Поняття, ознаки, види господарських договорів та форми/шляхи регулювання договірних відносин. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття, ознаки, види господарських договорів та форми/шляхи регулювання договірних відносин.



Господарський договір є основною формою реалізації господар­ських зобов'язань, а його роль зводиться до регулювання товарно- грошових відносин учасників господарського обігу.

В юридичній та навчальній літературі поряд з терміном «гос­подарський договір» використовується термін «підприємницький договір». В дореволюційній Росії використовувався термін «торго­вельні угоди». До них належали всі угоди, які укладалися купцями як промисел. Правовими наслідками визнання угоди торговельною виступали її регулювання нормативними актами торгового законо­давства і особливий порядок розгляду спорів — у торгових судах. ГК України оперує терміном «господарські угоди» — ст.ст. 30, 84, 126та ін.).

Особлива юридична природа, своєрідні юридичні риси, що ха­рактеризують господарські договори як особливу категорію і особ­ливий договірний тип, вирізнялись у науці давно. Не нова також ідея кодифікації норм, що регулюють господарсько-договірні від­носини в межах єдиного кодексу. Дані питання давно є предмета­ми численних дискусій, а тому не слід вважати, що вони виникли тільки з набранням чинності з 01.01.2004 р. двох нових кодексів, ГК і ЦК України.

Понад усе, термін «господарський договір» вперше був викорис­таний ще в 1930 р. в нормативних актах, прийнятих у зв'язку з про­веденням кредитної реформи, яка була орієнтована на укріплення госпрозрахунку на підприємствах (в організаціях) і у відносинах між ними. Протягом тривалого часу цей термін використовувався в законодавчих актах рідко, причому не в його узагальнюючому значенні, а лише відносно одного з видів, а саме — договору по­ставки. В радянський період панувала також точка зору, відповідно до якої господарський договір розглядався як «придаток» актів планування.

Вирізняється, щонайменше, три значення терміна «договір»: договір як правовідносини; договір як юридичний факт, що поро­джує зобов'язання; і як документ, який фіксує факт виникнення зобов'язань за волею його учасників.

Чітке розмежування поняття господарського договору має не тільки теоретичне, але і практичне значення. Адже і до прийняття ГК України в деяких випадках законодавство встановлювало деякі норми для регулювання господарських договорів, не визначаючи точно самого терміна.

Термін «господарський договір» вживається в ГПК України, а також в деяких інших нормативних актах задовго до прийняття ГК України.

На жаль, ГК України не передбачає визначення господарського договору і виходить з того, що господарський договір є підставою для виникнення майново-господарського зобов'язання. Вст. 179 ГК України наводиться поняття господарсько-договірного зобов'язання, що виникає між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами — юридичними особами на підставі господарських договорів.

У зв'язку з цим слід використовувати поняття господарського договору, запропоноване в доктрині. Одним із найбільш вдалих слід визнати визначення, відповідно до якого господарський договір — це зобов'язальні правовідносини між суб'єктами господарювання, які обґрунтовані на згоді сторін і зафіксовані в установленій за­коном формі, змістом яких є взаємні права і обов'язки сторін у сфері господарської діяльності. Однак це визначення вимагає корекції у бік доповнення суб'єктного складу, адже негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи можуть виступати однією із сторін господарського договору, враховуючи положення ст. 179 ГК України.

Дискусійним залишається питання про специфіку господар­ського договору. В радянській літературі превалював підхід, згідно з яким для віднесення договору до категорії господарських були необхідними дві ознаки: плановість і розподіл продукції між со­ціалістичними організаціями. Але це не означає, що поняття гос­подарського договору незастосовне в умовах змішаної економіки. Господарський договір— «дитина» економічного ладу суспільства. Від того, яким чином влаштовані економічні відносини, залежить зміст і направленість господарських договорів.

У період існування радянської держави інститут господар­ського договору мав переважно другорядне значення, будучи інструментом стосовно актів планування. Під час становлення ринкової економіки, коли відбулося розширення форм власності і організаційно-правових форм господарювання, акти планування втратили своє пріоритетне значення для економіки. Разом з тим, не можна заперечувати роль планових показників у діяльності суб'єктів господарювання, в особливості державних підприємств і підприємств, що входять до складу господарських об'єднань і промислово-фінансових груп. Адже їхня діяльність підпорядкову­ється державним програмам і масштабним бізнес-проектам.

При визначенні природи господарського договору важливо ви­яснити і оцінити його відмітні ознаки, мету, суб'єктний склад, специфіку його змісту і направленості. Тільки після цього можна відмежувати господарський договір від інших, в тому числі загальноцивільних договірних форм.

Традиційно визнається, що «співвідношення господарських договорів з цивільно-правовими є співвідношення загального і особливого». Однак сказати так сьогодні — значить спростити про­блему. Адже господарські договори часто включають організаційну складову, що не властива цивільно-правовим договорам (приватно­правовим) договорам. Наприклад, контракт на поставку продукції для державних потреб повинен відповідати державному замовлен­ню; про укладення договору банківського рахунка суб'єкт госпо­дарювання зобов'язаний повідомити податкові органи; на підставі господарського договору здійснюється відстрочка або розстрочка податкового боргу; установчий договір повного товариства або дого­вір про спільну діяльність ПФГ серед іншого визначає управлінські відносини учасників; нарешті, господарський договір може бути підставою виникнення самостійних організаційно-господарських зобов'язань тощо.

Традиційно договір належить до сфери приватноправових, оскільки базується на рівності суб'єктів, які його укладають.

Неповна відповідність дій тезі — одна з найважливіших харак­терних ознак господарських договорів. При укладенні договорів, що породжують господарські зобов'язання, сторони не завжди володіють однаковою свободою у визначенні їхнього змісту. Крім того, сторони скуті в визначенні складу існуючих умов договору. Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 179 ГК України такі договори укладаються на підставі:

а) вільного волевиявлення, коли сторони на свій розгляд узго­джують будь-які умови, які не суперечать законодавству;

б) при мірного договору, який рекомендований органом управлін­ня, коли сторони за взаємною згодою можуть змінювати його зміст, виключати окремі умови, доповнювати його новими;

в) типового договору, що затверджений урядом або за його до­рученням іншим органом державного управління, коли сторони пов'язані змістом типового договору, але вправі конкретизувати його умови;

г) договору приєднання, що розроблений однією із сторін для можливих контрагентів, які при вступі в договір не вправі напо­лягати на зміні або доповненні його змісту (наприклад, при пере­везенні залізницею).

Таким чином, особливості господарських договорів можна під­креслити шляхом виділення наступних критеріїв:

1) наявність хоча б однієї сторони — суб'єкта господарювання. Негосподарюючі суб'єкти — юридичні особи також можуть бути стороною таких договорів. Однак договори з участю громадян — не- підприємців не належать до категорії господарських;

2) зв'язок з господарською діяльністю, тобто застосування дого­ворів для задоволення економічних потреб суб'єктів економічних відносин, у процесі здійснення господарської діяльності;

3) скутість сторін численними імперативними нормами, вста­новленими в законах і підзаконних актах, що обмежують свободу більшою мірою, ніж при укладенні загальноцивільних договорів;

4) наявність організаційних елементів, що встановлюють зв'язок сторін, які домовляються з державою і суспільством (окремим ко­лективом).

Не зупиняючись детально на класифікації договорів, яка досить детально висвітлена в літературі, підкреслимо лише їхні основні види: двосторонні і багатосторонні; реальні і консенсуальні; попе­редні і основні; генеральні і поточні тощо.

Форма укладення господарських договорів. Договір повинен бути виражений у об'єктивній формі, доступній для сприйняття його умов (змісту) як самими сторонами, так і третіми особами. За загальним правилом — це проста письмова форма. У кількох ви­падках закон передбачає обов'язковість нотаріального посвідчення договорів і/або державної реєстрації.

Наприклад, ст. 65 7 ЦК України передбачає, що договори купівлі - продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, жилого будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладаються в письмовій формі і підлягають нотаріальному посвідченню і дер­жавній реєстрації.

У випадках, коли нормами спеціального закону встановлено особливий порядок укладення господарських договорів, повинні застосовуватись норми такого закону (наприклад, укладення конце­сійного договору здійснюється в порядку, передбаченому розділом II Закону України «Про концесії»).

Загальний порядок укладення господарських договорів, закріп­лений у ст. 181 ГК України, має чимало відмітних особливостей у порівнянні з порядком укладення цивільно-правових договорів, що визначений у главі 53 ЦК, і включає в себе наступні стадії: 1) стадію складання проекту договору; 2) стадію узгодження протоколу роз­біжностей; 3) стадію безпосереднього врегулювання розбіжностей; 4) стадію судового розгляду переддоговірного спору. На будь-якій із цих стадій процес укладення договору може бути завершений, якщо сторони досягли згоди щодо всіх істотних умов.

Згідно з ч. 7 ст. 179 ГК відносно процедури укладення госпо­дарських договорів підлягають застосуванню норми ЦК України і інших нормативно-правових актів, що стосуються окремих видів договорів, з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Зокрема, ст.ст. 182-185 ГК України закріплюють особливості укладення попередніх договорів, договорів, заснованих на дер­жавному замовленні, а також таких, що укладаються на біржах, ярмарках і публічних торгах.

У господарських відносинах застосовуються загальнодержавні поняття моменту і місця укладення договору, оферти і акцепту і деякі інші (ст.ст. 638-650 ЦК України). Однак згідно з ГК України діє інший строк для акцепту, інший порядок пропозиції про укла­дення договору на інших умовах, інший склад істотних умов тощо (гл. 20 ГК). Зокрема, ціна є істотною умовою господарських, але не цивільних договорів. ГК України передбачає 20-денний строк для акцепту, а ЦК — негайний акцепт або спеціальний строк, зазна­чений у самій оферті, тощо.

Певна дискусія виникає з питання укладення договорів з викорис­танням засобів електронного зв'язку. Норми ЦК України в ст. 207 прямо передбачають таку можливість. У випадку дотримання особ­ливої процедури угоди, укладені з застосуванням цифрового підпису, прирівнюються ЦК до звичайної письмової форми. Що ж стосується ГК, то він не забороняє укладення таких угод. Хоч у ст. 181 ГК як за­гальне правило вказується на традиційні форми укладення господарського договору: викладення у формі єдиного документа або шляхом обміну листами, факсограмами тощо, — однак тут перелік спрощених способів укладення господарських договорів е невичерпним. Це від­криває можливість для застосування передбачених ст. 207 ЦК форм відтворення підпису, в тому числі електронного цифрового підпису для посвідчення волевиявлення сторін договору.

Новелою ГК України (ст.181) є правило про те, що господар­ський договір у формі єдиного документа за загальним правилом повинен бути не тільки підписаний сторонами, але і скріплений печатками. Це правило кореспондує із загальноцивільним правилом оформлення угод за участю юридичних осіб (ст. 207 ЦК України). Це не що інше, як звичай, який склався в господарській практиці і санкціонований у законі.

Окремо слід виділити випадки укладення господарських до­говорів на підставі рішення суду. Спори, що виникають при укла­денні господарських договорів за держзамовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону, а також в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші перед- договірні спори можуть бути предметом розгляду суду в випадку, якщо це передбачено угодою сторін, або якщо обов'язок укласти до­говір випливає із раніше укладеного попереднього договору. Згідно з ч. 2 ст. 187 ГК, день набрання чинності рішенням суду, яким було вирішене питання про переддоговірний спір, вважається днем укла­дення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначено інше. При цьому додаткового підписання сторонами тексту єдиного документа не вимагається. Згідно з ч. З ст. 84 ГПК, в судовому рішенні у спорі, що виник при укладенні або зміні догово­ру» суд в резолютивній частині рішення зазначає рішення з кожної спірної умови договору, а в спорах про спонукання до укладення договору — умови, на яких сторони зобов'язані укласти договір, із посиланням на поданий позивачем проект договору.

