Велика проза Уласа Самчука(Волинь,Марія).

Гучну славу митцеві принесла велика проза. Насамперед монументальні романи-епопеї Волинь та Ост, роман Марія, історико – патріотичний роман Гори говорять. За усталеною думкою Марія– це найсенсаційніший з романів Самчука. У романі показано найстрашніші часи з історії українського народу – голодомор 32-33років. Сатанинський процес етноциду простежується у творі на прикладі долі марії перепутьки, її сім»ї, односельчан. Як відзначає у підзаголовку автор твору це хроніка одного життя цим визначена і композиція роману – він склад.з розділів «книга про народження Марії», «книга днів Марії», «книга про хліб». Такі назви викликають асоціації з Біблією. Через смерть батька та хворобу і смерть матері Марія мусила сама себе годувати вже з дев'ятирічного віку. Описуючи працю Марії, Улас Самчук підкреслює, що дівчина була беручка до роботи, роботяща, мала шанобливе ставлення до землі та до людей. Марія закохується у Корнія, але змушена пов'язати своє життя з Гнатом. Смерть первістка Романа та повернення Корнія підкосили духовну міць жінки, вона кидає Гната, переїздить до Корнія, згодом їхнє сімейне життя складається й у них народжується троє синів та дівчинка Надія. Але Голодомор руйнує все...

Роман «Марія»є не просто хронікою одного життя, він є хронікою життя цілого покоління українців, яким не пощастило жити у складні історичні часи. Руйнування народних основ життя, заміна народної моралі класовою входять, руйнівною силою і в життя Марії, і в життя кожної родини. Боляче читати, як руйнуються церкви в українських селах, як матроси дозволяють собі запалити цигарку та вилаятись у Божому храмі під час служби. Така вседозволеність для одних і заборона елементарних речей, як-то праця на власній землі, вільне духовне життя для інших вносить безлад і розкол у все, що відбувається. Сини Марії є певними типами людей. Максим зраджує насамперед сам себе: він зрікається своєї родини, батьків і свого коріння, стаючи втіленням «ідеології» без душі, без людського обличчя. Не лише у публіцистиці, а й у романі Улас Самчук гостро ставить проблему відсутності національної самосвідомості, яка призводить до руйнації людини: «Лаврін вів з Архипом завзяті бої за козаччину, за совєтську владу. Обидва однаково вірили, лише в різні справи. Корній ні туди, ні сюди. У нього поле, а решта його не цікавить. Про нього, хай чорт приходить, аби влада як слід була та можна було працювати. Лаврін же домагався абсолютної самостійності України». Але за часів Голодомору навіть національна самосвідомість не могла допомогти вижити, бо в людей було відібрано не тільки їжу духовну, а й елементарну їжу фізичну — хліб. Страшна трагедія приходить у хати багатьох селян, зрештою, Марія залишається помирати сама.Найстрашніше, що до смерті Марію і мільйони українців призводить не якась хвороба, не природне лихо, не власні помилки, а насильницьки, штучно створений голод. Фактично, це можна назвати вбивством....Улас Самчук пише, що Марія прожила на землі 26 258 днів. Звідки і навіщо така точність? мабуть, щоб підкреслити, що кожен день людського життя є цінним, що Марія не втрачала часу, хоча й припускалася помилок і не була безгрішною. Роман вчить нас не забувати свого минулого, аби не припуститися тих самих помилок, цінувати кожен день свого життя, а якщо й помилятися, то не зі злого умислу, без бажання вчинити зло, а лише через прагнення знайти правду, правильний шлях, сенс людського буття.



Три цвітіння М.Рильського.

Рильський, згадуючи чарівну пору дитинства і юності, зізнався, що тоді його особливо захоплювала природа в усьому її розмаїтті – “весняні фіалки, що проростають з-під жовтого й багряного торішнього листя, напружене життя птиці, риби, звіра, таємниче занурювання в воду рибальського білого поплавця, посвист качиних крил”. Власні спостереження вічно мінливого світу природи доповнювалися інформацією з прочитаних книжок – не тільки популярно-природничих, а й художніх, в яких той дивовижний світ також поставав у різноманітних, часто незвичних ракурсах.

