Загальна характеристика законодавства 1917—1920 рр.

За короткий час існування та діяльності УЦР встигла створити власну оригінальну правову систему. Хоча майже в усіх галузях законодавства діяли старі, ще імперські акти та норми, до них вносилися суттєві доповнення та зміни. Найсуттєвіших успіхів досягнуто у конституційному праві. Це - чотири Універсали, які містили положення про державний устрій, державний лад та державне право, "Статут Генерального секретаріату" (16 липня 1917 p.), що визначив структуру, функції та повноваження виконавчої влади. Інші закони врегульовували відповідні аспекти державного будівництва:

- Закон "Про вибори до Установчих зборів УНР" (11-16 листопада 1917 p.);

- Закон "Про порядок видання законів" (8 грудня1917 р.) - надавав законодавчі функції ЦР, а розпорядчі Генеральному секретаріату;

- Закон "Про національно-персональну автономію" (9 січня 1918 р.) - передбачав створення національних союзів та національних кадастрів (списків);.

- Закон "Про громадянство УНР" (2 березня 1918 р.) - визнавав громадянами тих осіб, які народилися в Україні і постійно в ній проживали;

- Циркуляр МВС "Про основи політики УНР" (4 березня 1918 p.);

- Закон "Про державну символіку УНР" (12 березня 1918 р.) затверджував державний герб (тризуб Володимира Великого) та жовто-синій прапор;

- Закон "Про державну мову" (24 березня 1918 р.) такою визнавав українську мову;

- Конституція УНР (29 квітня 1918 р.) - увібрала в себе попередні конституційні акти зі змінами та доповненнями.

Цивільне право базувалося на X томі Зводу законів Російської імперії. Але у нормативних актах ЦР не використовувалося поняття "право володіння", а лише "порядкування" та "користування". Тобто приватна власність, особливо на землю, заперечувалася. Що ж до самого земельного права, то ЦР Третім універсалом скасувала приватну власність на землю, а Четвертим запропонувала передати землю тим, хто на ній працює без викупу, але й без права власності, а лише користування та розпоряджання. 18 січня 1918 р. вона ухвалила "Земельний закон", який підтвердив ці положення. У галузі фінансового права прийнято Закон "Про випуск державних кредитових білетів" (6 січня 1918 p.) у карбованцях, гривнях і шагах, Закон "Провипуск зобов'язань Державної скарбниці УНР" (13 квітня 1918 р.) та Закон "Про тимчасові розписки видатків УНР (11 квітня 1918 p.). Закон "Про восьмигодинний робочий день" (25 січня 1918 р.) став предтечою українського кодексу законів про працю, який у трудовому праві впровадив 48-годинний робочий тиждень, регламентував працю жінок, неповнолітніх, нічні, понаднормові роботи, працю на шкідливому виробництві, у святкові та неробочі дні.

Менш всього встигла зробити ЦР у кримінальному законодавстві, де в повному обсязі діяли норми царського Зводу законів (том 15), Кримінального уложення 1903 р. та Тюремного статуту. Третім універсалом в УНР скасовано смертну кару, спеціальними законами впроваджено амністію політичним в'язням та встановлено покарання учасникам війн і повстань проти УНР.

В цілому, з огляду на умови, законотворчий і законодавчий процес, очолений ЦР, можна вважати плідним і позитивним.

 

 

