувала щось незвичайне, мабуть, цікаве для малого все, що відбувається навколо, завжди є передовсім видовищем, якщо не зачіпають його самого і не затягують у колотнечу подій, тепер же він і поготів перетворювався на спостерігача, а дідова знервованість підказувала хлопцеві, що матиме він неабияку розвагу.

Мав трохи холодку в серці через Родимову занепокоєність і через його стурбовані слова, але намагався відсунути той холодок якомога далі, розтопити його гарячою хвилею дитячої цікавості.

Однак холодок залив йому всі груди і підступився до горла, як тільки вступив до хижі невідомий прибулець.

Щойно ввійшовши до хижі і ще, мабуть, нічого не розгледівши в ній, незнайомий мерщій війнув широченним рукавом, вхопив кістлявою рукою своє срібне хрестовиння, високо зніс його перед собою, махнув туди й сюди, а Сивоок лише тепер зміг запримітити, що срібне перехрестя почеплене було в чужинця за шию на довгім тонкім, теж, певно, срібнім ретязі.

— Не ховайся в темноті, підійди під хрест божий і удостойся, — звертаючись до Родима, промовив незнайомий гучним урочистим голосом і знову помахав своїм срібним знаряддям: і Сивоок уперше в своєму житті почув слово «хрест» і зв'язав його звучання з зображенням. За спиною в темного з'явилося кілька озброєних дужих людей. Ставали один до одного, мовчали, не висовувалися наперед.

І Родим теж не виступав їм назустріч, не мовив нічого, не обзивався, не видавав себе бодай порухом.

— Відомо тобі добре, що найсвітліший князь наш привів народ руський до справжнього бога нашого — Ісуса Христа, — вів далі той, що з хрестом, і Сивоок вельми здивувався, що бога свого він теж називає тим самим словом, що й склепані навперехрест дві срібні пластинки. — Ти ж, недостойний, сам не відаючи, що твориш, розмножуєш поганських ідолів, чим вносиш сум'яття і смуту в душі християнські.

— То наші боги, — зненацька пролунав з темряви Родимів голос, і Сивоок мало не випав зі свого сховку. Родим відповідав, Родим устрявав у суперечку!

— Не суть то боги, — терпляче правив своє чорний з хрестом, — но глина, скудель; нині є, а на утро розсиплеться на порох. Не їдять-бо, не п'ють, не мовлять, но суть зроблені руками в глині, а бог єсть єдиний, йому ж служать і поклоняються і за морем і по нашій землі, він-бо сотворив небо, і землю, і місяць, і сонце, і чоловіка і дав йому жити на землі. А сії боги що сотворили?

І рукою, вільною від хреста, він показав у той куток, де, складені на дерев'яних лавках і полицях, лежали таки справді глиняні, але ж які прекрасні від Родимового вмільства стрибоги, перуни, ярили, світовиди, боги небес, вод, зелених трав і буйних лісів, єдині боги, яких знав допоти Сивоок, добрі, лагідні боги, які не потребували собі отаких чорних та страшних мовців, підтримуваних понурою сторожею.

— Сказав-бо Христос: «Ідіте і научайте всі народи!» — вигукнув чорний. — І знищено буде все, що противиться...

Як той чорний крук, визирав у темряві, де лежали Родимові боги. Чи наділений був од свого Христа даром, чи мав надзвичайно вигострене око на все, що недбало лежить, а чи просто хтось заздалегідь намовив його, підказав?

Хоч як воно там було, а тільки понурий заброда, вигукнувши свої слова про нищення, спрямувався одразу до кутка, де зберігалося дороге Родимові його працею, вмінням, надто ж — вірою, успадкованою від предків, які ще й з могил керували всіма живущими, направляли їхні дії і душі. Чорний плутався в довгій своїй киреї, поки він зумів ступнути раз, його поплічники, певно, вже набувши попередньо відповідного вміння, миттю сипнули з двох боків, завирували по хижі, ламали все, трощили, нищили.

— Не руш! — страшним голосом гукнув Родим і з нелюдським стогоном похилився на чорного, заносячи свій широкий меч, заносячи не нагально, як тоді, коли боронився від настирливих зайд — купців, а мовби наміряючись тільки відлякати напасників, примусити їх схаменутися, відступити, поки не пізно. Але згубним виявився Родимів намір. Ще не встигла рука його підняти меча догори, ще повільно рухалася вона, описуючи велику дугу, як раптом позаду, не примічений ні Родимом, ні навіть Сивооком, який, здавалося, не випускав з ока нічого, що діялося внизу, меч блиснув коротко й зловісно, і Сивоок з жахом побачив, як Родимова правиця, мов у кошмарному видінні, відокремилася від тіла і разом з мечем зів'яло впала на землю. Тоді набігло ще кілька ззаду й з боків, зблиснули мечі, сталася колотнеча, а коли все розскочилося, Родима не було, тільки темніло щось на долівці, велике й нерухоме.

Більше Сивоок не бачив нічого, не став дивитися. Він кинувся в найдальший куток горища, здичавіло рвав покрівлю, поки пробився назовні, не вагаючись, зістрибнув на землю і подався уділлям туди, де темно вивищувалася збавча пуща.

Не мав куди йти, тож подався по низу вздовж уділля і небавом був уже коло Родимового обійстя, коло першого свого в житті дому, який знав і пам'ятав. Коло свого і не свого.

Наближався обережно, з острахом, скрадався від куща до куща, подовгу вичікував, роздивлявся навкруги. Завмер, коли на обійсті спостеріг коняку, запряжену в повіз. Довго ждав, чи не появляться люди, так і не діждавшись, знов рушив наперед, тепер ще обережніше. Посміливішав тільки тоді, коли впізнав і коняку, й візка: належали Ситнику. Сам Ситник, певно, був у хижі, чомусь довго не показувався, і це поселило в Сивооковім серці кволу надію: а що, як дід Родим живий? Порубаний, поранений, але живий! І вони й далі житимуть у цій затишній хижі, і він помагатиме дідові місити глину й розмальовувати глечики й богів і навчиться торгуватися з купцями, а потім ходитиме сам на лови.

Він ще трохи почекав і бігцем кинувся до хижі. Не було там нікого і нічого. Все потрощене, понищене. Але в хижці щось гомоніло. Сивоок стрибнув туди, насилу гамуючи крик. Родим, Родим! Вдарився в м'яке, вхопив його хтось за руку, міцно стиснув, витяг з чулана — Ситник! Увесь спітнілий і мовби розгублений.

— А тебе не забрали? — здивувався Ситник. — Дід Родим! Де дід? — викручуючись з його руки, гукнув Сивоок.

— Ого, міцний хлоп'яга! — подивувався медовар. — Вирвався, отже, й від них.

— Де Родим? — повторював своє Сивоок. — І втік, отже? Де ж блукав стільки?

— Де Родим? — Поховали Родима. — Як! — хлопець не міг осягнути всього жаху цього слова «поховали».

— Не так, як було колись. Звичай у нас був класти небіжчикові в могилу одіж, зброю, коштовності. Жертви приносили до вогнища, на якому спалювали вмерлих. А нова віра інакша. Християни ховають своїх голими та убогими, бо ж вони йдуть у царство небесне, де їх і зодягнуть, і нагодують, і напоять. Отак і Родима твого, який під хрестом побув, поховали без нічого, а все, що мав, роздали на хвалу божу та людський ужиток.

— Він згинув під хрестом, — заплакав Сивоок, і цим відразу скористався Ситник і знов чіпко вхопив хлопця за руку й поволік надвір до візка.

— Чи згинув, чи народився під хрестом — все християнин, — бурмотів він, — а раз ти бачив той хрест, то, отже, і ти християнин, матиму християнського роба, хвала богам давнім, і новим, і всім укупі.

Та хлопець, хоч і не чув бурмотіння Ситникового, а просто керований неусвідомленим прагненням до волі, знову крутнувся, щоб вирватися, а коли це не помогло, щосили штовхнув Ситника, аж той поточився і розкарячено сів на землю, в той час як Сивоок уже біг з обійстя.

— Та постривай, дурню! — гукнув навздогін йому Ситник. — Пропадеш же в лісі. Повезу тебе хоч нагодую. Хліба дам і м'яса. Будеш у мене за сина. Чуєш чи ні?

З усього Сивоок почув тільки два слова: «хліб» і «м'ясо». Вони нагадали йому те, що десь на світі є наїдки і є люди, що втішаються їдлом і питвом, тоді як дід Родим лежить у сирій землі, голий і убогий, а він сам никає зрозпачений, помираючи від голоду.

Хлопець став і подивився на Ситника. Чи не бреше?

— Ну, іди сюди, іди, — кликав той. т Сідай до мене, та поїдемо до села. Побачиш мою Величку. Вона теж втішиться. Така в мене донечка є маленька. Ну ж бо!

Сивоок поволі наблизився до візка, відкинув простягнену до нього Ситникову руку, сам заліз у луб'яний короб, сів так, щоб мати можливість щомиті зістрибнути і вдарити навтьок, Ситник смикнув за вожину, коняка поволі рушила, Родимове обійстя лишалося позаду, назавжди лишалося.

Але не згинув безслідно дикий норов Родимів. Упав він найгустішою барвою на чисту поверхню дитячої душі і довічно закріпився там, як невигубно позостаються краски на глині, обцілованій палючим вогнем.

Не всидів Сивоок довго на візку, зстрибнув, знову відбіг від Ситника, став — не приручений, упертий, свавільний.

— Де Родим? — закричав.

— Ну, сказав же, сказав, — зупиняючи коняку, витирав піт з обличчя Ситник. — Нема його, мертвий, погинув.

— Де він? — уперто допитувався хлопець. — Хочеш бачити могилу? Ну, коли ти такий, то...

Ситник прив'язав коняку, пішов розвальцем назад по дорозі, Сивоок посунув за ним, недовірливо тримаючись здалеку.

