ТЕМА 16. Навчальне аудіювання

«ЦІЛУЮ РУКИ, ЩО КРУТИЛИ ЖОРНА...»

Через століття пройшла ця давня, як і сама історія, оповідка: дома­шнє осідло тримається на двох хатніх кутах — печі й жорнах. Справді-бо. мудро підмічено. Адже піч і жорна не тільки годували, обігрівали, а й гуртували людей у родинну спілку.

З появою землеробства, а отже, і вирощування злакових, наш дале­кий предок утрадиційнив найпростіші знаряддя обробки зерна. Такою первинною формою були, зокрема, й жорна. Прилаштовані в глухому за­куткові хати, вони не мали спочинку жодної пори року. Ледь-ледь скра­пувало на одсвіт, а господар знімав покривало, засипав у темнувату гор-

 

ловину ще тепле, вигріте на черепі збіжжя і важкими порухами рук вво­див у дію плескуватий, мовби млинець, горішній камінь. Поскрипувала рукоятка, торохтіло зерно, і тонка цівка борошна точилася в дерев'яні ночовки...

Десь у припічку поблимував зі смоленим запахом посвіт, дзвякало нехитре начиння мисника — то господиня вже збиралася запалювати піч. Доки розгорялися дрова, вправні жіночі руки витрушували в полив'яник м'яке, мов перша пороша, борошно, щоб зготувати з нього затірку, пече­ню, духмяні підпалки та перепічки.

За батьками вмивалися натрудженим ранком діти, і на столі, опови­тому скатертиною, парував нехитрий селянський сніданок. Так з року в рік, зі століття в століття сусідили жорна і тепло печі. Нелегким почасти було людське життя, нерідко ледь-ледь стачало збіжжя, аби дотягти до нового врожаю. Доводилося іноді розбирати по деталях цей нехитрий механізм, щоб витрусити з припалих щілин залишки борошна бодай на полудник. Недарма народилася крилата приповідка: «І ступа, і жорна, і доля наша чорна».

За технологією, жорна не були якою особливою конструкцією. Два камені, влаштовані в коробці, та пристрій, за допомогою якого приводи­ли в дію горішній камінь.

За науковою технологією, жорна в Україні поділялися на два типи: відкритий та закритий. До першого належали пристрої, камені яких були частково або повністю відкритими, і борошно безпосередньо висипалося на підстелене рядно; закритий тип мав спеціальний жолобок, через який мливо «стікало» в ночви. Цей варіант відзначався досконалішою конс­трукцією.

Найскладнішими деталями, якщо можна так висловитися, були вла­сне камені. їх виготовляли з вапняку, оскільки він легше піддавався об­робці. Там, де бракувало цього матеріалу, людський досвід опрактиковував дерево. З твердої породи, переважно дуба, відрізали круглий кльоц, оковували металевою обичайкою і густо набивали залізних схапок. У ко­жній місцевості це знаряддя мало свої регіональні назви: на Харківщині — мельничка, Чернігівщині — млинок.

У давнину в кожній оселі діяв цей простий, але такий необхідний у господарстві механізм. Про його глибинне побутування свідчить, зокре­ма, і згадка в найдавнішому творі — «Повісті временних літ».

У процесі розвитку побутово-виробничої техніки постійно удоско­налювалися і борошнообробні пристрої. Людський досвід, господарські потреби змушували людей шукати нових, ефективніших засобів обробіт­ку збіжжя. Довелося певною мірою механізувати цей чисто ручний пристрій. На його основі з'явилися значно складніші й досконаліші механізми, зокрема млини, а згодом вітряки; техніку ручної праці переїси! на водяну та вітрову силу, що і зафіксувала народна мудрість: коло тщ піт втирають, а біля млина пісні співають.

Таким чином, у XIX столітті жорна в Україні вже були пережитковою формою. Ними послуговувалися лише в окремих випадках задовольняли незначні господарські потреби. За традицією в багатьох регіонах подруги нареченої для весільного короваю мали обов'язково змолотитипшеничне зерно лише жорнами.

