Семінарського заняття з історії України

Завідувач кафедри С та ГД

О.М.Шерман

“___” _________ 2012 р.

План

Семінарського заняття з історії України

Тема № 8.2

„Радянсько-німецька війна: нацистська окупація і рух Опору.

Визволення України”.

 

План

1. Місце України у планах нацистів.

2. Встановлення нацистського окупаційного режиму.

3. Радянський партизанський рух на окупованій території України.

4. Збройна боротьба ОУН-УПА в 1941-1944 роках.

5. Визволення України.

Рекомендовані теми рефератів

1. Причини невдач Червоної армії в перші тижні війни.

2. Режим воєнного стану в СРСР та дії органів НКВС.

3. Роман Шухевич (Тарас Чупринка) – керівник УПА.

4. Польське питання в стратегії УПА.

5. Український колабораціонізм в роки Другої світової війни.

6. Сидір Ковпак та рейд “від Путивля до Карпат”.

7. Битва за Дніпро.

 

Тези відповіді

1. Місце України у планах нацистів.

Ще напередодні Першої світової війни “сталевий король” Німеччини Август Тіссен зазначав: “Росія повинна віддати нам прибалтійські провінції, частину Польщі та Донецький басейн з Одесою, Кримом, Приазов’ям”. Поразка Німеччини у Першій світовій війні позбавила її завоювань, але думка про реванш, світове панування ніколи не полишала реакційні кола. Особливо ця тенденція посилилась з приходом до влади в Німеччині Гітлера та нацистської партії. Було створено два спеціальні бюро під керівництвом Розенберґа та Ріббентропа, які займались вивченням та плануванням українського питання.

До липня 1941 р. спостерігалась невизначеність нацистської верхівки у ставленні до майбутнього України. Ще у липні 1940 р. А. Гітлер заявляв про можливість перетворення України на буферну державу, згодом говорив про німецькі адміністративні округи на її території. Лише перед початком війни з СРСР він схилився до думки про необхідність повної колонізації України. Думку фюрера поділяли його найближчі соратники з середовища нацистської верхівки (Борман, Гімлер, Герінг та ін.).

Група впливових німецьких генералів та військових на чолі з міністром окупованих земель на Сході А. Розенберґом схилялись до розчленування СРСР і створення напівсуверенних держав із забезпеченням впливів Німеччини на їх політику й економіку. Фактично мова йшла про майбутню незалежну Україну під протекторатом Німеччини. У пам’ятці Розенберґа про майбутню окупацію Німеччиною Радянського Союзу від 2 квітня 1941 р. говорилося: “Дане державне утворення мало стати не тільки матеріальною базою, але й плацдармом для подальшої агресії”.

Третю впливову точку зору у ставленні до майбутніх окупованих східних території висловлювала частина верхівки вермахту (збройних сил Німеччини). Вона пропонували зберегти на руїнах СРСР “єдину та неподільну Росію” як майбутнього союзника Німеччини.

Але з початком війни проти Радянського Союзу над політичними розрахунками почали домінувати економічні інтереси Третього райху. Гітлерівський план “Ост” передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний придаток для Третього райху. Територія України розглядалась як життєвий простір для колонізації “арійської раси” – чистокровних германців. Місцеве населення: українці, росіяни, євреї підлягали витісненню чи, навіть, фізичному знищенню. У розроблених з наказу фюрера принципах німецької політики на Сході (1942 р.) зазначалось: ”Ми завоювали неосяжні території на Сході щоб закріпитись тут на тисячоліття. Конкретно це означає: після перемоги німецької зброї на просторах від Карпат до Волги має розквітнути нова арійська імперія… Програма перебудови світу такого грандіозного розмаху вимагатиме не лише гігантських фізичних зусиль, а насамперед – граничної твердості духу. Саме тому не міністерським чиновникам, а білявим бестіям із чорного корпусу СС фюрер довірив створення передумов великого переселення нордичної раси – вивільнення життєвого простору. Отож найвищим обов’язком кожного з нас на Сході віднині буде масове знелюднення завойованих територій. Ви повинні убивати якомога більше й ефективніше винищувати тутешніх унтерменшів!”.

