Природні зони україни поділяються на :зона мішаних лісів хвойно – широколистяних лісів, лісостепову зону, степову, кримські гори. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Природні зони україни поділяються на :зона мішаних лісів хвойно – широколистяних лісів, лісостепову зону, степову, кримські гори.



Зона мішаних хвойно-широколистяних лісів

Ця зона охоплює північну частину України, її південна межа проходить повз такі населені пункти: Рава-Руська — Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Житомир — Київ — Ніжин — Кролевець — на північ від Глухова.

Зона мішаних лісів — це майже 20 % території України. Характерними особливостями її природних умов є низовинний рельєф, наявність піщаних і піщано-глинистих відкладів, густа річкова мережа, широкі річкові долини, достатнє зволоження і високий рівень грунтових вод, переважання дерново-підзолистих грунтів, значне поширення борових і суборових лісів. Після відступання Дніпровського льодовика тут сформувалися моренно-зандрові та зандрові рівнини, моренні гряди, еолові форми рельєфу. Клімат помірно континентальний, літо тепле й вологе, зима порівняно м´яка. Середні температури січня змінюються із заходу на схід від —4,5, —5 °С до —7, —8 °С. Середні температури липня змінюються відповідно від +17 до +19,5 °С. Безморозний період триває 160—180 днів. Зона мішаних лісів є найбільш зволоженою на рівнинній частині України. Річні суми опадів 600—700 мм. Стійкий сніговий покрив тримається 90—100 днів. Густота річкової мережі 0,30—0,50 км/км2. Для річок характерна тривала весняна повінь із широкими розливами, зимова межень. Підземні води є джерелом живлення річок і озер. Дуже поширені низинні болота.

У межах зони переважають мішано-лісові, хвойно-широколистяні ландшафти, які розвинулися за помірно теплого вологого клімату та наявності льодовикових, водно-льодовикових, давньоалювіальних піщаних відкладів. їх характеризують значне поширення дерново-підзолистих грунтів під сосновими та сосново-дубовими лісами, складне перемежування зандрових і моренно-зандрових рівнин, долинно-терасових, лучних і болотних ландшафтних комплексів із меліоративними системами. На півдні зони поширені острівні опілля з ландшафтами північно-лісостепового типу.

Лісистість зони змінюється від 10 до 60 %; у лісах ростуть сосна, береза, дуб, граб, липа, клен. Найбільше поширені дубово-соснові ліси — 45 % укритих лісом площ. Підборовими лісами піщані тераси й масиви. До 10 % території зони — це лучні ландшафти, що розвинулись у заплавах річок. У їхніх травостоях переважають різнотравно-злакові угруповання. Характерна риса ландшафтної структури — болотні природні комплекси, де домінують низинні трав´янисто-мохові та лісові болота. Зона мішаних лісів України представлена Поліссям — своєрідною ландшафтною провінцією (краєм), розташованою в межах України, Білорусі, Росії, з поділом на північну, південну і східну частини. Українське Полісся за особливостями просторової ландшафтної диференціації розмежовується на такі фізико-географічні області: Волинське Полісся, Житомирське Полісся, Київське Полісся, Чернігівське Полісся, Новгород-Сіверське Полісся.

Волинське Полісся — найбільш зволожена, залісена й заболочена з фізико-географічних областей Українського Полісся. Завдяки поширенню тріщинуватих крейдових порід, перекритих малопотужним шаром антропогенових відкладів, тут розвиваються карстові процеси. Вплив карбонатних порід проявляється у

 

фізико-хімічних властивостях наявних в області моренно-водно-льодовикових, долинно-терасових, піщано-горбистих поліських ландшафтів, лучно-болотних і болотних заплавних комплексів.

Житомирське Полісся характеризується переважанням за ядрових ландшафтів на докембрійському фундаменті Українського шита, більшою, порівняно з Волинським і Київським Поліссям, піднесеністю поверхні та дренованістю, значно меншою заболоченістю.

Київське Полісся — низовинна акумулятивна рівнина з потужною товщею антропогенових відкладів, переважанням моренно-здодрових, борових і суборових терасових ландшафтів.

У Чернігівському Поліссі поряд із поліськими значні площі охоплюють опільські північно-лісостепові ландшафти.

Новгород-Сіверське Полісся характеризується розвитком ерозійних процесів на підвищених лесових рівнинах уздовж правого берега Десни, карстових явищ, обумовлених близьким до поверхні заляганням крейдових порід, поширенням ландшафтів мішано-лісового та лісостепового типів.

