Предмет, методи пізнання іуп

БІЛЕТ 1

Предмет, методи пізнання іуп

Предметом науки історії держави і права України є історія виник­нення, становлення, розвитку різноманітних типів і форм держави і права, а також державно-правових інститутів і суспільно-політич­них систем, що функціонували на території України, в їхній істо­ричній конкретності та хронологічній послідовності.

Історія держави і права України є важливою складовою історії нашого народу, яка загальними і специфічними науковими метода­ми виявляє закономірності розвитку державотворчих процесів і правових систем. Саме тому історія держави і права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, дер­жавно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державного механізму, форм державної єдності, права.

Методи дослідження — способи пізнання конкретних історико- правових явищ історії держави і права України. З-поміж них вирізняють:

порівняльно-історичний метод, який дозволяє виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, що насе­ляли українські землі в різні історичні епохи;

метод правової аналогії, що найчастіше застосовується у разі, ко­ли відомості про певні явища не збереглись у первісній формі або є фрагментарними. Заповнити прогалини пізнання можна через зі­ставлення їх з іншими подібними фактами та подіями;

статистичний метод, який стає в пригоді для дослідження кіль­кісних сторін історичного процесу, коли для об'єкта пізнання ха­рактерні значні числові показники.

Історія держави і права України використовує також формально- логічний, системно-структурний та деякі інші методи наукового аналізу, які в комплексі допомагають глибше засвоїти дану навчаль­ну дисципліну.

Вислицький статут 1347

Перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі. Він регулював норми як публічного, так і приватного права. Статут визначав правові рамки для окремих ста­нів суспільства, насамперед для шляхти і духівництва. На обидва стани покладалися обов'язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволодіння. Якщо з якихось причин свя­щеник не міг її виконати, обов'язок військової служби дозволялося передати комусь із близьких родичів. Інакше земельне володіння відбиралося і поверталося до королівського земельного фонду.

За Вислицьким статутом шляхта зобов'язана була відбувати службу в межах країни. Її участь у військових операціях поза межами Польщі визнавалася справою добровільною, з окремою грошовою оплатою.Згодом Вислицький статут (Мала Польща) був об'єднаний з Петраківським статутом (Велика Польща) у загальний судебник, що дістав назву «Повний звід статутів Казимира III»;

Конституція УСРР 1919

14 березня 1919 року в Харкові на III з"їзді Рад була ухвалена Конституція УСРР, зміст якої перекликався із змістом Конституції Російської Федерації 1918 року.

У Конституції УСРР 1919 p., як і в Конституції РСФРР, визначалися основ­ні завдання диктатури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ла­ду до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів. УСРР проголошувалася державою „трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селян­ства". Влада трудящих мала здійснюватися через Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція вищих органів державної влади. Найви­щим органом проголошувався з'їзд Рад, а в період між з'їздами діяв ВУЦВК, який утворювався з'їздом і звітував перед ним. Повноваження Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не були чітко розмежовані. Кожен із центральних органів влади отримав право видавати закони, що суперечило азбуці демократії.

У травні 1919 р. законодавчими функціями була наділена і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи, а в міжсесійний період її повноваження покладалися на Президію. Остання мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і призупиняти їх чинність до остаточного вирішення найближчої сесії ВУЦВК. їй доручався розгляд клопо­тань про помилування та вирішення поточних управлінських питань. Керівницт­во окремими галузями управління покладалося на наркомати.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітни­чих, селянських та червоноармійських депутатів й обрані ними виконкоми, а та­кож губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.

БІЛЕТ 2

Скіфське царство, джерела та основні риси права

Велика Скіфія про­існувала впродовж ІІ-Ш ст. до н.е. Скіфські племена освоювали територію між Меотидою (Азовським морем) та Істрою (Дунаєм). Населення поділялося на дві великі групи: кочові племена, до яких належали скіфи-кочівники та царські скіфи а також осілі племена — скіфи-землероби та скіфи-орачі. Кінець VI — поч.У ст. до н.е. ознаменував утворення Скіфської держави, яка досягла свого найвищого розквіту за часів царя Атея у IV ст. до н.е. Велика Скіфія занепадає і В степовому Криму утворюється нова держава— Мала Скіфія із центром у місті Неаполі

Таким чином, Мала Скіфія проіснувала до III ст. доки не була остаточно інищена готами. Державний устрій. За формою правління Скіфське царство відносять до монархії на чолі зі спадковим царем.

