Богословіє Святих Таїнств і Катехиза


Богословіє Святих Таїнств і Катехиза

Загальне поняття про Святі Тайни

Слово тайна (гр. “містеріон”, лат. “сакраментум”) означає щось святе і закрите нашим очам. Християнські святі Тайни є тими видимими знаками, які з Божої установи дають нам невидиму ласку. В нашій Церкві є сім святих Тайн: Хрещення, Миропомазання, Євхаристія, Покаяння, Оливопомазання, Священство і Подружжя. Кожна з них має свій обряд, тобто той торжественний спосіб, в який вона нам подається.

Кількість святих Тайн тісно пов’язана з символікою цифри сім, яка не лише в єврейському народі але й на цілому Сході символізувала повноту. І саме сім святих Тайн в повноті охоплюють людське життя і ті Божі ласки, які повинні супроводжувати нас на протязі цього життя.

Людина в житті:

1) народжується – відроджується через Хрещення;

2) досягає повного ступеня сили – скріплюється в миропомазанні;

3) живиться – відживлюється в Євхаристії;

4) усуває перепони – усуває поповнені гріхи в Сповіді;

5) лікується – скріплює здоров’я в Оливопомазанні;

6) як член спільноти творить сім’ю – дістає благословення в подружжі;

7) творить свою владу – це виявляється в Священстві.

Святі Тайни мають двоякий поділ. В залежності від стану приймаючого святі Тайни поділяються на:

А) Тайни живих: Миропомазання, Євхаристія, Оливопомазання, Священство, Подружжя – це Тайни, котрі повинні прийматись в стані освячуючої ласки, тобто не в гріховному стані.

Б) Тайни мертвих: Хрещення, Покаяння – це тайни, які можуть приймати люди, котрі є обтяжені гріхом.

Тайни мертвих називаються так тому, що повертають душі, умертвленій гріхом, життя через покаяння і очищення.

Також святі Тайни поділяються на:

А) ті, що можна уділяти лише раз в житті: Хрещення, Миропомазання, Священство. Ці святі Тайни витискають на душі незнищиму печать і тому не потребують повторення.

Б) інші святі тайни: Оливопомазання і Подружжя можна повторювати при деяких умовах, а Євхаристію і Покаяння наша Церква заохочує приймати якнайчастіше.

Хрещення, Миропомазання і Євхаристію називають „Таїнствами втаємничення (ініціації)”, бо саме через них людина входить в Церкву і стає її членом та приймаємо царське священство, як також місію бути царем творіння та пророком;

Покаяння та Єлеопамазання, через які людині подається оздоровлення як духовне так і тілесне

та Вінчання та Рукоположення, в яких відображається служіння людини - чи у храмі, чи в домашній церкві. Кожне таїнство отримує своє довершення у Євхаристії. Адже, згідно з Симеоном Солунським: “Вершиною будь-якого священнодійства та печаттю будь-якого таїнства є святе причастя”.

Таїнства Церкви єсимволами, реальної присутності Христа серед нас, та нашого входження у Боже життя. Правда, цей реалізм переходять усілякі межі людського розуміння. Жодного чисто інтелектуального пошуку Бога немає, оскільки Він уже знайшов нас та сам єднається з нами незбагненним чином. Саме Бог вчинив нас учасниками його спасенної дії в історії, і ми тільки входимо в цю спасенну реальність, яка вже є Ним довершена. Спостерігаючи за священнодійством, зовнішньо можемо зауважити лише якісь ритуальні жести, але глибока сутність того, що відбувається, відкрита нашому внутрішньому духовному сприйманню. Говорячи про хрещення, св. Йоан Золотоустий висловлюється так:

“Коли ми дивимося на те, що перед нами, а розмірковуємо про іншу сутність, це називають тайною... Тут судження віруючого є щось одне, а погляд невіруючого - щось інше. Коли невіруючий чує про купіль, він думає тільки про воду; я ж беру до увагу не тільки те, що ззовні, але й очищення душі силою Святого Духа”.

Ця центральна тайна нового життя в Христі проявляється у різні моменти нашого життя. Усі таїнства Церкви є шляхами, якими Бог проникає у наше життя силою та діянням Святого Духа та за допомогою символічних жестів та слів.

Таїнства поєднані у єдину “семигранну” тайну Христової присутности, і центр тайни становить Церкву — Христове Тіло. Ось місце, де Бог і людина справді становлять одне ціле. Тому основою усіх таїнств є Церква. Рішення II Ватиканського Собору говорять про це досить чітко: “...Церква в Христі є немов таїнством, тобто знаком і знаряддям внутрішньої злуки з Богом і одности всього людського роду...”.