Велика увага приділяється охороні природи Українського Полісся. В його межах створено Шацький і Деснянсько-Старогутський природні національні парки, Рівненський і Поліський природні заповідники, заповідно-мисливські господарства (Дніпровсько-Тетерівське, Заліське), багато заказників, пам´яток природи. Природні умови зони мішаних лісів сприятливі для розвитку сільськогосподарського виробництва, рекреації.

Лісостепова зона

Лісостепова фізико-географічна зона простягається від Передкарпаття до західних відрогів Середньоруської височини майже на 1100 км. її площа 202 тис. км2, або 34 % території України. Південна межа її проходить на північ од Великої Михайлівки, Ширяєвого, через Первомайськ, на північ од Новоукраїнки, Кіровограда, через Знам´янку, Онуфріївку, вздовж річки Ворскли, на Кобеляки, Нові Сан-жари, Красноград, через Балаклію, вздовж річки Оскіл до Росії.

Своєрідність природи лісостепової зони виражається в складному перемежуванні широколистяно-лісових ландшафтів з опідзоленими ґрунтами та лучно-степових ландшафтів із типовими чорноземами, що розвинулись у схожих кліматичних умовах, за середнього співвідношення опадів і випаровування близького до 0,1. Основне зональне тло створюють широколистяно-лісові ландшафти, які в минулому обіймали великі площі на височинах, а лучні різнотравно-злакові степові ландшафти поступилися місцем сільськогосподарським угіддям.

У внутрізональному розмежуванні ландшафтів важлива роль належить контрастом рельєфу, літології покривних порід, розвиткові території в неоген-антропогеновий період. Тут — розчленовані Волинська, Подільська та Придніпровська височини, Придніпровська низовина, західні відроги Середньоруської височини. Тяжіння орографічних одиниць до певних тектонічних районів і пов´язана з цим різнорідність корінної основи ландшафтів, значні коливання гіпсометричних рівнів зумовлюють властиву Лісостепові вертикальну диференціацію ландшафтів, що проявляється на загальному зональному тлі.

За рік зона отримує 4190 МДж/км2 сонячної радіації, а річний радіаційний баланс становить 1800—1850 МДж/км2. Середня температура липня на північному заході зони +18 °С, на півдні підвищується до +22 °С; середня температура січня —5, —8 °С, абсолютний мінімум на сході —36 °С. Тривалість періоду з середньодобовими температурами від +5 до +15 °С становить на заході 100—110 днів, на лівобережжі Дніпра 80—90 днів. Безморозний період триває 190—180днів на заході 160—150 на сході. Річна сума опадів зони 550—700 мм, на сході — 450 мм. Найбільша кількість опадів (65-75 %) — із квітня по вересень. Коефіцієнт зволоження (відношення суми опадів до випаровуваності) змінюється від 2,8 (Львів), 2,0 (Хмельницький) до 1,4—1,2 на півдні. За сумами тепла й вологи лісостепова зона сприятлива для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур. Несприятливість клімату для землеробства проявляється в нестійкості зволоження внаслідок чергування вологих і посушливих років, зі зростанням посушливості та її ймовірності у східному напрямку. Лісостепову зону перетинають річки басейнів Дніпра, Сіверського Дінця, Південного й Західного Бугу, Дністра, значні розміри мають балково-яружні системи. Середня густота річкової мережі 0,15—0,24 км/км2. Середній річний стік становить 4,4—5 на заході, 3,5 на сході, 1,5—2,0 л/с з 1 км2 в центрі зони.

Весняний стік досягає 42—60% річного. Живлення річок — переважно снігове й дощове, частка підземних вод незначна (до 10 %).

Найбільш поширеними є мало- й середньо-гумусні типові чорноземи, опідзолені чорноземи і темно-сірі ґрунти, сірі та світло-сірі лісові грунти. На терасах Дніпра поширені солонцюваті ґрунти, солонці Й солончаки, в річкових долинах сформувалися лучні, дернові та болотні ґрунти.

Чорноземи утворились на відносно вирівняних вододільних поверхнях центральної та південної частин Придніпровської височини, на лівобережній терасовій низовинній рівнині. Типові мало гумусні чорноземи мають потужний гумусовий профіль (120—130 см), уміст гумусу становить 4—5 %. Опідзолені чорноземи й темно-сірі лісові ґрунти сформувалися на правобережжі Дніпра по периферії типових чорноземів, на Придніпровській низовині — на розчленованих правобережжях приток Дніпра, вони містять 3,8—6,0 % гумусу. Сірі та світло-сірі лісові ґрунти утворилися на Волинській, Подільській, Придніпровській височинах, вздовж річок Псел, Ворскла та ін. На давніх терасах, в широких зниженнях сформувалися лучно-чорноземні ґрунти, в заплавах річок—лучні, дернові та болотні ґрунти. А втім, загальна заболоченість зони незначна —1,6%.

