Священик – слуга і провідник народу

ВСТУП

Велика війна випровадила на поверхню не одного героя і не одну велику людину, якої ім'я довго горітиме в історії людства.

Одним з тих великих людей, на якого з подивом і пошаною дивилися і прихильники, і вороги, і свої і чужі – був бельгійський кардинал Мєрсіє.

Доля призначила йому сповнити твердий і тяжкий обов'язок – стати заступником і оборонцем свого народу під час німецької навали, оборонцем своєї, зачепленої воєнною завірюхою, пастви і потоптаної в своїх правах – нації.

Відважно виконав він цей обов'язок. Ніколи не благав ні милосердя, ні ласки у переможця, звертався лише до моральної сили вірних, до їх почуття справедливості, до їх гарту перетерпіти великий історичний іспит, немов кару Божу, яку треба мужньо перенести. Закликав до віри в Провидіння, яке – своєю караючою десницею – скоріше чи пізніше – але завжди покарає тих, що порушили чиєсь право.

В своїх проповідях велів молитися за найвищі інтереси своєї країни, кріпив почуття ображеної справедливості в душах вірних, сповняючи свою "божественну місію – скріплювати відвагу свого народу". Не пробував зійти на низ, "на ринок" з ієрархічного Синаю, а коли німецький генерал-губернатор фон Бісінг захищався тим, що від воєнних переслідувань терплять переважно селяни і робітники, не так інтелігенція і священство, кардинал подякував за ласку, заявивши, що священство не прагне бути винятком у нещасті, яке звалилося на всю Бельгію.

З його проповідей, які тут, у витягах, подаємо, визирає не тільки високошляхетна й мужня душа оборонця й заступника нації, але й глибокого мислителя, який одушевлений любов'ю до своєї релігії й свого народу, висвітлює великий ряд дражливих сучасних проблем: війни і миру, одиниці і долі, патріотизму і релігії, Церкви і рідного краю, розв'язуючи їх яскравим, відважним і щирим розвитком своєї блискучої думки.

Кількадесят літ тому, коли всією своєю силою звалився на Україну антирелігійний і антиукраїнський більшовизм, київський архієпископ Константин звертався в проповіді до вірних: "Найбільше буду учити вас віри в Господа нашого Ісуса Христа, буду проповідувати любов до обездолених усього світу, а найперше до народу України, до його тяжкого минулого і славного майбутнього, буду закликати вас відкинути ганебну байдужність до своєї рідної Матері і любов'ю своєю залікувати її рани, обтерти її сльози. А коли поле ваше бур'яном заросло, коли ворог толочить і нищить вашу ниву, коли потрібна вам буде допомога братерська, йдіть за нею до мене" ("Церква і Життя", орган Української Автокефальної Православної Церкви, ч. 1 (6), 1928, Харків).

В такі моменти, всім, хто не зневірився у посланництві християнської релігії, втіхою можуть служити і проповіді кардинала Мерсіє. Вони показують правдивий дух воюючої Церкви, яка вміє єднати в душах своїх вождів – велику релігійну ревність з такою ж ревністю в службі для свого рідного краю.

Дезіре-Жозеф Мерсіє родився 21 листопада 1851р. в родині, що 300 років мешкувала в Бельгії. Призначений для священства, він закінчив університет в Лювені як бакалавр і ліценціат теології. В 1877р. – стає професором філософії в Малому Семінарі в Маліні, де має загальний догляд над духовим розвитком учнів. Розірвавши з еклектичним спіритуалізмом, Мерсіє започаткував на своєму курсі студіювання схоластичної філософії. Його блискучі здібності лектора хутко вирвали його з Маліна. В енцикліці Аеtеrnі Раtrіs папа Лев XIII (1879) постановив здвигнути з руїн томістичну філософію (філософію Томи Аквінського (1225-1274), який пристосував науку Аристотеля до церковної ортодоксії). Професором тої дисципліни при Лювенському університеті з 1882р. стає Мерсіє. Він, очима сучасної людини, заглиблюється на ново в "Сумму" Томи, укладає її в формули, пристосовані до думки сучасників; створює неосхоластику, не анахронічну, лише повну життя й актуальності, союз філософії й теології, синтез метафізики й досвіду. На його лекції злітаються студенти всіх відділів. Рівночасно видає Мерсіє ряд наукових творів, що перекладаються майже на всі європейські мови.