Всі святі таїнства започатковані Христом і здійснюються в Церкві. Необхідною умовою існування кожного зі згаданих таїнств є віра Церкви. Тому кожне з таїнств неодмінно є чином Церкви, яка є продовженням в історії та в усьому світі тайни Бога, що воплотився заради нашого спасіння. Коли діє Церква, через Святого Духа діє Христос. Тому, збираючись у Церкві, ми поєднуємося з Господом та стаємо богоподібними.

 

Святі Таїнства та богословська антропологія

Б. Гріхопадіння та його наслідки.

Дивлячись на сучасний стан людини та її стосунок з Христом, Микола не міг не відчути різку відмінність актуального та первісного стану людини. Ось чому Кавасила, описавши справжню людину як Образ Христа, додає:

 

...однак (старий Адам) не встояв; чи, краще кажучи, стремів до цього образу, однак ніколи не зміг його досягнути.

 

Подібність Образу між Старим та Новим Адамом не була повною навіть перед гріхопадінням. Повнота подоби цього Образу здійснюється лише в Христі, тільки Він є досконалою людиною, яка повністю відповідає Божому Промислу. Людина була сотворена в динамічній напрямленості до Христа усім своїм єством. Перший Адам був ще далеко від досконалості (хоча і був учасником первісної божественної справедливості та оправдання), тому лише Христос був досконалий у всьому та зробив людину учасницею своєї досконалості, та уподобив до себе людський рід.

У цьому контексті первородний гріх це ніщо інше, як “невитиривалість Адама”, та його суть полягає у “відмові стреміти до свого Архетипу”.

Наслідки такої відмови від своєї повноти є те, що

- людина втратила христоформність та теофорність;

- бувши позбавленою участі в Божому житті, людина втратила подібність у способі існування з Богом, а тому втратила первісну справедливість та невинність та стала підвладною страстям та болям;

- бувши відірваною від Бога, людина стала підвладною смерті. Людина в грісі “втікає від життя”, а “втікати від життя означає вмирати”.

- Внаслідок первородного гріха людина є травмованою у своїй природі. Вона не втрачає своєї іконічності та не перестає бути Образом Божим, однак цей Образ втрачає свою подобу. У такому стані людина перестає стреміти до свого Архетипу та перебуває в протиприродньому стані, який іде проти внутрішньої орієнтації її істоти. Кавасила зауважує, що людина в такому стані навіть не могла бажати свого визволення, оскільки, ніколи не куштувавши справжньої свободи, не знала, в чому воно полягяє. Крім цього, “рана” (τραυμα), нанесена людині первородним гріхом, є такою глибокою, що людина не може вилікуватися власними зусиллями. Необхідність спасіння для сучасного стану людини, на думку Миколи, є не юридичною, а онтологічною необхідністю, яка лежить у сфері божественної благодаті: оскільки благодать – це реальне співпричастя в Природі Божій, лише Боголюдина може повернути людині її справжню природу. Ось чому спасіння – це не є юридичне виправдання, але справжнє нове сотворення.

Поняття первородного гріха в Кавасили не так основується на стані першого Адама, який був лише наче початковою точкою чи стартом для людини, а осмислюється у стосунку до Христа, тобто бути в стані гріха означає бажати та бути відмінним, неподібним до Христа. Така неподібність до боголюдського життя передається людині через факт її тілесного народження.

 

Таїнство Хрещення

Встановлення.

Хрещення – це новозавітня Тайна, встановлена Ісусом Христом, в якій людина через облиття водою і прикликання Пресвятої Трійці стає членом Христиової Церкви і відроджується до нового життя. Приймаючи Хрещення, людина, найперше, отримує відпущення гріхів і дістає для своєї душі освячуючу ласку. Якщо Хрещення приймає доросла людина, як це практикувалося в первісній Церкві, то крім відпущення первородного гріху, людина отримує і відпущення всіх гріхів поповнених до моменту Хрещення. Саме тому ця Тайна, разом з Покаянням, відноситься до Тайн мертвих. Крім освячуючої ласки Тайна Хрещення залишає на душі кандидата незнищимий знак члена Христової Церкви і цей знак залишається на протязі цілого життя. Тому Церква вчить, що цю святу Тайну, якщо вона була важно уділена, не можна повторювати.

Якщо б сталося так, що хтось не впевнений у важності Хрещення, уділеного йому, і мав би на це важливі підстави, то такій людині уділяється хрещення під умовою.

Свята тайна Хрещення має місце в святому Письмі, яке вважається, як встановлення Хрещення словами Ісуса Христа: “Ідуть, отже, навчайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа” (Мт. 29:19). Попри таке пряме скерування хрестити вірних, Христос часто наголошує на важливості і конечності цієї Тайни (Мр. 16:16; Ів. 3: 5-10). Що до конечності Хрещення, то варта відзначити і той факт, що сам Ісус приходить до Івана Хрестителя і приймає хрещення з його рук. І хоча Іванове хрещення було лише прообразом і приготуванням до хрещення Христового але сам факт приходу Ісуса до хрещення є важливим. А дальше й наша Церква, щоб підкреслити конечність Хрещення не дозволяє приймати інші святі Тайни без Хрещення. Бо Хрещення є входом в життя Церкви.