Зональна природна рослинність представлена залишками остепнених луків і степів на плакордах, масивів дубових і дубово-грабових, на лівобережжі — дубово-липово-кленових лісів. Первісні степи й ліси збереглися мало. Сучасна середня лісистість становить 12,5 %. За історичний час вона змінювалась від 50 до 11 %. У деревостанах найбільше поширені дуб (43 % покритих лісом площ), граб (10 %), бук (5 %), сосна (23 %), вільха (3,3 %), береза (2,6 %). Великі площі зайняті дібровами з багатоярусною структурою: деревний ярус складають дуб черешковий, граб звичайний, в´яз, липа серцелиста, груша звичайна; в чагарниковому ярусі ростуть берест, клен бородавчатий і європейський, шипшина та ін. Лучні степи та остепенені луки збереглися в заповідній Михайлівській цілині. Лучна й болотна рослинність поширена переважно в долинах річок. Розораність лісостепової зони становить 75—85 %. У фауні представлені як лісові, так і степові види тварин.

Лісостепові ландшафти сформувалися за оптимального співвідношення тепла й вологи. Своєрідність лісостепової зони виражається в тому, що в таких умовах утворилися різні типи ландшафтів: 1) широколистяно-лісові з сірими й темно-сірими лісовими ґрунтами; 2) лісостепові з опідзоленими чорноземами, представленими фрагментарно широколистяними лісами; 3) лучно-степові з типовими чорноземами, лучно-чорноземними ґрунтами, суцільно трансформованими в сільськогосподарські угіддя. В річкових долинах, давніх улоговинах стоку сформувалися мішано-лісові та болотні ландшафти, площі яких порівняно невеликі. Лісостепові ландшафти сформувалися на лесових породах, що легко розмиваються дощовими та сніговими водами. Тому характерною рисою таких ландшафтів є широки й розвиток балок, ярів на схилах височин і крутих берегах річок. Прив´язаність сучасних ерозійних процесів до давніх від´ємних форм поверхні сприяє процесам площинного змиву, глибинній яружній ерозії. Ландшафтна структура схилових ПТК ускладнюється зсувами, ерозійно-зсувними процесами (долина Дніпра та його приток, великі балки). На Придніпровській височині характерним є складне поєднання плоских останцевих плато з яружно-балковими місцевостями, які охоплюють 12— 15 % території. Характерне для лісостепових ландшафтів чергування розчленованих схилових низовинних і долинних природних комплексів, орних земель і лісових масивів зумовлює помітні контрасти їх тепло- й вологозабезпеченості. Низовинні ландшафти менше дренуються, для них характерні процеси соленакопичення, а в давніх долинах — і заболочування. Заболочуються ландшафти у смузі впливу Канівського та Кременчуцького водосховищ. На плоских вододільних і терасових рівнинах проявляються сліди давніх суфозійних процесів. На загальному тлі вирізняються північно-лісостепові та південно-лісостепові ландшафти. Один із основних природних, несприятливих для господарства, процесів у Лісостепу — ерозія. Для збереження високого рівня сільськогосподарської освоєності є необхідними регулювання стоку, дотримання рівноваги в межах височинних еродованих і схилових ерозійно-небезпечних природних комплексів зі збереженням існуючих видів їх використання, протиерозійні лісомеліоративні заходи, контурне землеробство.

За походженням і поширенням височинних і низовинних ландшафтів лісостепова зона України поділяється на чотири провінції (краї), в межах яких вирізняються фізико-географічні області.

Західноукраїнська лісостепова провінція (край) с найбільш підвищеною частиною Лісостепу а за гідротермічними показниками, переважними за площею грунтами має риси ландшафтів широколистяно-лісового типу серед яких поширені мішано-лісові та лучно-степові ландшафти. Волинська височинна область характеризується переважанням опільських рівнинно-горбистих ландшафтів. Мале Полісся є акумулятивно-денудаційною рівниною з ландшафтами мішано-лісового та лісостепового типів. Ростоцько-Опільська горбогірна область вирізняється поєднанням контрастних типів ландшафтів: розчленованих лісостепових, лісових гопбогірних, поліських суборових. Західно-подільська височинна область характеризується поширенням вододільних, останцево-горбистих і яружно-балкових ландшафтів. Середньо-подільська височинна область вирізняється горбо-гірними ландшафтами (Кременецький кряж), вододільними рівнинними, хвилястими, яружно-балковими комплексами (Авратинська височина) та ін. Прут-Дністровській височинній області властиві складні поєднання рівнинно-хвилястих і горбисто-грядових ландшафтів із долинно-терасовими та яружно-балковими комплексами, поширення дубово-букових лісів, розвиток карстових процесів.

