Літературознавчий аналіз творчості Т.Г.Шевченка 1843-45 рр.

Творчість Т.Г.Шевченка, у тому числі 1843 – 45 років, завжди була об’єктом уваги літературознавчої науки. Кількість літературознавчих праць, за приблизними оцінками, перевищує тисячу одиниць. Однак обмежимося аналізом тільки головних здобутків.

Твори 1843-45 років досліджували І.Франко, Л.Стеценко, П.Приходько, І.Пільгук, Ю.Івакін, Є.Кирилюк, В.Смілянська, М.Рильський, М.Рябчук, С.Шаховський, М.Коцюбинська, В.Скуратовський, Г.Грабович, О.Забужко, П.Іванишин, В.Пахаренко.

Сутність поглядів традиційного літературознавства на проблему можна звести до тези: твори " трьох літ" – це звернення поета до сучасності під впливом поїздки на Україну у 1843 році, де він побачив реальний стан країни. Романтичне бачення зі спогадів дитинства та з книжок часів життя в Петербурзі змінилося реалістичним. Відбулося й певне розчарування у "першому поколінні" власних читачів з числа дворянської інтелігенції. Усе це знайшло вираження у поезії "Три літа". Головним художнім засобом зображення дійсності цього періоду стає їдка сатира, що поєднується з сарказмом та гротеском.

Сьогодення внесло певні корективи у прочитання творчості Т.Шевченка загалом і "трьох літ" зокрема.

1.Баланс національного, соціального і загальнолюдського в творчості (В.Пахаренко, Г.Клочек).

2.Глибока, на рівні семантики, а не орнаменту, закоріненість в народну культуру та світогляд (що і відрізняє його від попередників, та й багатьох наступників), і в той же час у світову (О.Забужко).

3.Філософський, в т.ч. історіософський характер багатьох творів (особливо поеми періоду "трьох літ" – не просто сатира, а спроба філософського осмислення світу та історії у художній формі) (О.Павлів, О.Забужко, Г.Грабович, П.Іванишин).

4.Міфологічність, тобто твори Шевченка створюють специфічну цілісну систему світобудови, зі спробою пояснити минуле, теперішнє і майбутнє (В.Скуратовський, Г.Грабович, О.Забужко).

"Сон" трактується як політична сатира на імперію, Петербург, царя та "піраміду влади".

Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

"Кавказ" -відгук на кавказькі війни Російської імперії іконкретно на загибель свого друга Якова де Бальмена. Шевченко засуджує всяке насильство імперії над націями і в жорстко-сатиричному стилі викриває імперський міф про "християнських просвітителів", що несуть на Кавказ диким народам освіту, мир, багатство, свободу. Об’єктом сатири є і влада, її лицемірство, і церква, що освячувала ці походи, ламаючи християнські заповіді. Поет піднімає питання відповідності церкви, релігії і віри.Закликав пригноблені народи до революційної боротьби.

! "Єретик" – двочленна поема. Вступ, присвячений П.Шафарикові, містить художнє бачення історії західних слов’ян, поневолених німцями, геополітичні роздуми Шевченка з приводу об’єднання слов’ян в "одно море" (слов’янське, спільне, а не російське). Власне поема присвячена Яну Гусу і його боротьбі проти лицемірства, насильства та безвір’я Ватикану і ченців. Поет звеличує борця за правду Гуса і його послідовників, зокрема Яна Жижку, знижено описує його противників.

У радянські часи літературознавці, базуючись на антиклерикальності поеми, твердили про її антирелігійність. Насправді Ян Гус бореться за відновлення Божої справедливості на землі, проти лицемірного насильства під покровом віри.

"Великий льох" є романтичною поемою-містерією (жанр тісно пов’язаний із середньовічною драмою-містерією), у якій поєднується реальне й вигадане. Образи містерії символічні. Поема має історіософський характер, тобто є спробою осмислення української минувшини, генетично пов’язана з поезіями "Розрита могила" і "Стоїть в селі Суботові".

Центральний образ – символ Великого льоху, що містить, за формулюванням різних вчених, "приховані сили України", "дух України", "ідею державності". Персонажі поеми чекають, коли розкопають Великий льох, і тоді настане кінець світу, супроводжуваний різними містичними явищами, зокрема народженням українських Христа та Антихриста (нового Гонти та ката-"анти-Гонти"). Три душі в поемі уособлюють трагічні ключові епізоди української історії, що призвели до поневолення України (Переяславська рада, знищення Батурина, діяльність Катерини ІІ). Через тяжкість покарання за їх несвідомі гріхи Шевченко висловлює своє ставлення до гнобителів України. Три ворони уособлюють українського, російського та польського "демонів", злі начала,хваляться своїми злочинами проти власних народів. Останній злочин – зазіхання на історію України, її пам’ять. Три лірники – образ скаліченого народу (перероджені кобзарі). Москалі нічого не знаходять у "малому льосі", окрім кістяків (ще одна "шпилька" романтичній концепції історії), Великого не знаходять узагалі.