Екзорцизми

У новітньому Кодексі канонічного права екзорцизмам, що діє з 1983 року, присвячений лише один канон 1172: "1. Згідно праву, ніхто не може здійснювати екзорцизми над одержимими, якщо не отримає від ординарія даної місцевості спеціальний і чіткий дозвіл. 2. Такий дозвіл ординарій може дати тільки пресвітерові, що відрізняється благочестям, знаннями, розсудливістю і бездоганністю життя".

Два роки опісля, 29 вересня 1985 року (у свято Архангелів), Конгрегація Вчення Віри направила єпископам послання під назвою "Inde ab aliquot annis", що нагадує їм про обов'язок стежити за тим, щоб без їх дозволу ні священики, ні миряни не здійснювали екзорцизмів над одержимими.

Слід також сказати декілька слів про церковну посаду екзорциста. Отже, багато що указує на те, що в ранньохристиянській Церкві головним завданням екзорциста була участь в спеціальних обрядах для катехуменів, що полягали в здійсненні над ними екзорцизмів. З "Повчань огласительних" св. Кирила Єрусалимського (Catecheses illuminandorum, 14) — текст цей сягає середини IV століття — ми дізнаємося, що цей обряд тривав досить довго, оскільки екзорцизми здійснювали над кожним кандидатом окремо. Тому не виключено, що саме з практичних міркувань для проведення цих обрядів в Церкві з'явилися помічники єпископа - священики.

Беручи до уваги і психологічну, і духовну сторону справи, переживання екзорцизму повинне було підготувати катехумена до ухвалення хрещення як дару, справді переломного в житті. Головний резон того, щоб піддати екзорцизмам кандидата на хрещення, був простий: "Оскільки в тебе повинен буде вселитися сам Святий Дух, то раніше тебе повинні покинути всі нечисті духи. Саме їх присутність робила тебе рабом гріха, прагнучим до вічної погибелі. Отже, у води хрещення ти повинен увійти вже як людина, позбавлена від тих духів, які робили з тебе дитину „світу цього”, далекого від вічного життя".

Незалежно від того, як це інтерпретувати, залишається фактом те, що учасники цих екзорцизмів були абсолютно упевнені, що своїми очима переконалися в поразці злого духа. "Іноді, — писав в 225 році Кипріан Карфагенський, — диявол, бичує мий і терзаний людським голосом екзорцистів і силою Божою [знаком хреста], обіцяє, що вже виходить з людини і залишає її" (Лист 69, 15). Суб'єктивну достовірність цього свідоцтва збільшує та обставина, що головною загадкою для Кипріана було наступне скрутне питання: як так виходить, що під час екзорцизму злий дух, здавалося б, вийшов з когось, і це видно на практиці, а потім, після хрещення, виявляється, що людина не перестала служити цьому злому духу?

Приведемо ще одне свідоцтво про дивні події, що відбувалися іноді під час передхрещальних екзорцизмів. Його автором є св. Августин: "Пройди через вогонь перед тим, як входити у воду, а тоді і воду пройдеш. Тому під час здійснення таїнств і при катехизації, і при екзорцизмах спочатку застосовується вогонь. Бо звідки це береться, що іноді нечисті духи кричать: "Горю", якби те був не вогонь?" (Ennaratio in Psalmos 65, 17).

Повернемося ще раз до ранньохристиянських екзорцизмів, що здійснюються перед хрещенням. Отже, атмосфера, що панує під час цих обрядів, сформувала в Церкві такий вид екзорцизмів, який всіма його учасниками сприймався як тяжка боротьба з дияволом. Таким чином, екзорцизм став чимось більшим, ніж акт релігійного зречення від диявола. Більш того, це стало певним культивованим явищем, тим що важче піддається поясненню, що їм приводяться в рух таємні пласти підсвідомості (що насправді не усвідомлюється, але, поза сумнівом, присутній як передчуття).

Саме з цієї причини в Церкві почали забороняти екзорцизми, за винятком тих, які здійснювалися в рамках підготовки до хрещення. Перша заборона на проведення екзорцизмів без дозволу єпископа була оголошена вже в 416 році сучасником св. Августина Папою Інокентієм І.

