РОЗДІЛ 1. Географічне положення Тернопільської області

Курсова робота

З дисципліни «Загальна екологія»

на тему:

«Оцінка екологічного стану Тернопільської області»

Виконав:

студент групи 9Е-2

Колодич В.М.

Перевірив: викладач

Белеля М.О.

 

 

Рівне – 2013

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………………

Розділ 1. Географічне положення Тернопільської області……………………

1.1 Загальні відомості про Тернопільську область………….………………

1.2 Фізико - географічні умови розташування області………………………

Розділ 2. Характеристика абіотичних компонентів……………………

2.1 Кліматичні фактори.......................................................................................

2.2 Гідрологічні фактори………………………………………………………

2.3 Едафічні фактори …………………………………………………………..

2.4 Орографічні фактори……………………………………………………….

Розділ 3. Характеристика біотичної складової екосистеми області…….

3.1 Структура популяцій………………………………………………………

3.2 Дослідження вертикальної структури біоценозу…………………………

3.3 Характеристика біоценотичних зв’язків…………………………………..

Розділ 4. Оцінка стану території області і оптимізація її структурно –

функціональної організації…………………………………………………..

Розділ 5. Характеристика природно-заповідного фонду…………………

5.1 Об’єкти природно-заповідного фонду…………………………………….

5.2 Характеристика видів рослин, занесених до Червоної книги України….

5.3 Характеристика видів тварин, занесених до Червоної книги України…..

5.4 Заходи щодо охорони природних ресурсів………………………………..

Висновок……………………………………………………………………......

Список використаної літератури……………………………………………

 

РОЗДІЛ 1. Географічне положення Тернопільської області

Загальні відомості про Тернопільську область

Перша згадка.

Вперше Тернопіль згадується у 1540 році, коли Сигізмунд І видав грамоту на заснування міста. Будівництво фортеці тривало вісім років і охороняло південно-східні кордони королівства від набігів татар.

Походження назви

Заснування міст в Речі Посполитій відбувалося на основі королівських привілеїв. Досить часто засновник давав місту своє ім'я. Тернопіль був заснований магнатом та видатним діячем Речі Посполитої Яном Тарновським, відповідно назва міста походить від прізвища магнатів Тарновських і грецького скороченого закінчення -поль від поліс«місто». В свою чергу, прізвище роду виводять з назви міста їхнього роду – Тарнова. Також на честь Тарновських названі засновані ними міста Тарнобжег і Тарногруд. Варто звернути увагу, що навіть герб Тернополя є варіантом шляхетського гербу Леліва, який використовувався Яном Тарновським. 9 серпня 1944 року спеціальним указом Президії Верховної Ради СРСР назва міста було "уточнена" з Тарнопіль (Tarnopol) на Тернопіль. Також було перейменовано область з Тарнопільської на Тернопільську.

Місто Тернопіль також було столицею Західноукраїнської Народної Республіки, а також відігравало важливе історичне значення у Радянському Союзі та відносилося до тих міст, які щосили боролися за незалежність України і піднімаи національний, патріотичний дух всього народу. У фізико-географічному відношенні місто розташоване на Тернопільському плато, Подільської височини Східно-Європейської рівнини. Належить до помірного поясу зони широколистих лісів.

У історико-географічному відношенні місто розташоване у Галичині. Етнографічні межі Волині та Поділля знаходяться за 25-30 кілометрів від міста.У давнину місто знаходилося на вигідних торговельних шляхах, за рахунок чого швидко збільшувалося. Зараз це важливий транспортний вузол України.

 

РОЗДІЛ 2. Характеристика абіотичних компонентів

Абіотичні фактори визначають можливість існування всіх груп організмів у тому чи іншому середовищі, впливаючи на географічне поширення рослин, тварин та мікроорганізмів. Вони важливі для розмноження живих істот та мають велике значення для загального рівня життєдіяльності організмів. В екосистемах абіотичні фактори виступають як ланка, що зв’язує різні групи організмів і тим забезпечує структурно-функціональну цілісність екосистем.

До абіотичних факторів відносять елементи неживої природи, що проявляють вплив на живі організми. Основними видами абіотичних факторів є: кліматичні (сонячна радіація, освітленість, температура, вологість, атмосферний тиск, газовий склад атмосфери та вітер); едафічні (ґрунтові) – це ґрунтові умови, що впливають на життя і поширення живих організмів; орографічні – фактори рельєфу; гідрологічні – фактори водного середовища; геологічні (материнська порода різного походження).