Дністровсько-Дніпровська лісостепова провінція (край) охоплює центральну частину зони в межах подільської та придніпровської височин із позначками 200—300 м, прив´язаних до українського шита і його схилів. Внутрішньозональні відмінності провінції взято до уваги підчас вирізнення в її межах фізико-географічних областей: північно-західної придніпровської, північно-західної київської височинної, які характеризуються ландшафтами лесових рівнин із чорноземами типовими й опідзоленими. сірими лісовими ґрунтами, острівними дубовими та грабово-дубовими лісами. Придніпровсько-східноподільська, середньобузька, центрально-придніпровська височини області охоплюють середню, найбільш підвищену, частину провінції, де значні площі в минулому були під широколистяно-лісовими ландшафтами. Південно-подільська й південно-придніпровська височинні області характеризуються переважанням південно-лісо-степових ландшафтів із чорноземами типовими, мало- й середньо гумусними, відведеними під орні угіддя.

Лівобережно-Дніпровська лісостепова провінція (край) охоплює придніпровську низовину з позначками 100— 175 м. Характерною є значна остепненість і засоленість сучасних ландшафтів. Області північно-дніпровської та південно-дніпровської терасових низовинних рівнин мають тлом лучно-степові ландшафти; тут поширені терасові опільські, борові та заплавні місцевості, помітно значну для лісостепу заболоченість і засоленість ґрунтів. Області північно-полтавської та східно-полтавської рівнин характеризуються наявністю височинних, мало розчленованих лучно-степових межиріч із чорноземами мало- й середньо-гумусними, яружно-балкових і заплавних місцевостей, западин із болотами й солончаками.

Східноукраїнська лісостепова провінція (край) своєю більшою частиною виходить за межі України. У харківській та сумській схилово-височинних фізико-географічних областях переважають полого-хвилясті розчленовані лісостепові межиріччя з чорноземами типовими мало гумусними (північ) і середньо-гумусними (південь), ділянками дубових і дубово-липових лісів, різноманітними проявами ерозії.

В лісостеповій зоні розвинуто сільськогосподарські виробництва, урбанізація, великі територіально-виробничі комплекси, літні види оздоровчої та пізнавальної рекреації. Значна господарська перетвореність ландшафтів потребує регульованого їх господарського використання з природоохоронними й лісомеліоративними заходами, втому числі ґрунтозахисною технологією землеробства, регулюванням водного режиму і стоку, що підвищить стійкість ландшафтів проти антропогенних навантажень. Заповідні ландшафти зберігаються в заповідниках Канівському і Розтоцькому, Медобори, національних природних парках: Яворівський, Подільські Товтри.

Степова зона

Степова зона розпростерлася на південь від Лісостепу до Азово-Чорноморського узбережжя і Кримських гір; із заходу на схід на 1075 км, з півночі на південь — на 500 км. Вона охоплює 40 % території України. Природні особливості степової зони визначаються її положенням на півдні Східноєвропейської рівнини, де степові ландшафти сформувались у межах різних орографічних одиниць: південних схилів Придніпровської та Подільської височин. Причорноморської низовини, Донецької та Придонської височин, Північнокримської рівнини.

Клімат степової зони помірно континентальний. Річний радіаційний баланс змінюється від 4100 (на півночі) до 5320 МДж/м2 (на півдні). Завдяки цьому степова зона має найбільші теплові ресурси. Безморозний період триває 160—220 днів. Середні річні температури повітря змінюються з північного сходу на південний захід від +7,5 до +11 °С. Середні липневі температури зростають у південному напрямку від +21,5 до +23 °С. Річні суми опадів зменшуються від 450 мм (на півночі) до 350 мм (на півдні). Характерною особливістю степових ландшафтів є висока випаровуваність (від 700 до 1000 мм). Через недостатнє атмосферне зволоження густота річкової мережі незначна: 0,08—0,05 км/км2. Стік формується за рахунок талих снігових вод.