Світ природи відбивається вже в перших віршах Рильського, зокрема й тих, що склали збірку “На білих островах”(1910). Ця збірка юного поета була збіркою початківця, який, однак, уже вправно володів і віршем і словом. Легко виявити тут наслідування громадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору являлося драматичною дорогою ідеалу. Але було тут чимало нафантазованого, підліткового мінору, меланхолії. Ліричний герой збірки спостерігає земне життя з “білих островів” хмар. Поет створює персоніфікований образ літа, малюючи дівчину “в шатах зелених” з “росами-перлами” в косах. З поезії Рильського постають й інші олюднені образи рідної природи.

“Білі двері краса в минуле вміє одчинять і в будуче”. Таким незвичним, але дуже містким образом Рильський звернув увагу на високу місію художньої творчості у збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього і підготовки майбутнього.

Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його друга магістральна тема – духовність, культура, мистецтво. ЇЇ вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму. На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали традиції минулого і на голому грунті починати будівництво “пролетарської культури”. Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.

В поезіях збірки “Синя далечінь” порушувалися питання взаємин між мистецтвом і дійсністю. Показовим у цьому плані є однойменний триптих, де образом синьої далечіні передається почуття радості, щастя від пізнання світу:

На світі є співучий Лангедок,

Цвіту Шампанню Франція весела,

Де в сонці тане кожен городок

І в виноградах утопають села.

Десь є Марсель і з моря дух п’яний;

Десь є Париж, дух генія й гамена;

Десь жив Доде, гарячий і ясний;

Десь полювали милі Тартарели.

Так проводиться думка про вічність культури, яка єднає покоління, гуртує народи світу, так утверджується неперехідність краси, акцентується і підтексті вагомість внеску кожної нації в загальнолюдську скарбницю.

Збірка “ТРОЯНДИ І ВИНОГРАД”(1957) була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяла світлом, що характеризувало лірику “Синьої далечіні”, кращі твори Рильського неокласицистичного стану і його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає смисл, глибина її щастя. Збірка “Троянди і виноград” сприймається як натхненна пісня про красу мистецтва і природи, про творчу працю. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжне серце тисне.

У щастя людського два крила:

Троянди й виноград – красиве і корисне.

Образом поезії “Третє цвітіння” дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: “Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки”. І далі, як притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві “сузір’я кін” , “ллється дзвін коси серед густих отав”. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся – і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе –

Чи то підтоптане… держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітне любим третє!

М.Рильський надавав мови великого значення впродовж усієї творчості. Він був надзвичайно вимогливий до мови власних творів, невтомно працював над збагаченням свого поетичного словника. Поет закликав своїх сучасників боротися за чистоту і збагачення української мови. Прикладом такого звернення є вірш “Мова”, в якому поет з великою ніжністю і любов’ю говорить про мову. Вона звучить для поета як пісня океану. Мова рідного народу глибока у своїй мудрості.

Як тонкий знавець мовних проблем, М.Рильський вважає, що у народу, його поезії, розмовній мові треба шукати джерела нового наповнення літературної мови:

…Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Мова українського народу – самобутнє і неповторне явище. Обов’язок кожного митця турбуватися про її долю, удосконалювати й збагачувати:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Своєю творчість М.Рильський подав гідний приклад турботи про удосконалення мови. І в оригінальній поезії, і у перекладах численних зарубіжних авторів, він збагачував українську мову власними новаторствами, розширював її синтаксичні можливості.

Поет прийшов у літератури не зрілою, збагаченою досвідом людиною, а 15-річним гімназистом, видавши у 1910р свою першу збірку віршів “На білих островах”. У цій збірці поезій на тему кохання чимало. Правда, образ коханої, якій адресує свої вірші, абстрактний. Це вимріяна підлітком чарівна дівчина, витвір його фантазій, як ось у вірші “Очі”

На лоні ночі

Зірки сновійні –

Я все за очі

Оддав би мрійні.