Основним джерелом права Скіфського царства було звичаєве право, яке так і не набуло писемної форми. Паралельно існували правові норми, встановле­ні царською владою.Угоди з царем роксоланів Тасієм та царицею Боспору Гіпепірією свідчать про існування у скіфів ще одного джерела права — міжнародних договорів.

Серед злочинів найбезпечнішими вважалися злочини проти царя, тобто за­мах на його життя, вбивство правителя, непокора царському розпорядженню тощо. Такого роду протиправні діяння каралися смертною карою. Тривалий час у скіфів зберігалася кровна помста.

Шлюбно-сімейні відносини базувалися на принципах патріархату (зверхно­сті батька). Дозволялося багатоженство. Привілейоване становища серед жінок займала старша дружина. Вдова померлого переходила як річ у спадок до стар­шого брата. Батьківський будинок разом із господарством успадковував молод­ший син.

2.Вартський статут 1420—1423 pp.

Являв собою збірник норм старого звичайового польського права і був написаний мовою латинською

Головну увагу в ньому при­ділено шлюбно-сімейному, спадковому та опікунському праву. В окремих статтях йшлося про обсяги судової компетенції сіль­ських старост.

 

БІЛЕТ 3

Статут Ласького 1506 як акт інкорпорації польського права.

В ньому коронний канцлер Я. Ласький зібрав найважливіші статути та конституції і який пізніше вважався фундам. зведенням польс. земс. права. Радомський Сейм уповноважив Яна Ласького зібрати всі давні закони, привілеї та статути Польського королівства. Ця кодифікація завершилася в 1506 р., і повне зібрання дістало назву Статуту Ласького. У цьому кодексі, крім документів з польського права, зустрічаються деякі тексти з права німецького. Ухвали польського Сейму, що поступово видавалися, доповнювали Статут Ласького.

 

БІЛЕТ 5

Види покарань.

Серед основних видів покарання виділялися:

· смертна кара включала в себе четвертування живого злочинця або його мертвого тіла; спалення на вогнищі; повішення; заливання в горло розпеченого заліза;

· калічницькі покарання — відрізання вуха, носа, язика або інших частин тіла за принципом таліону (“рівне за рівне”);

· ганебні покарання. До них відносилися побиття канчуками біля ганебного

· стовпа, випалення знака злодія на лобі злочинця;

· позбавлення волі. Вирок виконувався у формі арешту або ув’язнення. Як правило, арешт здійснювався в наземній тюрмі на строк від кількох днів до 2 років. Ув’язнювалися особи, здебільшого засуджені до смертної кари.

· позбавлення честі.

· конфіскація майна;

· головщина;

· інші штрафи за завдані тілесні пошкодження, як спосіб відшкодування збитків;

· дисциплінарні покарання для військових, що включали в себе приковування до гармати, позбавлення права займати військові посади.

 

БІЛЕТ 19

БІЛЕТ 20

1. "Устави на волоки" 1557 р.: структура та зміст

«Устава на волоки» 1557 — правовий документ, затверджений 1.4.1557 польським королем, великим князем литовським Сигізмундом II Августом про проведення аграрної та фінансово-податкової реформи на території Великого князівства Литовського. Містив 49 артикулів. 20.10.1557 за розпорядженням короля до деяких артикулів були внесені зміни, доповнення і поправки. Реформу провели у великокнязівських володіннях у Литві, Білорусі та частково в Україні — у Кременецькому повіті, Ратненському і Ковельському староствах на Волині.

За «У.на в.» всі земельні володіння великого князя вимірювалися і ділилися на однакові ділянки — волоки (дорівнювали прибл. від 16,8 до 21,8 га в залежності від місцевості), що стали єдиною одиницею оподаткування. Найкращі орні землі відводилися під великокнязівські фільварки, решта розподілялася між селянами. «Волочна поміра» проводилася з розрахунку, щоб одній волоці фільваркової землі відповідало сім селянських волок. Кожне тяглове селянське господарство (окремий двір — дим, який відбував панщину) отримувало у користування одну волоку, яка розмежовувалася на три смуги (трипільна система) кожна по 11 морґів (7,12 га). Деякі селяни орендували землю у сусідніх селах, бідніші родини брали волоку на 2 або 3 дворища. Крім цього, селяни отримували по одному морґу землі під городи, які не обкладалися податком.