В 1906 Мерсіє – єпископ Малійський, в 1907 – кардинал. Займаючись адміністрацією дієцезії, він весь час присвячує і улюбленій справі – підготовці своїх учнів. Його амбіція – надихнути своєю душею всіх, хто наближався до нього. Його амбіція – не лише формувати думку своєї пастви і учнів, але й душу. Цієї правдиво апостольської місії не занедбав Мерсіє ні під час окупації німецькою армією Бельгії, коли закликав вірних до спокою, та рівночасно протестуючи проти вчинків Німеччини, ні потім, коли в 1922 році звертається до цивілізованого світу прийти на допомогу жертвам більшовицької політики терору й голоду в Україні. Своєю поставою під час 15-місячної німецької окупації Бельгії – коли ім'я кардинала стало прапором Бельгії, символом її моральної сили й опору, – Мерсіє з'єднав у собі подив і пошану всього світу. День його смерті, 23 січня 1926р. став днем національної жалоби його нації, якій він віддав – в буквальному значенні слова – всю свою шляхетну і велику душу...

ЦЕРКВА І ПАТРІОТИЗМ

Грізна хмара вже стрясалася кривавим дощем над Бельгією. Кардинал не перестає виконувати своє відповідальне посланництво. Перша річ, якої вчить вірних – це патріотизм, друга – витривалість. Життя – це не забавка, лише часами відпочинок, часто — трагедія. Коли цю трагедію доводиться переживати всьому народові, його найпершою чеснотою має бути патріотизм, почуття обов'язку по відношенню до свого загалу, гордість за приналежність до нього, бажання все, навіть життя, принести в жертву на вівтар цієї ідеї, яка ні в чому не заперечує приписів християнської моралі.

Кардинал вчив:

"Патріотизм, це не значить не відрікатися від своєї спільноти, пережити найбільшу руїну і не заломлюватися, коли у пастви зігнуться коліна в розпачі – прийти до неї своїм словом з втіхою, щоб загартувати душу народу, зробити його готовим до посвяти, і молитися – не молитвою, яка без віри шемрає незрозумілі слова, а тією, що йде з глибини душі; знати, що лихо приходить не лише, щоби плакати й угинатися під ним, але щоб його мужньо зносити і ніколи не втрачати віри, що воно зникне; бути з Богом і – з Бельгією – в щасті і в нещасті!

Мої дорогі брати! Я не в стані висловити, в якій мірі в своїх думках був я з вами протягом всіх тих, повних страждань і жалоби, місяців, які ми пережили. І ця думка підтримувала мій дух і була для мене промінням світла. Страшна катастрофа прийшла на землю, казав я собі, і наша любима маленька Бельгія, однак у більшості свого народу така віддана Богові, така велика зі своїм королем і з своїм урядом, є першою жертвою тієї всесвітньої катастрофи. Вона спливає кров'ю, а тисячі синів її гинуть на полях бою, бо в обороні свого права і цілості своєї території; скоро на бельгійській землі не залишиться ні одної родини, що не муситиме носити жалобу; чому ж, о Боже, всі ці терпіння? Господи, Господи, невже Ти покинув нас?

Але я поглянув на розп'яття; я вдивлявся в Ісуса замученого, облитого кров'ю, і мені видалося, що з уст Його впали слова: "Боже мій, Боже! Чому покинув сущий мене? Чому став далеко від рятунку мого, від слів стогнання мого" (Пс. ХХІІ, 1).

І скарга завмерла на моїх устах, і згадав слова, що сказав наш Божественний Спаситель: "Учень не старший від свого учителя, ані слуга від пана свого" (Єв. Мат. X, 24). Християнин, це учень Бога, що став людиною, щоб терпіти і померти. Протиставитися болю, обурюватися на Провидіння тому, що Воно допускає страсті і жалобу, це означає забувати про своє походження, про школу, в якій ми виховалися, про хрест-символ, що кожний з нас носить в собі разом із іменем християнина, який він шанує у своєму домі, бачить на вівтарі, перед яким молиться й якого він собі бажає мати на могилі, в якій спатиме свій останній сон.

Мої дорогі брати, ми ще раз повернемося до божественного закону про страсті, але ж ви не можете заперечити наступного: оскільки Богові, що став людиною, Богові святому, невинному, треба було терпіти і вмерти за нас, грішників, винуватих, можливо злочинців, то не до лиця нам нарікати на те, щоб нам не прийшлось переносити; правдою ж є, що ніякої катастрофи, оскільки від неї терплять лише сотворіння Божі, не можна порівняти з тією, якої причиною стали наші власні гріхи і якої невинною жертвою сам Бог захотів стати на Голгофі.

Як я пригадав собі цю головну правду, мені легше запросити вас приглянутися зблизька до нашого положення, щоб без зайвих слів розповісти вам про наші обов'язки і про наші надії.

Ці обов'язки наші я формулюю в двох словах: патріотизм і витривалість.

Мої дорогі брати, я хочу бути виразником тієї вдячності, яка огортає всіх, мене і вас, що їх вік, соціальне положення, обставини, змушують використовувати героїзм інших і не дозволяють брати активної участи в обороні.