Як очі сяють

У тебе, мила,

Як їх кохаю –

Сказать несила.

У всіх восьми розділах першої книги поета вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов, як правило, не взаємна, дівчина його байдужа до закоханого ліричного героя, або зраджує його надії

Я все ж тебе люблю. Ти з мене глузувала,

Стоптала ти любов мою,

Ти серце без жалю усе пошматувала, -

Я все ж тебе люблю.

Закоханість юнака така сильна, що позбутися він її не може, і не хоче:

В пісні я буду виливати

Любов і розпач мій тяжкий.

В окремих віршах, яких небагато, жевріє іскра надії, що може, колись мила відповість на палкі почуття:

Якби мила усміхнулась

То в душі моїй

Пронеслися б, стрепенулись

Зграї ніжних мрій.

Однак не могли не сприяти появі творів про любов і власні почуття автора-підлітка. А вони були. Як світлі зірки на захмареному життєвому небі, згадує вже сивий поет дочок сусіда Альшевського з Романівки. До обох в юного Максима була таємна залюбленість.

Через усе життя проніс Максим Тадейович пам’ять і про іншу землячку – дівчину Ганю, почуття до якої назве “першим на віку незграбним дещо мавпованим коханням”.

В окремих віршах, яких небагато, жевріє іскра надії, що, може колись мила відповість на такі почуття, поет навіть робив важкий філософський висновок:

Не винна та, не винен я,

Що так тебе кохаю

Як бачимо, Білецький мав усі підстави говорити про ранні поезії Рильського, як літературні ремінісценції. Свої поеми-сповіді “Мандрівка в молодість” Рильський пише: “Були й ревнощі, і муки, і докори, і вірші, розпачем налиті до країв”. Сивий поет згадує двох дочок сусіда Ольшевського, він навіть дав тим сестричкам романтичні імена Мінна і Бренда.

Через усе життя проніс Максим Тадейович пам’ять і про іншу землячку – дівчину Ганю, почуття до якої назве “першим на віку незграбним дещо змавпованим коханням”. Саме їй він і присвячує свої перші любовні вірші.

Пізніше, коли Максим разом з братом Іваном жив у родині Миколи Лисенка на Маріїнанській-Благовіщенській вулиці, ходить до гімназії і письменникові поезії ввійшли до збірки “На білих островах”, він був таємно закоханий у дівчину, що жила по-сусідству. Молодий поет спостерігав, як вона щодня поливала в садку квіти, і створив у своїй уяві чарівний образ. Йому тоді здавалося, що то прийшла справжня любов, яка супроводжується безсонними ночами, тривожними думами. Згодом, згадує ці юнацькі переживання, Рильський напише такі рядки:

О славна дівчино в брунатнім убранні,

На Благовіщенській, в сусіднім подвір’ї!

Хвала тобі за все: за стрічі мовчазні

За губки в ніжному розтулені довір’ї,

Що так хотілося поцілувати мені,

За відрухи легкі, як лебедине пір’я.

До поцілунків ми з тобою не дійшли,

Бо навіть, як на те, знайомі не були.

Значне місце займають вірші на тему кохання і в наступних збірках “Синя далечінь”, “Крізь бурю і сніг”, а особливо у збірці “Під осінніми зорями”, яка побачила світ у 1918році коли на важких терезах вже хиталася доля Вкраїни”.

Ця збірка, як і перша складається в основному з ліричних віршів. Поет навіть назвав її “Лірики книга друга” і в першому ж вірші передав свій душевний стан:

Ходжу, броджу по городу

Великому, великому.

Розкрив би я своє серце,

Та нікому, та нікому.

Значна частина віршів, що увійшли до цієї збірки, була написана в дореволюційні роки. Серед них чимало на тему кохання. Але це вже були зрілі поезії, бо писала їх молода людина, яка пізнала справжню любов.