Третя фаза української державності – доба Директорії УНР – починається після усунення Павла Скоропадського. Ця доба була продовженням доби Української Центральної Ради УНР, тому своєю декларацією 26 грудня 1918 р.1 Директорія відновила закони УНР. Перед новим урядом постали важливі питання організації влади, військових сил, підтримання правопорядку і спокою в країні. Упродовж всього часу існування Директорія боролася з внутрішніми і зовнішніми ворогами. Особливо запекло велася збройна боротьба з більшовиками і денікінцями. Територія України час від часу переходили з рук однієї влади до рук іншої. Така ситуація викликала необхідність видання двох постанов: "Про анулювання на території України чинності всіх законів та декретів як так званого Совітського Українського, так і Совітського Російського Уряду, і про відновлення чинності законів УНР"2 від 17 травня 1920 р. і "Про анулювання на території України чинності всіх законів та декретів так званого Російського "Правительства Юга России" (Денікінського), і про відновлення чинності законів УНР"3 від 21 травня 1920 р., які передбачали, що з дня звільнення від ворога території України на ній відновлюється чинність всіх законів та декретів Української Народної Республіки. 4 жовтня 1921 р. було видано Закон "Про відновлення чинності судової влади УНР та надання напряму справам, що виникли у відповідних органах окупаційної влади"4, який передбачав, що у міру звільнення терену України від окупаційної влади мають відновлювати чинність органи судової влади УНР, а всі карні присуди, винесені за окупації, вважати недійсними і надсилати їх на перегляд судовими органами УНР.

Основні моменти розвитку кримінального права в цей період в Україні визначались завданнями, що стояли перед урядом Директо-рії, – збереження незалежності держави, забезпечення стабільної економічної ситуації, боротьба проти порушень громадського порядку злочинними елементами.

Кримінальне законодавство у своїй особливій частині в той час розвивалося виходячи насамперед з потреб посиленої боротьби з такими видами злочинів, як злочини проти держави (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади; шпигунство; пропаганда війни; бандитизм та ін.), злочини проти власності (крадіжка; грабіж; розбій; умисне знищення або пошкодження майна та ін.), господарські злочини (спекуляція; виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними та ін.), службові злочини, військові злочини.

Так, для посилення боротьби зі злочинами проти держави було видано постанову "Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку УНР"5, датовану 15 серпня 1919 р. Ця постанова, зокрема, передбачала, що особи, яких запідозрять у діяльності, що загрожує республіканському ладу і внутрішньому порядку, можуть бути затримані під арештом на певний строк. Строк арешту може бути продовжено в разі, якщо його не вистачило для докладного з'ясування справи. Після закінчення строку, зазначеного в постанові, арештований звільняється, а справа після докладного з'ясування зі всіма матеріалами через міністра внутрішніх справ вноситься до Особливої наради з міністрів внутрішніх справ, юстиції й військового, яка виносить рішення про закриття справи або про висилку винних у певну місцевість строком до одного року.

Як уже зазначалося, за часів Директорії точилася збройна боротьба за незалежність України. Особливо запекло ця боротьба велася з більшовиками. Тому нерідко більшовики засилали у стан українських військ або залишали на підконтрольній українцям території своїх агітаторів для розкладу військових частин і агітації серед населення. Така діяльність дуже шкодила поставленій перед українським військом меті. У зв'язку з цим Головний Командувач Військ УНР Симон Петлюра 12 жовтня 1920 р. видав наказ6, яким передбачалося, що представники як військової, так і цивільної влади в районі розташування армії повинні виявляти найбільшу енергію і вживати рішучих заходів до викриття злочинних елементів, ворожих Республіці та її владі. Заарештувавши затриманих, на всіх них негайно повинні були порушуватись справи, після чого винуваті, не гаючи часу, віддавались під Надзвичайний Суд. Усі вироки на засуджених одразу ж мали виконуватись.

У законодавстві Директорії є ще один дуже важливий акт про злочини проти держави. Це Закон "Про карну відповідальність за вчинки проти національного розвитку українського народу"7, який був виданий 22 жовтня 1920 р. Національний розвиток українського народу мав надзвичайно велике значення у справі державного будівництва УНР. Вороги це дуже добре розуміли і вживали різних заходів щодо припинення такого розвитку або чинили йому різні перешкоди. Цей закон якраз і мав на меті визнати подібні дії за протидержавні злочини і за їх вчинення більш-менш суворо покарати.

У цьому аспекті слід згадати і Закон "Про карну відпові-дальність за образу національної честі та достоїнства"8 від 24 січня 1919 р., який передбачав тюремне ув'язнення за образу словом, на письмі або вчинком як громадянина УНР, так і будь-якої народності УНР. Так само слід назвати і Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території Української Народної Республіки"9, виданий 28 лютого 1919 р.