Зокрема, в ситуації, коли орендодавець ухиляється від укладення договору оренди, орендар, що фактично займав приміщення, звернувся до суду з позовом про спонукання до укладення договору. За результатами розгляду даного спору суд виніс рішення, яким задовільним позов орендаря в повному обсязі і постановив рішення, яким зобов'язав відпо­відача укласти договір. При цьому в резолютивній частині рішення суд прямо перелічив всі істотні умови договору оренди, визначені судом на підставі матеріалів переддоговірного спору.

Кабінет Міністрів України, уповноважені ним органи виконавчої влади можуть рекомендувати суб'єктам господарювання орієнтовні умови господарських договорів — примірні договори, а у визна­чених законом випадках —- затверджувати типові договори (п. 2 ст. 179 ГК).

Дана норма покликана спростити оформлення договірних відно­син, оскільки якби сторони були вимушені розробляти самостійно всі проекти договорів, їм прийшлось би зіткнутися із значними труднощами, а це, в свою чергу, потягнуло б затягування в оформленні договірних відносин через необхідність витрачати додатковий час для узгодження окремих умов. При цьому не було б жодної впевне­ності в тому, що в договорі відсутні прогалини, які потім утруднять дії сторін або господарського суду в випадку виникнення спору. Крім того, відсутність таких договорів провокує неконкурентну поведінку економічно сильних суб'єктів.

Примірні договори мають рекомендаційний характер, оскільки визначають лише бажану договірну модель, від якої сторони можуть відступити на свій страх і ризик. Прикладом є Примірний договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, що підлягає про­дажу за конкурсом; Примірний договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, що підлягає продажу на аукціоні; Примір­ний договір купівлі-продажу цілісного майнового комплексу, що підлягає продажу шляхом викупу, затверджені наказом Фонду державного майна України від 22.08.2005 р. № 2411.

Типові договори можуть мати форму самостійного нормативного акта або бути додатками до окремих нормативних актів і відобра­жати їхні окремі положення. Типові договори можуть містити два види умов, які: 1) встановлюють права і обов'язки сторін; 2) визна­чають інші умови, які можуть бути визначені сторонами в догово­рі на власний розгляд. Головною ознакою типових договорів є їх обов'язковість, тобто сторони не можуть виключити із договору або змінювати істотні умови, закріплені як обов'язкові для даного виду договорів. Наприклад, Типовий концесійний договір, затверджений постановою КМУ від 12.04.2000 р.

Відмітимо, що в загальноцивільних відносинах згідно з ЦК по­няття «типовий» має дещо інший зміст, ніж у господарських відносинах. У ст. 630 ЦК зазначено: договором може бути передбачено, що його окремі положення визначаються у відповідності з типовими умовами договорів окремого виду, оприлюднених у встановленому законом порядку. Якщо ж в договорі відсутні посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичаї ділового обороту, тобто, правила поведінки, які не встановлені актами ци­вільного законодавства, але є усталеними у певній сфері цивільних відносин, (ст. 7 ЦК).

Ці положення цивільного законодавства слід тлумачити таким чином: у випадку, коли для сторін договору не є обов'язковим типовий договір (наприклад, типовий договір оренди, затвердже­ний постановою КМУ від 03.03.2004 р. № 220, не поширюється на випадки, коли орендодавцем виступає юридична особа), сторони можуть передбачити його обов'язковість в силу договору. В іншому випадку умови типового договору також, як і примірного договору, можуть розглядатися сторонами для таких договірних відносин як діловий звичай.

У деяких випадках закон згадує обов'язковість укладення господарських договорів (договори, засновані на державному за­мовленні. В силу положень ч. 2 ст.15 ГК за умови наявності в угоді (контракті) на розроблення, виготовлення або поставку продукції посилань на державні стандарти і технічні регламенти, їхні поло­ження є обов'язковими для суб'єктів господарювання і виробників товарів. При цьому відповідність продукції встановленим стандар­там у подібних випадках враховується при митному оформленні зовнішньоекономічних операцій.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-12; просмотров: 555; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.81.58.140 (0.025 с.)