2. Нацисти та їх союзники захопивши територію України дотримались формули усіх завойовників: “розділяй і володарюй”. Вони поділили українські землі на чотири частини з різним державним та адміністративним підпорядкуванням. Закарпаття ще з 1939 р. залишалося у складі Угорщини. Території Чернівецької та Ізмаїльської областей загарбав союзник Німеччини – Румунія. Одещину, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії об’єднали в губернаторство “Трансністрія”. Таким чином, в складі Румунського Королівства опинилось три “українські” губернаторства: “Бессарабія”, “Буковина” і “Трансністрія”.

Західноукраїнські землі – Львівська, Дрогобицька, Станіславська та Тернопільська області, на правах окремого округу під назвою “Галичина”, включено до генерал-губернаторства, що охоплювало польські та українські землі з центром у Кракові. Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас, територія Криму, як прифронтові райони, знаходились під владою військового командування. На інших окупованих територіях УРСР створювався райхскомісаріат “Україна” з центром у Рівно. На пост райхскомісара України призначено українофоба Еріха Коха. Загарбники ліквідували радянські і партійні органи влади, громадські організації. Було створено величезний адміністративний апарат.

Нацисти визнавали лише силові методи управління захопленими територіями, віддавали перевагу фізичному терору. Особливу загрозу для окупантів, на їх думку, становили комуністи, комсомольці, профспілкові, радянські працівники, тобто всі ті, хто сповідував і підтримував комуністичну ідеологію та сталінський режим. На окупованій території України залишились 113 тис. комуністів. Частина з них не витримала страху і зареєструвалась в каральних органах, частина – стали колаборантами та зрадниками. З їх допомогою в перші місяці війни гестапо виявляло та знищувало комуністичне підпілля. Передусім, репресіям піддано політичних ворогів Райху – комуністів, комсомольців, радянських та профспілкових активістів, депутатів, працівників НКВС, євреїв та циган. Встановлено інститут заручництва. За акції опору окупантам заручників привселюдно розстрілювали сотнями, а в деяких випадках і тисячами.

З метою утримання в покорі місцевого населення, боротьби з рухом Опору та реалізації загарбницьких планів німецька, румунська та угорська адміністрації створили розгалужену мережу каральних і розвідувальних органів.

З перших днів окупації нова влада запроваджувала так званий ”новий порядок”. За порушення комендантської години, невиконання офіційних розпоряджень, саботаж, підпали, кримінальні злочини та інші злочини порушники підлягали негайному розстрілу. Окупанти штучно створювали у містах голод, щоб зменшити опір населення та його чисельність. Медичне обслуговування українського населення зведено до мінімуму. Систему освіти згорнуто відповідно до вказівок Гітлера. Фюрер вважав, що слов’янським народам, зокрема українцям, достатньо знати грамоту, щоб вміти читати розпорядження німців, рахувати до десяти та знати правила вуличного руху. Тому, нацисти дали дозвіл лише на функціонування початкової школи, а більшість вчителів та викладачів стали безробітними чи працювали чорноробами.

Нацисти відродили систему рабсько-кріпацької праці для місцевого населення. З цією метою запроваджено обов’язкову трудову повинність. Через мережу бірж праці, де відбувалась обов’язкова реєстрація всього працездатного населення, бюро з набору робочої сили для Німеччини відбувався контроль всіх наявних трудових ресурсів. У нацистське рабство насильно було відправлено з України 2,3 мільйона молодих працездатних людей, що становило 80 % усіх депортованих з СРСР в Третій райх.

Окупаційні власті мали виконати програму економічного пограбування України. До Німеччини вивозилась сировина, метали, устаткування, продовольство, твори мистецтва, музейні експонати, українські чорноземи. Нацистське керівництво розпочало колонізацію українських земель німецькими колоністами.

В містах окупаційна влада силою виселяла місцеве населення з цілих кварталів. Вхід до клубів, театрів, ресторанів, готелів, парків, стадіонів та інших громадських місць, користування громадським транспортом дозволялось лише німцям. За вхід у заборонені зони, приховування євреїв та інших ”ворожих елементів” покаранням був розстріл.

У нацистів не існувало жодних норм моралі. Всього на Україні було вбито й замучено 3,9 млн. цивільного населення, понад 1,3 млн. військовополонених. На українських землях функціонували 150 концентраційних таборів. Їх називали “фабриками смерті”. Найбільшими серед них були Дарницька (Київ), Львівська, Уманська, Житомирська, Кам’янець-Подільська.

