Арабські країни: основні тенденції розвитку

У даний період у світі нараховується 19 арабських країн, які поділяються на 3 групи: африканську (Алжир, Марокко, Маври­танія, Туніс, Лівія, Судан), східнооередаемноморську (Єгипет, Си-рія, Дівай, Йорданія, Ірак, Палестинська автономія), аравійську (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Бахрейн, Катар, Оман, Ємен). Існує ще ряд країн, де проживає значна кількість арабського населен­ня, іноді деякі з цих країн також відкосять до арабських.

Суспільно-політичні¹ орієнтири

Після Другої світової війни в арабському світі завершився процес завоювання незалежності колоніями і підмандатними територіями. В ряді країн були скинуті реакційні режими, які проводили антинаціональну політику і дупускали західне втру­чання у свої внутрішні справи на основі укладених нерівно­правних договорів, особливих прав,, При визначенні подальших шляхів розвитку провідні політи^рі сили керувались теоріями арабського націоналізму і арабського соціалізму. Національні ідеї були сильним засобом консолідації мас у боротьбі проти колоніалізму в усіх його формах на основі власних цінностей за створення сильних незалежних, держав. Арабський соціалізм базувався на ідеях про загальну рівність, соціальну справедливість, провідну роль держави в^ економіці, пристосованих до конкрет­них умов кожної країни.)?(:1.94 7 р. Мішель Афляк і Салях Би-тар створили Партію ара^еькргр соціалістичного відродження -ПАСВ (арабською БААС)- В рснову баасистської ідеології була покладена тріада: єдність - рвобода - соціалізм. Лозунгом ПАСВ став вислів «Арабська надія єдина, її місія безсмертна». Свою мету партія вбачала в, подоланні розробленості арабів у націо­нальних державах і сдчврренні єдиної арабської макродержави. Пізніше ПАСВ стала преддячою в Сирії та Іраку. Ідея арабської єдності трансформувадас^і почала трактуватись як тісне співро­бітництво між окремими країнами.

У 60-70-х роках добудову арабського соціалізму як головну мету проголошували Єгипет, Сирія, Ірак, Алжир, Туніс. З часом під впливом і внутрішніх факторів, і міжнародних змін правля­ча еліта поступово знімала соціалістичні лозунги і переорієнто­вувалась на національний капіталізм. Особливим шляхом

соціалістичної джамахирії продовжує розвиватись Лівія. Певну роль в арабських країнах відіграє також ісламській фундамен-талізм, який передбачає побудову держави і суспільства за кано­нами мусульманської релігії і має яскраво виражений антизахід-ний характер. Саме на цій основі формувались монархії Ара­війського півострова.

Економічні перетворення

Арабські країни значно різняться між собою за територією, кількістю населення, економічним потенціалом, політичним ус­троєм. Та незалежно від цього в них проявляються спільйі-тен­денції розвитку і розв'язуються подібні економічні завдання. В арабському регіоні в цілому несприятливі умови для сільсько­господарського виробництва, гостро не вистачає оброблюваних площ і води. В деяких країнах можливе лише оазисне землероб­ство. В ОАЕ оброблялося 12% території, в Катарі - 10%, в Бах­рейні - 4,2%, в Омані - 0,1%. Земля, як правило, належала по­міщикам, родовій знаті, в ряді країн - колонізаторам, європейсь­ким переселенцям. Панували відсталі докапіталістичні Вироб­ничі відносини. Існувала соціальна напруженість. Одним із наслідків цієї ситуації стала продовольча проблема.

В арабських країнах були проведені аграрні реформи. Обме­жувалась або повністю ліквідувалась феодальна земельна власність і іноземне землеволодіння. Почали створюватись кооперативи і державні господарства. Зберігалась дрібна селянська власність. ^; Селяни на пільгових умовах отримували землю. В результаті аграр­них реформ створювався капіталістичний сектор у сільському господарстві, започатковувались ринкові перетворення, підвищу­валась товарність, покращувались умови життя сільського насе­лення. Для модернізації сільського господарства були потрібні значні капіталовкладення. Тому найбільших успіхів у цій сфері досягай нафтовидобувні монархії Аравійського півострова, а най­менших - Мавританія, Судан, Ємен. На закупку продовольства в 1995-2000 рр. арабські країни планували виділити 35,5 млрд. дол.

Ще одним важливим напрямком економічних перетворень було реформування промисловості. Рівень промислового розвитку на момент здобуття незалежності був різним. В Єгипті, Тунісі, Іраку, Сирії існували підприємства легкої і харчової галузей, в Марокко, Алжирі, Іраку — об'єкти нафтовидобування і гірничо­рудної промисловості, що належали, як правило, іноземним влас­никам. У Мавританії, Лівії, Судані, країнах Аравійського півост­рова промислових підприємств практично не було. Провідну роль у здійсненні індустріалізації відіграла держава. Проводилась націоналізація іноземних і великих місцевих промислових, фінансових, торгових компаній. Стимулювалось дрібне і середнє

приватне підприємництво. Створювались нові галузі промисло­вості, особливо важкої. Окремо варто виділити заходи з освоєн­ня нафтових багатств регіону. Багаті на нафту країни змогли інтегруватись у світове господарство. Видобуток 1 т Саудівської нафти обходився в 2 дол. (в СІЛА - 28 дол., в Північному морі -55 дол.). На початку 70-х років західноєвропейські країни і Японія задовольняли свої потреби за рахунок арабської нафти в середньому на 60%, СІЛА - на 25%. Здобутий таким чином арабський капітал породив феномен нафтодоларів, включився у світову фінансову систему.

