Полісемія слова. Лексичне значення слова.

Полісемія слова. Лексичне значення слова.

Слово характерізується насамперед одним чи кількома лексичними значеннями. Лексичне значення слова - це його реальний зміст, тобто те, що це слово називає.Наприклад, лексичне значення слова портрет - це "зображення або опис людини чи групи людей". У період свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово однозначне, а здатність виражати різні значення набувається ним згодом. До однозначних слів належить більшість спец.наукових термінів: суфікс, флексія, радіус, бронхіт, кварцит. Проте й серед термінологічної лексики є багатозначні слова, наприклад, корінь (у мов-ві, ботаніці, медицині, математиці; криза (в економіці, політиці, медицині). Більшість слів у нашій мові мають не одне, а кілька значень. Властивість слова вживатися у різних значеннях називається багатозначністю, або полісемією У багатозначних словах одне з його значень є основним, або прямим, а решта – переносні, або непрямі. Пряме знач.слова – це звичайна назва предмета, властивості, дії, стану. Пряме знач.слова найчаст.буває первинним, тобто тим, що вперше стало назвою. Переносні значення слів завжди пов’яз-ні з прямим значенням. На основі перен.значення виникає метафора (“перенесення”) – перенесення значень одних предметів на інші: Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою…; метонімія – перейменування: грав Лисенка; синекдоха – вживання назви частини предмета у значенні його цілого: Голуба сукня більшене приходила. Конкретне значення багатознач.слова вияв-ся у контексті.Правильно побудований контекст усуває багатозначність слова і не породжує двомовності. Переносне значення слова як і пряме є для нього сталим, закріпленим у мові суспільною практикою її носіїв. Воно сприйм-ся як нове, окреме значення відомого слова.Цим перен.зн.слова відрізн.від перен.вживання слова, що містить інд.оказіональний хар-р і використ.у мовл-ні як один із засобів надання слову образності і виразності.

Розвиток лекс.значення слова. Розмежування типів лекс.значень грунт-ся на 2-ох основ.ознаках: 1) на хар-рі звяз-ку відповід.назв з предметами і явищами позамовн.дійсності; 2) на особливостях сполучуваності слів з інш.лекс-ми одиницями у складі словосп-нь і речень. Таким чином, згідно з перш.ознакою (щодо хар-ру зв-ку) виділяють номінативні лекс.знач. / згідно з друг.ознакою – фразеологічно-зумовлені (обмежені) та синтаксично-зумовлені.Номінативні лекс.знач. поділ-ся на: - прямі; -переносні (номінативно-вивідні); - номінативно-коннотативні (додатк.значення);

1. Словам з прямим значенням властивий безпосередн.неопосередкований номінативний звя-к з позначеним: голова (пряме номін.значення – частина тіла);

2. Переносні властиві словам, що виступають опосередков.назвами предметів і явищ. Вони форм-ся в словник.складі внаслідок називання словами з прямим номінат.значенням інших предметів, явищ і ознак. Перен.значення хоча і вторинні, але мають статус загальновживаних (узуальних). Вони тлумачаться і перекладаються в словниках.