Тепер, після попереднього історичного огляду, можна нарешті перейти до Євангелія. Отже, необхідно ясно усвідомлювати, що Ісус Христос ніколи не здійснював екзорцизмів в точному значенні цього слова. Грецьке слово "egzorkizein" означає "заклинати" і указує на духовну боротьбу з метою вигнання злого духу. Ісус Христос — Син Божий, і злий дух в принципі не може бути Його супротивником в цій боротьбі. Одного його поява викликала страх у нечистих духів (пор. Мт 8,29). Євангеліє оповідає, що Він попросту "виганяв духів словом" (Мт 8, 16; 9, 33), "забороняв їм" (Мк 1, 25), "зціляв біснуватих" (Мт 12, 22; 4,24). Одного разу Він навіть вигнав злого духу з дівчинки, що знаходиться далеко, по одній лише проханню її матері (Мк 7, 29).

Зрозуміло, що ці діяння Ісуса Христа аналогічні іншим Його чудесам. Пригадаємо, коли Ісус зціляв сліпих, Він хотів, щоб ми увірували, що у Нього є сила позбавити нас і від сліпоти духовної (Ів 8, 12; 9, 5 ін.). У свою чергу, зціляючи паралізованого, Він нагадує про свою силу відпущення гріхів (Мт 9, 6), а воскресіння Лазаря підтверджує істинність Його слів про те, що Він життя і воскресіння для всіх, віруючих в Нього (Ів 11, 25). Також і зцілення одержимих виявляли Його глибинну силу, що має відношення до всіх нас: у Нього є сила позбавляти нас від ярма Князя миру цього, виганяти з нас духу егоїзму, брехні, ненависті, розпусти і так далі Він для того і прийшов, щоб вигнати з нас всіх цих нечистих духів, що позбавляють людяності і нас самих, і наш людський мир, щоб дарувати нам Духу Свого Святого.

У грецькому оригіналі уживається дієприкметник "daimonizomenos", що в дослівному перекладі означає той, що "збісився" ("біснуватий"), "пов'язаний із злим духом", "пройнятий злим духом". Коротше кажучи, тут йде мова не тільки про одержимість як про щось надприродне, але і про кожне з нас: у тому відношенні, в якому ми не слухняні Богові і підвладні Князеві миру цього. Саме від такого "біснування" прийшов позбавити нас Ісус Христос.

Тому ми перекрутили б Євангеліє, якби Його обіцянка: "ім'ям Моїм виганятимуть бісів" (Мк 16, 17) — пов'язували головним чином з екзорцизмами. Адже Він прийшов на землю для того, щоб з мене і з тебе, з наших будинків і будь-якого нашого співтовариства виганяти дух розбрату, дух егоїзму, дух обману і всіх інших нечистих духів. Він прийшов до нас для того, щоб ми могли все глибше входити в Його Царство.

Саме так бачив нашу боротьбу із злими духами Апостол Павло. Учитайтеся уважно в наступний фрагмент: "Вдягайтеся у всеозброення Боже, щоб вам можна було стати проти підступів диявольских; тому що наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начальств, проти властей, проти мироправителей тьми світу цього, проти духів злоби піднебесних... Отже станьте, препоясавши стегна ваші істиною і вдягніться в броню праведності, і взувши ноги в готовність благовістувати мир. А паче всього візьміть щит віри, який допоможете загасити всі розжарені стріли лукавого; і шлемо порятунки візьміть, і меч духовний, який є Слово Боже. Всякою молитвою і проханням молитеся повсякчас духом".

Саме у цьому полягає суть наший боротьби із злим духом, і її не можна замінити ніякими екзорцизмами. Спокусу улагодити за допомогою екзорцизмів те, що повинне здійснюватися щоденною працею і духовною боротьбою, майже так само небезпечно, як і прямий шлях високо в горах: зазвичай він заводить нас зовсім не туди, куди ми хотіли потрапити, а іноді на такому шляху можна просто розбитися. Пригадаєте, будь ласка, фрагмент з Діянь Апостолів 19, 13-16. Це єдине місце в Священному Писанні, де з'являється вираз "заклинатель" (у польському перекладі Біблії — "экзорцист"). І вельми примітно, що заклинання злих духів в ім'я Господа Ісуса закінчилося для цих екзорцистів плачевно. Не дивлячись на те, що вони це робили в ім'я Його.

Декількома рядками нижче Ви виявите відомості про те, що не ті самозвані екзорцисти, але Апостол Павло — своїм працелюбним і жертовним служінням віри — зумів зробити так, що "з тих, що займалися чародійництвом досить багато хто, зібравши книги свої, спалив перед всіма" (Ді 19, 19).

 

А. Що таке катехуменат?

Дуже тісно з святою тайною Хрещення є пов’язане поняття катехуменату. Особливо в первісній Церкві, коли хрестили дорослих людей, катехуменат був обов’язковим правилом для всіх кандидатів. Катехуменат – це період підготовки кандидата до Хрещення, коли він запізнається в правдах християнської віри. Цей період міг тривати, навіть, кілька років. Оглашенні впроваджувались в науку Церкви поступово, під проводом дияконів, а деякі правди віри пояснювальсь їм аж з моменту їхнього хрещення, бо вважалось недостойним і зневажливим відкривати перед оглашенними деякі Тайни Церкви (зокрема Пресвяту Євхаристію). Катехумени допускались на літургію але лише на ту частину, котра зараз називається “літургія оглашенних”. Період кінцевої підготовки припадав на час великого посту, коли над ними поступово відчитувались, в кілька етапів молитви екзорцизму. Саме Хрещення відбувалось в день якогось великого християнського свята (Великдень, П’ятидесятниця, Богоявлення).