Кримінально-правові норми доби Директорії були спрямовані також проти розкрадачів державної та громадської власності, злодіїв, хабарників, шахраїв та інших небезпечних злочинців. На охорону державної власності був спрямований Закон Ради Міністрів УНР "Про підвищення кари за недбайливу охорону, присвоєння, розтрату або знищення скарбового майна"10, датований 1920 роком.

На боротьбу з шахрайтвом було націлено Закон "Про шахрайство"11 від 18 липня 1919 р., який складався з витягів артикулів зі Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями, та із Уложення про покарання. Тут розрізнялося шахрайство, що не перевищувало суми у 300 крб., і таке, що сягало за 300 крб. Міра покарання за вчинення шахрайства підвищувалась відповідно до кількості скоєних неправомірних дій, а також у разі обтяжуючих обставин, які визначались у законі.

У цей же час в Україні виникло таке явище, як саботаж. Ознаки цього поняття тоді були майже зовсім не з'ясовані, і не існувало ніякої змоги точно й ясно визначити його межі. Тому

3 вересня 1919 р. у законодавчому порядку було розроблено законопроект "Про саботаж"12. Цей законопроект давав визначення поняття "саботаж", розрізняв простий і службовий саботаж, які, у свою чергу, розпізнавалися як саботаж, вчинений без попередньої згоди, і саботаж, вчинений за попередньою згодою. Міра покарання підвищувалась відповідно до обтяжуючих обставин, які зазначалися у законі.

Законодавці доби Директорії звернули увагу й на значне збільшення кількості службових злочинів. Без сумніву, це сталося з різних причин державного і громадського життя тогочасної України, під впливом яких українські урядовці, нехтуючи своїм службовим обов'язком, на перший план висунули особисту користь і здійснення своїх власних бажань і вимог. Найбільше цьому сприяло те, що в умовах тогочасного життя службові злочини могли лишитись не тільки безкарними, але й цілком невідомими. До того ж, покарання, яке визначали закони тієї пори, не було дуже суворе і не могло налякати у разі, коли наслідки вчинення злочину виявлялися дуже корисливі для винного. Для боротьби з такими злочинами було б доцільно, щоб державна влада підвищила міру покарання за цей вид злочинів як для винних урядовців, так і за співучасть у них з боку приватних осіб. І такий закон було розроблено і затверджено 31 жовтня 1920 р. Він мав назву "Про підвищення кар за деякі службові злочини та злочини, які передбачено атр. 294 ч. 1, 296 ч. 2, 298 і 303 Уложения про покарання"13.

Прихід до влади Директорії економічну ситуацію в країні не поліпшив, а, навпаки, вона стала ще важча, що викликало новий виток спекуляції. У зв'язку з цим законодавчий орган Директорії розробив і прийняв 26 січня 1919 р. Закон "Про спекуляцію"14. На відміну від попередніх законів, які регулювали боротьбу зі спекуляцією, цей закон давав законодавче визначення поняття "спекуляція". Покарання за спекуляцію призначалося відповідно до розміру незаконно отриманої вигоди. Крім того, передбачалась відповідальність за спекуляцію як промисел, за користування правом торгівлі без промислового свідоцтва, за складання умови на продаж або постачання предметів або матеріалів, або в переуступці права за такою умовою з метою одержання тільки різниці у ціні, а також за перевищення встановлених владою й оголошених до загального відома цін. У всіх випадках, крім основного покарання, могли бути призначені ще й додаткові. Також міністр внутрішніх справ за домовленістю з міністрами юстиції та торгу й промисловості мав право додати до призначеного покарання ще й заборону перебувати в деяких місцевостях України. Передбачалася законом і відповідальність за приготування та замах на спекуляцію, а також за співучасть у ній. Справи про спекуляцію повинні були провадитись у порядку публічного обвинувачення та у зв'язку з авральним станом у боротьбі зі спекуляцією передаватись до суду і розглядатись поза чергою у спішному порядку.