Кліматичні фактори

Кліматичні ресурси Тернопільської області сприятливі для вирощу­вання сільськогосподарських культур лісостепової зони, зокрема озимої і ярої пшениці, озимого ячменю, жита, вівса, кукурудзи, проса, цукрових буряків, картоплі, капусти, огірків, помідорів, кормових коренеплодів, однорічних і багаторічних трав та фруктових дерев на всій іі території Сприятливі умови для вирощування теплолюбних культур (виноград, абрикоси, персики та ш) є у Придністров'ї, зокрема, на південних схилах Дністра.

Клімат на території області має важливе значення для відпочинку лю­дей Найсприятливішими для цього є заліснені території Вони мають неве­ликі добові коливання температур повітря Улітку ділянки лісу мають прозо­ре повітря, насичене фітонцидами, без пилу А взимку на них значна товщина снігового покриву, невелика швидкість вітру, що сприяє організації зимових видів відпочинку.

Для літнього відпочинку найкращі кліматичні умови — у південній час­тині області, особливо на берегах Дністра і його приток У теплий період тут достатньо високі температури повітря, довгий купальний сезон (понад 90 днів), добра природна вентиляція території Для зимового відпочинку умови тут малопридатні, бо взимку буває багато днів з похмурою погодою, тумана­ми, сильними вітрами, сніговий покрив незначний (1-10 см).

На території області є сприятливі умови для будівництва вітроенергети­чних споруд, які в майбутньому можуть бути важливими виробниками еколо­гічно ферми, підприємства комунального господарства Водоочисні спо­руди є в 16 міських поселеннях.

В останні 100-120 років температура повітря в Тернополі, так само як і в цілому на Землі, має тенденцію до підвищення. Протягом цього періоду середньорічна температура повітря підвищилася щонайменше на 1,0 ° С. Найтеплішим за всю історію спостережень виявився 2007 р. Більшим є підвищення температури в першу половину року (табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Температура повітря по місяцям,(°С)

Температура	I	II	III	IV	V	VI	VII	VIII	IX	X	XI	XII	Рік
Середня	-5,8	-4,2	0,0	7,4	13,3	16,2	17,4	16,8	12,9	7,4	1,8	-2,9	6,7
Денна максимальна	-4	-2										-1
Нічна мінімальна	-8	-7	-3									-5

 

Найнижча середньомісячна температура повітря в січні (мінус 14,2 ° С) зафіксована в 1963 р., найвища (1,9 ° С) - в 2007 р.

Найнижча середньомісячна температура в липні (12,8 ° С) спостерігалась у 1864 р., найвища (21,1 ° С) - в 1959 р.

Абсолютний мінімум температури повітря (мінус 32,4 ° С) зафіксовано в березні 1929 р., абсолютний максимум (36,5 ° С) - в липні 1931 р.

Відносна вологість повітря в середньому за рік становить 80%, найменша вона у травні (71%), найбільша - у грудні (89%). (Таблиця 2.2).

Найменша хмарність спостерігається в серпні, найбільша - у грудні.

Таблиця 2.2

Відносна вологість повітря, (%)

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

Рік

 

Для екологічної системи особливо важливою є кількість опадів. Вона визначає навіть тип екосистем. При опадах менше ніж 250мм на рік (у жаркому кліматі) розвиваються пустельні екосистеми, при опадах 250 – 750мм на рік – степи, лісостеп, савана, при 750 – 1250мм – формуються сухі субтропічні ліси та при опадах більше ніж 1250мм на рік – вологі тропічні ліси.

У середньому за рік у Тернополі випадає 612 мм атмосферних опадів, найменше їх у березні, найбільше - у липні. (Таблиця 2.3).

Таблиця 2.3

Середня кількість опадів, (мм)

I

II

III

IV

V

VI

VII

VIII

IX

X

XI

XII

Рік

 

Мінімальна річна кількість опадів (401 мм) спостерігалась у 1961 р., максимальна (1003 мм) - в 1905 р.

Максимальну добову кількість опадів (106 мм) зафіксовано 12 червня 1960.

У середньому за рік у місті спостерігається 157 днів з опадами; найменше їх (10) у жовтні, найбільше (16) - у грудні.

Щорічно в Тернополі утворюється сніговий покрив, проте його висота незначна.