Я так тебе люблю, що не втримаю сліз,

В молитві хиляться натомлені коліна.

Я так тебе люблю, що білий шум беріз

І небо голубе для мене домовина.

Або ось такі рядки:

Тебе любить, усе забуть!

Ти зрозуміла?

Єднає нас єдина путь,

Єдина сила.

Варто зауважити, що тема кохання найменше цікавила дослідників творчості Рильського, хоча для характеристики його особистості, захоплень, естетичний ідеалів, а інколи й поглядів на суспільне життя з його катаклізмами саме вірші про кохання можуть дати вагомий матеріал.

Поет прийшов у літературу незрілою, збагачену досвідом людиною, а 15-річним гімназистом, видавши в 1910р. свою першу збірку віршів “На білих островах”. На думку критиків в кожному вірші відчувався і неабиякий талант того, хто наслідував відомий російських модерністів. “Іскру Божу” помітила в поета-початківця і Леся Українка, пророкуючи йому “роль свого поетичного спадкоємця”.

У збірці “На білих островах” поезій на тему кохання чимало. Правда, образ коханої, якій адресує автор свої вірші, абстрактний. Це вимріяна підлітком чарівна дівчина, витвір його фантазії, як ось у вірші “Очі”:

На лоні ночі зірки сновійні –

Я все за очі оддав би мрійні.

Як очі сяють у тебе мила,

Як їх кохаю – сказать несила.

Поет оспівує очі, руки коханої, чоло у темному відтінку, порівнює красу своєї вимріяної обраниці з красою природи.

Як ранком зими кришталевим

Весь сніг видається рожевим, -

Такі твої рожево-білі руки.

Як вечором майським прекрасним

Все сяйвом вкривається ясним,

Такі твої прекрасно-ніжні очі.

У своїх восьми розділах першої книжки поета вірші про кохання мають сумну тональність, бо оспівана любов, як правило, не взаємна, дівчина або байдужа до ліричного героя, або зраджує його надії:

Я все ж тебе люблю. Ти з мене глузувала,

Стоптала ти любов мою,

Ти серце без жалю усе пошматувала, -

Я все ж тебе люблю.

Закоханість юнака така сильна, що позбутися він її не може, і не хоче.

Про перше справжнє кохання 19-річного юнака згадуватиме Рильський і перед Великою Вітчизняною війною, і в роки війни. Пам’ять про почуття до дівчини на ім’я Ліда з берегів Росії, з міста Корсуня, він зберіг на все життя. У жовтні 1939році поет присвятив їй вірш “Лист до адресатки”. А в поемі “Мандрівка в молодість” дає оцінку тому щастю, тому справжньому першому коханню.

Лише старіючи, якогось дня у Львові,

В готелі тихому я раптом зрозумів,

Що той гарячий плуг далекої любові

Навіки борозку в душі моїй провів.

Однак в трагічні роки революції, погляди на кохання у молодого Рильського змінюються. З-під почали з’являтися вірші про любов легку і короткочасну, коли розлука для закоханих не є трагедія, і вона не приносить не сліз, і навіть смутку.

Якщо це був раніше болючий процес, то тепер без особливого трепету ліричний герой говорить коханій: “Я піду, і може більше на прийду”, “поцілуй востаннє, обійми востаннє, вміє розставатись той, хто вмів любить”.

Детальна частина кінця кохання поєднується з кінцем буяння природи.

Майже постійно йдеться про розлуку, про кінець любові.

Тихше, тій. Не говори.

Прощавай востаннє.

На життєвому шляху поета почастішали зустрічі з випадковими жінками, навіть продажними. Слова повія і кокетка перестають бути образливими. Так воно було в ті роки, коли політичні діячі “вправлялися в програмах і промовах, коли мішалося “ура” з парадними “калавур”, коли з’явилися повії “в бантиках багрових”. Поет сумує за чистотою і в коханні, і в стосунках між людьми.