У поезії "Стоїть в селі Суботові", що вважається епілогом до містерії, з’являється образ церкви Богдана Хмельницького – домовини України (гетьманської). Поет висловлює віру у відродження нової України на руїнах.

З твором "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє" пов’язані найбільші труднощі радянської критики, бо він не вписувався в проголошену тезу про Шевченка – селянського демократа. Офіційною була версія, яку узагальнено можна сформулювати так: "Шевченко засуджував ліберальне панство і звертався до інтелігенції", проте в тексті немає розмежування адресата, і тому сенс послання як звернення до еліти всіляко фальсифікувався, а його зміст виводився незалежно від тексту. Сучасні літературознавці саме так трактують зміст твору: пошуки поетом національної еліти, її прикметних рис, її взаємовідносини з народом. Проблеми місця української еліти (нею на той час було і ліберальне панство – козацькі нащадки) в імперській системі Шевченко торкався ще у поемі "Сон", тут же вона стає центральною і розкривається через ряд додаткових: питання слов’янофільства, бездумного поклоніння Заходу, втрата національного ґрунту, поєднання національного та загальнолюдського.

У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історикаА. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І«лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад,надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». Де звучить критика людей, які змирилися з підневільним становищем, відійшли від активних дій, стали пасивними. Звертаючись до Бога, Шевченко просить його дати долю якщо не добру, то хоча б не злу. Поет стверджує, що байдужість - найстрашніше, що може бути: Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі,
А ще гірше - спати, спати, І спати на волі... Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 двочленна поема. Вступ, присвячений П.Шафарикові, містить художнє бачення історії західних слов’ян, поневолених німцями, геополітичні роздуми Шевченка з приводу об’єднання слов’ян в "одно море" (слов’янське, спільне, а не російське). Власне поема присвячена Яну Гусу і його боротьбі проти лицемірства, насильства та безвір’я Ватикану і ченців. Поет звеличує борця за правду Гуса і його послідовників, зокрема Яна Жижку, знижено описує його противників.

У радянські часи літературознавці, базуючись на антиклерикальності поеми, твердили про її антирелігійність. Насправді Ян Гус бореться за відновлення Божої справедливості на землі, проти лицемірного насильства під покровом віри.