Коли, повертаючись з Риму, вже в Гаврі, я ходив привітати ранених бельгійців, французів чи англійців; коли пізніше в Маліні, Лювені, Антверпені я мав можливість потиснути руки тим відважним, що йшли у наступ на ворога, або зустрічали його атаки, були ранені, під час тих сутичок, мені мимоволі тиснулися на уста зворушливо-вдячні слова: "Мої мужні друзі, то ж задля нас, задля кожного з нас, задля мене, ви ризикували вашим життям і терпите тепер. Я почуваю потребу висловити вам свою пошану і вдячність і запевнити вас, що весь край знає, чим він вам є зобов'язаний." Бо ж справді, наші вояки, то наші спасителі!

Першого разу в Льєжі вони врятували Францію, вдруге у Фландрії вони зупинили ворожий наступ на Кале; як Франція, так і Англія знають про це і вони і цілий світ дивляться на Бельгію, як на край героїв. Ще ніколи в житті не наповнювала мене такою гордістю усвідомлення того, що я бельгієць, як тоді, коли проїздом через французькі палаци, зупиняючись в Парижі, гостюючи в Лондоні, я був свідком подиву наших союзників героїзмом нашої армії. Наш король в очах усіх досяг вершини морального гарту. Не думає про це, без сумніву, лише він сам, що подібний до найпростішого зі своїх жовнірів, переходить воєнні окопи і підбадьорює всіх своєю ясною усмішкою і закликає не втрачати віри в рідний край.

В сучасну хвилину першим обов'язком кожного бельгійського громадянина є вдячність нашим військам.

Коли хтось врятував вас від повені чи від пожежі, ви почуваєте своїм обов'язком бути йому вічно вдячним. Але тут, це ж не одна людина, це двісті п'ятдесят тисяч людей, що б'ються, терплять і гинуть задля вас, задля того, щоб ви були вільні, щоб Бельгія захистила свою незалежність, свою династію, свою патріотичну єдність і щоб після всіх подіях, які відбуваються на полях бою, наша Бельгія стала – горда, шляхетніша, чистіша і славніша, як давніше.

Моліться цілими днями, мої брати, за тих двісті п'ятдесят тисяч людей і за провідників, що ведуть їх до перемоги; моліться за наших братів по зброї; моліться за тих, що склали свої голови; моліться за тих, що змагаються; моліться за новобранців, які готуються до завтрашньої боротьби.

У вашому імені я шлю їм всім звідси почування нашої братньої любові і запевнення, що ми не лише молимося за успіхи їх зброї і за вічне спасення їх душ, але, що задля них ми приймаємо всі фізичні й моральні болі, які вже перенесли і несемо, також всі тимчасові приниження, турботи й терпіння, які чекають нас.

В день нашої остаточної перемоги ми всі будемо у славі. Тому справедливим є, щоб сьогодні ми всі терпіли.

Чутки, які дійшли до мене, вказують на те, що в деяких місцевостях, де люди потерпіли, часом підносяться гіркі слова проти Бога, слова, що, якби вони були холоднокровно обдумані, були б майже рівнозначні блюзнірству.

О! Я розумію дуже добре цю раптову інстинктивну реакцію на терпіння, що впали на католицьку Бельгію. Наша совість вимагає, щоб успіх відразу увінчав кожний прояв чесноти і щоб несправедливість була знищена зразу ж. Але шляхи Господа не є нашими шляхами, каже св. Письмо; Провидіння в певні хвилини, що їх означує Його мудрість, дає можливість вільної гри людським пристрастям і вибухам їх протиріч. Бог є терпеливий, бо Він є вічний. Останнє слово, слово милосердя, належить тим, що вірять у любов.

Коли святого Йова, що його Господь хотів зробити зразком витривалості для майбутніх поколінь, позбавив сатана майна, дітей, здоров'я, його друзі приходили повз нього з презирством і підбурювали його, його жінка промовляла про нього блюзнірства і прокльони: "Чи ти ще держатимешся твердо в твоїй праведності? – казала вона – занехай Бога й умри". Але праведник був непорушний в своїй вірі: "Ти плетеш таке, як якась безумна. Приймали ми добре від Господа, а лихого б то й не приймати? Господь дав, Господь і взяв: Нехай буде ім'я Господнє благословенне!" (Книги Йови, 11, 9, 10 і 1, 21).

І ось досвід показав, що святий мав рацію – бо Господь хотів винагородити свого вірного слугу; Він віддав йому вдвічі стільки, що той стратив і через нього помилував його друзів.

Більше, як може хто інший, відчуваю я, що витерпів наш бідний край. Гадаю, що кожний бельгієць не сумнівається, який відгук всі ці терпіння знайшли в моїй душі, душі громадянина і священика. Останні чотири місяці мені видалися цілим століттям.