Таїнство Миропомазання

Встановлення.

Тайна Миропомазання – це видимий знак, що надає новохрещеному нову силу, збільшення ласк і дарів Святого Духа.

Миропомазання є тісно пов’язане з Хрещенням і тому в нашій Церкві практикується уділення Миропомазання відразу по Хрещенні. Як Хрещення народжує нас до життя в Церкві, так Миропомазання робить нас духовно зрілими і формує в нас той фундамент, з якого ми розбудовуємось в духовному житті. Так як Хрещення залишає на нашій душі незатертий знак християнина, так Миропомазання робить з нас Христових воїнів, готових до свідчення Христової науки. Цей знак Христового воїна є незатертим знаком і тому Миропомазання уділяється раз в житті. Хоч у євангелії немає явних свідоцтв про установлення Тайни Миропомазання Ісусом Христом, однак установа цієї тайни видна посередньо з того, щоб апостоли уділювали цю тайну (Діян. 8, 13-17), а вони не робили нічого, чого б не навчились від Христа і чого Христос не доручив їм робити. Та й сам Христос часто наголошує на народженні “з води і Духа” (Ів. 3:5), цим народженням з Духа і стає Тайна Миропомазання.

Миропомазання в нашій Церкві відбувається через помазання пахучим миром чола, очей, ніздрів, уст, вух, грудей, рук і ніг (Матерія Миропомазання). При цьому промовляються слова, які є формою Миропомазання: “Печать дару Святого Духа. Амінь.” Саме миро символізує незнищимість і дає чудовий запах, так і миропомазання хоронить душу від гріховного розкладу і наповняє нас солодким запахом чеснот.

Дари Святого Духа.

Через уділення Тайни Миропомазання на людину сходить благодать Святого Духа і вона отримує дари Святого Духа: Мудрість, Розум, Рада, Кріпость, Знання, Побожність, Страх Божий. Уділення Святого духа в миропомазанні є таке, що спрямовує християнина до прилюдного виступу, до спільного громадського діяння на користь Церкви, а не лише на своє особисте освячення. Миропомазаний одержує силу і відвагу боронити віру перед наступами злого духа, а дари Святого Духа стають тією зброєю в руках Христового воїна.

Таїнство Євхаристії

Причастя Святого Духа.

Згідно одного з тропарів на П’ятидесятницю Святий Дух є той, хто “тримає разом цілу структуру Церкви”. У Новому Завіті Святий Дух є даний людям після Воскресіння і його прихід у світ є знаком приходу “останніх днів” в історії (Ді. 2:17) (Ів. 7:39). Не є перебільшенням ідентифікувати Царство зі Святим Духом і тим, що він “тримає разом цілою структуру Церкви”, бо євхаристійне зібрання бере своє значення від Божого Царства. Євхаристійне богослужіння звичайно сприймається у христологічному аспекті, однак Святий Дух займає друге місце у євхаристійному богословії. Це є під впливом західного богослів’я. У латинських давніх літургіях епіклеза є відсутньою, або виступає на другому місці.

Якщо б Євхаристія була простим повторенням події минулого, то тоді у Літургії не відтворюється насправді подія тайної Вечері. Бо на Тайній Вечері Христос спершу благословив хліб і вино і потім говорив слова: “Прийміть їжте...”, а зараз на Літургії порядок є перемінений. У Євхаристії є очевидним, що ми не повторюємо історичної події. Як пише Микола Кавасила, у описі Тайної Вечері, на Євхаристії повторення слів: “Прийдіть їжте...” має місце “у формі розповіді” проте справа переєстествлення дарів у Тіло і Кров Христа належить Святому Духові. Перетворення дарів є завдяки сходженню Святого Духа і Святий Дух приносить “останні дні” у історію (Ді. 2:17). Присутність Христа у Євхаристії не може не бути поза пневматолологією чи есхатологією. “Дійсна присутність” Христа у Євхаристії припускає зібрання в одному місці есхатологічної спільноти, яку Святий дух об’єднує в щось одне. Лише в рамках цього зібрання відбувається переміна у Тіло і Кров Христа.

Це бачення Євхаристії породжує певні висновки:

а) Євхаристія є зібранням, Літургією. Важкою помилкою є говорити про Євхаристію без Літургії. Часом академічне богослів’я допускається цієї помилки. Бо таїнство переміни дарів і таїнство “дійсної присутності” Христа не можуть бути роз’єднаними і розглядатися окремо. Вони сприймаються як органічна єдність з усіма головними літургійними відправами. Так бачили Євхаристію Ігнатій, святий Максим Ісповідник і інші Отці.

