Реферування. Загальна характеристика цього процесу. Види рефератів

Реферування – процес аналітично-синтетичного опрацювання інформації, що полягає в аналізі первинного документу, знаходженні найвагоміших у змістовому відношенні даних (основних положень, фактів, доведень, результатів, висновків). Як анотування, так і реферування має на меті скорочення фізичного обсягу первинного документу при збереженні його основного смислового змісту. Це складний процес, що вимагає застосування не тільки власних розумових здібностей, а й певного часу. Як правило, той, хто береться за реферування, повинен бути хоча б частково обізнаним у тій ділянці знань, до якої належить первинний документ.

Реферування широко використовується у науковій, видавничій, інформаційній та бібліографічній діяльності. Особливе місце тут належить галузевим органам інформації, що ведуть підготовку і випуск реферативних журналів, реферативних збірників, експрес-інформації. У бібліотеці документи реферують при укладанні реферативних покажчиків літератури, підготовці реферативних оглядів, тематичних підбірок і дайджестів.

Таким чином, реферат – це вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання інформації, поданий у вигляді короткого викладу творчо обробленого змісту первинного документу (всього твору або його частини), включаючи основні фактичні дані й висновки з метою ознайомлення з найсуттєвішими аспектами первинного документу.

Основні функції реферату:

інформаційна – реферат подає інформацію про певний документ, позбавляє необхідності знайомитися з повним текстом документу в тому разі, коли цей документ для читача має другорядне значення;

пошукова – реферат використовується в інформаційно-пошукових, зокрема, й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації.

Класифікація рефератів здійснюється за кількома ознаками:

належністю до певної галузі знань (реферати з суспільних, гуманітарних, природничих, технічних, точних та інших галузевих наук);

способом характеристики первинного документа (загальні реферати або реферати-конспекти, що послідовно передають у загальному вигляді зміст усього первинного документа; спеціалізовані або проблемно-орієнтовані реферати, що акцентують увагу читача на окремих темах або проблемах первинного документа);

кількістю джерел реферування (монографічні – в основу покладений один первинний документ; реферати-фрагменти, складені на окрему частину первинного документа, його розділ, підрозділ, параграф; оглядові або зведені, групові реферати, коли до роботи залучається кілька або ціла низка тематично споріднених реферованих праць);

формою викладу (текстові, табличні, ілюстровані або змішані);

обсягом або глибиною розгортання теми (коротк і, обсяг яких обмежений – не більше 850 знаків; розширені, обсяг яких не лімітується і може складати 10-15 % від обсягу первинного документа, в залежності від його значущості, новизни й доступності);

укладачем (автором) реферату (автореферати, написані самим автором дисертації, монографії чи іншого твору; неавторські, складені працівниками реферативної чи інформаційно-бібліографічної служби);

рівнем формалізації реферування (наприклад, інтелектуальні реферати, складені людиною на підставі її інтуїтивного уявлення про значення інформації, що подається у первинному документі; або формалізован і реферати, складені на основі формалізованих методик – анкетні, аспектні реферати, реферати- екстракти (уривки) тощо).

Об’єктами реферування виступають:

наукові статті (теоретичні, експериментальні, методичні, описові та ін.);

розділи із книг (монографій, збірників праць і т.д.);

патентні документи;

депоновані рукописи.

Не підлягають реферуванню:

стандарти, технічні описи, інструкції, прейскуранти, каталоги устаткування, довідкові видання (енциклопедії, словники, довідники), інформаційні та бібліографічні видання, тезауруси, класифікаційні схеми тощо.

Текст реферату має вирізнятися зрозумілістю і конкретністю, чіткістю, лаконічністю,. В ньому не повинні використовуватися громіздкі речення, складні конструкції, звороти, що утруднюють сприйняття змісту..

Процес підготовки реферату передбачає послідовне виконання таких етапів:

1) Ознайомче читання, попередній аналіз тексту. Вивчення реферованого документа починається з заголовка, довідкового апарату (вступ, передмова, зміст), рубрик у тексті, висновків і резюме. Основна мета оглядового аналізу полягає в здобутому враженні про первинний документ загалом, його проблематику і структуру.