3. Природа ном-коннотат.значень полягає в тому, що номінативний звя-к з позначуваним усклад-ся додатк.значенням позит.або негат.оцінки предмета, явища, або значенням ступеня інтенсивності вияву ознаки: бити – завдавати болю / гамселити – бити з силою.В укр.мові існує чимало слів та окремих значень, обмежених у св.звязк-х з інш.лекс.одиницями. Це слова із фразеолог.-зумовленими значеннями. Особливісті фраз.зумовл. значень полягають у тому, що такі значення реаліз-ся тільки у стійких словосп-ннях. Слово у таких словоспол-нях до певн.міри втрачає свій інд.зміст, оскільки як відомо значення фраз-мів не є звич.сумою значень слів, що входять до нього. Фразеологізм передає єдине поняття не залежно від значення слів, що входять до нього. Фраз.-зумовлені значення властиві також словам, що хар-ся вибірковою сполучуваністю з ін.лекс.одиницями. Наприклад, слова на позначення слів властивостей тварин: буланий (світло-рудий); чалий; гнідий. Ці прикметники функц-ть як слова з фразеол.значенням і поєдн-ся тільки з іменниками кінь, жеребець і кобила. Синтакс.-зумовл.лексичні значення мають обов.умовою свого вияву відповідні синтакс.констр-ції (контекст). Це стосується, насамперед, багатозначних слів, окремі значення яких визнач. тільки у складі словосп-нь. Наприклад: море (номін.знач. – водний простір) / море сміху (похідне кількісн.знач.) > слово море у експресивним забарвленням: успіх – тріумф; охоче – радо – залюбки. Слова, що мають однакове чи подібне значення утворюють синонімічний ряд. Опорним, стрижневим словом синонімічного ряду є його домінанта – слово, найуживаніше серед усіх, як правило, стилістично нейтральне і таке, що найточніше і найповніше виражає значення всього ряду. В синонімічному ряді воно стоїть першим: кинути (дом.) – метнути, жбурнути, швиргонути. Смисловою одиницею зіставлення в синонімії виступає лексико-семантичний варіант слова (семема). Багатозначне слово може одночасно входити до різних синонімічних рядів (вільний, незалежний, самостійни; вільний, безперешкодний, постійний).Значеннєві стосунки між складниками синонімічного ряду досить різноманітні. У сум існують не лише лексичні синоніми (постійні, вільні синоніми, що перебувають у словах незалежно від контексту), але й контекстуальні синоніми, які тільки в певному контексті набувають близького значення. Це синоніми, вживані у художніх текстах: Рокоче, б’є долиною, струмить за обрій блискавок орда.

Фонологічна інтерпретація змін звуків у мовному потоці.

У науці ще не вироблено єдиного погляду на причини фонетичної еволюції мови, але думку І. Бодуена де Куртене, висловлену ним у праці “Опыт теории фонетических альтернаций” про те, що “жоден з періодів мовного життя не знає абсолютної відсутності альтернацій… у кожному мовному стані відбуваються певні антропофонічні зміни, певні акомодації фонем до антропофонічних умов, а потім результати цих акомодацій переходять від покоління до покоління шляхом традиції, передачі, поки, нарешті, результати здійснених у минулі періоди змін не будуть усунуті новими змінами”, підтримують усі мовознавці.

Щільний зв’язок вузькофонетичного та структурно-фонологічного аспектів звукової будови мови добре ілюструється співвідношенням таких фонетичних явищ, як, по-перше, акомодація й асиміляція, а, по-друге, – модифікація як чергування алофонів тієї самої фонеми і чергування (живі й історичні) фонем.

Найбільш незалежною позицією фонеми є ізольована позиція. Однак мовні звуки – реалізації фонем – дуже рідко вживаються ізольовано. У мовному потоці, поєднуючись між собою, алофони фонем пристосовуються один до одного або до загальних фонетичних умов (початок чи кінець складу, наголошеність чи ненаголошеність тощо), внаслідок чого відбуваються певні зміни мовних звуків. Залежно від кінцевого результату цих змін фонологи ЛФШ розрізняють модифікації фонем і чергування фонем. Модифікації ще називають субфонемними (за Ю. Масловим) чергуваннями, або чергуваннями алофонів тієї самої фонеми. При чергуванні фонем відбувається перехід однієї фонеми в іншу.

Модифікації фонем

Модифікації голосних

Чергування алофонів, або модифікації, голосних фонем, в українській мові зумовлені позицією фонеми в слові (наголошеність / ненаголошеність), а також безпосереднім сусідством приголосних. Тому й розрізняють позиційні та комбінаторні модифікації голосних.

Позиційні модифікації. Загалом українські голосні в позиції ненаголошеності не зазнають значних змін, вони зберігають повнозвучність (і кількісну, і якісну). Зменшення напруженості й тривалості артикуляції голосних, що дістало у фонетиці назву редукція, в українській мові дуже незначне і не призводить до появи голосних неповного творення, як, скажімо, це спостерігається в російській мові. Найбільш помітними в українській мові є позиційні модифікації голосних фонем /е/, /и/, /о/, що виявляються у зближенні голосного [е] з голосним [и] щодо ступеня підняття (і навпаки — [и] з [е]). Те саме відбувається і з голосним [о], який підвищує свою артикуляцію й зближується з голосним високого підняття [у].