Тисячі наших хоробрих загинули; матері й жінки оплакують тих, що вже не повернуться; порожніють домашні вогнища; поширюється біда; я бачив населення двох міст, Маліна й Антверпена, що протягом одне – шести, друге – тридцяти чотирьох годин, продовж яких тривало бомбардування, перенесло всі страхіття смерті. Я переїхав більшість тих місцевостей дієцезії, що найбільше знищені, а руїни і попелища, які я бачив, перевищили всі мої найбільші побоювання. Багато церков, шкіл, дитячих притулків, шпиталів, монастирів зруйновано. Цілі села майже зникли з поверхні землі. В Лювені третина міста знищена. Це дороге Лювенске старе місто, з яким зв'язані всі мої спомини, враз з чудовою колегіальною церквою св. Петра, вже ніколи більше не осягне своєї колишньої пишноти; старинна духовна семінарія Сент-Ів; міська мистецька школа; комерційна і конзуларна школа при Університеті; столітній ринок, наша багата книгозбірня з її збірками, першодруками, невиданими рукописами, архівами, зі славними пам'ятками історії університету з перших днів його заснування, портрети ректорів, канцлерів, славних професорів, споглядаючи на які, сьогоднішні професори і студенти, сповнялися шляхетною традицією й одушевлялися до праці; весь цей збір інтелектуальних багатств, мистецьких і історичних, всі ці плоди п'яти віків праці, все знищене.

Численні парафії позбавлені своїх пастирів. Я ще досі чую сумну відповідь одного старця, якого я запитав, чи в їх зруйнованій церкві відбувається в неділю богослужіння. Відповів він мені: "Ось вже два місяці, як в нас немає священика, пароха вивезли до концентраційного табору недалеко Ганновера".

Тисячі бельгійських громадян вивезли, як цивільних полонених, до німецьких в'язниць. Історія запише всі ці фізичні і моральні муки, які довелося їм перенести. Сотні невинних розстріляно; я не маю докладного списку; але я знаю, що зокрема в Аєршот 91 розстріляно, а їх співгромадяни, під загрозою смерті мусіли копати для них могили. В Лювені і суміжних громадах 176 осіб, мужчин і жінок, старців і немовлят, багатих і бідних, здорових і хворих, розстріляно або спалено. Я знаю, що лише в моїй дієцезії тринадцять священиків-ченців покарали смертю.

Ми не в стані ні порахувати наші жертви, ні змірити обсяг нашої руїни. Що ж було б, якби скерували ми наші кроки в околиці Льєжа, Намюра, Анден, Дінан, Тамін, Шерлєруа, до Віртон, Семуа, всього Люксембургу; до Термонд, Діксмюд, наших обох Фландрій! Навіть там, де життя врятоване і будинки лишилися цілими, скільки прихованого терпіння! Родини, які ще вчора жили в добробуті, сьогодні в злиднях; торгівля припинилася; ремесло підупало; промисловість не має праці; тисячі робітників безробітні; робітниці, продавщиці з крамниць, скромні служниці позбавлені заробітку. Всі ці змучені душі гарячково кидаються на своєму ложі болю і питають нас: коли ж те все скінчиться?

Але ми не маємо змоги відповісти, бо це таємниця Божа. Він є Господарем і суверенним Паном над всім. "Господня земля і вся повня її; круг землі і хто живе на йому" (Пс. XXIV; 1).

Перше взаємовідношення між сотворінням і його Творцем, це цілковита залежність першого від другого. Залежними є від нього природа, можливості, вчинки, твори. Кожної хвилини ця залежність відновлюється, тому, що без підтримки Всемогучого те, що існує в цю хвилину, зникло би в наступну. Адорація, себто усвідомлення собі божественної суверенності, не має бути чимось випадковим, вона має бути постійним станом істоти, яка свідома свого походження. "Я — Господь, і немає іншого; немає Бога крім мене, Я роблю і світло і темряву, посилаю долю й недолю; Я, Господь, усе це роблю. Горе тому, хто перечить Творцю своєму, — черепок із черепків земних! Чи то ж глина скаже гончареві: Що ти це робиш? Твоя робота наче без рук зроблена. Балакайте, наміряйтеся, міркуйте. Але знайте: Крім мене немає другого Бога; — ні, Бога справедливого і спасаючого немає крім мене". (Кн. прор. Ісаї, XIV, 5 і сл.).

О, чудесний розуме, ти гадав, що зможеш обійтися без Бога! Ти сміявся, коли Бог через Христа і свою Церков, проголошував урочисті слова про іскушення і каяття. Людино, легковажна, засліплена своїми тимчасовими успіхами, пересичена золотом і насолодами, ти насмілилася уважати себе самодостатньою! Справжнього Бога забували, зневажали і кидали часто галасливі блюзнірства на Нього ті, яких їх становище зобов'язувало давати іншим приклад поваги до закону і його виконавців. В нижчі верстви проникала анархія; перед порядними людьми вставав спокусливий запит: до якого ж часу, Господи, дозволятимеш панувати беззаконню? Де Ти є, наш Пане – невже матимуть рацію ці неправедні, що проголошують, що Ти не цікавишся власним творінням? Але ось прийшов страшний вибух і перекреслив усі людські обрахунки. Ціла Європа здригається як на вулкані.