Степові ландшафти сформувалися за жаркого клімату з від´ємним балансом вологи. За особливостями ландшафтної структури, умовами зволоження і тепловими ресурсами, характером грунтового покриву і природної рослинності, особливостями сільськогосподарського використання степова зона поділяється на три підзони: північностепову, середньо-степову, сухо-степову. Північно-степова підзона охоплює різнотравно-ковилові та лучні степи на чорноземах звичайних, майже повністю розораних. Цілинні степи збереглися у філіалах Українського степового заповідника — Кам´яні могили та Хомутівський степ. Середньо-степова підзона об´єднує низовинні та схилово-височинні ландшафти з чорноземами південними, що сформувалися під типчаково-ковиловими степами, різнотрав´ям. Сухо-степова підзона — це найнижчий рівень Причорноморської низовини та степового Криму. В ній переважають сухостепові ландшафти з темно-каштановими і каштановими грунтами, що сформувалися під полиново-злаковими степами з ковилою, типчаком, полинами. На південь від сухо-степового Присивашшя з´являються південно-степові ландшафти, які поширюються до передгір´їв Кримських гір.

На загальному тлі степової зони вирізняється Донецька височина з байрачно-степовими та лісостеповими ландшафтами, поширеними в її південно-східній частині (Донецький кряж). Поділ степової зони на фізико-географічні провінції (краї) зумовлений неоднорідністю її рельєфу, наявністю височинних і низовинних ландшафтів, кліматичними відмінностями.

Дністровсько-Дніпровська північно-степова провінція (край) знаходиться у північно-західній частині підзони. Вирізнення в її межах Південно-молдавської, Південно-подільської та Південно-придніпровської областей зумовлено розміщенням провінції на підвищених схилах Молдавської, Подільської та Придніпровської височин, відмінності в ландшафтній структурі яких пов´язані з ерозійним розчленуванням поверхні, розвитком зсувних процесів, врізом долин у балтські відклади (схили Подільської височини), докембрійські породи (схили Придніпровської височини).

Лівобережнодніпровсько-Приазовська північно-степова провінція (край) поділяється на орографічно відокремлені області: Орільсько-Самарську низовинну з привододільно-рівнинними ландшафтами з чорноземами звичайними, терасовими і долинно-балковими місцевостями; Приазовську височину з вододільно-останцевими, при вододільними хвилястими, яружно-балковими місцевостями; Приазовську низовинну з рівнинно-степовими місцевостями з чорноземами звичайними, долинно-терасовими місцевостями, а також давніми морськими терасами і сучасними морськими рівнинами.

Донецька північно-степова провінція (край) характеризується переважанням вододільних степових місцевостей з чорноземами щебенюватими на елювії палеозойських пісковиків і сланців, а також чорноземів карбонатних на елювії крейдових мергелів і вапняків, поєднанням елементів лісостепових і степових ландшафтів. Вирізняються Західно-донецька схилово-височинна область з привододільно-межирічними, балково-долинними, схиловими, терасовими і заплавними місцевостями, Донецька височинна область з межирічними, перехідними від північно-степових до лісостепових ландшафтів, долинно-балковими місцевостями, урбанізованими і промислово освоєними ландшафтами.

Задонецько-Донська північно-степова провінція (край) охоплюй південні відроги Середньоруської височини і представлена в межах України Старобільською схилово-височинною областю, ландшафтну структуру якої утворюють ландшафтні місцевості розчленованих схилів та схилів височин із чорноземами мало-гумусними, розораними, а також терасові мало розчленовані, яружно-балкові та заплавні місцевості.

Середньо-степова підзона охоплює Причорноморську низовину, де переважають ландшафти південно-степового підтипу, що мають порівняно одноманітну просторову структуру. В цій підзоні вирізняється Причорноморська середньо-степова провінція (край), що обіймає периферійну частину однойменної низовини з абсолютними висотами від 150 м на півночі до 45 м на півдні. В її межах вирізняються: За-дністровсько-Причорноморська низовинна область—акумулятивна приморська рівнина, розчленована долинами та балками, з приво-додільно-рівнинними, терасовими, приморськими галогенними, заплавними і дельтово-плавневими дунайськими ландшафтними місцевостями; Дністровсько-Бузька низовинна область, що тяжіє до схилу Причорноморської западини; в її ландшафтній структурі виокремлюються місцевості привододільних хвилястих рівнин, а також ерозійно-балкові схилові та долинно-терасові місцевості з озерами-лиманами; Бузько-Дніпровська низовинна область з рівнинно-подовими ландшафтними місцевостями з південними чорноземами в комплексі з лучно-чорноземними, дерновими осолоділими глейовими ґрунтами і солодями; в межах Дніпровсько-Молочанської низовинної області рівнинно-подові місцевості поєднуються з долинно-схиловими, ерозійно-балковими, рівнинно-межирічними природно-територіальними комплексами. Західно-приазовська схилово-височинна область характеризується поширенням ландшафтних місцевостей останцевих і хвилястих привододільних рівнин, а також яружно-балкових, ерозійно-схилових, надзаплавно-терасових, заплавних місцевостей, морських рівнин.

