Джерельна база Сх.Середземномор’я. Бібліологія. 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Джерельна база Сх.Середземномор’я. Бібліологія.



Археологічні розвідки в регіоні розпочалися в 1860 р. на території Фінікії. Започаткував їх француз Жорж Ренан, який розкопав міста Арвад, Бібл, Tip і Сідон.

У 20-х роках XX ст. французи П. Монте та М. Дюнан завершили розкопки Бібла, де вони виявили руїни язичеського храму, ознаки впливу староєгипетської культури на фінікійців. Тоді ж Кл. Ф.-А. Шеффер розкопав пагорб Рас-Шамра, під яким лежали руїни стародавнього Угариту. (царські палаци й храми, найдавніший у світі алфавіт.)

Палестина: на початку XX ст. англійський археолог Р. А. С. Макалістер розкопав стародавній Гезер (сучасний Тель-Джезер), у некрополі якого виявив сліди ритуальних дитячих поховань

У 20—30-х роках американські вчені розкопали Мегіддо, оточене широким муром, і виявили в його підземеллях близько 200 виробів із слонової кістки

Сирія: Упродовж 20—40-х років XX ст. там було розкопано стародавні міста Кадеш (нинішній Тель Небі Менде), Катну (нинішній Тель Мішріфе), Хамат (нинішній Хама), Алалах (нинішній Тель Атчана). У 70-х роках італійські археологи віднайшли північно сирійське місто-державу Ебла, а в ньому — великий архів клинописних документів середини III тис до н. е.

Писемні. Старий Заповіт,(перші5 книг — П’ятикнижжя Мойсея,+ Книзі Судців, чотирьох Книгах Царств, двох Книгах Параліпоменон (або Хронік), Книгах Ездри, Неємії, Пророків. Бібліологія-XVII—XVIII ст. голландс.філософ Б. Спіноза та фр. учений-енциклопедист Ж. Астрюк, У XIX ст.нім. сходознавець Ю. Вельдхаузен. Віднайдення в 1947 р. Кумранських рукописів (рукописів Мертвого моря) — виконаних на пергаменті та мідних пластинках релігійних текстів, які зберегли архаїчну, на ціле тисячоліття давнішу за канонічну, редакцію Біблії.

41. Природно-кліматичні умови в Сх.Средиземноморї

Фінікія була приморською країною, що її відмежовував зі сходу невисокий гірський хребет Ліван. Гірські схили фінікійці обжили майже до самих вершин. Вологі морські вітри приносили у Фінікію вдосталь опадів, так що іригація в ній була не потрібною. Берегова лінія Фінікії рясніла зручними для мореплавства бухтами та природними гаванями. Основним сировинним багатством країни були знамениті кедрові ліси.

Сирія мала вихід до моря через р. Оронт (теперішня Аль-Асі) між горами Лівану й Антил Івану --- >вологі морські вітри,=> землі родили. За Антил Іваном, у напрямку Сирійської пустині, лежали два оазиси — великий — Дамаска та невеликий — Пальміри. Через них вели прадавні караванні шляхи.

Територію Палестини окреслювали південне передгір’я Лівану та північно-західні кордони Аравійського півострова.(р. Йордану впадала у Мертве море — неглибоке озеро з водою, в шість разів солонішою за морську. Річка поділяла Палестину на дві географічні зони. На схід від неї простягалася непридатна для землеробства степова та гориста місцевість, а на захід — територія, що радувала око полями, садками, виноградниками, луками та пасовиськами. Із сировинних ресурсів Палестина мала глину та будівельний камінь.

Торгові міста Фінікії та Сирії на межі 2-1 тис. до н.е. Фінікійська колонізація.

УIII тис. в Східному Середземномор’ї з’явилися перші торгові центри: Бібл, Угарит, Tip, Сідон (нинішня Сайда), Ебла, Алалах. Тісні контакти з Єгиптом і Месопотамією — стимулювали в цих торгових містах цивілізаційний процес. Вони перетворилися на міста держави, з храмами та царськими палацами. Першим політичним об’єднанням у регіоні була північно-сирійська аморитська держава Ямхад, заснована у XVIII ст. до н. е. племінним вождем Сумуепахом. Наступник Сумуепаха, Яримлім, уже прибрав собі царський титул і зробив своєю столицею Халпу (нинішнє Алеп-по). Однак державі Ямхад не судилося політичне довголіття, уже в XVII ст. до н. е. вона занепала і втратила свою незалежність.

На межі XVIII—XVII ст. до н. е. у Східному Середземномор’ї виник могутній різноплемінний союз гіксосів, (семіти, хетти та хур рити). До цього політичного утворення увійшли міста-держави Кадеш, Мегіддо

Філістимляни, стародавні євреї та арамеї потіснили фінікійців на їхній території, що призвело до її перенаселеності. Ускладнення демографічної ситуації, а також прагнення місцевого купецтва закріпитися на основних шляхах морської торгівлі спричинили інтенсивну фінікійську колонізацію. Окремі колонії, передовсім Карфаген, самі вдавалися до колоніальної експансії. Найдавніші фінікійські колонії з’явилися в XII ст. до н. е. на Кіпрі та в Північній Африці. У X ст. до н. е. колоніальна експансія фінікійців сягнула Піренейського півострова, трохи згодом — далекої Англії та західноафри-канського узбережжя. Припинив фінікійську колонізацію в середині II ст. до н. е. Рим, який знищив її тодішнього ініціатора — Карфагенську державу.