Страх Божий це засада мудрості. Багато почувань сповняють душу, але над ними панує свідомість, що Бог пригадав всім, що він є Господар. Народи, що перші напали, як рівно ж і ті, що стали жертвою нападу, почуваються в однаковій мірі в руках Того, без кого ніщо не робиться, ніщо не завершується.

Люди, що відвикли давно від молитви, повертаються до Бога. Всюди – у війську і запіллі, публічно і на самоті всі моляться. І тепер ця молитва то не лише слова, вивчені на пам'ять, що спливають з уст. Тепер ця молитва йде зі самих глибин душі і доходить до Господа в найвищій формі посвяти власного життя. В цій молитві вся людська істота приносить себе в жертву Богу. Це правдива адорація — виконання найпершого і фундаментального примусу законові моралі і релігії. "Господу Богу твоєму кланятимешся і йому одному служитимеш". (Єв. Мат. IV, 10).

Ми ще не бачили у всьому блиску об'явлення його мудрості, але наша віра скріпляє наше довір'я. Ми схиляємося перед його правосуддям і сподіваємося Його милосердя. Він нас карає за наші гріхи, але ми знаємо, що Він спасе нас, бо Він милосердний.

Жорстоко є підкреслювати наші помилки, в той час, як ми так тяжко змушені спокутувати і з такою гідністю несемо цю покуту. Але признаймося, хіба немає причини нам покаятися? "Від всякого бо, кому дано багато, багато вимагатиметься від нього" (Єв. Лук. XII, 48). А як було в нас? Хіба моральний і релігійний рівень нашої країни піднімався в парі з тим, як піднімався її господарський добробут? Як ставилися ви до недільного відпочинку, до обов'язку відвідувати недільне богослужіння, до поваги вінчання, до засад скромності?

Що сталося навіть у християнських родинах з простосердечністю наших батьків, зі свідомістю потреби покаяння, з довір'ям до авторитету? А ми священики духовні, ченці, яких найвищим завданням здійснювати євангельські засади в нашому життю, більш ніж у проповідях; чи мали ми право повторити нашому народові слова апостола народів: "Будьте послідовниками моїми, як і я Xриста" (І. Посл. до Коринтян, XI, 1).

Так, ми працювали, ми молилися, але того всього замало. Ми ж з обов'язку нашого уряду маємо спокутувати гріхи світу. А в той час, що панувало в нашому житті: міщанський добробут, чи покутування гріхів?

"Але я врятую їх, щоби вороги їх, побачивши це, не мовляли: Не Господь зробив все те, а потужна рука наша! Подивіться тепер, що я це я, що стою і немає Бога крім мене! Я вбиваю і оживляю, я завдаю рани і зціляю" (5 кн. Мойсея, XXXII, 151 ст.).

Бог урятує Бельгію, мої брати, не сумнівайтеся в тому! Скажемо краще: Він вже її рятує.

Бо ж справді, хіба не бачите ви крізь заграви пожежі і крові, прояви Його любові? Хіба знайдеться хоч один патріот, який не відчуває, як Бельгія виросла? Хіба знайдеться серед нас зухвалець, що хотів би порвати останню сторінку нашої історії? Хто ж не бачить світла слави, що опромінює потерпілий рідний край?

Наша мати вливає снагу в жили своїх синів, а з її терпіння родиться героїзм. Признаймося, що ми потребували лекції патріотизму. Бельгійці в своїй більшості, зуживали свої сили і марнували свій час на безплідні міжкласові і міжплемінні чвари або сварки між одиницями. Але коли 2 серпня 1914р. чужа держава, що вірила в свою силу і що забула про вагу договорів, осмілилася загрожувати нашій незалежності, всі бельгійці, без різниці партій, походження, стану, повстали всі як один, об'єднані довкола свого короля й уряду, щоб спільно сказати напасникові: ти не пройдеш!

І ось відразу ми усвідомили для себе наш патріотизм. Тому, що в кожному з нас живе почуття глибше, ніж особистий інтерес, ніж кровні зв'язки і впливи партій. Це потреба, отже також бажання віддати себе службі загальній справі, що її Рим називав "публічна справа", це почуття – патріотизм.

Рідний край, то не лише збір осіб і родин, що живуть на тій самій землі, що їх в'яжуть між собою більше чи менше вузькі сусідські, або ділові зв'язки і спільні щасливі чи болючі спогади. Ні, рідний край – це спільнота душ, на службі громади, яку треба за всяку ціну, хоч би ціною власної крові, зберегти й оборонити під проводом того, або тих, які керують її долею. Тому власне, що співгромадяни мають спільну душу, вони своїми традиціями живуть спільним життям в минулому; а через спільні надії продовжують це життя в майбутньому.