Комбінаторні модифікації. Характерною особливістю українських ненаголошених голосних є гармонійна (дистантна) асиміляція, яка полягає в тому, що голосний попереднього ненаголошеного складу певною мірою уподібнюється до голосного наступного наголошеного складу, внаслідок чого й відбувається чергування алофонів тієї самої фонеми: / е / – [е]: [е^и]; / и / – [и]: [и^е]; / о / – [о]: [о^у]. Хоча гармонійна асиміляція, як зазначає Н.Тоцька, є властивістю всіх голосних, “проте в суцільному мовному потоці на слух сприймаються тільки зміни, що загрожують змішуванню фонем, як-то: е > и; и > е; о > у ”. Наприклад: [ве^иликиі]; [ми^енец':а]; [г°о^ул°убка]; [ми^ене]; [ме^ине]. Відтак, як бачимо, гармонійної асиміляції зазнають ті самі ненаголошені голосні, які модифікуються й унаслідок редукції. Причина цього явища ще чекає на наукове пояснення.

До комбінаторних модифікацій голосних належать і ті, що відбуваються внаслідок акомодацій, тобто пристосування голосних до сусідніх приголосних: назалізація голосних під впливом носових приголосних (наприклад: нам [нам]); палаталізація, тобто підвищення артикуляції голосних під впливом м’яких приголосних (наприклад: сядь [с'·а·д']).

Модифікації приголосних

Серед модифікацій приголосних також розрізняють позиційні та комбінаторні.

Позиційних модифікацій зазнають тільки дві приголосні фонеми української мови: /в/ та /й/ в позиції початку складу (слова) перед приголосною, або кінця складу (слова) після голосної. У цих позиціях звучність (сонорність) [в] та [j] посилюється – вони вокалізуються, стають напівголосними: [ў] та [ǐ]. Наприклад: дав [даў], дайте [даǐте]; вхід [ўх’ід]; йдуть [ǐд°ут']. Іншими словами, в названих позиціях відбувається чергування основних алофонів фонем з позиційними: [в]:[ў]; [о]:[ǐ].

Комбінаторні модифікації приголосних відбуваються внаслідок акомодації приголосних до голосних та асиміляції суміжних приголосних. Найпоширеніші модифікації приголосних, що є наслідком їх акомодації до голосних:

а) палаталізація (неповна) губних [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], передньоязикових [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], фарингального [г’], задньоязикових [ґ’], [х’], [к’] перед голосним [і]. Наприклад: [б’]ігти, [п’]існя, [в']ікно, [м’]істо, [ф’]ігура, [ж’]інка, ве[ч’]ір, ва[ш’]і, б[дж’]ілка, [г’]ілка, [к’]іт, ви[х’]ід;

б) лабіалізація (огубленість) приголосних перед голосними [о] та [у]: [в°ол°ога], [з°ор°овиǐ], [к°ушч] і под.

Модифікації, що є наслідком асиміляції:

а) оглушення (часткове) дзвінких приголосних перед наступними глухими. Наприклад: [бе^и з^с пе^иречн°о], [р°о з^с хи^етати] і под.;

б) зміна способу творення приголосних [п], [б], [т], [д], [т'], [д'] під впливом наступних носових [м], [н], [н'], під час якого ротове зімкнення замінюється на вибух у зоні зіва (фаукса) з наступним виходом повітря через ніс, внаслідок чого утворюються так звані фаукальні (Н.Тоцька) приголосні. Наприклад: [о бм ’ін], [хо^ол^оо дн °о];

в) зміна способу творення приголосних [т], [д] перед щілинними боковими [л] та [л'], коли зімкненість замінюється боковою щілинністю, внаслідок чого утворюються латеральні (Н.Тоцька) [т] і [д]. Наприклад: [т'л'а], [д'л'а] і под.

 

Чергування фонем

Чергуванням фонем називається фонемна відмінність аломорфів тієї самої морфеми. Питання про чергування фонем та його типи по-різному трактується представниками ЛФШта МФШ.

У ЛФШ розрізняють живі чергування та історичні. Визначення “живі” застосовується до тих чергувань, які зумовлюються чинними фонетичними закономірностями в сучасній мові. Історичні ж чергування не можуть бути пояснені з погляду сучасної мови, оскільки вони здійснюються лише за традицією – фонетичні причини, які викликали в минулому ці чергування, вже зникли. Наприклад, у словоформах [книз'і] і [книз'ц'і] фонема /з'/ з’являється внаслідок різних типів чергувань – історичного /г/: /з'/ у першій словоформі [книга – книз'і] та живого (фонетичного) /ж/: /з'/ у другій словоформі [книжка] – [книз'ц'і]. Всі історичні чергування закріплені орфографічно. Живі чергування фіксуються на письмі в поодиноких випадках.