З метою припинення пияцтва серед козаків і старшин 31 липня 1919 р. було прийнято Закон "Про карну відповідальність за продаж або відпуск спиртних напоїв військовим"15, який значно посилював карну відповідальність громадян за вчинення таких протиправних дій.

Заслуговує на увагу законодавча діяльність у сфері військових злочинів. У той момент, коли український народ боровся за незалежність України, багато військових почало ухилятися від боротьби з ворогами, дезертирувати, вчинювати акти мародерства та інші кримінально-карні вчинки. Щоб запобігти цьому, 26 січня 1919 р. було видано Закон "Про Надзвичайні військові суди"16. Він передбачав створення Надзвичайних військових судів у місцевостях, оголошених перебувати на військовому стані або на стані облоги. Ці суди у своїй роботі керувалися існуючим на території УНР загальним та військовим кримінальним законодавством. Надзвичайні військові суди згідно з тяжкістю передбачених законом суспільно небезпечних діянь накладали два види покарання: а) кара на смерть і б) строчна або безстрочна каторга, або арештантські відділи, або строчна в'язниця усіх родів і грошова кара. 4 серпня 1920 р. був виданий Закон "Про деякі зміни закону 26 січня 1919 р. про Надзвичайні військові суди"17, в якому розрізнялось уже три види покарання: а) кара на смерть; б) строчна або безстрочна каторга і грошовий штраф; в) строчна в'язниця усіх родів. Крім того, 5 вересня 1920 р. був виданий Наказ Головного Командувача Війська УНР про нагадування всім командирам бригад і дивізій негайно створювати Надзвичайні військові суди у разі вчинення підлеглими їм військовослужбовцями перелічених у Законі "Про Надзвичайні військові суди" злочинів, особливо грабунків, убивств, зґвалтувань, крадіжок і розтрат майна чи грошей, а також тяжких порушень дисципліни18. Для посилення дисципліни у війську УНР 24 травня 1919 р. було запроваджено Дисциплінарний статут19, а 21 жовтня того ж року було видано Закон "Про підвищення військовим кари за дезерцію під час війни"20 та Закон "Про зміни і доповнення існуючих законів щодо кар за переховування дезертирів та за іншу допомогу їм"21, які так само відіграли важливу роль у розвитку законодавства про військові злочини.

Широко застосовувався у кримінальному законодавстві Дирек-торії такий кримінально-правовий інститут, як амністія. Уже 9 січня 1919 р. було видано два акти амністії – Закон "Про полегшення долі громадян, що їх покарано германськими та австро-угорськими військово-польовими судами"22 і Закон "Про амністію осіб, які вчинили на території України за час з 29 квітня до 14 грудня 1918 року включно злочини проти влади гетьмана України"23. 24 січня 1919 р. був виданий Закон "Про полегшення становища осіб, що заподіяли карні злочини"24, а 24 лютого того ж року вийшов Закон "Про амністію військовим"25, який передбачав поширення на військових дії попереднього закону про амністію. Далі був виданий Закон "Про амністію осіб, що заподіяли політичні і карні вчинки та про пільги"26, датований 15 листопада 1919 р. І нарешті, 24 березня 1921 р. був виданий ще один Закон "Про амністію"27.

Велика робота за часів Директорії була проведена щодо перегляду кримінальних кодексів. Цей перегляд розпочався ще восени 1920 року і мав на меті спроектувати всі зміни та доповнення, необхідні для пристосування цих кодексів до умов тогочасного життя в Україні, і перекласти їх українською для того, щоб міністерство юстиції мало змогу внести на розгляд законодавчого органу відповідний законопроект про надання в Україні чинності одному Статуту Карному замість трьох діючих карних кодексів, а саме Кримінального Уложення, Уложення про Покарання і Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями. У доповіді міністра юстиції від 29 березня 1921 р.28 зазначалося, що перегляд цих кодексів вже закінчено і майже половина статей, які мали складати Статут Карний, викладено українською. Згодом, а саме у доповіді 22 червня 1921 р.29 міністр повідомляє, що Уголовное Уложення, назване Статутом Карним, переглянуто і в нього внесено відповідні зміни і перекладено українською. Статут Карний містив 687 артикулів замість 1711. Уложення про Покарання і 181 артикул Статуту про Покарання. За словами міністра юстиції, ще лишалося розробити питання про покарання за вчинення страйків та надрукувати статут приблизно в 20 примірниках для внесення його на розгляд Ради Міністрів. На превеликий жаль, на виконання цих завдань у Директорії вже не було часу, і Статут Карний так і не був затверджений.