Жорстокий терор щодо мирного населення мав забезпечити придушення будь-якого опору окупаційним властям, а також виконання плану “Ост”: звільнення території та передачу кращих земель німецьким колоністам (Декрет “Нахт унд Небель ” (ніч і туман).

Для завоювання часткового авторитету населення на окупованих територіях нацистська адміністрація здійснювала відмінну від більшовиків релігійну політику. Позицію нацистів щодо християнства можна проілюструвати словами одного з чільних діячів Третього райху М. Бормана: ”Націонал-соціалістичні і християнські ідеї несумісні… Якщо в майбутньому наша молодь нічого не буде знати про християнство, доктрини якого багато в чому поступаються нашим, християнство зникне само собою”. Християнство нацисти трактували як релігію слабких і принижених, єврейську за походженням і небезпечну для Райху. На практиці вони приступили до створення нової неязичницької релігії, в якій Адольф Гітлер проголошувався новим месією, який спасе світ від неповноцінних рас.

Стратегія окупаційної влади на українських теренах полягала у підтримці релігійного руху як ворожого щодо комуністичної ідеології, встановленні контролю над діяльністю релігійних організацій, руйнації традиційних релігійних структур, їх розколі та дробленні, використанні релігійних організацій в інтересах Третього райху, поступовій примусовій заміні християнської віри нехристиянськими язичницькими культами. Нацисти дали дозвіл на відновлення Української автокефальної церкви й Автономної православної церкви, проте на практиці прагнули зіштовхнути їх у протистоянні та не допустити об’єднання і створення самостійної Київської митрополії.

На підконтрольних румунській окупаційній владі українських територіях відбувалась насильна румунізація населення. У громадських місцях всі жителі мали розмовляти румунською мовою, румунізовано школи. За румунським зразком змінювались прізвища, назви населених пунктів.

На захоплених нацистами українських теренах, як і в кожній окупованій ними країні існував колабораціонізм (добровільна співпраця з окупантами). Його причини найрізноманітніші: образа на попередню владу та бажання помститись її колишнім представникам, безвихідь становища, бажання здобути владу, роботу, соціальну допомогу, уникнути голоду, страх перед репресіями окупантів, політичні мотиви тощо. Найпоширенішими формами колабораціонізму були служба у створених окупаційною владою охоронних, поліційних, військових та інших збройних формуваннях, що вели боротьбу з партизанським і підпільним рухом, а також виконання функцій інформаторів, глав низових адміністрацій і т.п.

Радянська історіографія з особливою гостротою демонструвала прихильність до окупаційної влади українців-галичан. Насправді, в Генеральному Губернаторстві в лавах українських колаборантських військових формувань і органах місцевої влади був великий відсоток національно свідомих українців. Найголовнішим мотивом вступу українців на службу до німців було прагнення здобути хоча б мінімальну владу (якої до того поляки не давали) та помститися полякам і комуністам за довгі роки приниження і образ. До того ж, на початках окупаційна влада асоціювалась з відносно демократичною і культурною владою австрійців в Галичині до 1918 р. (чимало галицьких українців вільно володіли німецькою мовою, навчались у німецькомовних навчальних закладах чи служили в австро-угорському війську). Крім того, найвпливовіша політична сила краю – ОУН відкрито та свідомо йшла на співпрацю з німцями, намагаючись з їх допомогою озброїти та вишколити свої збройні формування, які б можна було використати для утвердження незалежності України. Дана співпраця була винятково тактичною для боротьби проти спільного ворога – СРСР, а після масових арештів оунівців наприкінці 1941 р. – зведена до мінімуму.

В середовищі української допоміжної поліції було чимало представників з кримінальним минулим. Вони без особливих вмовлянь відверто співпрацювали з окупантами, використовувались для екзекуцій та каральних акцій.

Українське селянство переважно з ненавистю ставилось до окупаційної влади, оскільки найбільш потерпало від конфіскацій сільськогосподарських продуктів та різноманітних каральних акцій, примусових робіт, вуличних облав з подальшим вивезенням на роботу до Райху. Натомість, значна частина інтелігенції незалежно від національного походження свідомо співпрацювала з німцями, намагалась нав’язати з ними товариські взаємини. В середовищі війтів, бургомістрів, солтисів було чимало осіб, які запопадливо виконували вказівки нацистів, були відвертими запроданцями та прислужниками.