 

Гідрологічні фактори

В області нараховується 3432 артезіанських свердловин, у т.ч. у сільській місцевості – 2679 та 753 – у містах та селищах міського типу та 74296 шахтних колодязів.

Провідне місце в області належить рікам. Рівнинний рельєф і достатнє зволоження впливають на формування густої річкової мережі. По території області протікає понад 1400 річок і потічків. З них 120 річок мають довжину понад 10 км. До великих річок належить річка Дністер; до середніх – Збруч, Серет, Іква і Горинь; всі інші - до малих. Всі річки загальнодержавного значення. Більшість річок області (80%) протікає в меридіональному напрямі по нахилу території області. Це ріки, які належать до басейну Дністра. Найбільшими з них є Золота Липа, Коропець, Стрипа, Серет, Збруч, Нічлава.

Ріки басейну Прип'яті - Іква, Вілія, Горинь течуть на північний схід і гирла їх виходять за межі області.

Ріки області мають змішаний тип живлення. Навесні вони поповнюються талими сніговими водами, влітку - дощовими, весь рік - підземними водами. При цьому атмосферні
опади складають 70%, а підземні води - 30% загального стоку.

Найвищий рівень води в ріках спостерігається у березні і квітні, коли тане сніг, а також в першій половиш літа, коли часто випадають дощі. Під час повені рівень води може піднятися на 10-50 см за добу. Найнижчий рівень води в ріках (межень) - у серпні-вересні і грудні-лютому, коли випадає незначна кількість опадів.

Едафічні фактори

Едафічні фактори – це ґрунтові умови, що впливають на життя і поширення живих організмів. Вони поділяються на хімічні - реакція ґрунту, сольовий режим, елементарний хімічний склад, обмінна здатність і склад обмінних катіонів; фізичні – водний, повітряний і тепловий режими, щільність ґрунту, структура та ін.; біологічні - рослинні і тваринні організми, що населяють ґрунт.

Грунт – це один із найважливіших компонентів навколишнього природного середовища. Він знаходиться на межі взаємодії геосфер Землі, а саме: атмосфери, гідросфери, літосфери, біосфери. Це зумовлює його специфічну роль у складі вказаних систем. Грунт – самостійне природне тіло, формування якого є складним процесом взаємодії п’яти природних факторів ґрунтоутворення: клімату, рельєфу, рослинного і тваринного світу, ґрунтоутворюючих порід і віку. В екології ґрунтом вважають ту частину земної кори, яка зайнята рослинами.

Важливою характеристикою ґрунту є його родючість – здатність ґрунту задовольняти потребу рослин у поживних речовинах, повітрі, біотичному і фізико-хімічному середовищі, включаючи тепловий режим, і на цій основі забезпечувати врожай сільськогосподарських культур, а також біогенну продуктивність дикоростучих рослин.

Ґрунтовий покрив Тернопільської області

Сучасний ґрунтовий покрив Тернопільської області сформувався під

впливом ґрунтотворних порід, рельєфу, клімату, рослинного покриву та

господарської діяльності людини. На лесах і лесоподібних суглинках

утворилися чорноземні та сірі лісові ґрунти; на твердих карбонатних

породах — дерново-карбонатні, на алювіальних відкладах у долинах рік —

лучні, лучно-болотні і торфоболотні ґрунти.

Найбільшу площу в області (близько 72%) займають лісостепові

опідзо-лені ґрунти, які об'єднують такі підтипи: ясно-сірі лісові, сірі

лісові, темно-сірі, чорноземи опідзолені.

Ясно-сірі і сірі лісові ґрунти поширені в західній та південно-західній

частинах області на високих плато і схилах. Східна межа поширення

проходить по вододілу Стрипи і Коропця. Вони сформувалися на лесах і

лесоподібних суглинках під лісовою рослинністю. Гумусовий горизонт у них

незначний і майже безструктурний, уміст гумусу невеликий (1,3-1,8%). Ці

ґрунти мають кислу реакцію, і тому для підвищення їхньої родючості

необхідне вапнування, внесення органічних і мінеральних добрив.

Темно-сірі лісові грунти поширені в тих районах області, що й ясно-сірі і сірі, але вони займають знижені ділянки. Порівняно із сірими лісовими

фунтами вони мають гумусований шар до 60 см, у верхній частині якого

міститься 2,9-3,1% гумусу, а також кращу структуру. Для збільшення

врожайності культур у ці фунти потрібно вносити органічні та мінеральні

добрива.