Здавалося б, жорна назовсім відійшли в історію. Але згадаймо тяжке лихоліття Великої Вітчизняної. Вони знову з'явилися на людськиї обійстях. Майже по всій Україні торохтів цей нехитрий пристрій. Він був не лише знаряддям помолу, але й символом людської незнищенності. Представники рейху під загрозою смертної кари зобов'язували жителів на тимчасово окупованій території здавати гітлерівській владі жорна. У такий спосіб чужинці хотіли приректи на голодну смерть народних месників. Але з настанням сутінків люди затемнювали вікна, засвічували каганці, й повільно поскрипували кам'яні плескавці, перемелюючи не л зерно, а й людське лихоліття...

Пригадую, якось до редакції журналу «Народна творчість та етнографія» завітав колишній партизан. Він запропонував часопису матеріал про партизанський побут у тилу ворога. Серед іншого бувалий розповів і про те, як задовольняли свої господарські потреби партизани: «Жорна, — згадував він, — для нас були чи не найосновнішим п атрибутом: їх можна було легко транспортувати, улаштовувати будь-де помол, а при потребі і лагодити.

У партизанських загонах діяли спеціальні групи людей, які займалися продовольчим забезпеченням народних месників. Серед них майстри-мірошники. Завдяки їх умілим рукам жорна безперебійно працювали не лише в партизанських наметах та землянках, але і в селах і чому фашисти з таким завзяттям полювали за ручними млинами.

Нині жорна — то вже віддалена історія. Цей невід'ємний у давнину елемент людського співжиття можна побачити хіба що в музейних експозиціях. Не тільки жорна, а й пікна діжа нині стали рідкістю.

Нещодавно, перебуваючи в експедиційному відрядженні, я мав ш стя побачити діючі жорна.

В одному з найвіддаленіших сіл Рівненщини ми записували обрядові пісні. Місцева жителька, якій вже за сімдесят, присівши біля столу наспівувала давні веснянки, гаївки, щедрівки. Якось у перерві між записом я зупинився поглядом на глухому закуткові хати — прикриті доморобним полотном, стояли жорна. «Як це вони збереглися?» — запитав я у го­сподині.

Бабусині вуста всміхнулись: «Давно то було, коли партизани йшли у Карпати, лишили цей трофей. Він мені як пам'ятка».

— То, мо' для музею віддали б, — порадив я. «Приїздили, але я не віддала. Справа в тім, що вони і в господарстві не зайві. Ото сипну жменьку-другу збіжжя, крутну корбою — і є дерть».

У мудрій жіночій усмішці віддзеркалювалися хліборобська повага. до хліба, до одвічної праці.

Досвід потверджує: пам'ять про нетлінність людського генія не зга­сає на перехрестях історії. Тому символічно звучать рядки:

Цілую руки.

Що крутили жорна

У переддень космічної доби!

(866 слів, за В. Скуратівським)

Завдання

Варіант І

1. Жорна використовували для того, щоб зерно:

а) просушувати; б) молоти; в) відділити від полови.

2. Піч у хаті була символом:

а) багатства;

б) тепла і родинного затишку;

в) бідності.

3. Чому народилась приповідка «І ступа, і жорна, і доля наша чорна»?

а) було тяжко працювати на жорнах;

б) витрушували з припалих щілин залишки борошна, коли не вистачало зерна;

в) людей примушували працювати на жорнах.

4. За своєю будовою жорна поділялись на:

а) стічні і розбірні;

б) відкриті і закриті;

в) висипні і засипні.

5. Матеріалом для виготовлення жорен були:

а) пісок; б) вапняк; в) глина.

6. На зміну жорнам прийшли:

а) вітряки; б) ступи; в) діжі.

7. Чому в період війни люди знову повернулись до жорен?

а) легко транспортувати і швидко можна лагодити;

б) дешевий механізм переробки;в) при роботі не створює шуму.

8. Чому фашисти заставляли здавати жорна?

а) вивозили жорна до Німеччини;

б) жорна не повинні були діставатись партизанам;

в) здавали жорна у музей.

9. Чому бабуся не віддала жорна до музею?

а) бо були зламані;

б) використовувала в господарстві;

в) меле на жорнах зерно для односельців.

 

10. У жіночій усмішці віддзеркалювалась:

а) радість;

б) хліборобська повага до хліба;

в) мудрість.

11. У пікній діжі:

а) випікали хліб: б) розчиняли тісто; в) вимочували зерно.

12. У фразі «борошно точилось у ночви» слово «точилось» є:

а) епітетом; б) метафорою; в) порівнянням.

 

ТЕМА 17. Читання мовчки

ВИНО З ТРОЯНД

 

На неї задивлялися навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не мі­ряв очима з голови до п'ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других— неприхована хіть, а треті милувалися нею як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався тор­кнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордува­ла і ніколи не ганила, а тільки прохала, прощаючись:

— Не ходи до мене більше. Добре?

І в тернових очах було стільки благання, що ніхто не зважувався їй заперечувати. Минало в хлопців оп'яніння від краси, закохувалися вони в звичайних кирпатих і гостроносих дівчат, а Ольга ставала для них при­ємною згадкою.

Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульга­вому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи кача­ли. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.

Хлопці ставали трактористами і шоферами, йшли в льотчики і мо­ряки, а він і мріяти про це не міг. Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти.

До квітів принадився, відколи померла мати. В його садибі не росла ніяка городина, лише виноград, яблуні, вишні і квіти, квіти. І могила ма­тері з ранньої провесни аж до бабиного літа квітувала, мов клумба.

Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.

—Чи й мені ти подаруєш букет на весілля? — запитала якось Оль­
га, коли в саду трусили яблука.

Він мало не отерп від несподіванки, але мовив:

—Ти вибереш сама, які захочеш. — Потім він посміливішав і ска­
зав: — У мене їх дуже багато. І ще, коли захочеш, до твого весілля я
зроблю вино з пелюсток троянди.

—Вино з троянди? — здивувалася дівчина. — Таке й вигадаєш.

—Не віриш? — захвилювався він. — Те вино — як ніжність. Коли
прийдеш тю квіти, покуштуєш.

І він зашкутильгав до куреня, куди його кликав сторож.

Андрій чомусь вірив, що Ольга прийде по квіти. Він виглядав її ко­жен вечір. Його збентеженість помітили навіть сусідські хлопчаки, які щовечора щебетали на подвір'ї. Це були вірні Андрієві друзі і надійні охоронці його квітів та саду. Того, хто насмілювався зірвати без дозволь бодай гроно винограду чи квітку, піддавали безпощадному остракізмові Його цькували так настійливо і жорстоко, як це можуть робити лише діти.

Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він роз­повідав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зо­рями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, але й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в'януть лише тоді, коли в тій країні з'являється хоч одна нещаслива людина.

—Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в'януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто ро­сяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.

—А ви знаходили незаплакану квітку?

—Ні, я не знаходив, та, мабуть, і не знайду...

Висіло над ними добре і щире небо, і малюкам здавалося, що всіяне воно не зорями, а квітами і що посадив ті дивовижні квіти дядько Андрій.

Ольга прийшла в неділю зранку. Вона була така прекрасна, що від­разу якось похнюпились квіти, а господар відчув себе нікчемою і не знав, де подітися.

—Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щас­тя? — запитала вона в Андрія.

Язик у хлопця прикипів до піднебіння, очі застигли від подиву.

—Хто...Від кого ти чула про це?

—Я приходила до тебе вчора ввечері і слухала, що ти казав дітям.
Так то правда чи ні?

––Ні. То я сам вигадав. — Андрій заховав очі в кущ півоній.
Ольга зітхнула.

—Жаль, що я не вмію так гарно видумувати.

«Для чого тобі це? — дивувався хлопець. — 3 тебе досить тієї вро­ди, якою наділила мати. А в мене... Що я робитиму, коли зрадять мене ще й ті химерні вигадки?»