В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

35.Періодизація творчості Тараса Шевченка

Початок поетичної творчості

Писати вірші Шевченко почав невдовзі до викупу з кріпацтва. Перші його літературні спроби гаряче підтримав і заохотив відомий український письменник Є.Гребінка. Поступово вірші молодого поета в рукописах ставали відомими його друзям та знайомим, які пророкували в ньому геніальний поетичний талант.
У перший період своєї творчості Шевченко написав баладу "Причинна" сюжет якої побудований за мотивами народних пісень про вірне кохання, розлуку й трагічну смерть дівчини й козака. Балада змальовує кінцевий момент трагедії. Дівчина, доведена до розпачу розлукою з коханим, йде до ворожки. Від її “чарів” вона стає “причинною” душевно хворою. Напівсонна, білим привидом блукає бурхливої ночі понад Дніпром, лізе на вершину дуба, щоб подивитися чи не їде милий. Причинна злазить з дуба, а внизу на неї чекають русалки – душі нехрещених дітей, які повиходили з Дніпра грітися проти місяця. Русалки залоскотали дівчину, а потім “Довго, довго дивувались на її вроду”. А вранці на стомленому коні повертається козаченько. Не спочиваючи, поспішає додому, щоб швидше побачитися з дівчиною. Його гнітить тяжке передчуття. Він помічає тіло коханої і з розпуки вбиває себе. Виразно виявилося в баладі «Причинна» й гнучке, майстерне володіння ритмічними засобами віршування.
«Причинна» — великий творчий успіх молодого Шевченка. Сучасники сприйняли баладу з захопленням. Два уривки з неї — «Реве та стогне Дніпр широкий» і «Така її доля...» — перейшли в народ, стали популярними піснями. В баладі «Тополя» поет розповідає про струнку, одиноку тополю, яка не піддається вітрам і високо здіймається у своїй незайманій красі до "самого неба", стає символом краси простої дівчин, її моральної величі. «Тополя» - одна з кращих балад Шевченка. В основу сюжету покладено звичайний для тогочасної дійсності факт – віддання дівчини за нелюбого, старого, зате багатого. Убаладі "Утоплена" розповідається про розбещену матір, яка за гульнею "не зчулася, як минули літа молодії…", із заздрості до молодості і розквітлої вроди дочки топить її і сама гине. Поет засуджує неробство, розбещеність, паразитизм, які вбивають у людині все найблагородніше, найвеличніше, навіть материнську любов. До соціально-побутових поем раннього періоду належать "Катерина", "Мар'яна-черниця", "Слепая". ПоемиШевченка «Катерина», «Тарасова ніч» склали першу поетичну збірку Шевченка — «Кобзар». Спеціально для «Кобзаря» Шевченко написав вступний вірш-заспів «Думи мої, думи мої». Вихід у світ цієї невеличкої книжечки, до якої ввійшло лише вісім творів, приніс Шевченкові широку славу. У цей же час він починає писати драматичні твори російською мовою. Уже в ранніх творах Шевченка визначились характерні риси його поезії — народність, волелюбність, свіжість, простота.
У «Кобзарі» 1840 року особливу увагу сучасників Шевченка привернула поема «Катерина». Вона швидко набула популярності.
"Слепая" (написана 1842 і за життя поета не була надрукована).
Історичні поеми
Поема "Тарасова ніч" (1839). Шевченко відтворив один з епізодів героїчної боротьби українського народу проти польської шляхти – переможну битву козацького війська під проводом Тараса Федоровича (Трясила). У цій поемі Шевченко вперше звернувся до теми боротьби українського народу проти польсько-шляхетського гніту.
1841 року він видав окремою книжечкою велику історичну поему «Гайдамаки» над якою він працював протягом 3-х років. У поемі дано широку картину козацько-селянського антифеодального повстання 1768 року – найбільш напруженішого епізоду в історії гайдамацьких рухів на Правобережній Україні у 18 ст., відомого під назвою Коліївщина. Основними джерелами для поеми були усна народна творчість про гайдамаків, спогади, народні перекази, якими цікавився поет ще в дитинстві, розповіді діда. Композиційно поема складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу ("Інтродукція"), десяти розділів і епілогу. "Інтродукція" становить експозицію сюжету поеми, який розвивається двома лініями. Основна сюжетна лінія зв’язана з підготовкою, наростанням і розвитком гайдамацького повстання. З головною сюжетною лінією тісно переплітається розповідь про Ярему і його кохання з Оксаною. До повстання народ готувався як до урочистого свята. Це яскраво змальовано у розділі "Свято у Чигирині", де подана картина освячення ножів. Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали народні співці-кобзарі. Нерозривним з повсталою масою показаний у поемі кобзар Волох. Він своїм співом збуджує маси, підносить настрій, прославляє ватажка повстанців Максима Залізняка. Типовим представником повсталої маси в поемі виступає Ярема. Сповнений снаги до боротьби, але засмучений розлукою з коханою Оксаною, йде до повстанців. Випадково довідавшись від Залізняка про викрадення Оксани, Ярема спочатку втрачає притомність, а потім вибухає незвичайним гнівом і сповнюється бойовим знаряддям. Ризикуючи своїм життям він звільняє Оксану з неволі, непритомну привозить в Лебедин, де через тиждень з нею вінчається, і того ж дня повертається до повстанців. Для Яреми інтереси повсталого народу вищі за його власні.
Поема "Іван Підкова". Іван Підкова – це постать історична. Він жив і діяв у середині 16 ст., відзначався легендарними перемогами над турецькими військами на Україні і в Молдавії. Але про морські походи Івана Підкови нічого не відомо. Поема складається з 2-х частин. У першій поет оспівує козацькі часи на Україні. В другій частині зображено морський похід запорожців до столиці султанської Туреччини – Царграду. Велич, рішучість, силу і сміливість запорожців і їх отамана тут змальовано на фоні грізного буяння морської стихії.
Поема "Гамалія" (1842). Поема багата на слухові, музикальні образи. Починається невільничим плачем-піснею козаків-бранців у Скутарі – передмісті Стамбула, де були в’язниці для невільників. Навіть природа не може залишитися байдужою до того страшного козацького ридання. Почули цей плач Великий Луг і Хортиця і вирушили в похід запорожці "не кишені трусить", тобто не заради здобичі а "братів визволяти". Потім дія переноситься у Стамбул. Все заснуло, тільки у Скутарі "в склепу не дрімають козаки-сердеги". Вони чекають братів-визволителів. І в дрімотну тишу вриваються могутні козацькі бойові поклики "Гамалія по Скутарі – по пеклу гуляє", "сам худригу розбиває, кайдани ламає". Козацтво зробило свою справу, бранців визволено. Поема закінчується картиною повернення козаків на Батьківщину. Вони співають бадьору, величальну пісню про Гамалію, отамана завзятого.