«У. на в.» збільшувала податки та повинності селян. Розмір податку (натурою та грошима) встановлювався у залежності від родючості ґрунту. Всі землі поділялись на добрий ґрунт, середній ґрунт, поганий ґрунт і дуже поганий — пісковий, болотистий тощо. Селяни, які отримували наділи в лісовій зоні, звільнялися від сплати податків терміном до 10 років. Розмір земельної ділянки, сума податків і повинності залежали від станової приналежності особи. Путні бояри і особи, які перебували на службі у великого князя (конюхи, стрільці, осочники), отримували по дві волоки. Путні бояри платили земельний податок і звільнялися від виконання військової та ін. повинностей. Служилі люди не платили податку за волоки, надані великим князем. Крім сплати податків за отримані земельні наділи, всі дорослі члени селянського господарства повинні були відпрацювати 2 дні на тиждень у фільварку

2. «Зібрання малоросійських прав» 1807р. ­– перший проект цивільного кодексу України.

"Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. являє собою перший проект цивільного кодексу Украї­ни. Цей збірник, як і більшість попередніх, офіцій-ного затвердження не дістав.

У XVIII ст. здійснювалися неодноразові спроби систематизувати російське і, в тому числі українське, законодавство.
У 1801 р. Олександр І заснував чергову, десяту комісію на чо­лі з П. В. Завадовським.Групу систематиза­торів права очолили: на Правобережжі — А. Р. Повстанський, на Лівобережжі — Ф. І. Давидович. Загальне керівництво кодифікаційними роботами в імперії з 1804 по 1808 рр. здійснював М. Сперанський.
Збірник складався з трьох частин, викла­дених у п'яти книжках. Частини поділені на розділи (всього 42), а розділи – на параграфи (всього 1377).
Перша частина викладена в одній книжці під назвою «Cобрание Малороссийских прав касательно лиц по данным от присудствия коммисии оглавлениям». У цій час­тині викладені правові норми, що визначали право-здатність і дієздат­ність особи, порядок взяття шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей. Наприклад, неповнолітніми вва-жались: жінки – до досягнення ними 13 річного віку, чоловіки – до 18 років. Жінка, яка досягла 13 років може вступити в шлюб.
Друга частина збірника мала назву " Выписка из прав в Малороссии употребляемых, учиненная по руководству на II-е отде­ление о деяниях". Право­ві норми систематизовані в таких розділах: "Про дії взагалі", Про дії особистості", "Про договори", "Про дії недозволені". До цієї частини додано список цін на майно. Зміст другої частини свідчить про те, що тут викладені норми зобов'язального права, в тому числі з питань, що стосуються осуднос-ті, виявлення волі, договорів та зобов'язань, що з них випливають.

Третя частина "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. складала­ся з трьох книг.У цій частині вміщені правові норми, що регулювали майнові від-носини: про володіння і власність, способи набуття права власності, про спадщину, земельне і оброчне право, про давність.
Джерелами "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. були: третій Ли-товський статут, "Саксонське Зерцало", право Хелмінське, право Магдебур-зьке, "Порядок прав цивільних". У двадцяти випадках посилання відсутні. Але у вступі зазначено, що ці параграфи розроблені на підставі звичаїв.
У цілому в зібранні, його додатках і поясненнях систематизовані правові норми, що визначали основні риси цивільного і сімейно-шлюбного права та права спадщини.

БІЛЕТ 21

I Литовський статут 1529

Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської держави були статути. Упродовж 60 років литовський уряд тричі здійснював кодифіка­цію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529 р. («Ста­рий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»), їхня структурна та зміс­това подібність дала підстави деяким дослідникам говорити про статути як про три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Проте більшість учених схиляється до думки, що то були різні пам'ятки права.

Ініціатива видання І Литовського статуту належала шляхті, пред­ставники якої на сеймі 1514 р. подали великому князеві литовсько­му прохання «дарувати» писані закони, в яких знайшли би відобра­ження їхні права і привілеї.

І Литовський статут (згодом він дістане назву «Старий»), ухвале­ний на сеймі 29 вересні 1529 p., складався з 13 розділів і 264 арти­кулів. У перших трьох розділах було зібрано, в основному, норми державного права та принципові положення інших галузей права, в четвертому та п'ятому — шлюбно-сімейне та спадкове, в шостому — процесуальне, в сьомому — кримінальне, у восьмому — земельне, в дев'ятому — лісове та мисливське, в десятому — цивільне, в одинад­цятому, дванадцятому і тринадцятому — кримінальне та процесу­альне право.

У 30—40-х роках XVI ст. у Великому князівстві Литовському ста­лися значні соціально-політичні зміни. Зміцнилося економічне та правове становище шляхетства. Значну частину шляхти не задоволь­няв Литовський статут 1529 р. Тому починаючи з 1544 р. шляхта на кожному сеймі наполегливо вимагала внести в її інтересах зміни до нього. Впродовж 20 років великий князь та магнати відхиляли напо­легливі прохання шляхти. Але у роки Лівонської війни їм довелося піти на створення спеціальної комісії для перегляду цього документа.

БІЛЕТ 22

II Литовський статут 1569

Найважливішою пам'яткою права Литовсько-Руської держави були статути. Упродовж 60 років литовський уряд тричі здійснював кодифіка­цію права, результатом якої стали три Литовські статути: 1529 р. («Ста­рий»), 1566 р. («Волинський») і 1588 р. («Новий»), їхня структурна та зміс­това подібність дала підстави деяким дослідникам говорити про статути як про три послідовні редакції однієї й тієї ж пам'ятки. Проте більшість учених схиляється до думки, що то були різні пам'ятки права.

З метою розроблення проекту II Литовського статуту 1551 р. було створено комісію з 10 осіб (п'ятеро католиків і п'ятеро православних), до складу якої увійшли «радники маршалкові, урядники земські, хо­рунжі та інші особи роду шляхетського, доктор прав чужоземних». Проект було затверджено на засіданні сейму 1554 p., а чинності статут набув із 1566 р. Він законодавчо оформив панування шляхти в су­спільно-політичному житті Великого князівства Литовського".

Другий Литовський статут 1566 р. поділявся на 14 розділів і 367 ар­тикулів. Розділ перший, другий, третій регулювали норми державного права, розділ четвертий було присвячено судоустрою, розділи з п'ято­го по десятий — приватному праву, нарешті, розділи з одинадцятого по чотирнадцятий регулювали кримінальне та процесуальне право.

 

БІЛЕТ 23

1. Статут Великого князівства Литовського 1588 року, названий Третім містив 488 артикулів, розбитих на 14 розділів. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брац- лавщину, Київщину, Волинь через приєднання цих територій 1569 р. до польської корони. Тут зберігав чинність II Литовський статут

Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

 

2. Кримінальне право в українських губерніях 19 ст

Норми кримінального права України дру­гої половини XIX ст. регулювалися т. XV Зводу законів Російської імперії та «Уложенням про покарання кримінальні та виправні» 1846 р. з редакціями 1866 і 1885 pp.

З-поміж злочинів виділялися:

— злочини проти віри, до яких відносили: блюзнірство⁽Зневажання чого-небудь святого, високого⁾, єресь, пе­рехід православного до іншої віри, безчинство в церкві тощо. Не­рідко за здійснення цього виду злочину передбачалося заслання на поселення до Сибіру;

— злочини проти держави. Замах чи навіть намір позбавити влади царя або здійснити насильницькі дії проти членів імператорської родини передбачали смертну кару з позбавленням усіх прав стану. Розповсюдження письмової чи друкованої літератури з метою під­няти бунт тягнули за собою каторжні роботи на строк від 8 до 10 ро­ків, а для осіб, не звільнених від тілесних покарань, додатково при­значалися 50—60 ударів батогом і клейнування;

— злочини проти порядку управління.: організований виступ робітників проти власника чи управителя підприємства; повстання кріпаків проти поміщиків. Обидва склади прирівнювалися до злочину проти влади і передбачали покарання у вигляді смертної кари. Будь-яка непокора кріпака своєму панові чи скарга на нього могла закінчитися для непокірного 50 ударами різок;

— злочинами проти особи вважалися різні вбивства, тілесні ушкод­ження, образа честі, дуель, погрози тощо. Серед особливо небезпеч­них виділялися: вбивство батьків чи одного з них; священика під час здійснення служби; групове вбивство; вбивство з корисливою ме­тою тощо. Для винних у їх здійсненні передбачалися каторжні робо­ти на строк від 15 до 20 років, а також позбавлення всіх прав стану;

— майнові злочини. Насильницьке заволодіння нерухомим май­ном, здійснене озброєними людьми, каралося засланням до Сибіру. Винні за вчинення розбійного нападу, пограбування мали відпові­дати каторжними роботами на різноманітні терміни або довічно.

Система покарань була надзвичайно складною. Покарання поділя­лися на дві частини: кримінальні й виправні. До перших належали:

— позбавлення усіх прав стану в поєднанні зі смертною карою або з висланням на каторжні роботи до Сибіру чи Кавказу. Позбавлення всіх прав стану означало втрату всіх привілеїв, пов'язаних із належ­ністю особи до певного стану, припинення шлюбних відносин, втрату права власності, яке переходило до спадкоємців, позбавлен­ня батьківських прав;

— клеймування засуджених до каторжних робіт;

— тілесні покарання для осіб, від них не звільнених.

До виправних покарань належали:

— догана;

— штрафи;

— арешт;

— ув'язнення;

— передання на службу до виправних арештантських рот тощо.

Як бачимо, система покарань була надзвичайно жорстокою і ви­бірковою для привілейованих верств суспільства. Так, дворяни, свя­щеники, купці, поміщики звільнялися від тілесних покарань. Лише новою редакцією «Утюження про покарання кримінальні та виправ­ні» тілесні покарання було скасовано, за винятком селян, рішення щодо яких ухвалив волосний суд.

 

БІЛЕТ 24

1. Судебник Казимира Ягелончика 1468 — збірник норм права 15 ст., складений за великого князя литовського Казимира IV Ягеллончика. В оригіналі мав загальноприйняту для тогочасних правових пам'яток назву "Лист". Інша назва - "Судебник" Складався зі вступу і 28 артикулів (статей), в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного, кримінального і процесуального права.

Судебник 1468 встановлював порядок захисту маєткових прав, визначав порядок досудового провадження і судового розгляду кримінальних та земельних справ, окреслював види покарань. Згідно з С. кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. У ст. 2-8 йдеться про крадіжку і співучасть, у ст. 13-19- про покарання за крадіжку відповідно до розмірів і обтяжуючих обставин. Ст. 9-10 визначають компетенцію державного суду над княжими селянами, а ст. 11-12- компетенцію державних судів над панськими селянами у випадку, коли пани не виконують своїх обов'язків як судді.

Судебник 1468 розрізняв 3 види крадіжок:

§ дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 рубля),

§ середні - більше вартості 1/2 коня,

§ великі крадіжки - вартість вкраденого становить вартість одного коня.

За дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та велику-смертна кара через повішання. Крім крадіжки, С. називає такі види злочинів, як розбій, грабунок (ст. 22), чаклунство (ст. 19). Слідчі дії проводив сам потерпілий (т.зв. "право сліду"). Злочини, пов'язані з самовільною порубкою лісу, розбої, грабунки були підвідомчі королю. Провадити слідство міг воєвода (мав право застосовувати до підозрюваних запобіжний захід -утримання у в'язниці). Ст. 19 допускає застосування тортур щодо осіб звинувачених у крадіжці та чаклунстві. С. містить таке поняття, як співучасть. Співучасниками найчастіше виступали близькі родичі - дружина, діти. Співучасники несли солідарну відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань - смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі.

БІЛЕТ 26

III Універсал УЦР

Третій Універсал з'явився після жовтневого перевороту в Петрограді 7 ли­стопада 1917 року. Основними його положеннями були:

1. Проголошувалося створення Української Народної Республіки у складі майбутньої Російської Федерації.

2. До скликання Українських Установчих зборів Центральна Рада переби­рала на себе повноваження законодавчого характеру. Генеральний секретаріат ставав урядом України;

3. Скасування приватної власності на землю та її передача всьому трудово­му народу;

4. Запровадження 8-годинного робочого дня та державного контролю над виробництвом;

5. Негайний початок мирних переговорів та укладення справедливого миру між воюючими країнами;

6. Скасування смертної кари та оголошення амністії політичним в'язням;

7. Розширення прав місцевого самоврядування;

8. Забезпечення політичних прав і свобод громадян УНР;

9. Надання національним меншинам національно-персональної автономії.

БІЛЕТ 27

Зобов’язальне право у ВКЛ.

Договори у Великому Литовському князівстві укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї із сторін та засвідчував дієздатність контрагента.

Загалом зобов'язальні відносини не отримали значного поширення. В умо­вах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися договори міни і дарування. З розвитком грошових відносин набуває по­ширення договір купівлі-продажу рухомого майна. Нерухоме майно здебіль­шого здавалося в оренду або передавалося у заставу. Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення виконання зобов'язань. У разі передачі маєтків у заставне володіння з ними відходили і рухомі речі, зокрема, знаряддя праці, особи, які працювали чи проживали на території маєтностей. Передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й дер­жавні посади.

Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор з моменту закінчен­ня терміну ставав її власником.

Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Нас­лідком невикупу речі в зазначений термін ставав її продаж з дозволу суду. Якщо виручені кошти були більшими за борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майна заставника.

Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У тако­му разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя.

 

БІЛЕТ 1

Предмет, методи пізнання іуп

Предметом науки історії держави і права України є історія виник­нення, становлення, розвитку різноманітних типів і форм держави і права, а також державно-правових інститутів і суспільно-політич­них систем, що функціонували на території України, в їхній істо­ричній конкретності та хронологічній послідовності.

Історія держави і права України є важливою складовою історії нашого народу, яка загальними і специфічними науковими метода­ми виявляє закономірності розвитку державотворчих процесів і правових систем. Саме тому історія держави і права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, дер­жавно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державного механізму, форм державної єдності, права.

Методи дослідження — способи пізнання конкретних історико- правових явищ історії держави і права України. З-поміж них вирізняють:

порівняльно-історичний метод, який дозволяє виявити загальні закономірності розвитку держави і права у різних народів, що насе­ляли українські землі в різні історичні епохи;

метод правової аналогії, що найчастіше застосовується у разі, ко­ли відомості про певні явища не збереглись у первісній формі або є фрагментарними. Заповнити прогалини пізнання можна через зі­ставлення їх з іншими подібними фактами та подіями;

статистичний метод, який стає в пригоді для дослідження кіль­кісних сторін історичного процесу, коли для об'єкта пізнання ха­рактерні значні числові показники.

Історія держави і права України використовує також формально- логічний, системно-структурний та деякі інші методи наукового аналізу, які в комплексі допомагають глибше засвоїти дану навчаль­ну дисципліну.

Вислицький статут 1347

Перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі. Він регулював норми як публічного, так і приватного права. Статут визначав правові рамки для окремих ста­нів суспільства, насамперед для шляхти і духівництва. На обидва стани покладалися обов'язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволодіння. Якщо з якихось причин свя­щеник не міг її виконати, обов'язок військової служби дозволялося передати комусь із близьких родичів. Інакше земельне володіння відбиралося і поверталося до королівського земельного фонду.

За Вислицьким статутом шляхта зобов'язана була відбувати службу в межах країни. Її участь у військових операціях поза межами Польщі визнавалася справою добровільною, з окремою грошовою оплатою.Згодом Вислицький статут (Мала Польща) був об'єднаний з Петраківським статутом (Велика Польща) у загальний судебник, що дістав назву «Повний звід статутів Казимира III»;

Конституція УСРР 1919

14 березня 1919 року в Харкові на III з"їзді Рад була ухвалена Конституція УСРР, зміст якої перекликався із змістом Конституції Російської Федерації 1918 року.

У Конституції УСРР 1919 p., як і в Конституції РСФРР, визначалися основ­ні завдання диктатури пролетаріату — здійснення переходу від буржуазного ла­ду до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів. УСРР проголошувалася державою „трудящих і експлуатованих мас пролетаріату та найбіднішого селян­ства". Влада трудящих мала здійснюватися через Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів.

Визначалися структура і компетенція вищих органів державної влади. Найви­щим органом проголошувався з'їзд Рад, а в період між з'їздами діяв ВУЦВК, який утворювався з'їздом і звітував перед ним. Повноваження Всеукраїнських з'їздів Рад, ВУЦВК і Раднаркому не були чітко розмежовані. Кожен із центральних органів влади отримав право видавати закони, що суперечило азбуці демократії.

У травні 1919 р. законодавчими функціями була наділена і Президія ВУЦВК. На початку 1920 р. ВУЦВК перейшов до сесійного порядку роботи, а в міжсесійний період її повноваження покладалися на Президію. Остання мала право затверджувати постанови Раднаркому УСРР і призупиняти їх чинність до остаточного вирішення найближчої сесії ВУЦВК. їй доручався розгляд клопо­тань про помилування та вирішення поточних управлінських питань. Керівницт­во окремими галузями управління покладалося на наркомати.

Конституція визначила також структуру, компетенцію та порядок утворення місцевих органів влади. Такими на місцях були міські та сільські Ради робітни­чих, селянських та червоноармійських депутатів й обрані ними виконкоми, а та­кож губернські, повітові та волосні з'їзди Рад та їх виконкоми.

БІЛЕТ 2