На відміну від історичних чергувань, живі чергування в сучасній мові поширені тільки в системі приголосних фонем.

Міжстильова лексика

Стилістично нейтральна лексика кількісно переважає у словниковому складі української мови. На фоні слів, що входять до її складу, інші лексичні одиниці виявляють певні емоційні відтінки і реалізуються у якомусь конкретному функціональному стилі. Ознака нейтральності безпосередньо пов’язана із загальновживаністю. Ядро загальновживаної лексики утворюють слова, що виступають назвами:

1.Явищ природи; 2.Рослин і тварин; 3.Осіб за родинною спорідненістю; 4.Осіб за професійною або службовою приналежністю; 5.Предметів побутового середовища; 6. Ознак; 7.Дій, процесів, станів; 8.Просторових і часових характеристик; 9.Кільксних відношень; 10.Одиниць ваги; 11.Службово-граматичних елементів.

Найважливішою ознакою міжстильової лексики є те, що вона зрозуміла для кожного носія мови.

Подовження

- Історична асиміляція j м’якими приголосними д´,т´,з´,с´,ц´,л´,н´[суд´іjа] – [суд´а] -[суд´д´а].

- На межі морфем: префікса і кореня (віддати); кореня і суфікса (осінній); на стику слів (без зелені) [бе^из:еле^ині]

- У абревіації (фіззарядка)

- У словах іншомовного походження брутто, булла, ванна,еллініст.

Питання про безсполучникові складні речення й основи їх граматичної класифікації.

Складні безсполучникові речення у східнослов. мовознавстві досліджуються з 18 століття. Одні синтаксисти розглядали безсполучникові речення я к варіанти сполучникових (Востоков, Греч, Буслаєв), інші обґрунтовували первинність безсполучникових утворень (Потебня, Мельничук). Зближення складних безспол. речень зі складносурядними та складнопідрядними простежується у працях Пєшковського. Він розподіляє безсполучникові речення на сурядні та підрядні за інтонацією. Речення, в яких інтонація тотожна з відношеннями, що можуть бути оформлені за допомогою сурядних і підрядних сполучників Пєшковський диференціював як недиференційовані складні цілі. І.Р. Вихованець поділяє складні безсполучникові речення на складносурядні, складнопідрядні та речення з недиференційованим синтаксичним зв’язком.

Слинько, Гуйванюк, Кобилянська називають складні безсполучникові речення «комунікатами», які позбавлені граматичних ознак складного речення. Тобто однозначної класифікації немає.

В університетському підручнику маємо поділ безсполучникових речень за особливостями будови, інтонаційним оформленням, засобами вираження зв’язку:

- складносурядні речення з єднально – часовими семантико – синтаксичними відношеннями, які мають відкритий характер (Пройшли дощі, стрясають срібні сльози зелені віти).

- Складнопідрядні речення зі з’ясувально – об’єктними і з’ясувально – суб’єктними семантико – синтаксичними відношеннями, що мають закритий характер (здалось на мить: пливе у безвість ночі під парус хмар високий корабель).

- Складні речення з недиференційованим синтаксичним зв’язком між предикативними частинами (В житті мені весь вік жити - тужити).

Неускладнен і складні речення з недиференційованим синтаксичним зв’язком – безсполучникове поєднання двох предикативних частин, які співвідносяться формально і семантично із елементарними простими реченнями. Між ними встановлюється один тип семантико – синтаксичних відношень (Плакати хотілось - сльози не текли).

Складні речення, в яких безсполучниково поєднуються три і більше предикативні одиниці є формально і семантично ускладненими (Безсмертя виростає не з могили, воно встає з колиски до вікна – в житті його велика таїна).

Семантико – синтаксичні відношення між предикативними частинами, поєднаними недиференційованим синтаксичним зв’язком мають закритий характер:

- Часові (пригріло сонечко – обсохла земля потягла орача в поле).

- Зіставно – протиставні (На небі сонце – серед нив я.)

- Причинові (прилетіла зозуля – великий клопіт дрібним співочим птахам).

- Наслідкові (…пісню заведуть – усе навколо заспіває, закружляє в буйному танку).

- Цільові (Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою).

- Пояснювальні (Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я у щось повірити).

 

 

Перехідність

Дієслова можуть означати дію, яка переходить або не пе­реходить на інший предмет. Залежно від цього вони поділя­ються на перехідні і неперехідні.

Перехідні дієслова означають дію, спрямовану безпосередньо на якийсь предмет. Після них стоїть прямий додаток, виражений іменником або займенником у знахід­ному відмінку без прийменника: зустрічати (кого? що?) друзів, виорати (к о г о? ш о?) поле, прочитавши (к о г о? щ о?) книжку, б) якщо дія переходить не на весь предмет, а тільки на його частину: принеси сіль (усю) — принеси солі (час­тину), Лише від перехідних дієслів творяться пасивні дієприкмет­ники (прочитаний) та безособові форми на -но, -то (прочитано).

Неперехідні дієслова означають стан або дію, яка не спрямована на якийсь предмет. Неперехідні дієслова не мають при собі прямого додатка (іменника в знахідному відмінку без прийменника): іти, працювати, дякувати, зустрічатися, турбуватися, ходити. Характерною ознакою неперехідності дієслова є наявність у нього частки (постфікса) -ся: сміятися, спізнитися, рухатися (виняток становить дієслово дивитися, яке тепер набу­ло перехідності: дивитися фільм). Частка -ся, приєднуючись до перехідного дієслова, нейтралізує його перехідність: го­тувати — готуватися, зустрічати — зустрічатися.

Деякі дієслова, залежно від контексту, бувають то пере­хідними, то неперехідними

Стан дієслова

Перехідні дієслова можуть по-різному передавати зв'язок між носієм дії і предметом, на який спрямована дія. Це дося­гається за допомогою частки (постфікса) -ся. Відповідно розрізняють два стани дієслова: активний і пасивний (у неперехідних дієсловах стан не визначається).Дієслова, що означають дію, спрямовану від її носія, вира­женого в реченні називним відмінком, на предмет, названий знахідним відмінком без прийменника, належать до активного стану: науковці вивчають питання, робітники ремон­тують будинок. Сюди належать усі перехідні дієслова.

Дієслова, що означають дію, спрямовану на предмет, ви­ражений у реченні називним відмінком, від її носія, названого орудним відмінком, належать до пасивного стану: пи­тання вивчається науковцями, будинок ремонтується робітниками, пісня виконувалася співаком. При цьому до перехідного дієслова приєднується частка (постфікс) -с я і воно втрачає свою перехідність.Українська мова уникає пасивних конструкцій. Тому слід, де це можливо, надавати перевагу дієсловам активного стану над пасивними дієсловами. Адже природніше сказати: комісія складає план, ніж: план складається комісією; вас запрошує директор, ніж: ви запрошуєтеся директором.

Від форми пасивного стану треба відрізняти зворотні дієслова, що означають дію, носій якої в реченні виражений називним відмінком. За значенням вони поділяються на такі підгрупи:

дитина вмивається (тобто: вмиває сама себе), хлопець одягається, ящірка ховається;

Категорія виду. Дієслова недок виду означають дію без вказівки на її завершність. Що робити? Вживаютьсяе у всіх часах. Видові значення вир-ся за доп.: префіксів (писати- написати, грати- зіграти); суфіксів (зітхати- зітхнути, кричати- крикнути); наголо су (розкидaти- розкuдати); чергування звуків: сидіти- сісти (и- і), скакати- скочити (к- ч); різних основ (ловити- піймати, брати- взяти).

Коли творимо видову пару, зважуємо на те, щоб до твореного слова не додавалося додаткове значення.

Зв'язок категорії виду з категорією часу. Основним зна­ченням дієслів недоконаного виду є вираження тривалості дії без обмеження її в часі (летіти, володіти).

 

Категорія особи, числа і роду дієслова. Виражає відношення дії до дійової особи з погляду того хто говорить. Такі відношення можуть бути трьох типів, а тому в дієслові і роз­різняється три особи: перша, друга і третя.

 

Морфологічні ознаки Д. до системи Д.належить 5 дієслівних форм (дієвідмінювані особові форми, неособові дієслівні утворювання, інфінітив, дієприкм., дієприсл., предикативні форми на –но, -то) Із загальнокатегоріальним значенням активної дії повязані морфологічні ознаки д.:вид(док./недок.);перехідність/неперех.Стан(акт./пас.)Способи(дійсний, умовн., наказ.)Час (у дійсн.)ЧислоОсоба

Форми д.бувають 2 типів – змінювані і незмінювані.

До змінюваних належить дієвідмінювані форми дійсн., умовн., наказ.способів та відмінювана форма – дієприкметник. До незмінюваних – інфінітив, дієприсл., предикативні форми на –но, -то.

Категорія способу виражає відношення дії до дійсності (реальна – дійсний спосіб, ірреальна – умовний, наказовий). Категорія часу – відношення дії до моменту мовлення Категорія виду – загальнодієслівна категорія, яка показує хар-р перебігу дії в часі в виражає відношення дії до її внутрішньої межі. Категорія стану – дієслівна категорія, яка виражає відношення дії до субєкта і обєкта. Ця категорія грунтується на протистьавленні корелятивних значень активного і пасивного стану.

Дві основи дієслова:

1) основа інфінітива - рос(ти): Від неї творяться ф-ми мин. часу, умов. спосіб, активні дієприкметники доконаного виду (позеленілий), пасивні дієприкметники з основою на -а-(поча(ти) — початий) та відпо­відні форми на -но, -то (прочита-но, поча-то) і дієприслівни­ки доконаного виду (поча-вши).

2) основи теперішнього часу - від 3-ї ос. одн. відкидаємо особове закінчення -є або -ить (-іть): жив(е), говор(ить): Від неї творяться ф-ми наказ. способу (живи), активні дієприкметники недок. виду (живучий) та дієприслівники недоконаного виду (живучи).

Дієвідмінювані та недієвідмінювані форми дієслів: Дієвідмінювання - це система змінних форм дієслова. Дієслова змінюють свою форму за особами, часами, способами, числами, а в минулому часі і умовному способі - за родами. Інфінітив, дієприкметник і дієприслівник не змінюють своєї форми за особами, не мають способу і тому не дієвідмінюються. Як дієвідмінювані, так і недієвідмінювані форми дієслів творяться від двох дієслівних основ

Дієслово. Вперше це слово ужито 1862 року в „Граматика практична німецького язика”. У „Методичній граматиці малоруського язика” П. Дячана 1865 вперше вжито термін „глагол”. Є тимченко у „Граматиці” 1907р.вживає термін „часівник”.

Дієслово визнається всіма лінгвістами як найскладніший граматичний клас в усіх мовах. Дієслово як виразник ознаки (процесуальної) за своєю семантикою стоїть /в одному ряду з прикметниками і прислівниками, але відрізняється від них. Дії, стану виражені дієсловами – динамічні, активні ознаки, створювані предметом або властиві предметові у процесі їх становлення і розгортання в часі. Саме динамічним характером розгортання ознаки, відрізняються від прикметника і прислівника, які теж виражають ознаку, але ознаку статичну, позачасову. Ось чому Д. – це темпоральна, часова ч.м. Загальнокатегоріальне значення д. – процесуальність. Д. як виразник ознаки разом з прикм.і прислівником протиставляється ім-ку як виразникові предметності.

22. Мовна творчість І. Котляревського та її значення в історії української літературної мови.

Письменник-гуманіст, письменник-просвітитель Котляревський відкрив нову добу в історії української літератури. В його безсмертних твореннях знайшла відображення краса душі українського народу. Художні скарби Котляревського продовжують і нині виховувати гуманні почуття, любов до України.

Батьком назвав славетного письменника Т.Г. Шевченко у вірші-присвяті “На вічну пам’ять Котляревському”. Високо оцінюючи його літературний подвиг, І. Франко в сонеті “Котляревський” (1873) порівняв його виступ з пробудженням орла, який, піднявшись із скелі, одвалив снігову брилу; покотившись по склоні кам’яному, брила викликала могутню лавину, що залунала “дужче грому”. Про велике значення майстра поетичного слова в історії української мови та літератури проникливо сказав великий митець М.Коцюбинський в день відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві у 1903 році: “Сто літ минуло, як те занедбане й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знов і в устах батька нової української літератури Івана Котляревського голосно залунало по широких світах”. Вихід у 1798 р. у Петербурзі “Енеїди” зумовив типологію та всю подальшу історію не лише нової української літератури та національної ідентичності, а й нової української літературної мови. Вона мала принципово народну основу, була побудована на побутовій, емпіричній лексиці, що відрізняло її від російської літературної мови, яка протягом ХVII-ХIХ ст. синтезувала у собі дві стихії –– і церковнослов’янську, і народну. До II пол. ХVІІІ ст. на сході України вживалася староукраїнська книжна або так звана “проста” мова –– повноцінна “двомірна” літературна мова, в якій синтезувалися церковнослов’янський книжний та народний мовні пласти.