б) Як зібрання, Євхаристія передбачає участь і присутність усіх “чинів” і служінь. Тому з огляду на це є немислимим у нашій Церкві, щоб Євхаристія служилася лише одним священиком чи єпископом. Присутність всіх чинів обов’язкова, бо лише тоді Євхаристія є у повноті, як образ Царства. Коли єпископ не є фізично присутнім, то його присутність є абсолютно конечною у символічній формі: це символічна присутність, яку пресвітер бере від єпископського трону. Це є антимінс підписаний місцевим єпископом, на якому служиться Євхаристія і воспоминання єпископа протягом анафори: “найперше пом’яни Господи...”, бо кожна Літургія передбачає присутність фундаментальної структури Церкви (єпископа, пресвітерів, дияконів, люду Божого). Тому Літургія без присутності єпископа, прямої чи непрямої є немислима. Те ж саме відноситься і до мирян. Це не є лише формальність, але стосується правдивого буття Церкви.

Отже, всі чини, уряди на Літургії разом іконічно представляють есхатологічну спільноту. Так долається всякий поділ: чи природній (вік, раса, стать), чи соціальний (бідні, багаті, різні професії). Євхаристія виключно для студентів, дітей, для адвокатів, лікарів, членів організацій перекручує образ Царства і не є виправданою за ніяких мотивів чи пасторальних чи інших.

в) Євхаристія є причастям. Це є наша участь у тілі і Крові Христа, яка є “повна Святого Духа”. Ми беремо участь у Христі і в той же час і у “причасті Святого Духа” (Літургія Святого Василія). Кожного разу коли служитель вкладає освяченого Агнця до Чаші, то промовляє слова: “Повнота Святого Духа”. Подібні слова промовляє, коли вливає до Чаші теплої води: “Теплота віри повна Святого Духа”. Святий Дух не сходить лише “на ці передлежачі дари”, але також “і на нас” (на служителів і євхаристійне зібрання). Тому “дійсна присутність” Христа є поширена аж до включення у Святого Духа Голову і Тіло, так що вони творять єдність. Євхаристія як причастя Святого Духа стає “причастям святих” у подвійному сенсі:

1) Причастям святих речей;

2) Причастям святих, тобто святих людей, святі є ми, що причащаємося. Отож Євхаристія стає таїнством любові.

“Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. Бо знаємо частинно, частинно й пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне. Тепер же залишаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов”. (І Кор.13: 8-13). Есхатологічний характер Євхаристії є пов’язвний з есхатологічним характером любові, яка є головним пережиттям, суттю Царства. Кожен аскетизм чи очищення від пристрастей є лише приготуванням до Євхаристії, бо Євхаристія не може бути відділеною від любові. Любов не є просто чеснотою, це є онтологічна категорія, не лише етика. Любов є те, що буде жити, переживе у “віці без кінця, що не постаріє”, коли всі харизми, які тепер нас вражають (як наука, пророкування) перейдуть.

З усіх форм любові, найбільш визначною з погляду Євхаристії і з погляду останніх часів, є любов до ворогів. Така любов не є просто сентиментом, етичним фактом (як наслідування Христа і послух Його волі), але має есхатологічний характер.

Святий Максим Ісповідник глибоко аналізуючи молитву “Отче наш” констатує, що прохання “Прости нам провини наші...”, з’єднане з попереднім проханням “Хліб наш насущний...”. Сенс цієї любові до ворогів походить від факту, коли пам’ять того зла яке нам зробив наш ворог стається “відбиткою нашої свідомості” і це відділяє людину через цю пам’ять зла , від усякої іншої людини. Любов до ворогів є у своїй суті єдністю розуму і волі людської природи. За посередництвом цієї любові людська природа перестає бунтувати проти самої себе (тобто лікується людська воля). А це за собою тягне воз’єднання з Богом. Бо “тоді коли воля і розум об’єднуються у людській природі, тоді це є вільний вибір людини і вона вже не звернена проти Бога” (Максим Ісповідник).

Наша природа є покликаною подолати розділення і смерть у світі, але тут багато залежить від нашого вільного вибору. Це вимагає померти у “теперішньому віці” і перейти до “жизні, що не старіє” (Парастас).

“Хто з молитвою шукає хліба Царства... той прощає провини довжникам своїм, бо вміє померти для своєї природи... випереджує, запобігає природі за допомогою волі... Бо не залишається в ньому жодного сліду зіпсутості, розтління теперішнього віку. Коли Він іде в напрямку жизні, що не старіє”. (Максим Ісповідник).