Чорноземи опідзолені займають значні площі в центральній та східній

частинах Тернопільської області. Вони утворилися на вирівняних плато під

лісовою і степовою рослинністю, доволі родючі, бо мають глибокий

гумусований шар (80-90 см), вміст гумусу у верхньому горизонті 3,6-3,9%.

У тих місцях області, де ґрунтові води залягають неглибоко, опідзолені

ґрунти піддаються оглеєнню. Унаслідок оглеєння виникають токсичні

речовини (закисні сполуки заліза, марганцю), тому на таких фунтах не

хочуть рости дерева.

 

Оглеєні опідзолені грунти мають поганий водно-повітряний режим, бо

часто бувають перезволоженими. У них також підвищена кислотність. Для

поліпшення їхньої родючості необхідне проведення агромеліоративних

заходів, угноєння і вапнування. Вони малопридатні для вирощування

плодових і ягідних культур.

Найродючішими в області є чорноземи типові. Вони утворилися на ле-сах і лесоподібних суглинках під ділянками степу в центральній та східній

частинах області. Ці грунти малогумусні (4-4,5% гумусу), лише подекуди —

середньо-гумусні (біля 8% гумусу). Глибина гумусового шару 80-90 см.

Мають сприятливі фізичні властивості, добре забезпечені поживними

речовинами.

Чорноземно-карбонатні грунти не мають суцільного поширення, а

трапляються окремими ділянками в тих частинах області, де на поверхню

виходять вапнякові і крейдяні породи. Найбільше їх трапляється в

північній і північно-західній частинах області та у Придністров'ї. Ці

грунти мають досить поживних речовин, але ці речовини малодоступні для

рослин. Гумусовий шар неглибокий (40-50 см), але вміст гумусу значний

мусовий шар неглибокий (40-50 см), але вміст гумусу значний

(4-5%). Ґрунти сприятливі для вирощування пшениці та цукрових буряків,

але зовсім несприятливі для садівництва і ягідництва (переріз грунтів представлено на рис. 2.5).

Ці ґрунти мають глибокий гумусований шар (до 120 см),

значну кількість гумусу (5-6% у верхньому горизонті), поживних речовин і

сприятливі для вирощування різноманітних сільськогосподарських культур,

особливо овочевих. Нижні горизонти такого ґрунту оглеєні у вигляді сизих

і бурих плям, що створює несприятливі умови для росту плодових дерев.

Тому для вирощування садів ці ґрунти непридатні.

Лучні грунти утворилися на наносах у долинах рік і балок, у глибоких

зниженнях на плато, де близько до поверхні підходять грунтові води. Як і

чорноземи, лучні грунти мають глибокий гумусований шар (50-70 см),

містять 4,5-5,0% гумусу, чимало поживних речовин. Але вони постійно

перезволожені, і в них відбуваються процеси оглеєння. Основні площі

лучних грунтів в області зайняті луками і пасовищами, розорюється

незначна їхня частина.

Лучно-болотні грунти сформувалися в заплавах рік на перезволожених

ділянках. Вони подібні до лучних грунтів, але процеси оглеєння охоплюють

усі шари фунту — від гумусового горизонту до грунтотвірної породи. У

верхньому горизонті міститься від 3 до 5,8% гумусу. Зайняті луками.

Болотні грунти поширені на заплавах рік, днищах балок. Вони утворилися

на алювіальних відкладах при надмірному зволоженні. Поділяються на

торфово-болотні грунти і торфовища. Торфово-болотні грунти мають шар

торфу, менший від 50 см, а торфовища — понад 50 см. Використовуються ці

грунти як пасовища і луки, подекуди вони осушені і використовуються для

розробок торфу.

Дерново-підзолисті грунти займають 0,5% території області. Вони

сформувалися в північній її частині (Мале Полісся) на піщаних

давньоалюві-альних відкладах під сосновими лісами. їхній гумусовий

горизонт становить 15-20 см, а вміст гумусу — 1,0%. Ґрунт

безструктурний, вода проникає у глибокі шари грунту і виносить із нього

поживні речовини. Це найменш родючі грунти в області. Для вирощування

сільськогосподарських культур необхідно вносити в ці грунти вапно,

добрива.

Ґрунтовий покрив Тернопільської області сприятливий для вирощування сільськогосподарських культур лісостепової зони. Значної шкоди родючості грунтів завдає водна ерозія. Розвитку ерозійних процесів (утворенню ярів) сприяє інтенсивне розорювання схилів горбів. Площа еродованих земель безперервно збільшується і становить зараз 38,7% від площі ріллі.