Патріотизм, це головна засада єдності й порядку і органічний зв'язок між синами того самого рідного краю, який мислителі стародавньої Греції й Риму вважали за найвищу з природних чеснот. Король поганських філософів – Аристотель уважав за найвищий земний ідеал самопосвяту в службі місту, себто державі.

Христова релігія вважає патріотизм законом; немає досконалого християнина, що не був би досконалим патріотом. Вона підносить поганський ідеал і роз'яснює його, вказуючи, що він може здійснитися лише в абсолюті.

Звідки ж в дійсності береться цей всеохоплюючий, непоборний порив, що захоплює всі бажання нації в одному стремлінні об'єднатися і чинити спротив ворожим силам, що загрожують її єдності і незалежності?

Як пояснити те, що інтереси всіх уступають перед загальним інтересом, що всі віддають в жертву своє життя? Неправда, що держава по своїй суті більше вартує від особи чи родини, бо благо родин і осіб є метою її організації. Неправда, що рідний край це молох, на якого вівтарі по праву закону має бути принесене в жертву життя всіх.

Жорстокість поганських звичаїв і деспотизм Цезарів зродили цей збочений світогляд, який захотів відродити сучасний мілітаризм, що держава є всесильною і що її сваволя творить право. Ні, відповідає християнська теологія, право це мир, себто внутрішній лад нації, опертий на справедливість. Та ж право саме по собі абсолютне, лише оскільки воно є висловом відношення людей до Бога і між собою.

Так само війна для війни є злочином. Війна оправдана лише, як необхідний засіб, щоб забезпечити мир. "Не треба, щоб мир служив приготуванням до війни, каже св. Августин, воювати вільно лише для осягнення миру". (Св. Август. лист до Боніф., 189, 6). У світлі цієї науки, що її в свою чергу повторює св. Тома з Аквіну, патріотизм набирає релігійного характеру.

Інтереси родини, класу, партії, тілесне життя особи – все це займає на драбині вартостей нижче місце від патріотичного ідеалу, бо цей ідеал – це закон, що є абсолютом. Цей ідеал, це публічне визнання права, застосованого до нації, національна честь.

В дійсності немає абсолюту понад Богом. Лише Бог панує над всіма інтересами і всіма бажаннями. Визнати абсолютну потребу підпорядкувати все праву, справедливості, порядку, правді – це те саме, що признати Бога. І коли ми хвалимо наших скромних вояків за їх героїзм, вони, з простотою, відповідають: "Ми лише виконали наш обов'язок. Честь цього вимагає." І тим вони висловлюють, лише на свій лад, релігійний характер їх патріотизму.

Хто ж не відчуває того, що патріотизм "освячений", і що кожний замах на національну честь це, свого роду, святотатство і профанація?

Один штабний старшина запитав мене недавно, чи вояка, що впав на службі справедливої справи – а справедливість нашої справи очевидна – можна уважати за мученика? Беручи це слово в його строго теологічному понятті – ні. Вояк не є мучеником, бо вмирає зі зброєю в руках, в той час, як мученик без оборони віддає себе в руки своїх катів. Але коли ви спитаєте мою думку про вічне спасіння того відважного, який свідомо віддає своє життя, щоб боронити честь свого рідного краю і помститись за зґвалтовану справедливість, я не вагаючись, можу відповісти: безсумнівно! Христос нагороджує вояцьке лицарство, а прийнята по-християнськи смерть запевняє воїнові спасення його душі. Бо, каже Господь: "Більшої сієї любові ніхто не має, якщо б хто душу свою положив за друзів своїх". (Єв. Іоана XV, 13).

Воїн, що вмирає, щоб врятувати своїх братів, щоб охоронити вогнища і вівтарі свого рідного краю, виконує найвищу форму милосердя.

Я розумію, що він не все піддає докладному аналізу моральну вартість своєї жертви, але чи треба думати, що Бог вимагає від воїна у вогні битви методичної докладності мораліста, чи теолога? Ми дивуємося героїзму вояка; чи можливо, щоб Бог не прийняв його з любов'ю?

Матері християнки, будьте горді своїми синами. З усього терпіння ваше можливо є найбільш гідним нашої пошани. Мені здається, що бачу вас в жалобі, як скорбну Матір Божу в підніжжю Хреста. Прийміть же наш привіт разом з висловами нашого співчуття. Не всі наші герої записані в денних наказах по армії; але ми маємо підставу сподіватися для них того безсмертного вінця, що вінчає чоло вибраних. Бо вартість чину досконалого милосердя така велика, що він сам перекреслює ціле життя повне гріхів. З грішника він відразу робить святого.

А скільки ж поміж тими двадцятирічними юнаками знайдеться таких, що можливо не знайшли в собі відваги добре жити, а в патріотичному пориві знаходять в собі відвагу гідно вмерти?