Якщо хтось не прощає своїм ворогам, він себе відносить до природи “теперішнього віку”, тобто іншими словами до поділу, до свого “бунту” і смерті. Тоді він піддає небезпеці своє правдиве буття, яке є дароване людині через Євхаристійний хліб, хліб “віку, що приходить”, Царства. Зі словом “днесь”, “сьогодні” ми розуміємо “теперішній вік”... Дай нам нині наш хліб, що Ти приготував від початку на безсмертя людської природи. Ця пожива, цей хліб життя переможе смерть і гріх” (Максим Ісповідник). Після цих слів бачимо і в інших патристичних текстах пояснення Євхаристії, яка потягає за собою прощення ворогів, і на цьому зосереджено велику увагу. Бачимо це виразно і в святого Атанасія Синаїта (+608), котрий коментує Літургію і зокрема зібрання люду Божого. Він пояснює прохання: “Прости нам провини наші”:

“Ось чому я тебе прошу, втікаймо від цього злобного і непростимого гріха (пам’яті провин). Якщо хочеш розпалюватися, ніби затемнення, яке приходить від пам’яті провин буде гіршим від будь-якого іншого гріха. Отож слухай: кожен інший гріх потребує небагато часу щоб виправити його і швидко є вичерпаний. Як хтось впаде у перелюб і потім здає собі рахунок про ненормальність цього гріха, то вертається до свідомості. Але спомин про кривди, які нам заподіяли, є пристрастю, яка ніколи не перестає розпалюватися. Коли пам’ять про зло має корені, то нічого не є корисним (не помагає), ні піст, ні молитва, ні сльози, ні сповідь, ні чистота, ні милостині, ні якась інша добра справа. Бо спомин про зло супроти брата руйнує кожну справу. Часто можемо чути від багатьох осіб: “Ой, як я можу спастися? Постити? Не маю сили. Чувати? Не знаю звідки починати. Жити в чистоті? Не наважуюся. Отож як я зможу спастися? Як? Зараз я тобі скажу: Прощай і будеш прощений. Це є одна дорога до спасіння. Я тобі покажу ще й іншу. Яку? Не судіть і не будете суджені. Ось інша дорога без посту, чувань, чи трудів. Той, хто судить перед приходом Христовим, той є антихристом, бо присвоює собі те, що належить Христові”. (Атанасій Синаїт. Проповідь про святе зібрання. PG 89, 844-845).

Ці слова Атанасія разом зі словами Максима Ісповідника говорять, що Церква від початків бачила принцип примирення з ворогами, як передумову до участі у Євхаристії (Мт. 5: 23-24). Це показує нам, як Євхаристія є пов’язана з Царством. Ми мусимо зустріти “іншого” не так як було вчора чи нині, але як буде у майбутньому і в останні дні, і що наш ближній є членом Царства. Бо лише майбутнє надає правдивого сенсу всім речам: їх місце є у Царстві. Ось від чого ухиляється наш осуд, бо він належить виключно Богові і вільній волі іншої людини: “Ти можливо бачиш, що він грішить, але ти не знаєш в який спосіб він перейде з цього життя” (Атанасій Синаїт).

Тому есхатологічне спрямування Євхаристії творить власний етос – євхаристій- ний етос, етос прощення, це не є лише дивна внутрішня умова, але це є випробувано як “зібрання” і “одне буття” з “тим хто нас поранив”, в майбутнє, яке ми не контролюємо, і яке не має кінця “жизнь, що не старіє, а вічно існує”. Тому Євхаристія є “на відпущення гріхів і життя вічне”, тих які причащаються і які стають частиною спільноти. Мусить бути через прощення гріхів нашим винуватцям і “на життя вічне” з ними у зібранні у Царстві.

 

Таїнство Покаяння

Розвиток Таїнства

В ранній період християнства таїнство покаяння відбувалося лише раз в житті, було загальним, носило терапевтичний характер і відзначалося регористичними покутами, які могли тривати бл. 20-30 років.

В 4 ст. під впливом монаших практик, традиції ірландських місіонерів та релігійно-державницьких відносин, які склалися в Візантійській Імперії після Медіоланського Едикту (313 р.), в церковній практиці починає популяризуватись індивідуальна сповідь.

В Середньовіччі розвинулась негативна практика «казуїстичного» підходу до Сповіді, коли за вчиненими гріхами забувалось про конкретну людську особу.

Сучасний підхід до Таїнства полягає у заглибленні в корінь гріха, який є наслідком складних процесів у свідомості та підсвідомості людини, які можуть очиститись та оздоровитись при дії Божої благодаті.

 

Таїнство Єлеопомазання

Хвороба - один з негативних наслідків впалого стану людини, викликане наслідками первородного гріха. Всупереч значним успіхам медицини, людський розум відчуває свою безпорадність перед лицем таємниць хвороби і смерті та таких невиліковних захворювань, як рак і СНІД. Хвороба кидає людині серйозний виклик і нагадує про її крихкість. Людська реакція на страждання може бути двоякою.

1. Егоїстичною. Коли людина сконцентрована лише на собі. Така позиція моде привести до відчаю або до спокуси відвернутися від Бога.

2. Агапічною, коли людина зі спокоєм та любов’ю ставиться до хвороби як до данності. Тоді хвороба «може також зробити людину зрілішою, допомогти їй розрізнити, що в житті головне. Дуже часто хвороба приводить до шукання Бога, до повернення до Нього»[44].

В світлі спокутування і одкровення, що явилося в Христі, стало можливим і фізичне зцілення; Христос пролив нове світло на хворобу і смерть, давши нове осмислення цих двох „ворогів” людства. Всі таїнства застосовують силу пасхальної таємниці Христа до людських страждань і смерті, особливо таїнство Єлеопомазання хворих, що подає силу страждань Христа хворій людині. У цьому таїнстві, як і у всьому християнському промислі (ейкономії-домобудівництві), розкривається зв’язок між фізичним і духовним зціленням.

А. Старий Завіт

1. У Старому Завіті хвороба часто розглядалася як наслідок гріха. Походження страждання і хвороби корениться в первородному гріху (Бут 3:16-19). Іноді хвороба розглядалася як покарання за гріх: «Хто грішить перед тим, що Створив його, нехай впаде в руки лікаря!» (Сир 38:15).

2. У іншому місці - в Книзі Йова - хвороба має таємниче походження. Джерелом бід є злий дух, і Бог хоч і не бажає їх, але попускає ради більшого блага, тобто прояви божественної перемоги над стражданням.

Зцілення приходить від Бога: «Син мій, в хворобі твоїй не будь недбалий, але молися до Господа, і Він зцілить тебе» (Сир 38:9). Слова Товії означають, що як хвороба, так і зцілення приходять від Бога: «Бо Ти покарав і помилував мене» (Тов 11:14).

Часто ставиться акцент на взаємозв’язку гріх-хвороба і покаяння-зцілення. Людина благає Бога про зцілення (Пс 6:1-3), а цей процес часто пов’язаний із наверненням, оскільки фізичне зцілення починається з прощення гріхів Богом (Пс 37:1-3). Ініціатива зцілення належить Богу, особливо коли походження хвороби загадкове: «Не трава і не пластир лікарювали їх, але Твоє, Господи, зцілююче слово» (Прем 16:12). У інших випадках чудесне одужання, таке як у Езекиї, супроводжувалося зовнішніми знаками, що дало підстави розглядати зцілення як таїнство (Пор. Іс 38). У пророчій старозавітній літературі сенс страждання як спокути є очевидним і має своє завершення у пришесті Месії, „виправдає багатьох і гріхи їх на Собі понесе” (Іс 53:11). Пророче бачення виражало надію на месіанську еру, коли гріх буде подоланий і хвороба переможена (Іс 57:18; 58:11).

Б. Новий Завіт

Сенс хвороби. У Новому Завіті хвороба також розглядається в тісному зв’язку з гріховним людським станом, проте християнське одкровення не ототожнює хворобу і покарання за гріх. Про сліпородженого Ісус ясно говорить: «Не згрішив ні він, ні батьки його, але [це] [того], щоб на ньому явилися діла Божі» (Ів 9:3).

Христос має владу зцілювати. Христос прийшов зцілити цілу людину – дух, душу й тіло. У своєму служінні Він дуже часто співчував хворим і зціляв їх. При зціленнях Христос часто використовував зовнішні знаки, щоб наочно показати, як його дії приносять хворому полегшення. У числі таких знаків - слина і покладання рук (Мк 7:32-36), грязиво і обмивання (Ів 9:6-7). Важливим чинником в зціленні хворих був фізичний контакт з Ісусом, бо «Від Нього виходила сила і зціляла всіх» (Лк 6:19). Таким чином, сенс покладання рук як особливого таємничого знаку походить із служіння Христа. Зцілення хвороби – це прояв Божої слави; це особливий момент богоявління (див. Ів 11:4).

Передача влади учням. Христос, божественний лікар, у свою чергу послав апостолів зціляти людей: Дванадцять «багато хворих мазали маслом і зціляли» (Мк 6:13, див. Мт 10:1, 8, Лк 9:2). Це можна розглядати як предпасхальне встановлення таїнства Єлеопомазання хворих.

Єлеопомазання хворих стало ще визначальнішим в церкві апостольського періоду, як описує св. Яків: «Чи хворий хто з вас, нехай прикличе пресвітерів Церкви, і хай помоляться над ним, помазавши його єлеєм в ім’я Господнє. І молитва віри зцілить болячого, і восставить Господь; і якщо він зробив гріхи, простяться йому» (Як 5:14-15).









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь