Учителю, звідки ці ікони-ідоли були принесені до грецької ортодоксії?

- Митрополит Іларіон (Огієнко) пише, що пагани-греки мали ікони, ну й перетранспортували їх до грецької православної віри. Та «для паганина, - пише він на 23 сторінці в «Іконоборстві», - ікона була правдивим богом і він вклонявся їй, як своєму богові», «а тому їх поклоніння образові було ідолопоклонством. І зовсім інше для християнина: ікона - це йому тільки символ первообразу, намальованому на ній, і християнин вклоняється не дереву, не малюнкові, а тільки тому, хто на іконі намальований».

44. Це прочитавши, хочеться сказати: митрополите — архиєреє чужовір'я, не ображай розум людський! Кожна мати (мати індуська, буддистська, жидівська, мусульманська, християнська, японська, українська), яка цілує фотографію сина свого, убитого на фронті, то вона не цілує папір фотографічний, а тільки того, хто на фотографії сфотографований.

Цілуючи, вона ніби чує його серце у своїм серці, ніби чує трепет його душі у своїй душі, фотографія - святий образ її сина.

Святослав Хоробрий (Патріярх Дажбожої Руси (України) вклонявся не дереву, не малюнкові, не статуї, а тільки Тому, Хто на тій статуї був зображений. На статуї був зображений Дажбог з гордим і вольовим обличчям українця (русича).

Українці (русичі) вірили, що вони внуки Дажбожі створені на образ і подобу Дажбожу, і образ Дажбожий вони уявляли на основі свого образу, і вірили вони, що Дажбог — Творець життя.

45. — Учителю, а може б створити таку систему життя, в якій би людина не поклонялася ні рідним, ні чужим святощам, і взагалі - жодним святощам?

- Побратиме, в душі благородної людини є хотіння благоговіти перед людиною, яку вона любить. Людині хочеться обожнювати рідну землю, рідну матір, рідну вітчизну, рідних провідників, і чим у людині ця потреба більша, тим більше вона є людиною. І в цьому краса людяности.

Створити таку систему життя, в якій би людина ні в що і нікому не вірила, ніщо і нікого не обожнювала, можна, але в такій системі життя в людини погасли б людські спонуки і стала б людина потворною. Адже навіть тварина обожнює тварину — голубка з журби за голубом умирає.

46. — Учителю, коли греки самі є ідолопоклонниками, то чому вони, прийшовши в Русь (Україну), оголосили брутальну війну українському (русичівському) ідолопоклонству?

- Уважно слухай мене: справа не в ідолопоклонстві, а в ідеології ідолопоклонства. Ідолопоклонство, принесене греками в Русь (Україну), репрезентує грецьку релігійну ідеологію. Ідолопоклонство рідної віри Руси (України) репрезентує многотисячолітню українську культурну і релігійну ідеологію, віру батьків, історію батьків.

Грецькі попи знали, що вони зможуть своїх грецьких християнських ідолів поставити на непокірній землі Руси (України) тільки тоді, коли поваляють на непокірній землі Руси (України), гордих і свободолюбних українських ідолів.

47. Не можуть над берегом Дніпра у священному гаї внуків Дажбожих стояти два ідоли — ідол Христа і ідол Дажбога тому, що українці, знаючи, що Дажбог Бог батьків рідних, будуть весною класти квіти біля Його статуї. Статуя чи ікона Христа, яка має образ чужинця (жида), заросте бур'яном. Щоб цього не сталося, статуя Дажбога в Києві була повалена, осміяна, сплямлена і на її місці була поставлена статуя чи ікона Христа, яку греки звеличили і святим кадилом прославили.

Коли б у Києві стояла статуя українського гетмана Мазепи і поруч стояла статуя москвинського лідера Леніна, то, очевидно, українці, маючи волю, клали б квіти біля статуї Мазепи. Статуя Леніна, яка втілює ідеологію москвинського шовінізму, заросла б бур'яном. Щоб цього не трапилося, статуя Мазепи була повалена, осміяна, Мазепа був названий зрадником і на місці статуї Мазепи поставлена статуя Леніна.

48. Поет Павло Тичина в «Літературній Україні» (за 16 жовтня, 1970 року) пише: «Червоний боєць, знайшовши слушний момент, тікає із полону, довго блукає в лісах, аж поки не зустрічається з окресленням статуї Леніна. Він, упавши перед Леніном, обнімає його ноги й прохає звидити й пробачити йому смертний гріх його великий - а саме те, що він військове звання своє зганьбив».

Тут бачимо широко проявлену ідеологію червоного москвинського ідолопоклонства. Перед ідолом (кам'яним образом Леніна) українець стоїть на колінах, обнімає ноги його кам'яної статуї і просить у статуї (ідола) Леніна «звидити й пробачити смертний гріх».

