Іван кочерга як представник романтично-символічної драми («фея гіркого мигдалю», «алмазне жорно», «свіччине весілля», «ярослав мудрий», «майстри часу»): традиція і новаторство.

Творчим успіхом І. Кочерги стала історична драма «Алмазне жорно» (1927), заснована на подіях 1768 р. Вихідна позаетнічна ситуація — придушення Коліївщини російським військом, коднянська розправа, під час якої щербилися польські «сокири на гайдамацьких шиях». Напружена і символічна драматична дія сконцентрована навколо пригодницького мотиву розшуків дорогоцінного алмаза. Ця родинна коштовність князів Вількомірських, названа за величину жорном, зникла у вирі бурхливих подій. Урешті алмаз відшукала дівчина Стеся, ведена бажанням урятувати в такий спосіб життя коханому—ватажкові повсталих Василю Хмарному. Та алмазне жорно відбирає в неї граф Ружинський. За напруженими перипетіями—трагічна розв'язка. Стеся божеволіє; Василь же провалює голову графові справжнім млиновим каменем, що протиставлений «неоціненному, але цілком нікчемному панському алмазу» як символ «і праці, і помсти поневоленого народу».

Драматург композиційно вправно синтезував ліро-драматичність любовної лінії та героїку козацько-гайдамацької зневаги до смерті (мужні троїсті музики, Хмарний) із гумористикою народного дотепу та емоційних розрядок (комічний дует Лозки і Прозки); поєднав трагізм історичної народної (страждання українців у магнатському ярмі) та особистої доль (Офелії-Стесі); навантажив найважливіші образи —Стесі, цього живого втілення самопожертви в ім'я визволення людини; милосердного, попри втрату рідних від гайдамацьких рук, єврея Цвікловіца; схильного до задуми, контрастуючого з пихатою шляхтою судді Дубровського — шляхетною непідлеглістю злим вітрам доби. Піднісши перемогу гуманності й справедливості над помстою, Кочерга в добу сталінщини подав голос на захист благородніших засад суспільного і міжлюдського життя, міжетнічних стосунків, чим оновив класичну традицію.

«Ярослав Мудрий» «Свіччине весілля» справедливо вважають одним з найпоетичніших творів української драматургії. Ця поетичність — у самому задумі п’єси, у вдалому використанні незначних літописних свідчень.

Життя середньовічного Києва Кочерга відтворив яскраво і по-справжньому талановито. Литовські князі прагнули не тільки якнайбільше зідрати з київських ремісників, але й задушити у них будь-яке прагнення до вільного життя. Символом і водночас фактом діяльності феодалів є у драмі заборона світити світло в домах ремісників. У боротьбі за повернення народу світла розкриваються характери героїв твору, мужня відданість зброяра Івана Свічки. Свічка — не прихильник кровопролиття і спочатку старається переконати своїх супротивників у неправоті, та переконавшись, що мирні акції не допоможуть, Іван Свічка закликає весь трудовий Поділ до збройної боротьби, щоб силою утвердити правду в житті. Свічка сміливо висловлює воєводі протест проти заборони світла на Подолі і свавілля його слуг, а потім при сприянні Гільзи — дружини воєводи — здобуває князівську грамоту про скасування «темного закону» і передає його киянам. Тепер князівська грамота привілей в руках ремісників, і всі цехи готують урочисто відзначити шлюб Івана з Меланкою.

Символічними є образи Івана і Меланки, вони - втілення героїзму і прагнення українського народу до незалежності. Та не вдалося до кінця відсвяткувати весілля, бо налетіли воєводині люди й забрали коханого Меланки до замку воєводи. Змучена, але стійка, рішуча, йде вона до замку, вирішивши будь-якою ціною врятувати свого Івана, навіть кидається до ніг воєводи. Наче повертається життя до цієї дівчини, коли почула відповідь воєводи: якщо вона донесе свічку незгаслою до в’язниці, де знаходиться її коханий, то звільнять його. Не може не зворушити трагічний шлях Меланки, коли вона береже, більше, ніж власне життя, вогник свічі, який має врятувати життя Іванові. Але не судилося Меланці бути разом з Іваном Свічкою, гине вона, хоч і на руках коханого. Гине через ненависного князя Ольшанського, який хотів силою домогтися кохання Меланки.

«Свіччине весілля» відтворює дивовижні картини народного життя і побуту, народних звичаїв, розповідає про чудові людські почуття, і тому цей твір такий привабливий.

Інтимна лірика В. Сосюри.

Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри.

Уже давно стали класичними його вірші «Коли потяг у даль загуркоче...», «Білі акації будуть цвісти...», «Пам'ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання.

Вірш «Так ніхто не кохав...» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця».Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині.

Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»).Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя.

Поезія «Коли потяг у даль загуркоче...», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі.

Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй».

Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою.

Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити.

Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте».

Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. Для лірики Сосюри наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім'я коханої проходить через усі п'ять.строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім'я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря.

Поема «Мазепа» (Поема "ВаалПоема «Христос»