У II пол. ХVIIІ ст. у середовищі української освіченої верстви місце “простої” –– староукраїнської мови посідає “славенороссийский язык» –– літературна мова, що утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов’янської, “великоруських” діалектів та “простого языка”. Утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та середньому стилістичних рівнях, а українська мова –– на низькому. Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як досить характерну для представника освіченої верстви Лівобережної України кінця ХVIIІ- поч. ХIХ ст. Такого типу свідомість зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їхньому використанні, –– фактично вона вихована на теорії “трьох стилів”. Низький стиль, що притаманний бурлескно-травестійній “Енеїді” та сатиричній “Пісні на новий 1805 год князю Куракіну”, твориться з різних лексичних шарів, але домінує саме народна лексика. Відгомін “простої”, чи староукраїнської мови, чується в перших частинах “Енеїди”, а вже у драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна –– селянсько-міщанська. Проте мова драматичних персонажів Котляревського –– селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи, Виборного, Михайла, Чупруна) –– скоріше схожа на “галантну стилізацію”, властиву українським бароковим інтермедіям ХVII-ХVIIIст., ніж на копіювання розмовної мови полтавського простонароддя. Середній стиль представлений ремарками до драматичних творів, листами та діловими паперами. Високий стиль представляє у творчості Котляревського “Ода Сафо”. Для нього характерна піднесеність, урочистість, безліч слов’янізмів, уникання стилістично нейтральної лексики, загальна орієнтація на концепцію літературної мови О.С. Шишкова.
Вибір письменником мови того чи іншого твору або фрагмента твору (ремарок у драмах, приміром пояснюється саме класицистично-бароковими естетичними вимогами щодо доцільності того чи іншого стилю або мови у певних жанрових та тематичних рамках. “ Оду Сафо” Котляревський принципово не міг би написати українською, причому не через нестачу відповідної лексики, а через порушення в такому разі (таким чином) ієрархії мовної свідомості відповідного “мовного етикету”. “Енеїду” ж або “Наталку-Полтавку” писати російською мовою йому було б просто нецікаво, тим більше, що тоді ці твори значно втратили б художню цінність.

Отже, мовну ієрархію творів Котляревського, де вищий щабель займає “славеноросійська”, пов’язаний з сакральними мотивами варіант російської, середній –– стилістично нейтральний варіант російської, а нижчий –– українська мова, що спирається на місцевий діалект, із деякими застереженнями можна порівняти з “мовною диглосією”, коли, за Б.А.Успенським, “дві мовні системи співіснують у межах одного мовного колективу”. Саме Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які зумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, “додатковість”, відсутність або наявність окремих функціональних стилів, уникання церковнослов’янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. І.П. Котляревський відкрив нову сторінку в історії української літературної мови. Його творча діяльність розпочалася тоді, коли формована загальнонародна мова поступово закріплювалась у письменстві і ставала на шлях перетворення її в національну літературну мову. І на цьому шляху, ще глибоко второваному попередниками, Котляревський зробив значний крок. Письменник, творчість якого органічно пов’язана з попередньою українською літературою, звичайно, помітив її правописну строкатість. І перед ним, природно, постало завдання ––– ліквідувати в українському письменстві правописний хаос. Зробити це можна було, на думку Котляревського, орієнтуючись на загальновизнаний історико-етимологічний правопис російської мови, зважаючи на особливості рідної мови, та включаючи найпоширеніші правила передачі фонетико-морфологічних особливостей української мови, вироблених на засадах фонетичного принципу його попередниками.

 

Конфіксальні способи.

Конфіксальні форманти (дво або трикомпонентні) – функціональна єдність двох або трьох морфем, які лише разом утворюють нове слово префіксально-суфік.., преф..-постфікс.., суфікс.-постфік.., префіксально-суфік.-постфікс.. способом.

Префіксально-суфіксальний спосіб – приєднання двокомпонентного конфікса – суф.. і преф.. до твірної основи. Продуктивний(за-озер-й-а, без-вітр-ан-ий, в-дом-а, з-густ-и-ти).