3. На початку 30-х рр. ХХ ст. Генштабом Червоної армії було розроблено план відбиття зовнішньої агресії, який передбачав організацію партизанської боротьби на окупованій ворогом території. Відповідно до плану здійснювалась широкомасштабна підготовка до партизанської війни. Вона включала: створення законспірованої, добре підготовленої агентурної мережі в західних районах СРСР, формування партизанських загонів і груп, проведення спеціальної підготовки з організації та ведення партизанської війни, відпрацювання тактики партизан у боротьбі з ворожими диверсантами під час спеціальних та загальновійськових навчань. Проте другій половині 30-х рр. ситуація з підготовкою партизанської війни кардинально змінилась. Сталінське керівництво вирішило вести майбутню війну на ворожій території, тому не подбало про підготовку організаторів підпілля та партизанської боротьби. Вагомою причиною помилок та недоліків в організації партизанської боротьби на початковому етапі німецько-радянської війни були сталінські політичні репресії проти комскладу Червоної армії напередодні війни. У шпигунстві, зв’язках з ворогами народу звинувачено та засуджено тисячі знавців теорії та тактики ведення партизанської війни. Наявні у прикордонних районах запаси зброї, амуніції, продовольства були розукомплектовані.

На початку радянсько-німецької війни на окупованій території України практично не було радянського руху Опору. 18 липня 1941 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову ”Про організацію боротьби в тилу німецьких військ”. У ній, зокрема, підкреслювалось, що підпільна та партизанська боротьба повинні отримати розмах безпосередньої, широкої та героїчної підтримки Червоної армії, що боролась на фронті з гітлерівським фашизмом.

При відступі радянська влада часто залишала групи солдатів Червоної Армії та партійних активістів для ведення партизанської діяльності, інших закидали на окуповані землі десантом. Ця робота велась поспішно і не завжди кваліфіковано. На окупованій території України було залишено 3500 груп для партизанської та диверсійної роботи. Передбачалось, що мережа загонів, диверсійних груп, підпільних організацій охопить усю Україну. Але вже в перші тижні окупаційні власті виявили та знищили сотні непідготованих для підпільної роботи організацій та груп, запаси зброї, продовольства. На відміну від радянської сторони, нацисти ще до вторгнення до СРСР готувалися до ліквідації руху Опору в своєму тилу. У перші місяці війни загинуло, було ув’язнено у концтаборах близько 30 тис. партизан та підпільників. На червень 1942 р. з 3500 груп діяли лише 22 загони, що нараховували понад 3 тис. чол., решта були розгромлені або розпалися. Підпільний рух також не мав успіху. Із залишених 685 підпільних партійних органів діяло лише 223.

На відміну від партизанів підпільники вели боротьбу з ворогом таємно, ретельно конспіруючись. Їх головним завданням був зрив заходів окупаційної адміністрації. Діяльність підпільників мала більш політичний і менш військовий характер. Серед основних завдань комуністичного підпілля було: знищення німецьких військовослужбовців та їх місцевих спільників, збір розвідувальної інформації, випуск та розповсюдження агітаційних листівок, терористичні акти, саботаж, диверсії, зрив вивозу до Райху людей, матеріальних та культурних цінностей, визволення радянських військовополонених, випуск фальшивих документів та ін. Чимало підпільників проникали в апарат окупаційної влади щоб здобувати розвідувальну інформацію, організовувати саботажі та диверсії.

Посиленню партизанського руху на Україні сприяла перемога Червоної Армії під Москвою, діяльність комуністичної партії та “новий нацистський порядок”. Зростання кількості та чисельності партизанських груп та загонів спричинили каральні акції нацистів. Жорстока окупаційна політика нацистів породила кризу у відносинах між ними та тими верствами українського суспільства, які в 1941-1942 роках лояльно ставились до Третього райху. Активна частина населення, переважно молодь, намагалась помститись нацистам за вчинені ними звірства, втікала у важкодоступну місцевість (великі ліси, болота, гори, катакомби), озброювалась і чинила саботаж, диверсії та збройні напади на органи влади окупантів.

В організації партизанського руху важливу роль відіграли кадрові військові – офіцери та бійці, які виходили з оточення чи втікали з полону і приєднувались до партизанських загонів. Свій бойовий досвід вони втілювали в організації бойових дій проти переважаючих сил окупантів.