Сухостепова підзона охоплює південь Причорноморської низовини, Присивашшя, степовий Крим. Тут переважають сухостепові ландшафти з типчаково-ковиловими і полинно-злаковими степами на темно-каштанових солонцюватих ґрунтах, наявні солонці й солончаки.

У межах підзони вирізняється Причорноморсько-Приазовська сухо-степова провінція (край), що тяжіє до приосьової частини западини. Це молода рівнина з позначками 50—10 м. У західній її частині — Нижньобузько-Дніпровська низовинна приморська область, у ландшафтній структурі якої вирізняються місцевості лесових рівнин із западинами й подами, терасових рівнин, еродованих схилів, абразивно-зсувні утворення. Нижньодніпровська терасово-дельтова низовинна область на загальному зональному тлі вирізняється степовими піщано-горбистими і рівнинно-подовими місцевостями з темно-каштановими і каштановими грунтами в комплексі з солонцями і солончакуватими лучно-каштановими ґрунтами подів, піщаними аренами і степами, степовими борами, болотами, плавнями. Ландшафтну структуру Присивасько-Приазовської області складають переважно рівнинно-подові місцевості з чорноземами південними солонцюватими, темно-каштановими і каштановими ґрунтами в комплексі з солонцями, ерозійно-балкові, заплавні прибережно-морські місцевості.

Кримська степова провінція (край) характеризується розміщенням далі на південь зональних середньо степових ландшафті в, поширенням щебенюватих ґрунтів, значною неоднорідністю геолого-геоморфологічної будови, різноманітністю ландшафтів. Північну частину рівнинного Криму охоплює Присивасько-Кримська низовина, де є помітним поділ ландшафтів на прибережно-лагунні напівпустельні полинні, лучні солонцюваті й солонцеві з пересипами і косами, приморські малодреновані рівнинні з типчаково-ковиловими степами на каштанових ґрунтах; хвилясті місцевості з ковилово-типчаковими і ковилово-різнотравними степами на темно-каштанових солонцюватих ґрунтах. Тарханкутська височина на тлі степових рівнинних ландшафтів помітно вирізняється в рельєфі своєрідною ярусністю ландшафтів, поширенням привододільних, останцевих, балкових, долинних і приморських місцевостей. У межах Центральнокримської рівнини переважають ландшафтні місцевості привододільних рівнин із чорноземами мало-гумусними карбонатними, межирічних рівнин із чорноземами південними і темно-каштановими солонцюватими ґрунтами, приморсько-терасових рівнин, прибережних схилів, долин і балок. Керченський горбисто-грядовий півострів має пасмово-платоподібні, грязьово-вулканічні, улоговинні, балкові, лучно-солян-кові й напівпустинні, прибережні піщано-степові й галофітні місцевості.

У степовій зоні функціонують заповідники Український степовий, Луганський, Елонецький степ, Козаттинський, Опукський, Чорноморський, біосфернї заповідники Дунайський, Асканія-Нова, Азово-Сиваський національний природний парк.

Кримські гори

Кримські гори простягаються із заходу на схід на 180 км, завширшки 50—60 км. Схили гір асиметричні: північні довгі і пологі, південні — круті, з чим пов´язана неоднорідність їх ландшафтної висотної поясності. У рельєфі чітко виділяються три майже паралельних пасом: Головне (найвище), Внутрішнє і Зовнішнє. У своїй основі гори складені тріасовими та юрськими породами:сланцями, пісковиками, вапняками. Головне пасмо утворене масивними вапняками юрського періоду. Тектонічними рухами, річищами річок воно розбите на окремі гірські масиви: Ай-Петрі, Ялтинську яйлу, Бабуган-яйлу, Чатирдаг, Демсрджі, Карабі-яйлу, що підносяться над Південним берегом Криму на 800 м.

У формуванні рельєфу Кримських гір основна роль належить тектонічним та денудаційним процесам. У районі Бахчисарая ними утворені долини, своєрідні гори-останці: Чуфут-Кале, Мангуп-Кале, Тепе-Кермен та ін. На Південному березі Криму трапляються вулканічні породи, якими складені масив Карадаг, г. Кастель, г. Аюдаг та ін. У приморській смузі Південного берега Криму хвилі інтенсивно підмивають пухкі породи, зносять їх у море. Тому берегова смуга, так потрібна для будівництва місті курортів, руйнується. Від руйнування береги захищають інженерними спорудами. Будують підпірні стінки, що запобігають зсувам, буни і хвилеломи, що зменшують руйнівну силу морської стихії.