Хіба ж неправдою є, мої брати, що Бог вміє поєднувати милосердя і мудрість зі справедливістю? Хіба не бачите ви, що коли війна в нашому земному житті є карою, якої руїнницьку силу і розміри ми навіть не в силі оцінити, в той час є вона також чинником, який очищує душі, який рятує їх; це немов той підйом, який допомагає душі досягти вершин патріотизму і християнської безкорисності?

В ім'я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь."

ВИТРИВАЛІСТЬ

Бельгія, вчить кардинал, має право на свою незалежність, гарантовану державами Європи. Німеччина це право порушила – отже обов'язком бельгійців стати в обороні свого права і в цій обороні витримати до кінця. Ідеальне благо – право, каже кардинал, є вище за всі вигоди життя. Не матеріальні блага мають бути на першому плані для того, хто слухає голос Бога в своєму серці і голос свого народу, лише ті останні. І те, що він казав, того він, навіть під примусом німців, ніколи не відкликав. Даючи власним прикладом, не лише власними словами, своїй пастві ілюстрацію до того, що є витривалість.

Ось проповідь кардинала на цю тему:

"Без всякої хвальби маємо право сказати, мої брати, що наша маленька Бельгія здобула собі перше місце в пошані народів. Справді я знаю, що в Італії й особливо в Голландії зустрічалися спритні людці, що казали: "Пощо наражати Бельгію на ці страшні втрати в людях і майні? Чи ж не вистачило б словами запротестувати проти ворожого нападу, або в разі потреби зробити на кордоні постріл з гармати?" Але всі серця будуть на нашому боці проти винахідників тих негідно-дрібничкових прорахунків. Утилітаризм не може бути ані для осіб, ані для колективів, нормою громадського обов'язку, в його християнському розумінні.

Права совісті суверенні; було б негідним для нас ховатися за лише удаваний опір. Ми не шкодуємо за нашим першим поривом, ми горді за нього. Записуючи в цю трагічну хвилину врочисту сторінку нашої історії, ми хотіли б, щоб вона була щирою і славною.

І ми зуміємо, якщо це буде потрібно, дати доказ нашої витривалості. Простий народ дає нам приклад. Громадяни всіх верств пожертвували своїх синів рідному крайові, але простий народ найбільше терпить від злиднів, холоду, можливо, голоду. З того, що мені вдалося спостерегти в бідних околицях Маліну і в найбідніших громадах моєї дієцезії, я можу судити, що народ має снагу в своєму терпінні. Він чекає на відплату, він не думає зрікатися. Іспит, який посилає нам Провидіння, є двосічним мечем. Коли ви повстанете на нього, воно вас ранить смертельно. Коли ви схилите голову і приймете його, освятить вас.

Хай отже замовкнуть наші ремствування, брати мої! Охоче відношу до вас слова, з якими апостол св. Павло в листі до жидів, звернувся до всіх християн, пригадуючи їм криваву хресну жертву Господа Нашого: "Ще ви аж до крові не стояли, борючись проти гріха" (Посл. св. ап. Павла до Жидів, XII, 4). Але не лише цей загальний приклад Голгофи пригадую я вам, але закликаю вас придивитися тому, який приклад дали ці тридцять, можливо, сорок тисяч наших воїнів, що пролляли кров свою за свій край. А в порівнянні з тими хоробрими, що ж витерпіли, що вистраждали ви, які лише тимчасово позбавлені звичних вигод, ваших газет, зв'язку з родиною, можливостей подорожувати?

Хай патріотизм нашої армії, як і героїзм нашого короля і нашої улюбленої і великодушної королеви, хай послужить нам підтримкою і заохотою. Не нарікаймо, не нарікаймо більше! Будьмо відважні, мої брати, терпіння минуть, а вінець життя для наших душ і слава для нації залишаться.

Зокрема ви, мої дорогі співробітники в священстві, маєте бути рівночасно сторожами патріотизму і підтримувати публічний лад. На полях бою ви показали себе, з якнайкращого боку. Король і армія дивуються відвазі наших військових священиків, яку вони проявили перед обличчям смерті, як рівно ж милосердю наших санітарів. Ваші єпископи горді з вас. З щирим серцем приймайте отже ці злидні, які ви мусите зносити. Спростіть, оскільки можливо, ваше життя. Один з ваших товаришів, якого ограбували і він знаходиться в положенні близькому до жебрацтва, сказав мені недавно: "Я живу тепер так, якби я хотів жити завжди".

Треба збільшити вашу працю на полі милосердя фізичного і духовного. Згідно з прикладом великого Апостола, хай "Окрім сторонніх пригод, у мене щоденно юрмляться люди, й піклуються про всі церкви. Хто знемагає, з ким би я не знемігся? Хто спокушається, за кого б я не розпалювався?" (2 Посл. до Коринтян, XI, 28, 29).