Важливим джерелом поповнення партизанських загонів найбільш кваліфікованим персоналом була ”Велика земля”. Через лінію фронту літаками в партизанські загони переправляли кадрових військових, політпрацівників, радистів, підривників, розвідників. У тил ворогу закидали цілі організаторські групи, на базі яких виникали партизанські загони та з’єднання.

У бойовій діяльності партизани намагались вирішити наступні завдання: розгром гарнізонів, штабів, установ, загонів військ противника; вбивство офіцерів і солдатів, які рухались окремо, охорони складів, транспортів, команд і агентів, які вилучали у селян сільськогосподарську продукцію, худобу та майно; захоплення і руйнування залізничних комунікацій, станцій; знищення складів і баз зі зброєю, тенікою, боєприпасами, продовольством, пальним та іншим майном, гаражів та ремонтних майстерень; напади на аеродроми нацистів зі знищенням їх особового складу, літаків та матеріально-технічної бази.

Розвідувальна діяльність була важливим напрямком партизанського руху. Партизани інформували військове командування Червоної армії про розташування, чисельність, пересування противника, його озброєння та бойовий дух. Для цього захоплювались полонені, документи, листування, велось постійне спостереження за ворогом, допитувались місцеве населення та перебіжчики.

Партизанські загони часто були рухливими і тому невловимими для ворога. Найчастіше вони робили раптові напади на невеликі колони й гарнізони, діяли із засідки, проводили диверсії, знищували комунікації окупантів і так же раптово відступали. Переважно партизани здійснювали напади вночі, не вплутувались у затяжні бої з противником. Своїми діями партизани тримали в стані напруги окупаційні війська, підривали їх моральний дух, вимотували їх сили, давали місцевому населенню надію на повернення радянської влади.

Тривалий час партизанські загони не мали єдиного керівництва. Це створювало проблеми з координуванням партизанських дій. 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування Червоної армії створено Центральний штаб партизанського руху. У червні 1942 р. сформовано Український штаб партизанського руху (УШПР), який очолив Тимофій Строкач. Керівництво СРСР, і зокрема, особисто Й. Сталін, розглядали партизанську боротьбу в німецькому тилу як важливий чинник допомоги фронту. Сталін називав партизанський рух ”вирішальною умовою перемоги над ворогом”.

Маючи підтримку місцевого населення, знання місцевості, матеріальну підтримку та координацію дій з “великої землі”, партизанський рух стає інтенсивним. Окремі загони зливаються у партизанські з’єднання. Важливим тактичним прийомом партизанської тактики стали рейди великих з’єднань по тилах ворога. Наприкінці 1942 р. в тилу ворога діяли рейдові з’єднання С. Ковпака, О. Федорова, М. Наумова, Я. Мельника, О. Сабурова, М. Попудренка та ін. Їх раптові напади навіть на великі військові об’єкти були досить ефективними, сіяли паніку та дезорганізацію у ворожих лавах. Важливим досягненням взаємодії партизанів і підпільників були території, так звані партизанські краї (зони), де окупаційні власті були практично безсилими, бо повністю контролювались повстанцями.

 

Ще одним важливим завданням партизанських рейдів була боротьба з впливами українських націоналістів та польським рухом Опору. Часто діяльність червоних партизан мала підкреслено демонстративний характер. Щоб засвідчити радянську присутність на певних територіях партизани здійснювали декілька нападів на окупаційні війська, адміністративні центри та комунікації, а згодом відходили вглиб лісів. Натомість місцеве населення великою ціною розплачувалось за такі “героїчні дії” під час каральних акцій.

Велика активність партизанського руху спостерігалась під час Курської битви в 1943 р. (так звана “рейкова війна”). Стратегічне значення мав Карпатський рейд з’єднання С. Ковпака. Під час підготовки та проведення стратегічних наступальних операцій Червоної армії в 1943-1944 роках партизани надавали фронтовим частинам неоціненну допомогу: здобували розвідувальну інформацію, нищили комунікації ворога та його тилові гарнізони, зривали плани німецького командування з постачання та перегрупування сил. Часто партизанам ставились такі завдання, які перевищували їх реальні можливості. Це призводило до суттєвих втрат серед особового складу партизанських загонів.