У Кримських горах розвинулись середиьо- і низькогірні, пасмово-улоговинні широколисто-лісові, мішано-лісові, передгірні лісостепові, гірські лучні, прибережно-схилові, субтропічні середземноморські ландшафти.

Широколисто-лісові ландшафти сформувалися в межах передгірних кустових пасом. Кустово-лісові ландшафтні місцевості приурочені до найвищих ділянок Внутрішнього пасма, де переважають низькорослі дубові ліси на дерново-карбонатних ґрунтах. Низькогірні лісові місцевості характерні для пасмових знижень з бурими гірськими лісовими і коричневими грунтами. На північному схилі Головного гірського пасма поширені широколисто-лісові ландшафти з дуба пухнастого і скельного на бурих гірських лісових грунтах, у гірсько-долинних місцевостях — з бука на бурих гірських лісових ґрунтах. Видові відмінності ландшафтів пов´язані з неоднорідністю геологічної й морфологічної будови гірських пасом, висотою місцевості.

У Кримських горах зосереджено близько 120 природоохоронних об´єктів. Тут створено природні заповідники; Ялтинський гірсько-лісовий, Карадазький, Мис Мартьян, Кримський, заказники (Великий Каньйон Криму, Новий Світ тощо), пам´ятки природи (Демерджі-яйла, гора Кішка та ін.).

Кримські гори поділяються на три фізико-географічні області: Кримську передгірну лісостепову, Головне гірсько-лучно-лісове пасмо і Кримську південнобережну субсередземноморську.

Кримська передгірна лісостепова область охоплює Зовнішнє і Внутрішнє пасма, де переважають лісостепові ландшафти: дубові ліси на дерново-карбонатних ґрунтах, що чергуються з лучними степами на чорноземах. Річна сума опадів становить 550 м, сума активних температур — 3000—4500 °С. Річний стік зарегульований водосховищами. Трапляється карст — улоговини, лійки та ін.

В області 30 заповідних об´єктів (заказники Кубалач, Качинський каньйон, пам´ятки природи Мангуп-Кале, Бельбецький каньйон та ін.).

Область Головного гірсько-лучно-лісового пасма досить різноманітна щодо ландшафту. На північному схилі до 750—800 м поширені горбисто-улоговинні низькогір´я з бурими гірськими грунтами під дубовими лісами (дуб пухнастий, скельний). Вище нього поясу тягнуться глибоко розчленовані середньогір´я під буково-фа-бовими і буково-сосновими лісами на бурих гірсько-лісових і дерново-буроземних грунтах. Вище 1000 м на межі з яйлинським поясом високостовбурні букові ліси змінюються приземистим буковим криволіссям. Верхній ландшафтний пояс Головного пасма утворюють середньогір´я під гірсько-лучними степами (яйли) на гірсько-лучних чорноземоподібних грунтах і гірських чорноземах. Туг поширені різноманітні карстові форми рельєфу. Найбільш цікавими для туристів є карстові печери Криму. Розвитку карстових процесів сприяють тріщинуватість юрських вапнякових порід, кліматичні умови. На Головному пасмі буває за рік від 1000 (на заході)до600—700 мм (на сході) опадів, причому 50—60 % у вигляді снігу. Клімат яйлинського поясу прохолодний (середні температури липня +15... +16 °С, січня -4 °С). Головне пасмо є акумулятором підземних вод, які, розтікаючись на південні і північні схили, дають початок струмкам і річкам.

На північному схилі Головного пасма утворились глибокі ущелини — каньйони. Найбільший з них — Великий каньйон — унікальний витвір природи. В третинний період, коли в Криму відбувалися горотворні процеси,! єдиному вапняковому масиві відбувся розлом. Потім під дією води тріщинувата смуга навколо розлому перетворилася у глибокий каньйон. Довжина його 3 км, глибина — 350 м. По дну каньйону протікає р. Кокозка з чистою прозорою водою. Схили каньйону дуже круті, для виходу з нього на масив Ай-Петрі потрібні альпіністська підготовка і спорядження. Оскільки каньйон вузький, то під час дощу швидко переповнюється водою, тому перебувати там небезпечно.

На сухих південних схилах Головного пасма та кам´янистих урвищах поширені напівчагарники. В карстових лійках і улоговинах росте бук, на скелястих кручах трапляється тис ягідний.

На південному схилі Кримських гір широколисто-лісові ландшафти утворюють низькогірний ярус з дуба пухнастого і скельного на бурих гірських лісових ґрунтах і прияйлинський середиьогірний ярус з бука і дуба на бурих гірських лісових ґрунтах.

