Основні форми кримінально-процесуального права на Русі

Староруське право не знало чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом, хоча деякі процесуальні дії (гоніння сліду, звід) могли застосовуватися тільки за кримінальними справами. У Київській Русі панував обвинувально-змагальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд виконував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у справах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу використовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.

В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «позивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство. Значна активність позивача в процесі виявлялася виявлялася також і під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду».

Сутність "заклича" визначена в статтях 32, 34 Пр. Пр. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власнику і сплатити штраф. Отже, "заклич" — це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Другим характерним, з точки зору активної ролі позивача, засобом розшуку відповідача був "звід". Він являв собою процедуру розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику.

Специфічною процесуальною формою досудової підготовки справи було гоніння сліду, тобто пошук злочинців за його слідами. Якщо слід приводив до житла конкретної особи, вважалося, що він і є злочинцем. Якщо слід приводив до сільської общини, відповідальність несла верв. Якщо слід загубився на великій дорозі, на цьому пошук припинявся. Судовими доказами були покази свідків, котрі поділялися на видоків (очевидці) і послухів (які чули про дану подію), ордалії (суди божі), тобто – випробування залізом і водою, а також присяга (рота), яка застосовувалася у випадках, коли інших доказів не було. Іноді мали доказове значення зовнішні ознаки і речові докази. Так, наявність синців була доказом побиття. При крадіжці істотне значення мало знайдення викраденого.

У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, куди входив і сам князь. Судові функції виконували й церковні органи (митрополіт, єпископи, ігумени). Існував також вотчинний суд – право феодала самому судити залежних від нього людей.

Систематизація українського права у XVIII ст.

У першій чверті XVIII ст. у процесі динамічного розвитку суспільно-політичного і правового життя України виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і кодифікації права України.

У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи суперечили одна одній, що створювало певні труднощі для їх застосування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Намагаючись оформити нові феодальні відносини, українські феодали висунули ідею складення кодифікації чинного права й оформили на те дозвіл від царського уряду. Уряд розраховуа, що кодифікація сприятиме зближенню української та російської правових систем та інкорпорації України у склад Російської імперії.

Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окремих інститутів та галузей права, наприклад створення «ручних книг» для судів. Під ручними книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації). Часто «ручні книги» включали коментарі вчених. «Ручні книги» називалися ще «керівними» книгами. Наприклад, «Порядок» — це одна з таких книг.

За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення кодифікаційну комісію для створення Зводу законів. У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали, але царським урядом він так і не був затвердженим. Важливими збірниками, які з’явивлися внаслідок кодифікаційних робіт на території України були:

· «Процес короткий прикладний 1734р.», складений при гетьманській канцелярії.

· «Суд і розправа в правах Малоросійських». Автор стояв на позиції створення судів з цивільних і кримінальних справ.

· «Книга-статут и прочне права Малороссийские» 1764р.

· «Екстракт малоросійських прав» 1767р. Матеріали з польських королівських грамот і гетьманських універсалів, витяги із судових статутів, литовських статутів і магдебурзького права.

· «Екстракт з указів, інст. настанов» 1786р.

 

Земельні відносини в УНР ті Українській державі П. Скоропадського: порівняльна характеристика.

31 січня 1918р. був ухвалений (розроблений, до речі українськими есерами) спеціальний земельний закон УЦР, який скасовував право приватної власності на землю, норма земельного володіння не повинна була перевищувати 25 десятин. Цей закон привів до конфліктів як у самій ЦР, так і в суспільстві. Так, польські поміщики Поділля та Волині вимагали відновлення поміщицького землеволодіння і навіть створювали власні загони, з допомогою яких прагнули повернути землю. На Лівобережній Україні поміщики і заможні селяни на зборах ухвалювали резолюції з вимогами скасувати земельний закон.

Протягом березня-квітня 1918р. у розпорядження земельних комітетів перейшла значна частина приватновласницьких земель, зокрема й плантації цукроварень. Водночас, німецьке командування, прагнучи вирішити у своїх інтересах, продовольче питання, вимагало засіяти с-г угіддя. Зволікання ЦР з розподілом землі, призвело до конфлікту з німецькою окупаційною владою. 6 квітня 1918р. німецький головнокомандувач Г.Ейхгорн без згоди УЦР видав наказ про засів полів і всупереч земельному законодавству УЦР повернув право розпоряджатися землею колишнім власникам, чим зводив нанівець результати діяльності земельних комітетів.

Грамотою Гетьмана від 29 квітня 1918р. було скасовано закон ЦР про норму земельного володіння у 25 десятин і конфіскацію земельних володінь. Домінантою реформацій Скоропадського в аграрній сфері стало відновлення приватної власності на землю, повернення її в товарний обіг. Земля поверталася її попереднім власникам, якщо вони того бажали, а селяни мали право на власність земель в будь-якому розмірі, але встановлювалася кримінальна відповідальність за погану обробку землі. У жовтні 1918 року було засновано Вищу Земельну Комісію, яку очолив сам П. Скоропадський. Проект земельної реформи було затверджено на початку листопада 1918 року. Усі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою за допомогою Державного Земельного Банку і розподілені між селянами не більше як по 25 десятин в одні руки. Тільки ті господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні або розводили цінні породи худоби, мали право одержати до 200 десятин землі. Міністерством земельних справ на місцях створювалися регіональні управління хліборобства та державного майна, а також губернські, повітові, волосні земельні, земельно-ліквідаційні та особливі комісії

 

 

БІЛЕТ 19