На завершальному етапі визволення України (січень-серпень 1944 р.) у зв’язку зі звільненням більшої частини території, основна маса партизанських загонів і з’єднань були розформовані. За цей період партизани підірвали 1015 ешелонів ворога, зруйнували 464 залізничні та шосейні мости, розгромили 52 гарнізони і штаби, вбили або поранили понад 120 тис. чол. Як зазначав відомий німецький полководець Г. Гудеріан: ”дії партизанів наприкінці війни особливо активізувалися й охоплювали всі райони бойових дій. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі з’єднання, які були вкрай необхідні на фронті”.

За підрахунками сучасних істориків у партизанських загонах налічувалося 180-220 тис. чоловік, з них 30 % загинули. 29 партизанів відзначено званням Героя Радянського Союзу.

4. Ще до вторгнення німецьких військ на територію СРСР українськийнаціоналістичний рух був розколотий. У 1938 р. в Голландії вбито керівника ОУН Євгена Коновальця. У серпні 1939 р. в Римі відбувся Другий Великій збір ОУН, де лідером організації обрано Андрія Мельника. Молоді радикали не погодились з цим рішенням, у лютому 1940 р. в Кракові скликали власну конференцію, на якій сформували Революційний провід ОУН на чолі з Степаном Бандерою. З цього часу почалось існування двох націоналістичних організацій – ОУН-Б (революційна, або бандерівська) та ОУН-М (мельниківська). Між фракціями склалися напружені стосунки, які подекуди переростали у міжусобну війну. Ця обставина відволікала сили ОУН від боротьби за спільну мету – незалежність України.

Напередодні та перші дні німецько-радянської війни ОУН покладала певні надії на Німеччину як на союзника у боротьбі проти більшовизму. Керівництво організації вважало, що більшовизм є спільним ворогом як для ОУН, так і для націонал-соціалістів, а тому їх мета співпадає. Нацистське керівництво Німеччини, відкидаючи ідею української державності, разом з тим погоджувалося на співпрацю з ОУН. За допомогою німецького командування ОУН-Б сформувала Легіон українських націоналістів чисельністю 600 чол., який мав два підрозділи “Нахтігаль”. Крім того, ще раніше створено військову частину “Роланд”. Німці намагались використати особовий склад Легіону для проведення диверсійних операцій на радянській території. Зі свого боку, ОУН-Б у цих військових частинах вбачала ядро майбутньої української армії та засіб поширення впливу “бандерівців”.

Уже перші дні війни засвідчили безпідставність надій на досягнення бодай обмеженої незалежності з допомогою Німеччини. 30 червня 1941 р., після відступу радянських військ зі Львова, в місті з допомогою “Нахтігаль” в приміщенні товариства ”Просвіта” скликано Українські національні збори, які ухвалили “Акт відновлення Української Держави”. Було сформовано національний уряд (Українське державне управління), прем’єром якого став провідний діяч ОУН Ярослав Стецько. “Акт відновлення Української Держави” та благословення митрополита Андрія Шептицького були широко оприлюднені, зокрема по радіо на хвилях Львівської радіостанції, що тоді була в руках названої підпільної організації.

Німецьке командування зреагувало на “Акт” згідно з політичною програмою для Східної Європи, в якій зроблено акцент на доцільності здобуття нових колоній для німецького Райху, нещадній економічній експлуатації українських земель. Виходячи зі своїх планів, нацисти унеможливили діяльність українського уряду й інтернували прем’єра. 15 вересня 1941 р., після невдалих переговорів про відкликання “Акту”, його ініціаторів С. Бандеру, Я. Стецька та деяких членів уряду заарештовано. Тоді ж окупанти затримали 300 членів ОУН (15 діячів розстріляли, решту – ув’язнили в концентраційних таборах). Двох братів С. Бандери знищено в концтаборі Освенціма. Ці репресії вплинули на настрої в батальйонах “Роланд” та “Нахтігаль”, вони відмовилися виконувати німецькі накази та були розформовані. ОУН перейшла до підготовки власних збройних сил для боротьби з окупантами, розширення підпільної мережі. Незважаючи на перший удар з боку нацистів, сили українського самостійницького табору діяли послідовно, згідно з власними планами. Поруч з передовими німецькими військовими частинами, а то й випереджуючи їх, просувалися на схід так звані “похідні групи” українських націоналістів. Повні запалу та надії вони спішили на центрально- та східноукраїнські землі, щоб допомогти українцям відбудувати незалежне державне життя. Найактивніше співпрацювали з членами похідних груп глибоко розчаровані у радянській владі представники місцевої інтелігенції та селянство. Групи “бандерівців” та “мельниківців” були організовані заздалегідь, кожна з них отримала визначений район для проведення діяльності. Крім того, значна кількість молодого українського активу прибула на Наддніпрянщину в якості перекладачів при німецьких фронтових частинах.