Перегодом вони сиділи в заплетеній хмелем і диким виноградом альтанці і смакували вино з троянд.

—Ти дуже гарний хлопець, Андрію, — мовила Ольга.

—Ти хотіла сказати, що я непогана людина? — перепитав.

—Я хотіла сказати те, що сказала, — засміялася Ольга і без усякого
зв'язку стала побиватися: — Мені багато кажуть, що я гарна і тому мене
люблять. Гадають, мені приємно від того. А хіба я винна, що я гарна? Хі­ба моя врода — це я?

Вона грайливо перекинула коси зі спини на груди.

—Я хочу, щоб хтось полюбив мене, а не мою красу, чорні брови та
рожеві щічки. — Вона помітила, що Андрій хоче вклинцювати своє сло­во, і заговорила ще швидше: — Що та краса? Вітри видублять шкіру, до­щі змиють рум'янець! Натягаєшся ящиків на токах, попогнеш спину на

буряках — де та й врода дінеться...

Вона замовкла, і Андрій не знав, що сказати.

—Ну, скажи, Андрію, коли висушить мене праця та негода, чи буду
любою для того, що спокусився красою?

—Не знаю, Ольго, — щиро зітхнув хлопець. — Не знаю, хто і
зміг не любити отаку!

—Я не весь вік такою буду, Андрію, — мовила сумно. — Так мені
можна нарвати квітів?

Андрій кивнув головою, і дівчина побрела в барвисте живе озеро. Вона ходила між квітами, а за нею ходили його закохані очі. Ольга прискіпливо обдивилася чи не кожну пелюстку і вернулася до альтанки з порожніми руками.

 

— Мені жаль рвати їх, — соромливо зізналася. — Вони такі гарні.
Краще я зайду іншим разом. Добре?

Він іде з нею до хвіртки і мовчить. Дівчина виходить на вулицю, і дивлячись у синій неспокій його очей, тихо каже:

—А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд...

(910 слів, за В. Симоні

Завдання

Варіант І

1. Усі захоплювалися:

а) розумом дівчини; б) красою дівчини;

в) очима дівчини; г) співом дівчини.

2. До Ольжиних воріт хлопці приходили:

а) боязко; б) сміливо; в) з квітами; г) з надіє

3. Дівчина ніким не гордувала, а тільки прохала, прощаючись:

а) «Приходь з квітами»; б) «Не ходи до мене більше»;

в) «Не гай зі мною даремно часу»; г) «Забудь про мене».

4. Хлопці закохувалися у звичайних дівчат, а Ольга ставала для н*
а) приємною згадкою; б) неприємною згадкою;
в) ідеалом кохання; г) недосяжною зіркою.

5. Ольга часто ловила погляд Андрія на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, а він вбачав у тому:

а) сподівання на взаємне кохання; б) повагу і ввічливість дів
в) образливу жалісливість; г) душевну доброту Ольги.

6. Андрій вдома розводив:

а) кроликів; б) голубів; в) городину; г) квіти.

7. Андрій дарував:

а) вірші дівчатам; б) букети нареченим;

в) вино з троянд; г) голубів на щастя.

8. Андрій запропонував Ользі до її весілля зробити:

а) красивий букет: б) вино з пелюсток троянд;

в) квітник у її дворі; г) красивий вінок з квітів.

9. Щовечора на Андріевому подвір'ї щебетали:

а) соловейки; б) різні пташки; в) діти; г) ластівки.

10. Андрій розповів дітям, що хто росяного ранку знайде незаплакану
квітку, той:

а) довго буде жити; б) буде дуже багатий;

в) буде дуже здоровий; г) буде дуже щасливий.

11. Ольга хотіла, щоб:

а) Андрій часто з нею спілкувався;

б) хтось полюбив її, а не її красу;

в) її суджений був красенем;

г) Андрій подарував усі квіти з саду.

12. Вислів «заховав очі в кущ півоній» означає:

а) втік; б) знепритомнів;

в) заплакав; г) засоромився.