- Основним предметом фінікійського експорту була пурпурна фарба, скло, технікою бронзового ливарництва та різьбою по слоновій кістці.(фінікія)

- Тіро-Сідонське царство досягло розквіту в Хет. до н. е., за царювання Ахірама (Хірама)

- В III—II тис. до н. е., Фінікія була єгипетською вотчиною. Опісля, коли Єгипет занепав, вона потрапила під Ассирію,потім під Халдейське царство(залишився лише Тір)Полегшено зітхнули фінікійці після утворення в середині І тис. до н. е. Перської імперії.

Стародавня Сирія Дамаське царство

В Сирії політичне лідерство в І тис. до н. е. належало Дамаску, який посилився з приходом туди наприкінці II тис. до н. е. арамейських племен. Дамаск здійснив ряд територіальних завоювань на півдні й спершу успішно чинив опір ассирійській експансії у Східне Середземномор’я. Зокрема, в другій половині IX ст. до н. е. дамаський володар Бенхадад III захопив ізраїльські землі в Зайорданні й зробив своїм данником Іудею.в 8 ст. до н.е. асирійці завалили Сирію,коли вона не змогла підтримати очолюваний нею пн.сирійський воєнний союз. Потім землі ввійшли до складу Халдейського царства. Пережила Сирія й персидське завоювання, а після загибелі Перської держави стала складовою частиною елліністичної держави Селевкідів.

Ізраільсько-Іудейське царство.

- Першу загально єврейську державу створив, як про це дізнаємося з Біблії, ізраїльський володар – Саул; боровся з філістимлянами(Давид-Голіаф)

- воєначальник Давид – заколот. У 995 р. до н. е. оволодів Єрусалимом (стол.)+ гору Сіон. підкорив решту ханаанейських міст, а також поширив свою владу не за йорданські царства Едом, Моав та Аммон. Він створив царську гвардію; адмін.. округи, чиновничий апарат, оподаткував населення. поєднав із племінним єврейським культом Яхве місцеві ханаанейські культи.

- Соломон. спорудив навколо міст мури, м.Мегіддо – посередник в торгівлі між Єгиптом та Азією; торг. флот (до арав.країни Офір за золотом); ріст між нар. авторитета,; союз з Єгиптом (одружується з принцесою)+МГезер(вихід до Средиз.моря); завоював Едем; податкова реформа (кожен з 12 округів постачає во двір харчі..на царську родину, проте лише ізраїлицяни=>повстання-придушено-Соломон помер => повстання => Єгипет грабує царство => розпад на 2 держави: Іудейське (Єрусалим) та Ізраїльське (Сіхем).(521р.до н.е.)

розвинуті ремесла (об’єдналися в організації) => торгівля (з Ізраїль) => урбанізація Палестини

Ізраїльське царство – Сіхем. 875 Р.до н.е. – столиця Самарія(10тис.населення), за 230 р. змінилося 9 династій.

земля належить царю, храмам та общинам (перерозподіл всередині роду)

сусп..-кланове, основа-батьківський рід; мінорат – монопольне право молодшого сина на спадок

рабовласництво – вічні(іновірці)-тимчасові(з євреїв-кабала)-чужинці(працювали в царсько-храмовому госп.)

Рух пророків, реформи Іосії

Жили здебільшого при царському дворі чи храмі й виконували роль офіційних ідеологів та пропагандистів. Такі пророки були й у Палестині, вони з корисливою метою пропагували царську політику, хоча це не перешкоджало їм брати участь у двірцевих інтригах.

Староєврейських пророків іноді називають першими соціалістами, бо вони мріяли про справедливе суспільство, Отож, соціальний порятунок бачився пророкам у перемозі монотеїзму та релігійній самоізоляції євреїв. Не вперед, а назад, в ідеалізований ними родоплемінний устрій, кликали вони народ. Політична катастрофа 586 р. до н. е. (знищення військами Навуходоносора II Єрусалима та "вавилонський полон" євреїв) та ряд інших причин і чинників призвели в VI—V ст. до н. е. до згасання громадсько-політичного руху пророків.

У 621 р. до н. е., іудейський цар Іосій обнародував "Второзакония" — останню книгу "Пятикнижжя Мойсея",Спираючись на "Второзакония", Іосій позакривав в Іудеї всі храми, крім єрусалимського, причому жерців язичницьких капищ вигубив, а служителів периферійних храмів Яхве прилаштував у столичному храмі. За допомогою такої рішучої централізації культу Іосій сподівався зміцнити свою владу й відновити володарювання Давидидів у всій Палестині.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-07-11; просмотров: 782; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.208.197.243 (0.007 с.)