Преф..-постфіксальний – приєднання префікса і постфікса до інфінітива. Характерний лише для похідних дієслів. (роз-кричати -0 –са, до-грати-0-са).

Суфікс.-постфіксальний – приєднання суфікса і постфікса до до твірних основ іменника або прикметника. Малопродуктивний спосіб творення похідних дієслів. (лін – ува –ти -0-са).

Префіксально-суфік.-постфікс. - приєднання префікса суфікса і постфікса до твірних основ іменника і прикметника. Малопродуктивний (о-баб-и-ти-0-са, при-місач-и-ти-0-са).

Безафіксні способи:

Морфолого-синтаксичний – виникнення нових слів шляхом переходу їх з однієї частини мови в іншу, що відб.. внаслідок зміни синтаксичної функ.., грамат.. парадигми та значення частин мови. Різновиди: субстантивація (учительська, хворий), ад’єктивація (кисле молоко, умілі руки), адвербіалізація (прийшов додому), прономіналізація (цілий (=весь) вік), препозитивізація (у прийменник – стояв просто неба), артикуляція (у частку: Я куди менше знав про це), інтер»єктивізація (у вигук: Боже, горе, матінко).

Лексико-семантичний – творення нового слова шляхом розвитку у ньому нових лексико-семантичних варіантів (полісемія) і формування на їхній базі омонімів. (зайчик – тварина, зайчик - сонячний).

Лексико-синтаксичний – шляхом злиття компонентів вільного словосполучення: добраніч, спасибі, п’ятдесят, атож.

Субстантивація – перехід слів інших частин мов у іменник. Виразник СЗ – зміна парадигми твірного слова. (Усе у світі має своє минуле). Буває повна і неповна. Неповна – звичайний перехід прикметників в іменник не призводить до зміни ЛЗ слова (Розумний не втратить віри). Вживання прикметника в невластивій йому синтаксичній функ.. іменника – додатка чи підмета. Повна – синтаксично функціонує як іменник, а й набуває нового ЛЗ, закріпленого морфологічно (молода=наречена, набережна, майбутнє, перше(їжа), осетрові, доповідна, Львів, Котляревський).

 

Класифікація морфем

Залежно від ролі, значення, місця у слові, походження всі морфеми поділяються на кілька груп. Традиційними є такі види морфем: корінь, префікс, суфікс, закінчення. У сучасній морфеміці, крім названих, виокремлюють морфеми: інтерфікс, постфікс, конфікс, уніфікс.

 

1. За роллю у складі слова морфеми поділяються на основні (обов*язкові) та службові (факультативні). До основних морфем належить корінь слова.

Корінь - основна обов'язкова для кожного слова морфема, що виражає його лексичне значення. Це спільна частина споріднених слів: біг, біг-ун, біг-ати; вод-а, вод-яний, під-вод-ний, за-вод-нити.

До афіксальних (службових) морфем належать префікси, суфікси, закінчення, постфікс.

Афікс - це службова морфема, що є "носієм словотвірного і граматичного значень слова і служить засобом творення похідних слів або вказує на відношення його до інших слів". Ці значення афікси реалізують тільки в єдності з коренем, щодо якого займають пре- або постпозицію.

За функціями афікси поділяються на формотворчі й словотворчі.

Префікс (приросток) - афікс, що стоїть перед коренем або іншим префіксом і надає слову нового лексичного чи граматичного значення: дослухати, виспівати, возі 'єднання.

За функцією у слові префікси поділяються на словотворчі й формотворчі.

Словотворчі префікси надають слову нового лексичного значення (баба - прабаба, хмарний - безхмарний) чи модифікують його в тому чи іншому плані (дов 'язати - перев 'язати).

Формотворчі префікси виражають нове граматичне значення слова (читати - дочитати, робити - зробити - префікси творять дієслівні видові пари).

Словотворчі префікси в українській мові є більш поширені, вони виражають певне словотвірне значення, наприклад: без- вказує на відсутність чогось - безхліб 'я; над - наближення чогось, неповноту дії -надходити, надламати.

Префікси не змінюють частиномовної належності слова: гіркий -прегіркий, модний - супермодний (прикметники); ніхто, абихто, дехто (займенники).

Формотворчі префікси беруть участь у творенні форм найвищого ступеня порівняння прикметників і прислівників (найдосконаліший, найвище) та форми доконаного виду дієслів (малювати - перемалювати, реєструвати - зареєструвати).