Таким чином, можна дійти висновку, що у нормативно-правових актах доби Директорії знайшли своє місце найважливіші принципи та основи кримінального права, спрямованого на захист державного і суспільного ладу, власності громадян від злочинних посягань та націленого на виховання громадян у дусі правопорядку і самодисципліни.

Кримінальне законодавство доби Директорії розвивалося досить жваво, адже саме життя вимагало впровадження нових правових норм, які б регламентували відносини у сфері кримінального права. Здебільшого в діючі закони вносилися тільки такі зміни і доповнення, які були необхідні для пристосування цих законів до умов тогочасного життя в Україні, вони не намагалися створити щось нове і здійснити реформи. Але це не означало, що проведена робота не вносила в кримінальне законодавство абсолютно нічого нового. Скажімо, взяти хоча б перегляд кримінального законодавства і приведення його до одного правового акта.

Насамкінець можна з впевненістю сказати, за доби Директорії проведено значну роботу щодо розвитку і вдосконалення кримінального законодавства. Поєднуючи роботу з працею законодавців доби Української Центральної Ради і доби Гетьманату, було зведено міцний і надійний підмурок для творення кримінального законодавства України.

 

44. Варшавський договір 1920 р.

 

Варша́вський договір — міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою в квітні 1920 р. польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.

Ця угода мала символічне значення для України. Не зважаючи на це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.

За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України.

Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками Петлюри – Винниченком, Грушевським та ін. Симонові Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком.

Пізніше, у жовтні 1920 року, по закінченні польсько-радянської війни, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.

 

На початку 1920р. Польщею була окупована велика частина західноукраїнських територій. У Польщі не було одностайності щодо питання Українськой Держави, партії та польське суспільство, розділялись в думках. Деякі були на стороні Росії, інші - на стороні України. Варшавський договір було підписано А. Лівицьким (голова Дипломатичної Місії УНР в Польщі) та Я. Домбським (та міністр закордонних справ Польщі).

Головними пунктами Варшавського договору були:

1) Польський уряд визнавав право Української Народної Республіки на незалежне існування на території в межах..., які будуть означені договорами УНР з сусідами; Польща визнавала Директорію та Головного Отамана С. Петлюру за найвищу владу УНР.

2) Кордони між УНР та Польщею встановлювалося вздовж р. Збруча, а далі - кордоном між Австро-Угорщиною та Росією; далі - східнім адміністративним кордоном Рівенського повіту на р. Прип'ять до її гирла. Докладний опис кордонів повинна зробити спеціяльна українсько-польська комісія.

3) Польський уряд зобов'язується не укладати жодних міжнародніх угод, шкідливих для УНР. Те саме зобов'язується УНР.

4) Укладається військова конвенція.

5) Угода залишається таємною і не може бути опублікована без згоди обох сторін. 7

6) Угода вступає в силу негайно по її підписанні.

Таким чином, Польща визнавала за Україною право на незалежність, але за це діставала Східню Галичину, Західню Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся. Згідно з військовою конвенцією 24 квітня 1920 року, Польща мала велику перевагу: воєнні дії мали відбуватися тільки під польським командуванням; економічне життя було підпорядковане Польщі; мала бути спільна валюта; залізниці - підпорядковані польському управлінню. Цей договір залишався таємним аж до 1926р.