 

«СЛОВО ПРО РІДНУ МАТІР»
У сувору годину тяжких випробувань народився цей високопатріотичний твір. 29 листопада 1941 року до поневоленого, але нескореного народу через радіостанцію імені Тараса Шевченка посилали свій голос кращі сини України і серед них — Максим Рильський. Він прочитав щойно написаний твір «Слово про рідну матір».
За жанром — це невелика ліро-епічна поема, яка відображає події високого громадянського звучання і написана у патетичному ораторському ключі.
«Слово» складається з сімнадцяти інтонаційно розмаїтих шестирядкових строф (секстин), побудованих на двох римах абабаб. У творі б'ється пульс полум'яного патріота. Поет з любов'ю відтворює образ Вітчизни — її чарівну природу, героїчну історію, невмирущу культуру (тема).
Всіма помислами своїми поет линув до рідної України, яка знемагала у нерівній боротьбі, але не стала на коліна перед окупантами. В уяві постають картини природи України з її зеленими океанами степів, гаїв та дібров, синню чистих озер і тихоплинних рік. Ніякій силі не осквернити тієї землі, «що освятив Тарас своїми муками-ділами, що окрилив Тарас громовозвукими словами». В роки смертельної сутички з фашизмом «гаряча дума Кобзаря» надихала народи на боротьбу з ворогом.
Крім Шевченка, Україну прославили у віках й інші видатні сини й дочки. Україна — це філософ і поет, мандрівний учитель народу Григорій Сковорода, це «молоток Каменяра і струни Лисенка живії, і слави золота зоря круг Заньковецької Марії!».
Поет запитує:
Хто може випити Дніпро,
Хто властен виплескати море,
Хто наше злото-серебро
Плугами кривди переоре,
Хто серця чистого добро
Злобою чорною поборе?

Уся строфа звучить як одне риторичне запитання. Особливої сили досягає автор, зіставляючи контрастні, навіяні народною мудрістю, поняття: злото-серебро і плуги кривди, серця чистого добро і чорна злоба. З фольклорних джерел видобуто й такі поетичні деталі:
Хто чорну витеше труну Чи совам зборкати орла?
На красний Київ наш і Канів?.. Чи правду кривді подолати?

Відповідь єдина: нікому і ніколи!
Непохитну впевненість у перемозі поет висловлює в останньому рядку поеми: «Та сонце устає — на Сході!» Як неминучий світанок після ночі, так і перемога буде нашою. Ніяка зловорожа сила не подолає народу, в якого славне минуле і героїчне сучасне. Така основна ідея поеми. Глибокий патріотичний зміст «Слова» втілений у досконалу художню форму.
Як і більшість творів Рильського, поема захоплює нас красою думки і почуття. Нас чарують мелодійні рядки і словосполучення, наприклад: «Хто золоту порве струну, коли у гуслях — дух Боянів...».
Патетичного звучання твору поет досягає підбором лексики: слов'янізмами — благословен, благовісне (сонце); короткими формами прикметників — славен, зелен, властен; тавтологічними висловами, навіяними народною поезією,— рута-м'ята, роси-сльози, злото-серебро. Він і сам творить епітети-неологізми — громовозвукі слова, ріки ясноводі. Органічно вплітає поет у мову твору деякі мотиви та образні звороти з давньоруської поеми «Слово о полку Ігоревім» (наприклад: «Лисиці брешуть на щити, та сонце устає — на Сході», віщий птах)»
Поему пронизує ліричний струмінь, вона сповнена емоцій. Величним, переможним акордом закінчується «Слово»: «Встає народ, гудуть мости, рокочуть ріки ясноводі!..». Високою майстерністю позначена звукова організація твору. У поемі точні повнозвучні рими: бездонна — Херсона — лона; благовісне — пісне — висне; благословен — клен — знамен. Мелодійної виразності мови поет досягає також за допомогою асонансів та алітерацій. Анафоричний повтор благословен, яким починаються сім строф, наголошує на щирій і ніжній любові до рідної матері-України.

