Причини і шляхи створення ЦБ

Створення центральних банків відбувалося двома шляхами.

Перший шлях, його можна назвати еволюційним, — це поступове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центральний банк. Становище емісійного банку в ролі центрального банку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегували певні повноваження (функції).

Завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особливого призначення емісійного банку як банку, що відповідає за стабільність національної валюти і за стійкість банківської системи. Еволюційний шлях створення центрального банку є характерним для країн, у яких на початок XX ст. уже існували емісійні банки (Велика Британія, Франція).

Другий шлях — це створення центрального банку на основі спеціального закону, який установлює особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування.

Цей шлях є характерним насамперед для розвинутих країн, у яких з тих чи інших причин не існувало єдиного емісійного банку.

У сучасних умовах головною ланкою банківської системи країни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено — Банк Японії, Банк Італії, ураховуючи йо-го ключову роль у банківській системі країни.

У другій половині XX ст. та на початку XXI ст., які характеризуються глобалізацією грошових ринків, діяльність центральних банків швидко розвивається у напрямі її інтернаціоналізації:

• посилюється співробітництво центральних банків на міждержавному рівні;

• активізується співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями;

• створюються наднаціональні центральні банки.

77.Що таке грошово-кредитна політика? Яке її місце в економічній по­літиці держави?

Грошово-кредитна політика - комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на до­сягнення заздалегідь визначених суспільних цілей, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк. Грошово-кредитна політика зводиться до економічного регулювання через механізми зміни пропозиції грошей та їх ціни на грошовому ринку. По­зитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.

Об'єктами, на які спрямовуються регулятивні заходи моне­тарної політики, є такі змінні грошового ринку: —пропозиція (маса) грошей; —ставка процента; —валютний курс;—швидкість обігу грошей та інші фінансові змінні.

В Україні головним суб'єк­том грошово-кредитної політики є Національний банк. Крім ньо­го, у виробленні грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки — Міністерство фі­нансів, Міністерство економіки, безпосередньо уряд, Верховна Рада. Органи виконавчої та законодавчої влади визначають основ­ні макроекономічні показники, які слугують орієнтирами для фо­рмування цілей грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний та торговельний баланси, рі­вень зайнятості та ін.).

Проте вирішальна роль у розробленні та реалізації грошово-кредитної політики належить Національному банку, оскільки він несе відповідальність перед суспільством за стан монетарної сфери.Цільова спрямованість грошово-кредитної політики. Для з'ясування ролі грошово-кредитної політики в ринковій економіці важливе значення має усвідомлення завдань, які ставляться монетарними властями і вирішуються монетарними методами. Ці завдання заведено називати цілями грошово-кредитної політики. Вони поді­ляються на три групи: стратегічні, проміжні й поточні (тактичні).

78.Що таке стратегічні, проміжні і тактичні цілі грошово-кредитної по­літики? Як вони пов'язані між собою?

Стратегічними звичайно є цілі, що визначені як ключові в загальноекономічній політиці держави. Ними можуть бути зрос­тання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, зба­лансування платіжного балансу. Кожна з цих цілей настільки ва­жлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізувати їх усі чи більшу їх частину. Проміжні цілі монетарної політики полягають у таких змінах певних економічних процесів, які сприятимуть досягненню стратегічних цілей. Оскільки в ринкових умовах економічне зростан­ня, зайнятість, динаміка цін, стан платіжного балансу та інші ма­кроекономічні показники визначаються передусім станом ринко­вої кон'юнктури, проміжними цілями монетарної політики є зміна останнього в напрямі, який визначається стратегічною ціл­лю. Між двома наведеними визначеннями проміжних цілей немає принципової різниці: друге з них лише конкретизує перше. Але оскільки друге визначення певною мірою охоплює тактичні цілі й ускладнює розрізнення проміжних і тактичних цілей, доцільно скористатися узагальненим визначенням проміжних цілей. Тактичні цілі — це оперативні завдання банківської системи щодо регулювання ключових економічних змінних, передусім грошової маси, процентної ставки та валютного курсу, для дося­гнення проміжних цілей. Стосовно кожного з цих показників може ставитися одне з трьох завдань: зростання, стабілізація. зниження. Конкретний напрям руху економічної змінної визнача­ється проміжною ціллю монетарної політики та характером пока­зника.Залежно від вибраних тактичних цілей визначаються інструме­нти грошово-кредитної політики. Вибір їх є прерогативою цент­рального банку.

79. Охарактеризуйте всі інструменти грошово-кредитної політики, які застосовують центральні банки. Усі інструменти можна поділити на дві групи:

—інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;

—інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, ре­гулювання норми обов'язкових резервів, облікова політика, ре­фінансування комерційних банків, регулювання курсу національ­ної валюти.

До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установ­лення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

Сутність операцій на відкритому ринку полягає у тому, що, купуючи цінні папери на ринку, центральний банк додатково спрямовує в оборот відповідну суму грошей І цим збільшує спо­чатку банківські резерви, а потім і загальну масу грошей за інших незмінних умов. Продаючи цінні папери зі свого портфеля, він вилучає на від­повідну суму банківські резерви, а згодом зменшується і загальна маса грошей в обороті. У результаті цих операцій відповідно збільшується чи зменшується пропозиція грошей на ринку, що впливає в кінцевому підсумку на кон'юнктуру товарних ринків.