Поширюйте чесноти, як вам наказує одночасно громадянська честь і Євангеліє. Щоб ви подбали про все, що правдиве, що чесне, що праведне, що чисте, що любе, що гідне похвали. Хай гідність нашого життя дозволить нам віднести до себе гордий висновок св. Павла: "Чого ви і навчилися і прийняли, й чували, й бачили в мені, те чиніть, то Бог миру буде з вами". (Посл. до Филип., IV, 8-9)."

З приводу цього листа мав кардинал Мерсіє численні непорозуміння з німецьким генералом фон Бісінґом. Коли цей останній заявив, що кардинал погодився з тим, щоб бельгійське духовенство відстрочило відчитання листа про "Патріотизм і витривалість", той продиктував Монсінйору Еврарові, співробітникові церкви св. Ґудули, таку декларацію:

"Ані в слові, ані в письмі я не відкликав, ані не відкликаю нічого з моїх перших наук. Я протестую проти насильства, що не дає мені виконувати мої пастирські обов'язки.

Зроблено все можливе, щоб змусити мене підписати певні зміни в моєму листі, але я не підписав. Тоді спробували відокремити від мене моє духовенство, забороняючи йому читати мій лист. Я виконав свій обов'язок; моє духовенство мусить знати, як воно має виконати свій."

ХРИСТОС — МЕСНИК ЗА ПРАВДУ

Війна затягалася і нарікання росли. В серця християн закрадався сумнів. Бо нестримно йшов переможець німецький в глибину Бельгії. Доки терпіти? І чи лише терпіти – наша доля?

В цю хвилину кардинал Мерсіє знаходить незвичайні слова потіхи для недовірків. Сильним словом зриває він завісу, яка вкривала від очей його пастви іншого Христа, не розіп'ятого, а Христа з Апокаліпсису, Христа-месника за потоптану правду, агнця-переможця, не з оливковою галузкою в руці, а з залізним жезлом, який воздасть "злим — за злая"... Хто повірить в цього Христа, для того будуть радістю тимчасові терпіння.

Ось слова проповідника:

"А тоді після того, як Євангелісти св. Матвій, св. Марко, св. Лука закінчили оповідати про народження, життя, страсті і смерть, воскресіння і вознесіння Господа нашого Ісуса Христа; після того, як св. Павло, св. Петро, св. Яків і св. Юда, вияснили і розвинули під численними видами таємницю Царства Небесного, треба було вказати всім, душам доброї волі шляхи любові.

Це випало, як окрема апостольська місія, тому, хто був обраний, бо побачив останні краплини крові й води, що після удару вояцького списа потекли з Найсвятішого Серця, яке так любило людей.

Святий Іоан написав своє Євангеліє, свої три посланія й Апокаліпсис, здається, не для того, щоб дати пізнати історичного Ісуса, лише Ісуса небесного, одвічно єдиносущного Отцеві. Ісуса об'явителя внутрішньої тайни божественного життя, який своєю власною могутністю піднявся в країну слави, звідки, сидячи на троні пресвятої Тройці, вічно приносить Своєму Отцеві за нас жертву Голгофи і своє постійне заступництво, аж до хвилини свого повернення до нас, щоб в останнє відбути Найвищий Суд над людством. Св. Іоанові лежить найбільше на серці скріпити відвагу терплячих душ. Вже пронеслися перші переслідування від поган, дальші муки є неминучі; кривавиться серце старого апостола: Церква його Ісуса Христа бореться, терпить, плаче; є герої, мученики, що тріумфують, але є також слабкі, що вагаються... І всюди, як далеко сягає його пророчий зір, протягом цілого шляху, що ним прямуватиме впродовж віків християнське суспільство, бачить він піт і сльози, змішані з кров'ю.

А Христа немає більше з нами. Апостоли й їх перші учні, мали бодай ту втіху, що бачили й чули Його, а деколи ділив Він з ними трапезу. Ті, що мали найбільші сумніви, як Тома, мали змогу поцілувати рани на Його ногах і руках, могли вкласти пальці в розкриті рани Святого Серця Ісусового. Але ми – ми лишилися самі і лише здалека наш Ісус любить нас.

О, ні, тисячу разів, відповідає провидець Апокаліпсису, ні, ми не самі! Христос пообіцяв нам, що: "Не більший слуга від пана свого. Коли мене гонили і вас гонитимуть". (Єванг. св. Іоана XV, 20), а Христос дотримає свого слова. Але в годину свого прощання, Христос рівно ж заповів нам, що Він залишиться з нами аж до кінця віків. І в цьому рівно ж Він дотримає свого слова. Він пообіцяв нам свого Духа Святого і Він посилає Його нам і кожний, що хоче віддатися божественній любові, довідається, що Христос є з ним і живе в ньому.