Загалом Варшавський договір викликав велике обурення, особливо в Галичині, він перекреслював всю боротьбу Галичини за незалежність і повернув під владу Польщі. Як велике нещастя прийняли цей договір різні прошарки населення. Громадські діячі вважали, що подальша війна з більшовиками неможлива.

На основі військової конвенції, зв'язаної з Варшавським договором, у травні 1920 року почався спільний похід на Україну об'єднаних військ Польщі та УНР. Увесь шлях польської і української армій по Україні відзначався брутальністю поляків, реквізиціями та грабунками населення, 7-го травня 1920 року польсько-українська армія вступила до Києва: більшовики здали його без бою. З початку серпня Польща розпочала мирові переговори з Москвою. Тим часом большевицька армія наступала на захід - на Замостя-Варшаву, але наприкінці серпня наступ большевиків на Замостя відбито, а після того розгромлено їх під Варшавою. Ця перемога, яку називали поляки "Чудом над Вислою", врятувала Варшаву і була в значній мірі наслідком участи українських сил. Ця перемога дала можливість почати польсько-українським силам наступ на південному фронті. Та коли в боротьбі з більшовиками українська армія напружувала всі свої сили, Польща вела переговори з Москвою, 18-го жовтня 1920 року укладено перемир'я. Та Українська армія опинилася в дуже тяжкому становищі: її північний фронт був відкритий для радянської армії.

 

 

45. Ризький договір 1921 р.

Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 — 1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920.

Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Дмовський, радянську — К. Данішевський (Мінськ) і А. Йоффе (Рига); УРСР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ.

Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії В. Кедровський, представник уряду УНР С. Шелухин та делегація ЗУНР під проводом К. Левицького. Наслідком переговорів 12 жовтня 1920 був підписаний прелімінар мирового договору та досягнено порозуміння в справі перемир'я, яке вступило в силу 18 жовтня 1920.

Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів і умов, які регулювали різні економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між Росією, Білоруссю і Україною з одного боку, і Польщею — з другого, який залишав за Польщею приблизно 180000 км² на схід від Лінії Керзона. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусі, «згідно з принципом самовизначення народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони, а особливо не дозволяли на творення і перебування на своїй території організацій, які «присвоюють собі ролю уряду другої сторони або частини її території». РРФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національності.

Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а РРФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї і культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті колишньої Російської Імперії. Ризький мир формально набрав чинности після обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і був дійсний до 17 вересня 1939, коли його односторонньо анулював радянський уряд у зв'язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною армією.

 

Рижский мирный договор 1921

между РСФСР и УССР, с одной стороны, и Польшей — с другой, о прекращении войны и нормализации отношений; подписан 18 марта. В ходе советско-польской войны 1920 (См. Советско-польская война 1920), развязанной реакционными кругами Польши и империалистами Антанты (См. Антанта), правительство РСФСР неоднократно выступало с мирными предложениями. Однако польское правительство, подстрекаемое Антантой, стремясь выиграть время и использовать сложившуюся в первый период войны обстановку, выдвигало неприемлемые условия переговоров. Только 7 августа 1920 польское правительство сообщило о готовности начать переговоры, но приступило к ним 17 августа (в Минске), когда польские войска начали контрнаступление. Советская делегация, добиваясь скорейшего заключения мира, пошла на уступки и согласилась на отклонения от «Керзона линии» (См. Керзона линия) в пользу Польши. 12 октября 1920 в Риге были заключены предварительные условия мирного договора. 18 октября военные действия были прекращены. После 5-месячных переговоров был подписан Р. м. д., объявивший о прекращении войны. Советско-польская граница устанавливалась значительно восточнее «Керзона линии»; к Польше отходили западные земли Украины и Белоруссии. Обе стороны обязались уважать государственный суверенитет друг друга, взаимно отказывались от вмешательства во внутренние дела, от враждебной пропаганды, обязывались не допускать на своих территориях образования и пребывания организаций и групп, деятельность которых направлена против другой стороны. Польша обязывалась предоставить русским, украинцам и белорусам в Польше все права, обеспечивающие свободное развитие культуры, языка и выполнение религиозных обрядов; те же права предоставлялись полякам на территории РСФСР и Украины. Обе стороны взаимно отказывались от требования возмещения расходов и убытков, связанных с ведением войны. Каждая из сторон предоставляла гражданам другой стороны полную амнистию за политические преступления. РСФСР и УССР согласились возвратить Польше различные военные трофеи, все научные и культурные ценности, вывезенные с территории Польши начиная с 1 января 1772. Советская сторона, признавая роль польских земель в хозяйственной жизни бывшей Российской империи, обязалась уплатить Польше в годичный срок 30 млн. золотых руб. Польша освобождалась от ответственности за долги и иные обязательства бывшей Российской империи. Договор вступал в силу после его ратификации. Однако правительство буржуазной Польши не соблюдало условий Р. м. д. о прекращении враждебной деятельности против Советского государства и о равноправии русских, украинцев и белорусов, проживавших в Польше.