Найінтенсивніше відбуваються ерозійні процеси в Монастириському,

Бережанському, Підгаєцькому, Збаразькому, Шумському і Лановецькому

районах, у яких значна частка земель розташована на крутих схилах. Вони

посилюються в тих ділянках, де вирощують просапні культури (цукровий

буряк, овочі тощо), і там, де проводиться оранка вздовж схилів.

Для зменшення ерозійних процесів насаджують полезахисні лісосмуги,

засівають травою схили ярів, будують гідротехнічні споруди, проводять

поперечну оранку схилів (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

Землеупорядкування

Категорії землекористування
Землі природоохоронного призначення	117,1**	116,5	116,5	116,5	121,0
Сіножаті та пасовища	165,2	174,8	173,8	173,2	163,1
Землі водного господарства	-	5,627+1,007	5,627+1,305	5,627+1,233	5,627+1,248
Землі водного фонду	19,4	19,4	19,4	19,4	19,4
у т.ч. площа рибних ставків	6,7	5,627	5,627	5,627	5,627
Землі оздоровчого призначення	0,5	0,1	0,1	0,1	0,1
Землі рекреаційного призначення	1,0	1,0	1,0	0,9	1,0
Землі історико-культурного призначення	0,1	0,1	0,1	0,1	0,2
Ліси	198,4	199,9	200,5	200,5	200,7

Деградація земель – природне або антропогенне спрощення ландшафту, погіршення стану, складу, корисних властивостей і функцій земель та інших органічно пов'язаних із землею природних компонентів.

Відповідно до наявних відомостей та моніторингу стану використання земель в цілому по області в тій чи іншій мірі знаходиться в обробітку 215,5 тис.га еродованих та ерозійно-небезпечних земель. З них, розміщено на схилах від 3⁰ до 5⁰ – 90,9 тис.га, від 5⁰ до 7⁰ – 41,8 тис.га і більше 7⁰ – 14,3 тис.га.

За час здійснення земельної реформи за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв) в області виведено з активного використання і залужено чи переведено в природні кормові угіддя 28,4 тис.га малопродуктивної і деградованої ріллі.

Приведення кількості використання орних земель до природоохоронно-безпечних і обґрунтованих значень в значній мірі стримується внаслідок передачі цих площ у приватну власність, відсутності економічного механізму зменшення рівня використання еродованих і деградованих земель, «нульового» фінансування здійснення консервації земельних ділянок.

В області за останні 6 років (2004-2009 рр.) відновлено (рекультивовано) 29,0 га порушених земель, на що освоєно майже 1 млн.грн. у Козівському, Шумському, Бучацькому, Заліщицькому і Теребовлянському районах.

Протягом 2005-2009 років виведено деградованих земель з інтенсивного використання на площі 6710,0 га. У 2009 році завершено роботи по рекультивації порушених земель у Бучацькому районі (роботи розпочаті у 2008 році) – 1,5 га вартістю біля 100 тис.грн.

Таблиця 2.5

Райони, які зазнають ерозії ґрунтів

 

	2000	2005	2006	2007	2008	2009
Площа земель, які піддаються деградації, тис. га	-	3,040	2,600	0,679	0,350	0,04
% до загальної площі території	-	0,22	0,19	0,05	0,02	0,003
Деградація земель, у тому числі:	-	3,040	2,600	0,679	0,350	0,04
вітрова ерозія, тис. га	-	-	-	-	-	-
водна ерозія, тис. га	-	-	-	-	-	-
сукупна ерозія, тис. га	-	-	-	-	-	-
підкислення грунтів, тис. га	-	-	-	-	-	-
засолення грунтів, тис. га	-	-	-	-	-	-
Залуження грунтів, тис. га	-	-	-	-	-	-
Зсуви землі, тис. Га	-	-	-	-	-	-

Тернопільська область займає західну частину Подільської височини. Рельєф її рівнинний. Більша частина поверхні області (на південь від Товтрів) має нахил з півночі на південь. Решта її території нахилена у північно-східному напрямку. Абсолютні висоти коливаються від 443 метрів (гора Попелиха біля села Мечищів Бережанського району) до 116 метрів (у місці впадіння річки Збруч у Дністер).