Підпільні оунівські організації були створені в багатьох містах України й Криму. Вони вели боротьбу під гаслами: “Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну! Радянська влада – без більшовиків”. Не маючи підтримки із-за лінії фронту, спираючись виключно на місцеве населення, оунівці ретельно готувалися до розгортання масових збройних акцій, створили декілька шкіл з підготовки молодших командирів, накопичували запаси зброї та спорядження для майбутнього повстання.

На зламі 1941-1942 рр. нацистські органи безпеки були впевнені, що крім ОУН-Б на Україні не існує жодної організації опору, яка б могла становити серйозну небезпеку для Райху. Під впливом оунівців знаходилась українська міліція та допоміжна поліція майже на всій території України.

Упродовж незначного відрізку часу ОУН перейшла від співпраці з Німеччиною до боротьби з нею. У 1941 р. – на початку 1942 р. від куль оунівців загинули сотні німецьких офіцерів та солдатів, представників окупаційної адміністрації, нацистських попихачів.

В листопаді 1941 р. нацистські каральні органи одержали наказ арештувати та знищити всіх керівників і членів оунівського підпілля. Багато оунівських організацій у кінці 1941 – на початку 1942 р. було розгромлено. Зокрема, лише у Києві нацисти знищили 300 оунівців. Серед страчених у Бабиному Яру була відома поетеса – Олена Теліга.

Незважаючи на важкі удари, оунівці втягували в свої організації нових членів, продовжували антинацистську боротьбу до останніх днів окупації.

У другій половині 1942 р. підпільно-партизанська діяльність ОУН-Б активізувалася. Вона була викликана звірячою політикою німецьких окупантів, прикладом якої було знищення жителів села Кортеліси на Ковельщині, масові розстріли в Цунамі й Клобучині на Волині та багатьох інших місцевостях.

У відповідь на репресії українське населення організовувало відділи самооборони, які діяли не тільки проти німців, але й проти червоних партизан та польських військових формувань, які знищували українське населення. Влітку 1942 р. обидві гілки ОУН скерували у партизанські загони значну частину своїх військових кадрів. У лісах повставали табори, в яких проводився регулярний військовий вишкіл українських партизан. Якщо ще в квітні 1942 р. (Друга конференція ОУН-Б) в націоналістичному середовищі домінували пасивні методи антинацистського руху опору: усна агітація, пропаганда ідей національного визволення, критика окупаційної влади на сторінках оунівських часописів, то з грудня 1942 р. розпочинається масова збройна боротьба проти окупантів.

Із лав ОУН під керівництвом полковника Мельника повстали загони під керівництвом Блакитного на південній Крем’янеччині, Білого на Володимирщині, Волинця на Рівенщині. Із лав ОУН-Б перші самооборонні відділи організували Сергій Качинський (псевдо “Остап”), Василь Івахів (“Сом”, “Сонар”). З них восени 1942 р. створено Першу сотню УПА, якою командував Іван Перегійняк (“Довбушка”, “Коробка”). Загони з подібною назвою існували також в Пустомитівських лісах і на Крем’янеччині. Усі ці сотні називали себе УПА. На Поліссі існували також збройні відділи під командуванням отамана Тараса Бульби-Боровця. Він прибув на Волинь 1940 р. щоб організувати рух проти більшовиків, а коли вибухнула радянсько-німецька війна – організував військову формацію “Поліська Січ” на Східному Поліссі.

Таким чином, восени 1942 р. існували три різні українські військово-повстанські формації націоналістичного спрямування, між якими велись переговори про об’єднання в одну Українську Повстанську Армію. Але ці переговори не дали бажаних результатів, тому сильніша група провела об’єднання силою. У серпні 1943 курінь УПА з групи “Заграва”- “Дорош” перебрав групу УПА отамана Тараса Бульби без жодного пострілу. Роззброєно повстанські формації ОУН під керівництвом полковника Мельника.