 

 

46. Український уряд в екзилі (20 – 90ті рр. ХХ ст.).

Уряд Української Народної Республіки в екзилі в 1920-1948 pp. — державний центр, який внаслідок більшовицької окупації УНР перебував спочатку частково (кінець 1919 року), а з кінця 1920 року цілком — поза межами УНР, на території Польщі в Тарнові (деякі установи в Ченстохові); згодом осередками державних установ та їх дії були Варшава, а також Париж і Прага.Зміст [сховати]

Правова база

Правовою основою уряду УНР були «Закон про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» і «Закон про Державну Народну Раду», затверджені 12 листопада 1920 Директорією в Україні. Ці акти, базуючись на законах Трудового конгресу України, передали Державній народній раді законодавчі функції та контроль над урядом УНР. Однак до скликання цієї Ради її функції було покладено на Раду Народних Міністрів, а голова Директорії виконував функції глави держави, затверджував закони, договори, призначення, представництво перед іноземними державами. Главу Директорії, на випадок неможливості виконувати обов'язки, заступала колегія, а в разі неможливості її скликати — голова Ради Народних Міністрів.

Законодавчий орган

В екзилі державний центр існував без законодавчого органу, тільки короткотривало 1921 року в Тарнові діяла Рада Республіки, представницький орган УНР у складі делегатів партій, проф. і культурних організацій. Тільки з 1948 створено Українську національну раду, як екзильний парламент.

Керівники

Головою Директорії (главою держави) до 25 травня 1926 був Симон Петлюра, згодом — Андрій Лівицький; у 1939 — 1940 рр. цю посаду займав В'ячеслав Прокопович. Виконавчим органом державного центру була Рада Народних Мініністрів УНР, яку очолювали Андрій Лівицький (1920 — 1921 і 1922 — 1926), Пилип Пилипчук (1921 — 1922), В'ячеслав Прокопович (1926 — 1939), Олександр Шульгин (1939 — 1940), по другій світовій війні Кость Паньківський (1945 — 1948). Під час другої світової війни уряд УНР не діяв, але Андрій Лівицький підписував різні звернення до німецького уряду як голова Директорії. Після закінчення війни реформовано склад уряду, до якого увійшли діячі деяких партій з Західної України й організованої громадськості з підрадянської України.