Регулювання норми обов'язкових резервів — високо потужний інструмент впливу на пропозицію грошей, що має невідворотну і негайну дію. Механізм цього інструменту полягає в тому, що цен­тральний банк установлює для всіх банків та інших депозитних установ норму обов’язкового зберігання залучених коштів на ко­респондентських рахунках без права їх використання і без виплати процентів по них. Збільшуючи норму обов'язкового резервування, центральний банк негайно скорочує обсяг надлишкових резервів банків, зменшує їх кредитну спроможність, знижує рівень мульти­плікації депозитів. Відповідно зменшується загальний обсяг про­позиції грошей. Процентна політика. Механізм його полягає в тому, що центральний банк установлює ставки процентів за по­зичками, які він надає комерційним банкам у порядку їх рефінан­сування. Для України найбільш типовою процентною ставкою центрального банку є облікова ставка НБУ.

Рефінансування комерційних банків — інструмент, що за­стосовується в тісному поєднанні з процентною політикою. Крім зміни облікової ставки, центральний банк може регулювати по­пит на свої позички з боку комерційних банків зміною інших умов надання цих позичок — зміною їх асортименту, обмежен­ням цільового призначення, лімітуванням обсягів окремих пози­чок та встановленням процентних ставок по кожній з них тощо. Такими заходами центральний банк може більш чітко і цілеспря­мовано впливати на зміну банківських резервів, а отже, і на про­позицію грошей.

Регулювання курсу національної валюти — інструмент дуже чіткої, оперативної і потужної дії. За характером впливу на масу грошей він нагадує операції на відкритому ринку.

80.Охарактеризуйте зміст регулювання банківської діяльності. В умовах ринкової економіки банки зазнають на собі вплив багатьох установ, організацій, органів, які здійснюють наддержа­вне, асоціативне і державне регулювання діяльності банків.

До органів наддержавного регулювання зазвичай відносять такі організації, як Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, FATF та інші світові організації, які висувають свої вимоги до діяльності банків для отримання країною членства в цих органі­заціях чи отримання допомоги від них.

До органів асоціативного регулювання (саморегулювання) відносять різні асоціації, спілки. Основне завдання цих органів — забезпечити безпосередню участь банківського співтовариства у формуванні сприятливого правового поля для ефективного фун­кціонування банківського сектору.

До органів державного регулювання, які впливають на діяль­ність банків, можна віднести податкові органи, органи фінансо­вого моніторингу, антимонопольні органи та безліч інших орга­нів державного управління, які вимагають від банків дотримання чинного законодавства, вирішуючи при цьому власні специфічні завдання залежно від цільового призначення кожного з цих орга­нів. Слід також підкреслити, що банківський сектор не є виключ­ним об'єктом їх впливу.

Банківські регулятивно-наглядові органи. їх завдання — за­безпечувати регулювання діяльності виключно банків, до того ж пруденційне регулювання, тобто таке, яке, з одного боку, не об­межує самостійності банків у підтриманні фінансової стійкості, а з іншого — передбачає певні вимоги до них, спрямовані на мінімі­зацію банківських ризиків, на забезпечення стабільного та надій­ного їх функціонування.

Під регулюванням діяльності банків розуміють насамперед створення відповідної правової бази, що регламентує функціону­вання банків, тобто створення таких норм, правил поведінки бан­ків, котрі сприяють підтриманню стабільності як кожного окре­мого банку, так і всієї банківської системи. Важливою і специфіч­ною складовою регулювання банківської діяльності є банківсь­кий нагляд. Згідно з принципами Базельського комітету з банків­ського регулювання та нагляду система ефективного банківсько­го нагляду має включати такі елементи:

• ліцензування банківської діяльності;

• пруденційні норми та вимоги до банків;

• методи постійного банківського нагляду;

• вимоги до інформації, яку банки подають про свою діяль­ність регулятивно-наглядовим органам;

• офіційні повноваження інспекторів, що перевіряють банки.

Процес нагляду за банками включає різні методи, у тому числі і методи контролю, такі як інспекційні перевірки банків на місцях і дистанційний (безвиїзний) моніторинг банків на підставі аналізу банківської звітності. У сучасних умовах відбувається перехід до ризик-орієнтованого банківського нагляду, який передбачає концентрацію нагляду на таких аспектах, як оцінка систем управлін­ня ризиками і внутрішнього контролю в банках.

81.У чому полягають основні повноваження банківський регулятивно-наглядових органів. Основні повноваження банківських регулятивно-наглядових органів:

1)розроблення й ухвалення положень, що базуються на чин­ному законодавстві та регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

2)відповідальність за надання банківських ліцензій;

3)застосування превентивних й протекційних заходів, спря­мованих на забезпечення стабільного функціонування банківсь­кої системи.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

• вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризиковості;

• вимоги щодо ліквідної позиції банків;

• вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків;

• обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, інвестиції в акції).

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існу­ючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла­тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належать:

• рефінансування комерційних банків центральним банком;

• створення і забезпечення функціонування системи гаранту­вання банківських депозитів;

• вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення банками активних операцій;

4)застосування до банків певних коригувальних заходів і за­ходів примусового впливу з метою поліпшення їх діяльності, на­приклад накладання на банки штрафних санкцій, призначення тимчасової адміністрації для управління банком, ініціювання ре­організації банку тощо.