49. — Учителю Лев Силенко, значить справа не в ідолопоклонстві, а в тому - чи ідеологія ідолопоклонства рідна, чи чужа? Чи в РУНВірі будуть зображення Дажбога?

- Побратиме, у РУНВірі ми не малюємо образу Дажбога і статуй з Дажбога не робимо. Та ми маємо образи наших світлих родоначальників — Мами Лель і Тата Оря. І ми їх почитаємо у наших Святинях.

І статуї їхні можуть стояти у Священних гаях над Дніпром, і поруч можуть стояти статуї великих і славних синів і дочок Руси (України). І ми біля них будемо квіти класти, писанки, пісні будемо біля них співати, звеличуючи велике життя їхнє.

50. Ми обожнюємо Дніпро, степи, гори, ріки, небо і сонце, і святі могили предків наших. Ми внуки Дажбожі; ми вільно і натхненно у Святинях молимося:

«Дажбоже наш, ми вірнії внуки Твої, в ім'я Твоє живемо і хліб Твій споживаємо, і з вірою в Тебе утверджуємо працею і борнею волю життя нашого Тобі, Єдиний і Всюдисущий Господи наш, на славу, собі на здоров'я і дітям нашим на життя достойне!

Дажбоже наш, Ти могутній, бо наша віра в Тебе могутня тому, що вона Твоїми таїнами в нашій душі народжена і освячена, і Тобою вона благословенна в ім'я волі і сили, слави і безсмертя народу нашого у Царстві Вічности Твоєї, Дажбоже наш!»

ДЕНЬ 11

1. Учителю Лев Силенко, Консисторія Української Грецько-Православної церкви видає у Банд Бруці журнал «Українське православне слово». У цьому журналі (за травень, 1971 року) Консисторія ставить обвинувачуюче питання: «Чи РУНВіра узнає людські жертви та чи практикує їх у наші дні?»

І під церквами парафіяни питають: чи то таке питання ставлять архиєреї з переляку, чи, може, щоб залякати українців, мовляв, «раби Божія», не йдіть до Рідної Української Національної Віри, бо там практикуються людські жертвоприношення. Отож, «убогі духом, со страхом і трепетом» тримайтеся грецького православія і поклоняйтеся «Господу Саваоту - Богові Ізраїля». І, померши, відправляйтеся на лоно Авраама - родоначальника жидівського.

Учителю, хто, коли і чому приносив людські жертви? І що про це говорить історія людства?

2. - Побратиме, є декілька видань «Біблії» англійською мовою. Їх солідність в тому, що в них дотримана тотожність перекладу. Немає прагнень фальшувати біблійний текст з метою викликати у християнина божественніше ставлення до «Біблії».

Працюючи в жовтні в 72 році в Лондоні у Бритійському Історичному музеї, я переконався: англійці совісно ставляться до рукописів. І немилосердні вони до тих, які пробують з тією чи іншою метою їх фальшувати.

3. Українці мають три основні переклади «Біблії». «Біблія», видана в перекладі митрополита Іларіона (Огієнка), має малу вартість для науковців, істориків, дослідників. Але для сектантів (баптистів, адвентистів, єговистів) вона найкраща тому, що її переклад неточний: порушена стилістика «Біблії», неправильно перекладені тексти. І в цьому можна переконатися, читаючи, наприклад, «Пісню Пісень». Митрополит Іларіон признається, що він свій переклад опоетизував (прикрасив, обкучерявив).

«Біблія», видана Українською католицькою церквою, має розкішне оформлення, чудові кольорові ілюстрації жидівських праотців і пророків, і гостру католицьку цензуру. Українець-католик, беручи в руки «Біблію» католицьку (йому дозволено читати тільки католицьку «Біблію», бо всі інші неправильні), не знає, що «святі отці» зі «Святої Біблії» багато повикидали «святих писань».

«Біблія», видана в 1957 році Світовим Біблійним товариством в Лондоні в перекладі П. О. Куліша, Полюя і Левицького, має застарілий український правопис. Але її перекладачі віднеслися до біблійних текстів найсовісніше. І коли їхній переклад порівняти з текстами «Біблії», виданої в англійській і німецькій мовах, то немає розбіжностей. І тому я беру цитати з цього видання.

4. «І був Абель вівчар, Каїн же хлібороб». «...Каїн приносив Господеві жертву з польового врожаю. Абель же приносив принос од перваків овечих ситеньких. І споглянув Господь на Абеля і на дар його. На Каїна ж і на його жертву не споглянув. І взлився Каїн» (1 кн. Мойсея, гл. 4, 3—5). Каїнова хліборобська жертва (зерно і овочі) не сподобалися «Господеві Саваотові». І тому «Він» на Каїна «не споглянув».

5. Старі юдеї вважали, що кров — життя. І було в них переконання, що для Саваота-Єгови треба дарити життя, живе рідне життя, а не зерно «з польового врожаю». І вони (жорстокість це, ніжність чи дикість?) жертвували своїх улюблених дітей-первенців (синів і доньок) для свого «Господа Бога Саваота». Вони жертвували все, що було в них найдорожче. І вірили вони, що їхній «Бог Саваот» їм за таку велику любов і вірність дасть свої божественні дари. І дасть їм силу панувати над іншими народами.

6. «Галаадій Ефтай був чоловік хоробрий». Ефтай мобілізував юдеїв, щоб завоювати землю Аммоніївську. Перед походом він пообіцяв «Господеві Саваотові», що коли переможе аммоніїв і щасливо вернеться додому, то когось зі своєї рідні (жінку свою чи доньку свою) принесе в жертву: здійснить «всепалення».

«І двинув Ефтай проти Аммоніїв воювати з ними». «І побив він їх страшенно». «Як же прийшов Ефтай з Масифу додому, аж виходить на зустріч йому дочка його з музиками і танцями. Була вона в нього дитина єдина. Опріч неї не було ні сина, ні дочки. Побачивши він її, розірвав одежу на собі й промовив: Ой доненько моя»... (Кн. Суддів, гл. 11, 32-35).

7. Донька Ефтаєва відповіла: «Батеньку мій. Коли ти відкрив уста свої перед Богом, так чини зі мною, так як промовив єси». Вона (слухняна дочка Ефтаєва) «Просила тільки панотця свого: Дай мені ще два місяці пожити: піду я в гори та оплачу моє дівоцтво з подругами моїми».

Ефтай відказав: «Іди»! І пустив її на два місяці. І пішла вона з подругами своїми та й оплакувала в горах дівоцтво своє. Як уплило ж два місяці, вернулась вона до панотця свого, й він спровадив на ній обіт свій, що ним обрік себе, і вона не знала мужа. І ввійшло в звичай в Ізраїлі, що з року в рік ходили ізраїльські дівчата голосити по дочці Ефтая Галаадянина, через чотири дні в році (Кн. Суддів, гл. 11, 35-40).

Ефтай (воєначальник Ізраельського війська і суддя, народний герой) заколов свою єдину донечку і спік її на жертовнику «Господа Саваота, Бога Ізраелевого». Баптист каже, що «дрож проходить по тілі, коли читаєш у "Біблії" про надлюдську віру ізраїльтян в свого Бога ізраїльського, і думаєш — надлюдську віру може мати тільки надлюдський народ "Богом вибраний"».

8. — Учителю, а що можна сказати про Авраама, якого жиди і християни вважають праотцем своїм?

- Побратиме, вівтар — символ Божества. І тому в усіх релігіях, примітивних чи досконалих, і в усі часи жертву клали на вівтар (жертовник). І Авраам - праотець жидівський і християнський, взявши оберемок дров і ножа, вів за руку свого синка Ісаака, щоб його принести в жертву для «Господа Бога Саваота».

Щоб синок Ісаак не пручався, Авраам вирішив його обманути. Він сказав Ісаакові, щоб він не боявся - у жертву буде принесена вівця.

9. Авраам прийшов на врочище, «...розложив дрова, і, зв'язавши Ісаака, сина свого, положив його на жертовнику зверху на дровах. І простягнув Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 9-10).

Не думаймо, що Авраамові хотілося колоти сина свого. Він не хотів бути убивцем сина, та «Бог спокушав Авраама», кажучи: «Візьми сина твого, єдиного твого, що його возлюбив єси, Ісаака, та йди в Морія землю, та й принеси його там у всепалення - жертву на одній горі, що тобі речу» (1 кн. Мойсея, гл. 22, 1, 2).

10. Слово «спокусник» є синонімом слова «гріховодник», «грішник». Коли «Біблія» пише, що «Бог спокушав Авраама», то значить підохочував чинити гріх? Та в Авраама є прагнення зробити реформу у ритуалі жертвоприношення.

«Простяг Авраам руку свою, щоб узяти ножа заколоти сина свого», та прийшла в нього думка (або, як пише «Біблія» — прийшов — ангел Господній) і «Авраам взяв барана і приніс його на всепалення замість Ісаака сина свого» (1 кн. Мойсея, гл. 10, 13). Ісаак хоч і лишився живим, та пережив він не малий страх тоді, як лежав на дровах і бачив, що батько вже простягає руку свою, щоб «заколоти сина свого».