Вся вона осяяла світлом, що характеризувало лірику “Синьої далечіні”, кращі твори Рильського неокласицистичного стану і його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість повнокровного буття людини, мудро показано, в чому полягає смисл, глибина її щастя. Збірка “Троянди і виноград” сприймається як натхненна пісня про красу мистецтва і природи, про творчу працю. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжне серце тисне.

У щастя людського два крила:

Троянди й виноград – красиве і корисне.

Образом поезії “Третє цвітіння” дослідники характеризували творчість поета на схилі літ. Рильський ось як розкриває сутність цього образу: “Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки”. І далі, як притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені: золотяться на ниві “сузір’я кін” , “ллється дзвін коси серед густих отав”. Саме в цю пору зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, правда, не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся – і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе –

Чи то підтоптане… держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітне любим третє!

Збірка «Троянди й виноград» (1957) сприймається як натхненна пісня про красу людського буття, красу мистецтва і природи, про творчу працю. Водночас поет гнівно виступає проти такого мистецтва, поборники якого, заперечуючи реалістичну творчість, вигадують всілякі формалістичні «безглузді сплети ліній, все бездумне і пусте».
Академік О. І. Білецький назвав «Троянди й виноград» «однією з найбільш умиротворених і водночас найсвітліших і найрадісніших книг про нашу сучасність».
У збірці «Далекі небосхили» (1959) Рильський зібрав твори, присвячені темам дружби народів нашої країни, інтернаціонального єднання трудящих усього світу. Народилась вона після багатьох подорожей поета.
У циклі поезій «На братній землі» — картина життя нової Білорусії, екскурси в її героїчне минуле, теплі рядки про Янку Купалу і Якуба Коласа.
Розділ «Книга про Францію» — це лірико-публіцистичні нариси та вірші, в яких Рильський розповідає про кращих синів французького народу — героїв Паризької комуни, бійців руху Опору, про славетних письменників, геніїв культури.
«ТРОЯНДИ Й ВИНОГРАД»
У поезії «Троянди й виноград» (1955) виступають герої, для яких праця стала не лише життєвою потребою, а й творчістю. Це дівчина-колгоспниця, машиніст і молодий агроном-селекціонер. їм усім властиве захоплення природою, красою світу, невтомність у роботі. Праця дає людям поетичне натхнення, сповнює серця відчуттям радості буття. Остання строфа — своєрідне філософське узагальнення.
Поет майстерно користується зоровими і слуховими образами. Незабутнє враження справляє гармонія чорних і червоних кольорів у рядках:
...так же хороше над чорним ґрунтом мак
Переливається, мов полум'я червонеї
Пишне квітування маку над чорною ріллею стало можливим завдяки людській праці. Тільки в праці створюється все, чим живе на світі людина. Праця не з примусу, а за покликом серця приносить моральне задоволення і щастя в житті, робить його цілеспрямованим.
Ми працю любимо, що в творчість перейшла, І музику палку, що ніжно серце тисне, У щастя людського два рівних е крила: Троянди й виноград, красиве і корисне.
Ці рядки, в яких висловлена основна думка поезії,— щастя людини в красі творчої праці,— якнайкраще характеризують духовний світ наших сучасників.
Білецький мав усі підстави говорити про ранні поезії Рильського, як літературні ремінісценції. Свої поеми-сповіді “Мандрівка в молодість” Рильський пише: “Були й ревнощі, і муки, і докори, і вірші, розпачем налиті до країв”.Ознайомившись з поезією Максима Рильського на тему кохання, можна зробити висновок: поет завжди зупинився тонким ліриком, мудрим філософом, надзвичайно чесна людина і якщо питанні політики, перебуваючи під остійним наглядом НКВС та його посіпак, митцеві часто доводилося писати твори на замовлення, “йти в ногу” з вимогами, які ставила тоталітарна більшовицька система, то у віршах на тему кохання він завжди залишався самим собою і, як сказав Тарас Шевченко, “не мав зерна неправди за собою”









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-20; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь