Ліквідація акціонерного товариства

Добровільна ліквідація акціонерного товариства здійснюється за рішенням загальних зборів, у тому числі у зв'язку з закінченням строку, на який товариство створювалося, або після досягнення мети, з якою воно створювалося, у порядку, передбаченому Цивільним кодексом України (435-15) та іншими актами законодавства, з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Інші підстави та порядок ліквідації товариства визначаються законодавством.

Рішення про ліквідацію акціонерного товариства, обрання ліквідаційної комісії, затвердження порядку ліквідації, а також порядку розподілу між акціонерами майна, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, вирішують загальні збори акціонерного товариства, якщо інше не передбачено законом.

З моменту обрання ліквідаційної комісії до неї переходять повноваження наглядової ради та виконавчого органу акціонерного товариства. Ліквідаційний баланс, складений ліквідаційною комісією, підлягає затвердженню загальними зборами.

Ліквідація акціонерного товариства вважається завершеною, а товариство таким, що припинилося, з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації припинення товариства в результаті його ліквідації.

У разі ліквідації платоспроможного акціонерного товариства вимоги його кредиторів та акціонерів задовольняються у такій черговості:

у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров'я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою;

у другу чергу - вимоги працівників, пов'язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

у третю чергу - вимоги щодо податків, зборів (обов'язкових платежів);

у четверту чергу - всі інші вимоги кредиторів;

у п'яту чергу - виплати нарахованих, але не виплачених дивідендів за привілейованими акціями;

у шосту чергу - виплати за привілейованими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

у сьому чергу - виплати ліквідаційної вартості привілейованих акцій;

у восьму чергу - виплати за простими акціями, які підлягають викупу відповідно до статті 68 цього Закону;

у дев'яту чергу - розподіл майна між акціонерами - власниками простих акцій товариства пропорційно до кількості належних їм акцій.

Вимоги кожної черги задовольняються після повного задоволення вимог кредиторів (акціонерів) попередньої черги.

У разі недостатності майна товариства, що ліквідується, для розподілу між усіма кредиторами (акціонерами) відповідної черги майно розподіляється між ними пропорційно сумам вимог (кількості належних їм акцій) кожного кредитора (акціонера) цієї черги.

#10. Поняття, склад та вартісна оцінка майна суб’єктів господарювання.

Майном суб’єктів господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у їх діяльності та відображаються в балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.

Залежно від економічної форми, якої набуває майно суб’єктів господарювання у процесі здійснення господарської діяльності, воно поділяється на:

1) основні фонди (засоби);

2) оборотні фонди (засоби);

3) кошти;

4) товари;

5) цінні папери;

6) нематеріальні активи.

Основні фонди суб’єкта господарювання – сукупність матеріально-речових цінностей, які діють у натуральній формі протягом тривалого періоду в часі, як у сфері матеріального виробництва, так і у невиробничій сфері.

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 7 „Основні засоби”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 92 від 27 квітня 2000 року, основні засоби – це матеріальні активи, які підприємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам, або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).

У ст. 8 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року міститься також вартісний критерій віднесення майнових цінностей до основних фондів. Відповідно до п. 8.2.1. цього закону основними фондами визнаються матеріальні цінності вартість яких перевищує 1000 гривень і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

До основних фондів (засобів), зокрема, належать:

1) земельні ділянки;

2) капітальні витрати на поліпшення земель;

3) будинки, споруди та передавальні пристрої;

4) машини та обладнання;

5) транспортні засоби;

6) інструменти, прилади, інвентар (меблі);

7) тварини;

8) багаторічні насадження;

9) інші основні засоби.

Різновидом майна суб’єктів господарювання, яке за правовим режимом прирівнюється до основних фондів, є цілісний майновий комплекс підприємства (його структурного підрозділу).

Цілісним майновим комплексом є господарський об'єкт з завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг) з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання.

Оборотними фондами (засобами) є сировина, паливо, матеріали, малоцінні предмети та предмети, що швидко зношуються, інше майно, призначене для реалізації чи споживання протягом операційного циклу чи протягом дванадцяти місяців з дати балансу.

Коштами у складі майна суб’єктів господарювання є гроші у національній та іноземній валюті, призначені для здійснення товарних відносин цих суб’єктів з іншими суб’єктами, а також фінансових відносин відповідно до законодавства.