2). Уважне прочитання, поглиблений аналіз з метою детального „розбору” первинного документа, уникання несуттєвих даних або елементів, щоб отримати чітке уявлення про об’єкт своєї роботи, її властивості, переваги й недоліки, мету твору, застосовані методи, основні результати й висновки автора, ступінь реалізації й галузі застосування даних із першоджерела. Важливо відзначити протиріччя, дискутивність положень у реферованому документі.

При аналізі тексту відбувається оцінка важливості складників з погляду доцільного їх використання в рефераті. Передусім виділяються такі елементи:

v факти, що неодмінно мають бути відображені в рефераті;

v нові ідеї й гіпотези, експериментальні дані, нові методики, оригінальні конструкції, якісно нові явища, процеси і т.д. Ця група елементів підлягає максимальному відображенню в рефераті; допускаються лише текстові скорочення без втрати інформації, наприклад, заміни ускладнених конструкцій роздумів більш лаконічними фразами;

v дані, що не є принципово новими: традиційні методи, загальновідомі формулювання, цифровий матеріал тощо, що подаються в рефераті вибірково, в залежності від значення й мети реферування, і можуть бути представлені в узагальненому й анотованому вигляді;

v аргументи, пояснення, приклади та інша інформація роз’яснювального й ілюстративного характеру (як правило, вони або не включаються у реферат, або подаються в анотованому вигляді).

Реферати поділяються на кілька видів: розширений або короткий, загальний або спеціалізований. Вибір виду реферату залежить від виду твору, що реферується, мети й завдань самої процедури реферування.

Структура реферату залежить від його виду, вибору відповідних мовних і стилістичних засобів. У процесі написання тексту реферату відбувається пошук і синтез необхідної інформації, компонування окремих елементів для забезпечення послідовного, лаконічного, точного викладу основного смислового змісту первинного документа. Таким чином досягається зв’язність і чіткість подачі інформації.

План-макет поаспектного аналізу документа при реферуванні:

мета дослідження;

пропозиція щодо опрацювання або вирішення проблеми (або об’єкт і предмет розгляду);

призначення чи галузь застосування дослідження;

методи дослідження;

експериментальна перевірка (якщо така мала місце);

результати;

висновки;

переваги застосування запропонованого варіанту вирішення проблеми;

рекомендації.

Наведений план-макет є придатним для реферування документів будь-якої галузі. Певні аспекти із наведеного переліку можуть бути відсутні, але послідовність викладу зберігається. Допускається включення до реферату додаткових даних: зазначення наявності та кількості ілюстрацій, таблиць, додатків, бібліографічних посилань.

Рекомендується при написанні рефератів використовувати основні способи реферативного викладу тексту, а саме:

цитування, тобто дослівне відтворення фрагментів первинного документа;

перефразування, що передбачає часткову зміну (скорочення, об’єднання, заміну, згрупування та інше) окремих фрагментів тексту первинного документа;

заміщення – заміна фрагменту тексту (речення загалом, його частини, словосполучення чи слова), якщо це не спотворює зміст документа.

Саме заміщення забезпечує ясність, зрозумілість, доступність думки. Найчастіше цей спосіб використовується в тих випадках, коли у реферат включається речення зі словами на зразок „такі”, „подібні”, „вищезазначені”, „розглянуті раніше” тощо, значення яких необхідно розкрити, інакше зміст не буде зрозумілим читачеві, і викличе одразу додаткові питання: хто? що? який? та ін.

Змістова частина наукових документів ділиться, як правило, на кілька вже відомих семантичних блоків: вступ, основну частину, висновки. Кожна з них передбачає висвітлення тих чи інших положень, що в більшості наукових праць (анотація, реферат, курсова та інш.) мають подаватися у чіткій послідовності. Для визначення змістових аспектів наукових документів можна застосувати такі маркери- смислові елементи:

1. Актуальність проблеми: Важливого значення набуває питання...

Однією з актуальних проблем... сьогодні варто назвати …

Соціальне значення теми визначається...

Серед проблем, пов’язаних із..., уважного ставлення дослідників останнім часом потребує питання...

У зв’язку з... особливого значення набуває питання...

Зацікавлення проблемою обумовлене...

 

2. Варіанти вирішення: Відомо, що...

Відомі способи...

Широкого застосування набули...

Проблемі... присвячена значна кількість публікацій

Останнім часом ця проблема найчастіше вирішувалась в таких працях, як...

Висвітлення проблеми знайшло відображення у монографіях [1, 3, 5], низці статей [15, 17, 25], дисертаціях [12, 56, 62]

 

Реферативний огляд – узагальнена характеристика кількох джерел.

Автореферат

Автореферат – короткий виклад наукової праці самим автором. Найчастіше зустрічаються автореферати кандидатської і докторської дисертацій. Автореферат дисертації – це наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня. Дисертація супроводжується окремим авторефератом обсягом 1,3-1,9 авторського аркуша для докторської та обсягом 0,7-0,9 авторського аркуша для кандидатської дисертації, який здобувач друкує державною мовою. Вимоги до оформлення автореферату встановлює ВАК.

Структурно автореферат складається із загальної характеристики роботи, основного змісту, висновків, списку опублікованих автором праць за темою дисертації, анотацій українською, російською та англійською мовами.

Висновки – це стисла інформація про підсумки виконаної роботи, що повинна відповідати загальним висновкам дисертації. Вони починаються з формулювання наукового завдання (для кандидатської дисертації) або проблеми (для докторської), за вирішення якої дисертант претендує на присудження наукового ступеня. Далі наводяться головні наукові та практичні результати роботи, що відповідають меті та завданням, поставленим у дослідженні. Кожен науковий і прикладний висновок формулюється чітко, однозначно, конкретно; таким чином констатується суть і новизна роботи, наукова цінність і практична значущість виконаного дослідження.

Список опублікованих праць здобувача за темою дисертації подається відповідно до вимог міждержавного стандарту з обов’язковим наведенням назв праць і прізвищ співавторів. Публікації розташовуються у такому порядку: монографії, брошури, статті у наукових фахових виданнях, авторські свідоцтва, патенти, препринти, статті, депоновані й анотовані у наукових журналах, тези доповідей тощо.

Далі подаються анотації трьома мовами (українською, російською та англійською), наводяться ключові слова.

Текст автореферату, як і дисертації, розглядається експертною комісією спеціалізованої ради. Автореферат до друку підписує вчений секретар спеціалізованої ради.

Автореферат дисертації видається друкарським способом у кількості, визначеній спеціалізованою вченою радою, і розсилається за затвердженим списком (враховуючи обов’язкові та додаткові адреси установ та окремих фахівців).

Стаття.

Наукова стаття – один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань.

Обсяг наукової статті – 6–22 сторінки, тобто 0, 35–1 др. арк. (10–40 тисяч знаків).

Необхідними елементами мають бути:

· постановка проблеми у загальному вигляді, її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями;

· аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення даної проблеми і на які спирається автор;

· виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, що розглядаються в означеній статті;

· формулювання цілей статі (постановка завдання);

· виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;

· висновки даного дослідження;

· накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямку.

Варто зважати і на такий факт: у наукових збірниках чи журналах при бажанні розмістити в них певну статтю, за рішенням редколегії, можуть існувати рубрики, де б подавалися рецензії, наукові чи реферативні огляди, інформаційні повідомлення із наукової діяльності, навчально-методичні поради, тексти лекцій, доповідей і повідомлень, що за своїми жанровими ознаками, обсягом публікації, відсутністю специфічних елементів для наукової статті не можуть вважатися статтями і зараховуватися до фахових наукових публікацій.

Фаховими науковими збірниками і журналами з певної галузі наук вважаються ті, що затверджені ВАК України (їх перелік друкується у „Бюлетенях ВАК України”; списки поступово оновлюються) і відповідають таким вимогам:

1. Наявність у складі редколегії не менше п’яти докторів наук із відповідної галузі науки, серед яких обов’язково повинні бути штатні працівники наукової установи, організації чи вищого навчального закладу, що видає журнал (періодичне видання).

2. Журнал (періодичне видання) підписується до друку виключно за рекомендацією вченої ради наукової установи, організації чи вищого навчального закладу, що його видає, про що зазначається у вихідних даних.

3. Тираж не менше 100 примірників.

4. Повне дотримання вимог до редакційного оформлення журналу (періодичного видання) згідно з державними стандартами України.

5. В одному випуску (номері) журналу (або іншого друкованого видання) може бути не більше однієї статті заявленого автора.

6. Наявність журналу (періодичного видання), а також монографії у фондах бібліотек України, перелік яких затверджено постановою президії ВАК України від 22 травня 1997 р. за № 1 б / 5:

· Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського (03039, Київ, просп. 40-річчя Жовтня, 3)

· Національна парламентська бібліотека України (01601, Київ, вул. М. Грушевського, 1)

· Державна науково-технічна бібліотека України (03171, Київ, вул. Антоновича, 180)

· Львівська державна наукова бібліотека ім. В. Стефаника (79001, Львів, вул. Стефаника, 2)

· Одеська державна наукова бібліотека (65020, Одеса, вул. Пастера, 13)

· Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Г. Короленка (61003, Харків, пров. Короленка, 18)

· Книжкова палата України (02094, Київ, просп. Гагаріна, 27).

·

· Питаннями, що займається організацією та правилами технічного оформлення наукових публікацій, визначена Вища атестаційна комісія України.

Ви́ща атестаці́йна комі́сія Украї́ни (ВАК України) — колишній центральний орган виконавчої влади України, підвідомчий Кабінету Міністрів України. ВАК займався атестацією наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

9 грудня 2010 Вищу атестаційну комісію України ліквідовано^[], поклавши її функції на Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України.

Структура

ВАК України очолював голова, якого призначав на посаду та звільняв з посади Президент України. Голова ВАК України мав заступників. У ВАК України були також посади заступників голови, вченого секретаря. Голова ВАК України ніс персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за виконання покладених на ВАК України завдань і здійснення нею своїх функцій, розподіляв обов'язки між заступниками і вченим секретарем, визначав ступінь відповідальності заступників, вченого секретаря, керівників структурних підрозділів ВАК України

Для розгляду найважливіших питань розвитку галузі, обговорення напрямів діяльності ВАК України, оперативного та узгодженого вирішення питань, що належали до компетенції ВАК України, діяла президія ВАК України, склад якої затверджував Кабінет Міністрів України. До складу президії входили голова ВАК України, його заступники та вчений секретар ВАК України за посадами, керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також провідні вчені-представники державних академій наук і державних вищих навчальних закладів.

Склад президії затверджувався Кабінетом Міністрів України за поданням голови ВАК України терміном на 3 роки.

У ВАК України могли утворюватися консультативні та інші дорадчі органи. Склад і положення про ці органи затверджував голова ВАК України. Граничну чисельність працівників центрального апарату ВАК України та його структуру затверджував Кабінет Міністрів України.

Завдання

Основними завданнями ВАК України були:

· формування та забезпечення функціонування системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

· участь у формуванні та реалізації разом з іншими центральними органами виконавчої влади державної політики щодо перспектив розвитку науки і техніки, кадрового потенціалу країни з урахуванням світового рівня науково-технічного прогресу;

· забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника;

· координація діяльності органів виконавчої влади і керівництво роботою науково-дослідних (науково-технічних) установ та вищих навчальних закладів у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

· проведення атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

· керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

· розвиток міжнародного співробітництва у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

ВАК України у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Вищу атестаційну комісію України.