Розділ I Криза Четвертої республіки Франції



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ I Криза Четвертої республіки Франції



Формування органів влади у визвольній Франції знаходилось під контролем двох найкрупніших організацій Супротиву – деголлівського французького комітету національного визволення і Національної ради супротиву. Вже 2 червня 1944 р. ФКНВ проголосив себе Тимчасовим урядом. Під його егідою в Алжирі почала діяти Консультативна асамблея, яка об’єднала представників більшості груп Супротиву на теренах самої Франції по мірі завершення військових дій влада переходила к департаментським комітетам національного визволення. Одержуючи підтримку загонів ФНС (Французьких внутрішніх сил) вони ліквідували фашистську адміністрацію, створювали народні трибунали та міліцію [22, c. 15].

Після визволення Парижу де Голль почав консолідувати державну владу. У відповідності з ордонансом Тимчасового уряду від 21 серпня 1944 р. призначені у департаменти префекти приступили до відтворення генеральних і муніципальних рад. У великих містах представниками Тимчасового уряду стали «комісари республіки». 28 серпня де Голль видав наказ про ліквідацію ФНС. 16 серпня були розпущені народні трибунали, 28 жовтня – міліція. У жовтні 1944 в Авіньоні були створені Генеральні штати – з’їзд комітетів національного визволення. Його делегати визнали верховну владу Тимчасового уряду при умові входження у його склад представників груп “внутрішнього Супротиву”, включаючи комуністів [4, c. 29].

Окрім першочергових змін по відновленню економічної і соціальної інфроструктури, завданням Тимчасвого уряду булла підготовка конституційно-правової реформи. Політична ситуація у країні залишалась надзвичайно складною. Війна розколола французьку націю [9, c. 25 ].

Більшість партій і рухів післявоєнної Франції опинолось неразривно звязано з традиціями Супротиву. Особливе місце серед них займали голлісти. Друга світова війна слугавала повштовхом для розквіту французького комуністичного руху. Комуністи були однією із провідних сил “внутрішнього” Супротиву. Популярність ФКП серед народних масс досягла неймовірного рівня. На початку 1945 р. чисельність ФКП складала 500 тис.осіб, у 1946 р. – близько 900 тис. осіб. Лідери ФКП Моріс Торез і Жак Дюпо виступали за демократизацію державного керування, широку антимонополістичну політику, проти колонізації та політики «атлантичної солідарності» [13, c. 100].

Достатньо міцними залишалися позиції соціалістичної партії. СФІО на чолі з Блюмом було готово до співпраці з ФКП. Проте із приходом у 1946 р. Молле на посаду секретаря СФІО посилилися антикомуністичні настрої. Нове керівництво СФІО виступило у підтримку принципу атлантичної солідарності, за збереження військово-політичного перебування на території колоній [4, c. 32].

Ще однією масовою політичною партією, тісно звязано із Супротивом, був Народно-республіканський рух (НРР). Організаційне ядро партії склали обєднання у 1944 р. некомуністичні групи Супротиву. НРР виступав за радикальне обновлення державного ладу Франції шляхом “революції закону”. Така позиція НРП дала неймовірну популярність, яка перевищувала у цей період навіть вплив ФКП [4, c. 33].

16 червня 1946 р., виступаючи на святкуванні двохрічного ювілею міста Байер Голль вперше сформував свій конституційний проект. Його основу склала ідея “сильної держави”, спроможної забезпечити “величність” Франції, національну незалежність і єдність. Де Голль жорстко критикував ідею партламентської республіки, вбачаючи в ній загрозу закріплення “режиму партій” і повній дезорганізації державного ладу [9, c. 26].

Цей проект було представлено Зібранню 29 вересня 1946 р. і отримав повну підтримку (400:106). Референдум по Конституції пройшов 13 жовтня 1946 р. “За”проголосувало 53,1 %, учасників. З 24 грудня 1946 р. конституція Четвертої республіки вступила в силу [10, c. 35].

Конституція 1946 р. проголошувала єдність і неделимість демократичної, світської й соціальної Республіки, конституірованої у виді Французького союзу, членами якого разом з європейськими територіями визнавались заморські департаменти і подмандатні території. Було збережено попередній варіант Преамбули, а також текст Декларації прав людини і громадянина. Найважливішим конституційним принципом стало проголошення “соціальної держави”, у якій права особистості переплітаються з “загальним благом” і обмежуються загальними інтересами.

Основним органом державної влади становився двохпалатний парламент, який складався з Національної асамблеї і Ради республіки. Національна ассамблея визнавалась єдиним законодавчим органом, який не міг нікому делегирувати свої законодавчі повноваження [13, c. 105].

Раду Республіки скаладали 320 депутатів, які обиралися на 6 років коммунами і департаментами на основі косвених виборів, з обновленням на 1/2 у три роки. Рада Республіки булла наділена лише радницькими фунціями в області законотворення та її рекомендації не були обовязковими для Національної асамблеї.

Конституція закрепила повноваження президента як голови держави, але обмежувала їх представницькими функціями. Президент обирався на 7 років Національною асемблеєю та Радою Республіки.

Конституція зберігала попередню судову систему і місцеве самокерування, підпорядковане суровому контролю зі сторони уряду. Для керівництва судами створювалися Вища рада магістратури, головою якої був президент. Рада займалася питаннями призначення і просування судей. Повноваження по зміненню і відміненні конституції не були предоставлені парламенту.У якості координуючих органів створювались також Зібрання Французького Союзу й Економічна рада [22, c. 45].

У квітні 1947р. де Голль офіційно заявив про створення Обєднання французького народу (РПФ) – політичної організації, яка виступала за відміну Конституції 1946 р., ліквідацію “режиму партій”, створення системи “організаційної демократії”, основаної на “загальному і свободному волевиявленню народу”, відновлення міжнародного статусу Франції. Де Голль особливо підкреслював, що РПФ не є політичною партією, орієнтованої на участі в парламентському житті [4, c. 37].

У результаті виборів, які прошли 17 червня 1951 р., 119 місць у парламенті отримали голлісти із РПФ. По загальній чисельності голосувавших “непримирима опозиція” отримала підтримку 48% виборців (за комуністів проголосувало більше 5 млн осіб, за голлістів – більше 4 млн).

Не дивлючись на опозиційне ставлення РПФ до уряду, у березні 1952 р. частина фракції РПФ уперше проголосувала за вотум довіри уряду. Не маючиможливостіповноїсвободизберегтипопередню тактику, де Голль у травні 1953 р. заявив про предоставлення повної свободи діям депутатам, обраних від РПФ. Але сама фракція перестала існувати. Поступово розпалась і партія. Вже у 1953 Ж. Шабан-Дельмас и Р. Фрей спробували обєднати залишки РПФ у “Національний центр соціальних республіканцев”. Але де Голль блокував цейпроцес, віддавши розпорядження про зупинення діяльності місцевих відділень РПФ. Сам він заявив о рішенні завершити політичну кар’єру [22, c. 57].

Невизначенність політичної ситуації змусило партіі правоцентриської коаліції шукати шляхи для зміцнення свого положення. На початку 1953 р. Було запропоновано проект конституційної реформи, який було реалізовано к грудню 1954р. У ході реформи суттєво змінені принципи взаємовідносин Національної асамблеї та уряду. Вотум довіри Уряду віднині виносився простою більшостю, а голова Ради міністрів отримала додаткові поноваження з розпуску нижньої палати. Уряд отримав право на обмежену законодавчу діяльність. Раді Республіки було надано право законодавчої ініціативи. Вводився спрощений порядок ізбрання президента. Усі ці міри були покликанні стабілізувати діяльність державних органів при відсутності стабільної парламентської більшості. Але їх ефективність виявилася невелика. Очевидною становилась необхідність розширення політичної бази режиму Четвертої республіки [4, c. 50] .

У січні 1956 р. відбулися чергові парламентські вибори, які принесли переконливу перемогу ФКП. При підтримці комуністів і соціальних республіканців вотум довіри вдалося отримати уряду Гі Молле, у склад якого увійшли соціалісти і ліві радикали. Коаліція Республіканського фронту стала реальністю. Уряд Гі Молле спробував реалізувати широку програму соціальних перетворень. Він визнав незалежність Тунісу і Марокко. Але Республіканський фронт не міг знайти опори у міцній парламентській більшості. Через деякий час загострились суперечливості й у самій керуючій коаліції. У жовтні 1956 р. на з’їзді партії радикалів Менденс-Франс виступив проти урядової політики втягування Франції у Суецьку кризу. У відповідь частина правих радикалів вийшла із складу партії і утворила угруповання «Республіканський центр». На початку 1957 р. розкол у лавах радикалів ще більше посилився на фоні дискусії о шляхах рішення алжирської проблеми. Менденс-Франс, який вийшов у знак протесту проти розв’язання чергової колоніальної війни із складу уряду, зазвав критику не тільки зі сторони правих радикалів, але й багатьох своїх прибічників, невдоволених руйнуванням Республіканського фронту. Менденс-Франса було відсторонено з посади віце-президента партії, й у знак протесту, він покинув його лави.