Нижче обійстя, де цілях робив вигин, на моріжку височів горбик недбало приляпаної лопатою землі, і з того кінця горбка, що був ближче до хижі, стриміла з землі дерев'яна подобизна того срібного хреста, що ним вимахував чорний зайда в ніч убивства Родима. Чому дід мав лежати під цим знаком його вбивства? Сивоок з розгону вдарив плечем у мертве дерево, намагаючись вивернути його з землі, щоб потім потоптати, затягти звідси світ за очі, спалити, пустити за водою — та будь-що!

Але хрест навіть не схитнувся. Зроблений з двох грубих дубових брусів, скріплених намертво хитрим дерев'яним замком, він був закопаний, певно, ще глибше, ніж прах небіжчика, і мав стояти при дорозі довго-предовго, щоб кожен, хто їхатиме, не минув його своїм поглядом і впокорився від споглядання чужої смерті.

І Сивоок, мовби відчуваючи, що віднині його життя теж значитиметься отакими хрестами і порятуватися від них він не зможе так само, як не може зіпхнути знаку Родимової смерті, в безсилій люті став бити кулачками по мертвому дереву, плакав, не витираючи сліз, і до цілковитого вичерпання сил бив, бив, бив.

Аж тут Ситник нарешті міг згребти малого і потягти до свого візка, одною рукою міцно тримаючи його, а другою витираючи бороду й вуса, що аж хлющали від поту. Пручатися Сивоок не мав сили.

Сивоок забув і про свій мимовільний перестрах, і про свою несвободу, і про зловісне рипіння воріт, і про незвичність обійстя, забув, завидівши, як полетіло їм назустріч щось зовсім небачене, як розсипало дзвінкий сміх, застрибало, заляскало в долоньки, загукало:

— Татко, татко!

Бігло просто до Ситника, вицілювало в його розкриті обійми тонке, довгоноге, в білій лляній сорочечці, з довгим у нестерпному сяйві волоссям, з очима великими і такими блакитними, що не підібрав би під них барву сам дід Родим.

— А таки приїхав твій батько, доню, — муркотів Ситник, спливаючи потом вдоволення і обіймаючи те дивне, вперше бачене Сивооком створіння, — та ще й привіз тобі... Ось глянь...

І він вигорнув з-поза себе Сивоока, а той, замість пручнутися, слухняно вийшов наперед і опинився віч-на-віч з тим чудом. 1 так вони дивилися одне на одного, а Ситник вдоволено посміювався, а потім, гукнувши щось на свого нещасного затурканого Тюху, почвалав собі до якоїсь з будівель, полишивши посеред двору малих.

— Ти хто? — спитав хрипло Сивоок, оговтавшись першим і за правом старшого, бо був на цілу голову вищий.

— Величка, — продзвеніло йому на відповідь. — А ти?

Він трохи подумав, чи годиться так ото відразу й розкриватися перед цією Величкою, але не втримався і сказав:

— Сивоок. — Чому так звешся? — поцікавилася Величка. — Не знаю. А ти чому?

— Бо я дівчина, а дівчина повинна зватися гарно. — А що таке дівчина? — поспитав Сивоок.

— Як то що? Я... Хіба ти не знав? — Не знав. — І ніколи не бачив дівчини? — Не бачив. — А кого ж ти бачив?

— Діда Родима. Та купців. Та ще Ситника. — Ситник — то мій тато. — А мені байдуже.

— Мій тато найкращий на світі. — Найкращий — дід Родим.

Це зацікавило дівчину. — А де він? — Нема. — То чому ж він найкращий, коли його нема?

— Був — його вбили. — Знаєш що? — сказала Величка, мабуть нічого не збагнувши з похмурої Сивоокової історії. — Хочеш, я покажу тобі мак?

— А нащо він мені? — недбало промовив Сивоок, хоч ні сном ні духом не відав, що то таке.

— Тато варить з ним меди, — пояснила дівчина, — найміцніші й найдорожчі. А я люблю, як він цвіте. Ти бачив, як цвіте мак?

— Я все бачив, — відважно збрехав Сивоок, насилу втримуючись від спокуси простягнути руку й помацати волосся у Велички: чи справжнє, живе, чи, може, зроблене з якихось заморських нитей, як ото в деяких купців виткані корзна, що сяють на сонці і навіть у сутінках?

Мак виявився червоним і пелюстки мав теж мовби несправжні, мовби витнуті з ніжної заморської тканини й почеплені до зеленого стебла.

— Я знаю ліпші квіти, — сказав Сивоок, — в найдальшій пущі, посеред червоних борів росте висока синя квітка. Завбільшки з тебе.

— А чому бори червоні? — спитала дівчина.

— Бо гілля там не видно, воно десь далеко-далеко вгорі, а видимі самі стовбури і кора на них від довголіття зчервоніла.

— А хіба може бути квітка така завбільшки, як я? — знов не повірила дівчина. — Хочеш — я принес



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-27; просмотров: 112; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.152.216.170 (0.092 с.)