Своєрідності ландшафтній структурі надають вулканічні низькогір´я з розрідженими ялівцево-фабинниковими та дубовими лісами на коричневих грунтах. Вулканічні ландшафти типові на масиві Карадаг. Тут поширені рідко-стійні посухостійкі ліси та чагарники на коричневих грунтах. Карадаг оточений із заходу і півночі вапняковими вершинами Сююрю-Кая, Балали-Кая, Легенер, масивом Ечкідагомтаін. Східний Крим і Карадаг—невисокі гори (300— 500 м), але близькість моря, загостреність форм, значні перепади висот надають їм справжнього гірського вигляду. Карадаг — музей вулканічних порід просто неба. Тут можна побачити вулканічну лаву юрського періоду — "чортів камін", химерні фігури вивітрювання вулканічних порід: Піраміда, Кінь-Пряник, Сокіл.

Кримська південнобережна субсередземноморська область охоплює прибережну смугу від мису Айя на заході до Планерського на сході, її територія складена верхньотріасовими, юрськими сланцями і вапняками. Положення на окраїні субтропічного поясу, південна експозиція приморських схилів сприяли розвитку ландшафтів середземноморського типу. Це найтепліша природна область в Україні: середні температури липня +23,5... +24°С, січня +4... +2 °С. Сума активних температур найбільша в Україні — 3700—4100 °С, річна кількість опадів недостатня: 577 мм (Ялта), 430 мм (Алушта), 323 мм (Судак). Максимум їх припадає на осінньо-зимовий період.

Природна рослинність Південного берега Криму представлена низькорослими лісами, заростями чагарників і напівчагарників, сухостійних трав. Тут поширені пухнастий дуб, деревовидний ялівець, дика фісташка, суничне дерево, скумпія, ломиніс, плющ тощо. На значних площах природна рослинність замінена парковою з рослин, завезених з різних частин світу. Тут прижилися кипарис, лавр, магнолія, платан, ліванський кедр, мексиканська сосна тошо. До значних парків — пам´яток садово-паркового мистецтва належать Фороський, Місхорський, Лівадійськи й, Масандрівський, Гурзуфський. Найбільшою науковою установою з акліматизації тропічних і субтропічних рослин є Нікітський ботанічний сад.

Природні умови Кримських гір сприяли розвиткові виноградарства, садівництва, ефіроолійних культур, перетворенню Криму на один із найважливіших курортно-рекреаційних районів світу.

Білет № 24

 

1. Кома́хи (— клас тварин типу членистоногих. Відомо близько 1 мільйона видів комах

Тіло (довж 0.2 мм;— 33 см) з хітинізованим покривами, поділяється на головний і черевний відділи, кожний з яких складається з окремих сегментів, сегменти голови злиті. На голові розміщені пара членистих вусиків (антени), ротові придатки, органи зору; на грудях— кінцівки: 3 пари членистих ніг і 1-2 пари крил; на кінці черевця— статеві і хвостові придатки (церки), іноді жало. Органи виділення головним чином мальпігієві судини. Кровоносна система незамкнена, функцію серця виконує спинна судина, функцію крові — гемолімфа. Органи дихання; — трахеї (у водних зябро-трахеї), що відкриваються назовні дихальцями. Чуттів органи (зору — фасеткові очі та прості вічка, слуху — тимпанальний апарат, дотику — чуттєві волоски, нюху — ямки, волоски, рівноваги — хордотональний апарат та ін.) досягають великої різноманітності, в основі їх будови лежать т.зв. сенсили, розкидані по різних частинах тіла поодиноко або зібрані у великі скупчення. Більшість видів К. фітофаги, є всеїдні (таргани), хижаки, що поїдають ін. комах, молюсків, червів тощо, копрофаги (гнойовики), кровисисні (комарі, воші, блохи).

Двокрилі, Блохи та інші

2. Азо́вське мо́ре — внутрішнє море басейну Атлантичного океану, розташоване між 45°16' і 47°17' пн. ш. та 33°36' і 39°21' сх. д. сполучене з Чорним морем Керченською протокою (Босфор Кіммерійський в давнину, завширшки в 4,2 км), між Україною та Росією. Площа водного дзеркала 39 тисяч км², об'єм 320 км3[1], середня глибина 8 м, максимальна 13,5 м[2], середня солоність 13,8‰, найбільша у затоці Сиваш — до 25 ‰, середня температура води +11 °C; рибальство: хамса, лящ, оселедець, камбала, тюлька, судак, бички, осетрові. Азовське море — наймілкіше море у світі. Береги Азовського моря низовинні. Берегова лінія хоч і має плавні вигини, але порізана численними затоками.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-15; просмотров: 1546; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.223.70.167 (0.058 с.)