Внутрішня політика

Уряд УНР в екзилі діяв через різні міністерства й установи. На внутрішню відтінку через опозицію деяких партій до політики екзильного уряду УНР йому не вдалося створити координаційного політичного осередку, а державний центр часто трактовано як окрему партію («уенерівці»). Труднощі середовища УНР почалися з підписання Варшавського договору (справа Галичини), згодом дійшла орієнтація на Польщу (члени уряду вважали це за «орієнтацію на Західну Европу»). Критиковано також ставлення уряду УНР до боротьби українців під Польщею, Румунією і Чехо-Словаччиною, бо він толерував окупацію й обмежувався вимогами задоволення «потреб української меншості». Внутрішнім ресортом керували О. Саліковський, О. Лотоцький, після Другої Світової війни — М. Ветухів (1945 — 1948). Підпорою екзильного уряду УНР була Українська Радикально-Демократична Партія (колишні есефи), яка давала більшість членів уряду. УСДРП до уряду УНР не входила, але лояльно ставилася до нього. Натомість УПСР під проводом М. Шаповала була рішуче проти екзильного уряду УНР. Те саме робили й гетьманці (Український Союз Хліборобів-Державників) та націоналісти (ОУН). Постава політичних угруповань Галичини, насамперед УНДО, зазнала еволюції від неґування (через Варшавський договір) до своєрідного толерування і навіть співпраці в конкретних політично-громадянських акціях.

Зовнішня політика

Зовнішню діяльність здійснювали А. Ніковський, згодом О. Шульгин (до 1946). Спершу існували українські дипломатичні місії УНР в поодиноких країнах: К. Мацієвич — у Румунії, А. Лівицький — у Польщі, М. Словінський — у Чехо-Словаччині, Р. Смаль-Стоцький — у Німеччині, М. Василько — у Швейцарії, В. Мурський — у Туреччині, О. Шульгин — у Франції та ін. Остання проіснувала найдовше, інших було ліквідовано на початку 1920-х pоків. О. Шульгин, як голова місії УНР у Парижі, пізніше як міністр закордонних справ, утримував зв'язок з Ліґою Націй, протестуючи проти більшовистської окупації України і проти виступів радянської дипломатії чи проти терору та голоду в Україні. Деяку міжнародну діяльність виявляв уряд УНР через Українське Товариство для Ліґи Націй. Окремою ділянкою праці закордонної політики уряду УНР була організація співробітництва «підрадянських» народів — Прометейський рух, в якому, крім українців, брали участь представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану.

Військо

Спеціальну увагу уряд УНР звертав на військовий ресорт (який очолювали ген. М.Безручко, В.Петрів, В.Сальський, М.Омелянович-Павленко), керуючи вишколом військових кадрів та організацією колишніх комбатантів. Деяке число старшин УНР працювали як контрактові офіцери в польській армії. Для популяризації військової справи уряд УНР організував Українське Військово-Історичне Товариство, видавав журнал «Табор», «За Державність» та іншу літературу.

Культура

Громадсько-культурна діяльність екзильний уряд УНР налагоджував через співзвучні громадянські формації, що існували в різних країнах: Союз українських еміграційних організацій у Франції, Український центральний комітет у Польщі, Громадсько-допомоговий комітет укранських емігрантів у Румунії, Українське об'єднання в Чехо-Словаччині та ін., працю яких координувала Головна еміграційна рада (голова О.Шульгин). У Парижі 1926 року засновано Бібліотеку ім. С.Петлюри, яка зберігала архівні матеріали УНР.

1938 року уряд УНР заснував Українську могилянсько-мазепинську академію наук.

Заходами уряду УНР польський уряд заснував Український науковий інститут у Варшаві.

Неофіційним органом уряду УНР був тижневик «Тризуб» у Парижі (1925-1940).

Реформація і розформування

Після другої світової війни голова Директорії А.Лівицький вирішив реорганізувати уряд УНР. Для цього створено 1947 Українську національну раду як передпарламент державного центру УНР в екзилі, що мав продовжувати ідейно і леґально традиції УНР з міжвоєнного часу.

22 серпня 1992 Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку. Це означало, що українська незалежна держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки.

При цьому Україна відмовилася від територіальних претензій на Берестейщину, Мозирщину, Гомельщину (Республіка Білорусь); Білгородщину, Кубань, Ставропілля, Чорноморщину (Російська Федерація); Придністров'я (Республіка Молдова); Мармарощину (Республіка Румунія); Пряшівщину (Словацька Республіка); Перемишльщину, Холмщину, Підляшшя (Республіка Польща). Таким чином територія УНР-України зменшилась майже на 350 тис км² (з 950 тис до 603 тис км²).