Уряд Гі Молле, отримавши від парламенту надзвичайні повноваження для рішення алжирської проблеми, не зуміло зашкодити наростанню внутріполітичної кризи. У травні 1957 р. Гі Молле був змушений піти у відставку. У парламенті розвернулися дебати о шляхах конституційної реформи. Становилось очевидним, що без корінної перебудови державного ладу неможливо не тільки вирішити болюче алжирське питання, але й перервати череду постійних урядових криз. Режим Четвертої республіки знаходився у стані глибокої конституційно-правової кризи [13, c.120].

Необхідність реформи державного ладу Франції деякою мірою визначався недоліками самої конституції 1946 р. Більшість її положень суперечили один одному, були складними для реалізації. Це стосувалося таких важливих питань, як формування уряду, голосування вотуму недовіри, розпуск парламенту. Деякі розділи так і не були реалізовані на практиці (наприклад, про Французький союз, про «місцеві колективи»). Але головною проблемою стали «іммобільність» державного курсу, спроби уникнути рішення найбільш гострих питань, боязнь «непопулярних заходів», постійна чехарда урядових кабінетів. За 12 років змінилося 22 кабінети. Причини такої нестабільності були незрозумілі навіть для громадян. Парламентське життя все у більшому ступені асоціювалось з «політичними іграми», без принциповим торгашеством і затьмаренням національних інтересів.

Провал спроб консолідувати владу шляхом введення мажоритарно-пропорційної виборчої системи та здійснення обмежених конституційних реформ 1953-1954 рр.. наочно продемонстрував, що суть кризи полягає не в недоліках конституційного механізму, а в особливостях політичного режиму. У Франції склалася парадоксальна ситуація, коли два найбільш впливових політичних рухи, що відображають інтереси та думку величезної частини виборців, виявилися відторгнуті від державної влади. Комуністи і голлісти, будучи непримиренними ідеологічними супротивниками, не прагнули створити консолідовану противагу урядовим коаліціям [22, c. 340].

Матеріальний збиток, нанесений Франції в роки війни, перевищив 1440 млрд франків. Людські втрати склали 1100 тис. чоловік. Більше 400 тис. осіб були вивезені для робіт у Німеччині. Постраждали 80 департаментів країни. Повністю або частково було зруйновано близько 50 тис. підприємств, знищено багато електростанцій, шахт, суднобудівних верфей. Паралізованою виявилася транспортна мережа. Франція втратила майже весь військовий і торговий флот. Не функціонувало 80% потужностей нафтопереробки. Зі 101 доменної печі в робочому стані знаходилися лише 7. Видобуток вугілля зменшилося в 4 рази. Обсяг промислової продукції склав 38%, сільськогосподарської - 60% від довоєнного рівня. повністю припинилася обробка 1400 тис. гектарів землі. Фінансова система виявилася підірваною. Інфляція досягла безпрецедентного рівня - вартість франка знизилася в порівнянні з довоєнною в 6 разів [13, c. 125].

Відновлення господарського комплексу стало одним з найважливіших напрямів діяльності Тимчасового уряду. Основу відновлювальних заходів склала широкомасштабна націоналізація підприємств вугільної, газової, авіаційної, автомобільної галузей. Усього в 1945-1947 рр.. у державну власність перейшло 20% французької промисловості. Під контроль держави також перейшли п'ять найбільших банків (включаючи центральне емісійне установа - Французький банк), ощадні каси, частина страхових компаній. Націоналізація проводилася переважно на компенсаційній основі, за винятком власників, звинувачених у колабораціонізмі. На націоналізованих підприємствах створилися адміністративні ради за участю працівників, централізовано вирішувалися питання збільшення заробітної плати, укладання трудових договорів, забезпечення житлом. Державне інвестування дозволило різко збільшити частку промисловості в загальній сумі виробничих капіталовкладень. У 1946-1950 рр.. цей показник зріс з 27% до 50% [13, c. 127].

Структурні перетворення в економіці вимагали стабілізації фінансової системи. Де Голль відкинув проект «монетарної» грошової реформи, запропонований міністром економіки Тимчасового уряду П. Мендес-Франсом і передбачав «заморожування» рівня заробітної плати і цін, блокування банківських рахунків і примусовий обмін банкнот. Така політика могла запобігти інфляційний вибух, але загрожувала знизити і рівень економічної активності. Восторжествувала точка зору міністра фінансів Р. Плевена, який пропонував випустити велику внутрішню позику і акумулювати в бюджеті накопичені в роки війни фінансові кошти корпорацій.

Незважаючи на політичні розбіжності в Тимчасовому уряді, вже до Навесні 1947 р. стабілізаційна програма принесла помітні результати. Був досягнутий довоєнний рівень промислового виробництва (в сільському господарстві - в 1950 р.). У 1949 р. був перевищений довоєнний рівень ВВП, скасована карткова система споживання. Тим не менш, перебувала при владій лівоцентристська коаліція, яка не відмовилася від активних методів державного регулювання. Ще в 1946 р. під керівництвом Жана Монне був створений Генеральний секретаріат з планування економіки, який займався складанням середньострокових планів-програм розвитку країни. Монне, що заклав концептуальні основи “французького планування”. Планування, на думку Монне, є свого роду економічною дипломатією, заснованої лише на переконанні та консенсусі. Таке індикативне, або рекомендаційне, планування розглядалося як органічне поєднання дирижизму та ринкової системи.

Перший з національних планів розвитку, розрахований на 1947-1953 рр.., було прийнято в 1947 р., який отримав назву «План оснащення і модернізації» або «План Монне». Основна увага в ньому приділялася радикальному оновленню виробничих потужностей націоналізованих підприємств, збільшення на цій основі промислового виробництва, розширення торгового обміну метрополії і заморських територій, підвищення продуктивності праці. Найважливішим завданням стало забезпечення фінансової стабільності. З осені 1947 р. міністр фінансів Р. Майер почав комплексну реформу фінансової системи, що ґрунтується на відмові від фіксованих цін, введення диференційованого механізму обчислення валютних курсів та обміну валют. У січні 1948 р. була проведена девальвація франка - його золотий вміст було знижено на 44% [22, c. 345].

Важливу роль у фінансовій стабілізації зіграло приєднання Франції до плану Маршалла. США протягом 1948-1951 рр.. надали Франції кредити, продовольство і обладнання на суму в 2,5 млрд дол, а до 1958 р. загальна американська допомога склала 12 млрд дол. Реалізація цієї програми була пов'язана з активним проникненням американського капіталу в економічний простір Франції. Французький уряд, відповідно до прийнятих зобов'язань, був зобов'язаний надавати США повну інформацію про виробничі показники галузей і окремих підприємств, структуру зовнішньоторговельного товарообігу. Така залежність викликала різку критику з боку багатьох політичних сил Франції. Проте саме американські ділові кола зіграли значну роль у раціоналізації структурних перетворень у французькій економіці, переорієнтації інвестиційної підтримки на радикальне технологічне переоснащення найбільш рентабельних виробництв [13, c. 126].

Наприкінці 40-х рр.. у Франції були здійснені важливі перетворення сфері трудових відносин. Відновлювалися 40-годинний робочий тиждень, оплачувані відпустки, вводилися підвищені розцінки оплати понаднормових робіт. Було гарантовано рівність в оплаті жіночого і чоловічого труда, розширена система державної допомоги безробітним. На всіх підприємствах і в установах, які налічували понад 50 працівників, створювалися «комітети підприємств», які складалися з представників адміністрації, робітників, інженерів і техніків. Помітно підвищилася номінальна заробітна плата і розміри пенсій. З 1950 р. було введено загальнонаціональний гарантований мінімум заробітної плати, змінюваний відповідно до динаміки прожиткового мінімуму. Пенсійний вік по старості та інвалідності встановлювався з 65 років. Була створена єдина державна система соціального страхування, яка розповсюджувалась на всіх позикових працівників, крім сільськогосподарських. Кошти для цієї системи складалися як з внесків трудящих (6% від заробітної плати), так і з відрахувань роботодавців (10% від фонду заробітної плати). Для поліпшення демографічної ситуації та стимулювання народжуваності вводилися посібники для батьків з дітьми. Почалося будівництво дешевого житла. Уряд надавало позики селянам, господарства яких постраждали від військових руйнувань, а також позики на обзаведення господарством для молодих селян [6, c. 150].

Другий план (1954-1957) - «План модернізації та оснащення в умовах стабільності» - був орієнтований на підвищення конкурентоспроможності французької промисловості, збільшення її наукоємності, підвищення якості продукції. Пріоритет було віддано вже приватному сектору. На основі спеціальних контрактів, укладених між урядом та фірмами, підприємці отримували кредити для закупівлі обладнання, податкові пільги під важливі проекти. Індикативне планування галузевого розвитку дозволяло об'єднати всі ці заходи в єдине русло і визначити загальнонаціональні темпи розвитку. Показники другого плану були навіть перевиконані. У середині 50-х рр.. обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень вже на 60%, причому найбільш стабільне зростання відзначалося у важкій індустрії. Почалася глибока структурна перебудова французької промисловості. Тотальний характер придбало оновлення промислового устаткування.

Велику роль у зміцненні інвестиційної бази промисловості зіграло зменшення вивезення капіталу за кордон. Після націоналізації провідних банків основним напрямком капіталовкладень стала національна економіка, а не іноземні позики. У результаті, якщо на початку XX століття експорт капіталу в 10 разів перевищував вкладення у французьку промисловість, то наприкінці 50-х рр.. капіталів вивозилося майже в шість разів менше, ніж інвестувати на внутрішньому ринку.

Зміна основного капіталу відбувалася переважно в галузях важкої індустрії та енергетичного комплексу. Сюди прямувало близько 90% всіх коштів, призначених на розвиток промисловості. З середини 50-х рр.. центр ваги перемістився на модернізацію хімічної промисловості, автомобілебудування, авіапромисловості. Поступово розгорталося виробництво в новітніх галузях - атомної, електронної, виробництві пластичних мас [13, c. 152].

До кінця 50-х рр.. склалася змішана модель економічного розвитку стала втрачати колишню ефективність. Збереження колишніх темпів розвитку державного сектора, що охоплював вже 36% всього національного майна, ставало все більш важким. Криза конституційного ладу підривала впорядкованість адміністративного управління, спадкоємність інвестиційної політики. У другій половині 50-х рр.. у Франції знову загострилася проблема інфляції. Склалася класична інфляційна спіраль, коли підвищення цін викликало зростання вартості життя, що вело до підвищення мінімального рівня заробітної плати, а це, в свою чергу, знову провокувало зростання цін. До 1957 р. ціни в середньому вже в 25 разів перевищили довоєнний рівень, а номінальна заробітна плата зросла за цей час в 21 разів [6, c. 154].

Коректив вимагала державна політика в галузі сільського господарства. Незважаючи на розгортання в 50-х рр.. технічного перевороту і хімізації в цій галузі, праця фермерів залишалася малорентабельною. Франція залишалася другим після США експортером сільськогосподарської продукції в світі, але перехід від дрібних парцелярної господарств до великого, механізованого виробництва, інтегрованого в національну систему агробізнесу, затягувався. На господарства сучасного типу припадало лише 25% оброблюваної землі. Приблизно у 80% селянських господарств трактори та інші машини використовувалися лише періодично, на основі короткострокової оренди.В умовах же налітаючої кризи режиму Четвертої республіки підприємницька активність стійко знижувалася [13, c. 153].

Таким чином, Франція після війни опинилися дуже у скрутному положені. Було повалено фашистський уряд Віші. І вже з червня 1944 р. – утворено Тимчасовий уряд. А вже 1946 р. утворена Четверта республіка, шляхом прийняттям конституції 1946 р. У цей час на політичну арену Франції вийшли дві головні політичні сили – комуністи (ФКП) та голлісти (ФКНВ), які протягом всього періоду існування Четвертої республіки протистояли як один одному, так і радикально налоштованим іншим існуючим партіям. Таке протистояння вилилося в конституційно-правову, політичну та економічну кризу. Не дивлячись на економічну допомогу США (план “Маршала”) й ті заходи, які проводили урядові кабінети республіки, країна поглибла все більше в економічну кризу: відбвувалася інфляція і девольвація франка, погіршувалося соціальне положення населення і т. д.; та в політичну кризу: недосконалість конституції 1946 р., невирішеність алжирської проблеми і т.п.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.232.55.103 (0.011 с.)