Товарами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються вироблена продукція (товарні запаси), виконані роботи та надані послуги.

Особливим видом майна суб’єктів господарювання є цінні папери.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає відносини між суб'єктом господарювання, який його випустив (видав), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам.

У сфері господарювання у випадках, передбачених законом, використовуються такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі, сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН), іпотечні сертифікати (сертифікати з фіксованою дохідністю, сертифікати участі), інші види цінних паперів, передбачені актами господарського законодавства України. Суб'єкт господарювання - юридична особа у випадках і порядку, передбачених законом, має право випускати від свого імені акції та облігації підприємства і реалізовувати їх громадянам та юридичним особам. Право на випуск акцій та облігацій підприємства виникає у суб'єкта господарювання з дня реєстрації цього випуску у відповідному органі державної влади. Суб'єкти господарювання, виключною діяльністю яких є діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування, мають право випускати інвестиційні сертифікати. Установи банків, що приймають на депонування кошти від юридичних осіб та громадян, видають їм письмові свідоцтва, які посвідчують право вкладників на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків по ньому (ощадні (депозитні) сертифікати). Фінансові установи, які створили фонд операцій з нерухомістю та здійснюють залучення коштів фізичних та юридичних осіб в управління з метою фінансування будівництва житла, мають право випускати сертифікати фонду операцій з нерухомістю. Суб'єкти господарювання мають право в порядку, встановленому законом, випускати в обіг векселі - боргові цінні папери, які посвідчують безумовне грошове зобов'язання векселедавця або його наказ третій особі сплатити після настання строку платежу визначену суму власнику векселя (векселедержателю). Нематеріальними активами у складі майна суб’єктів господарювання визнаються немонетарні активи, які не мають матеріальної форми, можуть бути ідентифіковані та утримуються підприємством з метою використання протягом періоду більше одного року (або одного операційного циклу, якщо він перевищує один рік) для виробництва, торгівлі, в адміністративних цілях чи надання в оренду іншим особам. Згідно із Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 8 „Нематеріальні активи”, затвердженим наказом Міністерства фінансів України № 242 від 18 жовтня 1999 року, до нематеріальних активів належать:1) права користування природними ресурсами;2) права користування майном (земельною ділянкою, будівлею, приміщеннями тощо);3) права на комерційні позначення (торговельні марки, комерційні найменування тощо);4) права на об’єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, у тому числі, ноу-хау тощо);5) авторське право та суміжні з ним права;6) незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи;

7) інші нематеріальні активи (права на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).

 

#11. Джерела формування майна суб’єктів господарювання.

Актами господарського законодавства України до джерел формування майна суб’єктів господарювання віднесені:

1) грошові та матеріальні внески засновників (учасників, членів);

2) доходи від реалізації продукції (робіт, послуг);

3) доходи від цінних паперів;

4) капітальні вкладення і дотації з бюджетів;

5) надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів;

6) кредити банків та інших кредиторів;

7) фінансова допомога;

8) безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян;

9) інші джерела, не заборонені законом.

Внески засновників (учасників, членів) у майно суб’єктів господарювання можуть здійснюватися двома способами:

- шляхом передання їм майна у власність в якості вкладу до статутного фонду;

- шляхом передання їм майна у користування, яке не включається до статутного фонду і підлягає поверненню засновнику (учаснику, члену) у разі припинення правовідносин із суб’єктом господарювання.

Одним із основних джерел формування майна суб’єктів господарювання є доходи від реалізації продукції (робіт, послуг).

Відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку № 15 „Дохід”, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 290 від 29 листопада 1999 року, дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, інших активів) визнається в разі наявності всіх наведених нижче умов:а) покупцеві передані ризики й вигоди, пов'язані з правом власності на продукцію (товар, інший актив);б) підприємство не здійснює надалі управління та контроль за реалізованою продукцією (товарами, іншими активами);в) сума доходу (виручка) може бути достовірно визначена;г) є впевненість, що в результаті операції відбудеться збільшення економічних вигод підприємства, а витрати, пов'язані з цією операцією, можуть бути достовірно визначені. Доходи від цінних паперів поділяються на два види залежно від групи цінних паперів. Доходи від пайових цінних паперів називаються дивідендами, а доходи від боргових цінних паперів – процентами. Дивідендами згідно із Законом України „Про оподаткування прибутку підприємств” від 28 грудня 1994 року вважаються платежі, які здійснюються юридичними особами- емітентами акцій або інвестиційних сертифікатів на користь власників цих цінних паперів у зв’язку із розподілом частини прибутку емітента. До дивідендів також прирівнюються платежі, які виплачуються власникам сертифікатів фондів операцій з нерухомістю в результаті розподілу доходу фондів операцій з нерухомістю. Проценти – це доход, який сплачується (нараховується) позичальником на користь кредитора у вигляді плати за використання залучених на визначений строк коштів або майна. У разі коли залучення коштів або майна здійснюється шляхом продажу боргових цінних паперів сума процентів визначається одним із таких способів:1) шляхом нарахування відсотків на номінал такого цінного паперу;2) шляхом виплати фіксованої премії чи виграшу;3) шляхом визначення різниці між ціною розміщення та ціною погашення такого цінного паперу (сума дисконту). Капітальні вкладення у вітчизняному податковому законодавстві та законодавстві про бухгалтерський облік отримали назву капітальної інвестиції. Під капітальною інвестицією розуміється господарська операція, яка передбачає придбання будинків, споруд, інших об’єктів нерухомої власності, інших основних фондів та нематеріальних активів, що підлягають амортизації. Дотації з бюджетів, залежно від рівня бюджету, можуть надаватися суб’єктам господарювання з державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим або місцевих бюджетів. Дотаціями з бюджетів розуміються кошти, які надаються суб’єктам господарювання за реалізовані ними товари (виконані роботи, надані послуги), фінансування яких відбувається з відповідного бюджету, для покриття витрат таких суб’єктів господарювання. Прикладом дотації із державного бюджету може бути дотація на створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних (наказ Міністерства праці та соціальної політики України № 1 від 10 січня 2001 року), що надається тим суб’єктам господарювання, які працевлаштовують осіб за направленнями державної служби зайнятості. Надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об’єктів (комплексів), що належать суб’єктам господарювання, придбання майна інших суб’єктів включають у себе одразу три види джерел формування майна суб’єктів господарювання:1) отримання доходу (виручки) від продажу майнових об’єктів (комплексів), які належать суб’єктам господарювання (при чому, під продажем у даному випадку розуміються будь-які відплатні цивільно-правові договори, на підставі яких відбувається відчуження цих об’єктів);2) отримання доходу від орендних платежів за користування майновими об’єктами (комплексами) суб’єктів господарювання;3) отримання доходу від придбання майна інших суб’єктів господарювання на одному із правових режимів майна, передбачених законом. Кредит – кошти та матеріальні цінності, які надаються резидентами або нерезидентами у користування юридичним або фізичним особам на визначений строк та під процент. Кредит розподіляється на фінансовий кредит, товарний кредит та кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики (Закон України „Про оподаткування прибутку підприємств”). Фінансовий кредит – кошти, які надаються банком- резидентом або нерезидентом, кваліфікованим як банківська установа згідно із законодавством країни перебування нерезидента, або резидентами і нерезидентами, які мають статус
небанківських фінансових установ, згідно з відповідним законодавством, а також іноземними урядами або його офіційними агентствами чи міжнародними фінансовими організаціями та іншими кредиторами-нерезидентами у позику юридичній або фізичній особі на визначений строк, для цільового використання (чи без такого) та під процент. Товарний кредит – товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики: кошти, які залучаються юридичною особою-боржником (дебітором) від інших юридичних або фізичних осіб як компенсація вартості випущених (емітованих) таким дебітором облігацій або депозитних сертифікатів. Фінансова допомога відповідно до Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” поділяється на два види: безповоротну фінансову допомогу або поворотну фінансова допомога. Безповоротна фінансова допомога – це: 1) сума коштів, передана суб’єктові господарювання згідно з договорами дарування, іншими подібними договорами, які не передбачають відповідної компенсації чи повернення таких коштів (за винятком бюджетних дотацій і субсидій), або без укладання таких угод; 2) сума безнадійної заборгованості, відшкодована кредитору позичальником після її списання, якщо така безнадійна заборгованість була попередньо включена до складу валових витрат кредитора; 3) сума заборгованості суб’єкта господарювання перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності; 4) основна сума кредиту або депозиту, наданих суб’єктові господарювання без встановлення строків повернення такої основної суми, за винятком кредитів, наданих під безстрокові облігації, та депозитів до запитання у банківських установах, а також сума процентів, нарахованих на таку основну суму, але не сплачених (списаних); 5) сума процентів, умовно нарахованих на суму поворотної фінансової допомоги, що залишається неповерненою на кінець звітного періоду, у розмірі облікової ставки Національного банку України, розрахованої за кожний день фактичного використання такої поворотної фінансової допомоги.

Поворотна фінансова допомога – це сума коштів, передана суб’єктові господарювання у користування на визначений строк відповідно до договорів, які не передбачають нарахування процентів або надання інших видів компенсацій як плати за користування такими коштами.

Безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян можуть бути джерелами формування майна суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність.

Безоплатними вважаються товари, роботи та послуги, які передаються (надаються) суб’єктові господарювання без вимоги про компенсацію їх вартості.

Під благодійними внесками та пожертвуваннями розуміється добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги. Специфічними формами благодійних внесків є: меценатство і спонсорство.

Меценатство – добровільна безкорислива матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними особами набувачів благодійної допомоги. Спонсорство – добровільна матеріальна, фінансова, організаційна та інша підтримка фізичними та юридичними особами набувачів благодійної допомоги з метою популяризації виключно свого імені (найменування), свого знака для товарів і послуг.

#12. Приватизація та роздержавлення як джерела формування майна суб’єктів господарювання.

Серед інших джерел формування майна суб’єктів господжарювання, не заборонених законом, можна назвати надходження від роздержавлення та приватизації власності. Співвідношення між роздержавленням та приватизацією має два прояви: як загальне та окреме, а також, як частина і ціле. З одного боку, приватизація є одним із способів роздержавлення. До інших способів роздержавлення власності слід віднести: корпоратизацію, тобто перетворення державних підприємств у відкриті акціонерні товариства, відчуження державної власності на підставі цивільно-правових договорів, передання майна з державної власності у комунальну тощо. З іншого ж боку, приватизація це ширше поняття, оскільки, передбачає передання права власності іншим суб’єктам не лише на державне майно, але й на майно Автономної Республіки Крим та комунальне майно. Відповідно до Закону України „Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 року приватизація державного майна – це відчуження майна, що перебуває у державній власності, і майна, що належить Автономній Республіці Крим, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову економіки
України. До об'єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:1) підприємства (цехи, виробництва, дільниці, інші підрозділи, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, із структури якого вони виділяються) як єдині майнові комплекси, до складу яких входять усі види майна, призначені для їх діяльності, що визначені Цивільним кодексом України; 2) об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти;3) акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань;4) земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації. Суб'єктами приватизації є:- державні органи приватизації;- покупці (їх представники);- посередники. Приватизація державного майна здійснюється такими способами:1) продажу об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом;2) продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців;3) продажу на конкурсній основі єдиного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства;4) викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.

Неконкурентні способи продажу майна державних підприємств застосовуються щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за конкурсом.

 

#13. Правовий режим майна суб’єктів господарювання: поняття та види.

Усі суб’єкти господарювання в Україні за відношенням до власності поділяються на дві групи:

1) суб’єкти господарювання, які діють на праві власності, тобто, є власниками належного їм майна (суб’єкти господарювання – власники);

2) суб’єкти господарювання, які діють на інших правових режимах майна, тобто, не є власниками належного їм майна (суб’єкти господарювання – невласники).

Окрім права власності, господарське законодавство України передбачає інші правові режими майна, на яких можуть діяти суб’єкти господарювання – невласники належного їм майна. До таких правових режимів майна, зокрема, належать: право довірчої власності, право господарського відання та право оперативного управління.

Правовий режим майна суб’єктів господарювання – це сукупність правових можливостей суб’єктів господарювання щодо володіння, користування та розпоряджання належним їм майном.

Відповідно до актів господарського законодавства України суб’єкти господарювання можуть здійснювати господарську діяльність на таких правових режимах майна:

1) право власності;

2) право довірчої власності;

3) право господарського відання;

4) право оперативного управління.

 

#14. Відносини власності у сфері господарювання.

Найбільш поширеним правовим режимом майна суб’єктів господарювання є право власності. На цьому правовому режимі діють такі суб’єкти господарювання як: фізичні особи- підприємці, господарські товариства, виробничі кооперативи та інші корпоративні підприємства.

Відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених господарським законодавством.Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України).Традиційно визначають, що зміст права власності складає тріада правомочностей власника - право володіння, право користування і право розпорядження річчю, причому засноване на законі. Ця відома тріада існувала ще в римському праві. Зазначені правомочності у тій чи іншій інтерпретації містяться в законодавстві більшості країн. У Росії наведену тріаду запропонував М. М. Сперанський і вперше вона знайшла своє відображення у 1832 р. у ст. 420 ч. 1 т. 10 Зводу законів Російської імперії. Згодом тріада правомочностей була закріплена у цивільному законодавстві радянського періоду. Її було застосовано і в нині не чинному Законі України "Про власність" (п. 2 ст. 2), і в ст. 317 ЦК України.Особливість класичних елементів права власності (тріади) проявляється в тому, що вони виникають у суб'єкта з набуттям права власності (наприклад, шляхом купівлі якої-небудь речі) і припиняються з його втратою (наприклад, у результаті продажу цієї речі).Суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном.Кожен із окреслених критеріїв являє собою не лише необхідний елемент права власності, він також наділений певною специфікою і самостійністю, має своє призначення. Так, право володіння означає юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Однак це право може належати і не власнику, зокрема, на основі договору.Другим елементом права власності є право користування, що являє собою юридично закріплену можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами. Користування майном тісно пов'язане із володінням, яке є первинним для користування, хоча і здійснюються вони одночасно. Однак право користування може здійснюватись і без права володіння.Юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам складає право розпорядження. Воно також включає можливість зміни стану майна та його призначення. Не викликає сумніву, що у випадках, коли власник продає свою річ, здає у найм чи заставу, передає у виді внеску до господарського товариства, - він здійснює розпорядження річчю. Значно складніше кваліфікувати дії власника, який знищує річ, коли вона стала йому непотрібною, чи викидає її, або якщо річ за своїми властивостями розрахована на використання лише в одному акті виробництва чи споживання. Коли власник знищує річ або викидає її, то він розпоряджається річчю шляхом здійснення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті одноразового використання речі (особа з'їла продукти, спалила дрова тощо), то воля власника спрямована не на припинення права власності, а на те, щоб виділити із певної речі її корисні властивості. Це означає, що в нашому прикладі мало місце здійснення лише права користування річчю, а не права розпорядження нею.Розкриття змісту права власності не завершується визначенням належних власнику правомочностей. Річ у тім, що зазначені правомочності можуть належати не лише власнику, а й іншим особам. Тому необхідно виділити специфічну ознаку, яка властива цим правомочностям саме як правомочностям власника. Вона полягає в тому, що власник належні йому правомочності здійснює на свій розсуд. Стосовно права власності, здійснення права на свій розсуд, у тому числі і розпорядження ним, то це означає, що влада (воля) власника спирається безпосередньо на закон, існує незалежно від волі всіх інших осіб щодо цієї речі. Волевиявлення всіх інших осіб не лише спирається на закон, а й залежить від волі власника, зумовлене нею. Водночас у процесі реалізації права власності власник не повинен порушувати права і законні інтереси інших осіб, які в деяких випадках можуть суперечити інтересам власника. Тому закони більшості країн передбачають можливість певних обмежень права власності. Такі обмеження можуть бути: примусовими (на підставі закону) - санкція за правопорушення; або для задоволення публічних інтересів - реквізиція, обмеження права користування чи права розпорядження, встановлення публічних сервітутів; або в інтересах приватних осіб - встановлення приватних сервітутів. Законом може обмежуватися можливість укладення певних видів угод, вводитися режим їх ліцензування та ін.Майно, що використовується суб'єктами господарювання в процесі їх господарської діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.Ідея визначення конструкції права спільної власності належить римським юристам. Вони вперше звернули увагу на своєрідні відносини, коли на одну й ту ж річ і в один і той же час на законній підставі встановлювалося право власності не однієї, а декількох осіб. Такі відносини отримали назву спільна власність. З того часу загальна концепція права спільної власності збереглася й набула усталених ознак. Вона закріплена і в сучасному праві. Відповідно до ч. 1 ст. 355 ЦК майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Таким чином право спільної власності характеризується єдністю об'єкта та множинністю суб'єктів права власності.Першою ознакою права спільної власності є наявність єдиного об'єкта. У частині 1 ст. 355 ЦК вказано, що об'єктом права спільної власності є майно. У свою чергу ст. 190 ЦК визначає, що "майном" як особливим об'єктом вважаються: а) окрема річ; б) сукупність речей; в) майнові права; г) майнові обов'язки. З цього випливає, що майно може розглядатися як просте або складне, багатоелементне утворення. У першому випадку йдеться про окрему річ, у другому - про комплекс речей, прав та обов'язків.Для виникнення права спільної власності стосовно сукупності речей або майнових прав та обов'язків потрібна їх певна єдність, утворення з них єдиного об'єкта. В іншому випадку буде існувати не спільна власність на один об'єкт, а власність декількох осіб щодо окремих об'єктів. Підстави для об'єднання окремих речей, прав та обов'язків у єдиний об'єкт можуть бути різними. Окремі права та обов'язки можуть, наприклад, набувати якості єдиного об'єкта, якщо вони у своїй сукупності входять до складу спадкового майна (ст. 1218 ЦК); окремі речі, які були передані учасниками простого товариства до складу спільного майна, становлять єдиний об'єкт права їх спільної власності (ст. 1134 ЦК) тощо.Друга ознака стосується суб'єктного складу права спільної власності. Спільне майно належить на праві власності двом або більше особам - співвласникам майна. Співвласниками можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади тощо. Таким чином, у даному випадку має місце багатосуб'єктний склад власників. Хоча співвласники повинні діяти спільно при здійсненні права власності, кожен із них виступає як самостійний суб'єкт цивільних відносин. Тому, наприклад, для продажу, дарування, здачі спільного майна за договором найму (оренди) потрібна згода кожного із співвласників. У цьому полягає відмінність права спільної власності від права власності юридичних осіб, наприклад господарських товариств. В останньому випадку учасники об'єднують належне їм майно для створення самостійного суб'єкта права - юридичної особи, яка і стає єдиним його власником (ч. 1 ст. 115 ЦК). Юридична особа самостійно укладає правочини щодо належного їй майна, у тому числі й стосовно його відчуження. Визначати волю кожного із засновників юридичної особи щодо вчинення правочнну не треба.Правовідносини, що виникають з приводу спільного майна, мають складну структуру. Вони включають два різновиди правовідносин: відносні правовідносини - між самими співвласниками щодо речі (внутрішні) та абсолютні правовідносини, які виникають між співвласниками та усіма третіми особами (зовнішні). Правовідносини першого виду є відносними тому, що вони виникають між особами, склад яких чітко визначений. Кожен із співвласників зобов'язаний перед іншими співвласниками діяти розумно та виважено щодо спільного майна, поважати інтереси інших співвласників. У свою чергу він також має право вимагати такої ж поведінки від кожного з інших співвласників. Абсолютні правовідносини виникають між співвласниками майна та усіма третіми особами, тобто невласниками майна. Ці відносини моделюються за загальним типом відносин власності, згідно з яким власнику (у цьому випадку - співвласникам) протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, на яких покладено загальну заборону порушувати право власності.Відповідно до ч. 2 ст. 355 ЦК майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. За загальним правилом, спільна власність вважається частковою. Вона може бути сумісною лише у випадках, коли це передбачено законом або договором між учасниками (ч. 4 ст. 355 ЦК). Різниця між двома видами спільної власності насамперед полягає у визначеності часток співвласників у праві на майно. Спільна часткова власність передбачає, що частки учасників у праві на майно чітко визначені. Кожен із них має право за своїм бажанням припинити відносини спільної власності шляхом виділу своєї частки спільного майна. У відносинах спільної сумісної власності частки співвласників наперед не визначені. Вони визначаються лише у разі припинення спільної власності. Розмір цих часток може бути як однаковим, так і неоднаковим та залежати від деяких умов. Так, при поділі майна селянського (фермерського) господарства частки можуть визначатися з урахуванням трудового внеску кожного з фермерів у спільне майно. При поділі майна подружжя частка у майні одного з них може бути збільшена за обставин, які підлягають врахуванню, тощо.

 

#15. Право довірчої власності у сфері господарювання.