Річка Гнізна поблизу села Баворів утворює неглибоку долину, що характерно дляТернопільського плато. На території області можна виділити кілька рельєфних структур:

· Тернопільське плато — займає центральну частину області. Поділене долинами Серету, Гнізної та Стрипи. Це найбільш рівнинна ділянка області. На півночі — висоти 80—400 метрів, на півдні — 300—350 метрів.

· Опілля (Бережанський горбогірний лісовий район) — розміщене в західній частині області. Це найбільш піднята і розчленована територія області. Відносні висоти досягають 200 метрів. Тут розташована гора Попелиха заввишки 443 метри — найвища точка Тернопільщини.

· Кременецькі гори (Кременецьке горбогір'я) — розташовані в північній частині області. Їхній північний схил є крутим, а південний — більш пологим. Горби піднімаються до 190 метрів і мають вигляд гір-останців. Це — гори Бона, яка є найвищою (408 метрів), Божа, Дівочі скелі, Скелі Словацького та інші. У пониженнях є значна кількість ярів та балок.

· Товтровий кряж (Медобори) — простягається з північного заходу на південний схід від сіл Чорний Ліс і Загір'я до містечка Гусятин. Цей колишній бар'єрний риф складається з вапняків, які піднімаються на поверхню на 50—60 метрів. Тут трапляється карст. Основні гори: Крайній Камінь (431 м), Зембова, Сабариха, Скала (417 м), Гостра Могила (398 м), Вікно, Богит (417 м). Найвища вершина — гора Нижній Камінь (Крайній Камінь) (431 м).

· Авратинська височина — розташована між Медоборами і Кременецькими горами. Поверхня її слабохвиляста. Абсолютні висоти досягають 350 метрів.

· Мале Полісся — розташоване у північно-західній частині області. Рельєф плоский. Висоти становлять 210—250 метрів. На формування рельєфу помітний впливльодовика або неотектонічної активності. У долинах річок поширене значне заболочення^.

· Придністровська рівнина — займає південну частину області і є найбільш зниженою її ділянкою. Розчленована каньйоноподібними долинами річок. Трапляються яри і балки. Поширені карстові форми рельєфу, серед яких озера та печери, що належать до найдовших в Європі.

Висновки: на основі кліматичних, гідрологічних, едафічних та орографічних факторах, а також враховуючи природно-ресурсну базу на території Донецької області сформувалась господарська діяльність людини. Відбувся економічний поділ території на спеціальні райони (зони), що зумовлює поділ праці та зосередженість регіону на виготовленні певного роду продукції та сировини.

 

А) Дерново – підзолисті Б) Сірі лісові ґрунти В) Чорноземи

Рис. 2.5. Профіль ґрунтів характерних для Тернопільської області.

Структура популяцій.

В еволюційній теорії популяція - група особин, здатна до більш-менш сталого самовідтворення (як статевого, так і безстатевого). Вона відособлена (зазвичай географічно) від інших груп, з представниками яких (при статевій репродукції) потенційно можливий генетичний обмін. З точки зору популяційної генетики популяція - це група особин, в межах якої ймовірність схрещування у багато разів перевершує ймовірність схрещування з представниками інших подібних груп. Кожна популяція займає окрему територію суші або акваторії, розміри якої залежать від багатьох чинників: наявності умов існування виду, кількості особин у популяції, маси особин.

Виділяють такі структури популяції, як:

1. Просторова – закономірне розміщення особин даної популяції в просторі (рис. 3.1). Розподіл особин популяції буває рівномірний (зустрічається там, де між особами популяції сильна конкуренція), груповий (найпоширеніший розподіл, коли особини об’єднуються у групи), хаотичний (зустрічається дуже рідко).

2. Вікова – закономірне співвідношення різних вікових груп популяції. Чинить вплив на народжуваність і смертність, соме тому є важливою характеристикою.

3. Статева – це закономірний розподіл особин певної групи за статтю. Виділяють три періоди

- До репродуктивний (на одного самця припадає одна самка);

- Репродуктивний (на одного самця – три самки);

- Пост репродуктивний (на одного самця – одна самка).

4. Ієрархічна структура проявляється у ступені домінантності особин та функціональних особин, які виконує ця особина.

Екологічна структура популяції – це її стан на даний момент (кількість та густота особин, їх розміщення у просторі, співвідношення груп за статтю і віком, морфологічні, поведінкові та інші особливості).

За Швердтфегером розподіл у популяції може бути випадковим (трапляється дуже рідко при однорідному середовищі, коли організми не намагаються об’єднатися в групи), рівномірним (досить поширений, особливо в умовах сильної конкуренції), груповим (організми намагаються створити групи,розміщення яких зможе бути близьким до випадкового).

	.................. ……… .................. ……… .................. ……… .................. ……… .................. ……… .................. ………		....... ……. …... ……. . ... …… ………		…… .. . … ... .. . ... ………..

…

 

Рис. 3.1 Типи можливого просторового розташування особин популяції.

За даними рисунку (3.2) у таблиці (3.1) наведені результати спостережень розміщення особин.

З метою встановлення просторового розташування особин популяції визначаємо розсіювання особин у популяції або дисперсію за формулою:
S2=∑(xср.-m)2/(n-1),
де: S2 – розсіювання особин; xср. – середня кількість особин на одиниці площі (щільність популяції); m – кількість особин у кожній вибірці; n – кількість вибірок.

У випадку рівномірного розподілу дисперсія дорівнює нулю (S²=0), оскільки кількість особин у кожній вибірці постійна і дорівнює середньому.
При випадковому розміщенні середнє значення m і дисперсія S² однакові
(S≤xср).

При плямистому розподілі S² вище середнього (S²>хср), і різниця між ними тим більша, чим сильніша тенденція особин до утворення згромаджень.
S²=(4-5)2+(4-2)+(4-3)+(4-6)+(4-5)+(4-5)+(4-5)=1+4+1+4+1+1+1=13.

Отже, можна свідчити, що розподіл популяції плямистий, оскільки S² вище середнього(S²>хср).

Заг.чис.поп=xср*Sтер,ос=4*1,3=5,3
Sтер–площа території яку займає популяція (площа лісу)

Айстра альпійська

Таксономічна належність: Родина Айстрові (Складноцвіті) — Asteraceae (Compositae).

Природоохоронний статус виду: Рідкісний.

Наукове значення: Реліктовий вид з диз’юнктивним ареалом.

Ареал виду та його поширення в Україні: Циркумполярний аркто-альпійський вид, диз’юнктивно поширений у Євразії, у Пн. Америці представлений окремим підвидом (subsp. vierhapperi Onno). У горах Середньої Європи досить рідкісний. В Україні — Карпати (Свидовець, Мармарош, Чорногора та Чивчин). Адм. регіони: Ів, Зк.

Чисельність та структура популяцій: Відомі поодинокі локалітети (близько 10). Для більшості популяцій характерні неповночленні вікові спектри, без ювенільних та імматурних рослин насінневого походження, проте часто наявні такі рослини вегетативного походження. Чисельність у межах 5–15 рослин на 1 м2.

Причини зміни чисельності: Випасання худоби та інші прояви господарської діяльності людини, у тому числі зривання на букети та викопування рослин для озеленення.

Умови місцезростання: Субальпійський та альпійський пояси на висоті 1200–2000 м н.р.м., на схилах різної експозиції, переважно на слабко задернованих ділянках, у розщелинах скель, на осипищах та «полицях», в асоціаціях Achilleo (schurii)Dryadetum, Saxifrago (paniculatae)-Festucetum versicoloris, Thymo-Festucetum amethystinae та ін. (кл. Carici rupestris-Kobresietea bellardii, Elyno-Seslerietea). Ксеромезофіт.

Режим збереження популяцій та заходи з охорони: Охороняється у Карпатському БЗ.Заборонено збирання рослин та порушення місць зростання виду. Розмноження та розведення у спеціально створених умовах: Широко культивують у ботанічних садах, альпінаріях та на приватних ділянка.

Рис. 5.3 Айстра альпійська

Анектангій ганделя

Таксономічна належність: Родина Потієві — Pottiaceae.

Природоохоронний статус виду: Рідкісний.

Наукове значення: Раритетний вид з єдиним місцезнаходженням в Україні та Європі.

Ареал виду та його поширення в Україні: Середня та Зх. Азія (Таджикистан, Туркменія, Ірак, Іран, Афганістан, Туреччина, Ізраїль), Сх. Азія (Іркутська обл.). Виявлено в Гірському Криму — хребет Карагач масиву КараДаг. Адм. регіон: Кр.

Чисельність та структура популяцій: Росте невеликими скупченнями.

Причини зміни чисельності: Не з’ясовані. Ймовірно, завжди був рідкісним.

Умови місцезростання: У заповнених гумусом щілинах скель.

Режим збереження популяцій та заходи з охорони: Охороняється в Карадазькому ПЗ. Необхідно контролювати стан популяцій, створювати нові природно-заповідні території в місцях зростання виду.

Розмноження та розведення у спеціально створених умовах: Відомостей немає.

Господарське та комерційне значення: Відомостей немає.

Рис. 5.4 Анектангій ганделя

 

Армерія покутська

Таксономічна належність: Родина Кермекові — Plumbaginaceae.

Природоохоронний статус виду: Зниклий.

Наукове значення: Вузьколокальний сх.-карпатський ендемік.

Ареал виду та його поширення в Україні: Сх. Карпати: басейн р. Чорний Черемош; Мармарош (у Румунії). Адм. регіон: Ів.

Чисельність та структура популяцій: Невідомі. Єдиний локалітет, відомий як locus classicus цього виду, був знайдений Б. Павловським 12.07.1935 р. біля с. Топільче у Верховинському р-ні Івано-Франківської обл. вище впадіння р. Дземброня до Чорного Черемошу. Пошуки виду різними дослідниками в цьому локалітеті протягом останніх 30 років лишаються безрезультатними. Імовірно, що вид зник. Численні гербарні зразки з цього оселища зберігаються в гербаріях Кракова (Польща) — KRA, KRAM, у гербаріях України зразки виду відсутні.

Причини зміни чисельності: Можливо, негативне значення мало порушення режиму стоку Чорного Черемошу в результаті вирубування лісів, випасання худоби, викошування, що призвело до повені та руйнування ділянок з алювіальними наносами.

Умови місцезростання: Вологі різнотравні луки лісового поясу на багатих ґрунтах, угруповання кл. MolinioArrhenatheretea, можливо, також, прибережні алювіальні наноси з ценотично несформованими угрупованнями. Мезофіт.

Режим збереження популяцій та заходи з охорони: Включений до Європейського червоного списку. Необхідно виявити місцезнаходження виду й створити резервати. У разі віднайдення природних популяцій необхідно забезпечити культивування в ботанічних садах.

Розмноження та розведення у спеціально створених умовах: Відомостей немає.

Господарське та комерційне значення: Декоративне.

Рис. 5.5 Армерія покутська

Бабка перев'язана

Таксономічна належність:Клас — Комахи (Insecta), ряд — Бабки (Odonata), родина — Бабки справжні (Libellulidae).

Природоохоронний статус виду: Вразливий.

Ареал виду та його поширення в Україні:Транспалеарктичний вид, зустрічається від Пд. та частково Середньої Європи через весь Пд. Сибір до Примор’я та Сахаліну; відомий також з Китаю та Монголії. В Україні трапляється в зх. Лісостепу, Прикарпатті та на невеликих висотах Карпат, в Закарпатській низовині, Тернопільській обл.

Чисельність і причини її зміни:Рідкісний вид. Трапляються поодинокі особини, ніколи не буває масовим.Причини зміни чисельності: забруднення водойм.

Морфологічні ознаки:Крила з бурою перев’язкою під птеростигмою. Тіло — 28–33, крила — 21–27 мм.Режим збереження та заходи охорони:Покращення стану прісноводних екосистем, контроль та боротьба з антропогенним забрудненням.Режим збереження популяцій та заходи з охорони: Відомостей немає.

Господарське та комерційне значення:Відомостей немає.

 

Рис. 5.9 Бабка перев’язана

Бражник мертва голова

Таксономічна належність:Клас — Комахи (Insecta), ряд — Лускокрилі (Lepidoptera), родина — Бражники (Sphingidae). Один з 3 видів тропічносубтропічного роду, єдиний представник роду у фауні України.

Природоохоронний статус виду: Рідкісний.

Ареал виду та його поширення в Україні: Пд., частково Центральна та Пд.-Сх. Європа, Кавказ та Закавказзя, Мала та Зх. Азія, Пн. Африка. В Україні може зустрічатися скрізь, але спорадично. Мігрант.

Чисельність і причини її зміни: У деякі роки нерідкісний вид, але загалом зустрічаються лише поодинокі особини. В кінці XIX ст. біло зафіксоване його масове розмноження на пд. Київщини (околиці Фастова). Останні 5–10 років у сприятливі роки нерідкісний у Криму. Зміни чисельності виду значною мірою пов’язані з погодними умовами. Інші причини: хімічна обробка пасльонових культур (особливо картоплі), викорчовування чагарників і руйнування місць перебування виду.