У червні 1943 р. відбувся Третій надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він виробив соціально-економічну платформу організації, яка передбачала безкоштовну передачу землі селянам, свободу вибору форм господарювання. У майбутній Українській державі проголошувалась рівність у правах та обов’язках всіх громадян, незалежно від їх національності, визнавалось право на існування інших політичних течій та партій. ОУН-Б розгорнула роз’яснювальну роботу серед населення. У документах прийнятих на Третьому надзвичайному зборі було прийнято програму революційно-демократичних перетворень. Вона здобула схвальний відгук населення.

Чисельність Збройних загонів УПА швидко зростала, вдосконалювалась її структура. Було введено військові звання, нагороди, засновано газети, журнали. УПА сформувала ударні групи під назвами: УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Південь (Поділля). Четверте угрупування УПА-Схід не вдалось утворити через наступ радянських військ.

Систематичні бойові дії УПА розгорнула в кінці 1942 – на початку 1943 р. З боями було зайнято кілька міст та містечок Західного Полісся, звільнено в’язнів, зруйновано тюрми, воєнні та господарські об’єкти, комунікації. У липні-листопаді 1943 р. УПА провела 120 боїв. Крім суто військових акцій важливим компонентом діяльності повстанців (інколи навіть пріоритетним) була ідеологічно-пропагандистська робота, особливо в молодіжному середовищі. На основі аналізу друкованих матеріалів УПА чітко простежується, що ні ОУН, ні УПА не були послушними виконавцями політики нацистів, вони вбачали в Німеччині лише союзника для боротьби проти більшовизму, а коли ті відкрито почали переслідувати ОУН і виступили проти відновлення української державності - почали з ними вести ідеологічну та збройну боротьбу.

На відміну від радянських партизанів, які активно нападали на окупантів, УПА притримувалась іншої тактики. Її діяльність мала форму збройної самооборони українського населення, недопущення німців на територію контрольовану УПА. Упівці збирали та накопичували сили для всенародного повстання в зручний момент виснаження сил більшовиків та нацистів. Переважно, партизани не здійснювали диверсійних нападів на німецькі комунікації та комендатури, штаби. Натомість, вони нападали на окупантів для захоплення зброї, спорядження, продовольства, оберігали українське населення у разі відплатних акцій карателів.

Антигітлерівський рух Опору існував у всіх окупованих країнах Європи, і мав, крім внутрішньої, ще й надійну зовнішню підтримку (еміграційні уряди та держави антигітлерівської коаліції). Український національний рух Опору не мав зовнішньої підтримки, покладався лише на власні сили. Ось чому УПА прагнула звузити коло своїх противників, порозумітися з можливими союзниками. УПА намагалась налагодити контакти з радянськими партизанами. Умови для цього склалися під час Карпатського рейду з’єднання С. Ковпака. Однак московське керівництво заборонило будь-які переговори з бандерівцями. Трагічним наслідком цього стало вбивство за наказом НКВС комісара з’єднання С. Руднєва за його висловлювання проти конфронтації двох напрямів руху Опору в Україні.

У жовтні 1943 р. УПА звернулася до радянських партизанів із закликом приєднатися до спільної боротьби пригнічених народів за створення незалежних держав, а не відновлення СРСР, та відповіді не отримала. Трагічно склалися відносини УПА з польськими озброєними загонами різних політичних спрямувань, що діяли на Західній Україні. Упродовж 1941-1944 рр. відбулися численні переговори між представниками українського і польського підпілля. Вважаючи остаточну перемогу Польщі, як справу цілком очевидну, в усіх переговорах польське підпілля, на основі вказівок еміграційного уряду в Лондоні, вимагало від українського повної капітуляції та підпорядкування. Українське підпілля таких умов прийняти не могло. ОУН прагнула мати хоча б одного союзника у боротьбі з нацистами та комуністами, тому погоджувалась відкласти питання про кордони між Україною та Польщею на майбутнє. “Рожевий” оптимізм польського населення, його віра в переможне закінчення війни, в сильну Польщу зі старими кордонами, були головними причинами чому польське підпілля відмовлялося від порозуміння з українським рухом Опору. На основі ”Тез в справі української політики”, схвалених польським лондонським еміграційним урядом в березні 1943 р. 30 липня 1943 р. польське підпілля прийняло ”Відозву до українського народу”, в якій погрожувало відплатою українцям за їх ”колабораціонізм”. У “Відозві” наголошувалось, що поляки ніколи не відмовляться від східних зем