У результаті перетворень 60-70-х років в Алжирі, Лівії, Сирії провідним став державно-капіталістичний уклад. В Єгипті, Йор­данії, Марокко, Судані, Тунісі, Лівані взаємодіяли і доповнювали один одного капіталістичний і дрібнотоварний сектор. В Са­удівській Аравії, Ємені, Мавританії, Омані капіталістичні відно­сини активно впроваджувалися» у господарське життя, але співіснували з феодальними і, патріархальними. На поч. 80-х років позитивна роль всеосяжвррр, контролю над економікою була вичерпана. У 80-90-х роках були проведені ринкові пере­творення і почалось обмеження ролі держави. Основними на­прямками реформ стали: скорочення або повне зняття держав­них дотацій і субсидій для багатьох галузей, лібералізація цін, ліквідація обмежень на валютні операції, вільний обмінний курс національних валют, приватизація державної власності, відкриття приватних банків, залучення іноземних; інвестицій.

У ході реформ у суспільствівідбулися політичні зміни. Руй­нувались докапіталістичні відносини. Зменшувалась кількість кочових племен бедуїнів, зростали, середні міські верстви: служ­бовці, офіцерство, студентствої.інтелігенція. Зберігаються суспільні групи і прошарки перехідного періоду. Становище людини в суспільстві, можливості кар'єри все ще залежать від належності до того чи іншого роду, •племені, близькості до оточення лідерів чи королівських сімей. Велика; увага в арабських державах при­діляється підготовні кадрів» освіті, охороні здоров'я.

Міжарабські відносини

Араби об'єднані спільними етнічними ознаками, мовою, релі­гією, культурою і, незважаючи на те, що живуть у різних держа­вах, вважають себе єдиною нацією. Арабські країни будують відно­сини між собою і в міжнародному аспекті на принципах єдності і співробітництва. У 194$ р. виникла Ліга арабських держав, яку заснували Єгипет, Сирія, Ліван, Ірак, Йорданія, Саудівська Аравія і Ємен. Надалі її членами стали Лівія (1953), Судан (1956), Марок­ко, Туніс (1958), Кувейт (1961), Алжир (1962), Бахрейн, Катар, Оман (1971), ОАЕ (1972), Мавританія (1973), Сомалі (1974), Палестина

(1976), Джібуті (1977), Коморські острови (1993). Устав Ліги пе­редбачає координацію діяльності її членів у політичній, військовій, економічній та інших сферах, забороняє використання сили при врегулюванні суперечностей між членами Ліги і вимагає визнан­ня режимів, які знаходяться при владі в країнах-учасницях.

6 аравійських монархій об'єдналися для співпраці, інтеграції і координації дій в усіх областях, забезпечення обороноздатності в Раду співробітництва арабських держав Перської затоки (1981). Члени створеного в 1989 р. Союзу Арабського Магрибу - Алжир, Лівія, Мавританія, Марокко, Туніс - проводять спільну економічну політику, зокрема, на зовнішніх ринках. Нафтовий фактор відіграє надзвичайно важливу роль в економіці арабських країн, визначає їх місце у світовому господарстві. В Саудівській Аравії зосереджено 25% світових запасів нафти, в Іраку - 11%, в Кувейті і ОАЕ - по 10%. У 80-ті роки Саудівська Аравія, Ірак і Кувейт експортували близько половини нафти, яка надходила на міжнародний ринок. В країнах регіону зосереджено 40% світових запасів газу. Тут схо­дяться повітряні і сухопутні шляхи, які зв'язують Європу і Азію. Більшість арабських держав Перської затоки є також великими експортерами капіталу. Так, в 1997 р. зарубіжні авуари Кувейту становили 120 млрд. дол. Регіон є містким ринком збуту. В 1992 р. Саудівська Аравія ввезла товарів на 34 млрд. дол., а Кувейт - на 7 млрд. Нафтовидобувні держави виділяють субсидії тим арабським країнам, де нафти немає або ж її недостатньо для підтримки еконо­міки і життєвих стандартів, наприклад, Мавританії, Марокко, Суда­ну, Йорданії тощо. Із 12-ти членів Організації країн-експортерів нафти 7 е арабськими державами (Алжир, Ірак, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЕ, Саудівська Аравія), що дозволяє їм суттєво впливати на регу­лювання світових цін і обсягів видобутку нафти, освоєння нових родовищ. Нині ОПЕК контролює третину видобутку нафти у світі.

Близький Схід, район Перської затоки є зоною суперництва держав, що мають тут свої інтереси. Арабські країни виробили єдину політику щодо близькосхідного конфлікту і проблеми ство­рення Палестинської держави. Організація визволення Палестини отримувала велику фінансову, військову, політичну, моральну допо­могу, особливо від монархій Аравійського півострова. У 1973 р. на знак протесту проти проізраїльської позиції Заходу в черговій арабо-ізраїльський війні арабські держави з метою здійснити тиск на західний світ припинили поставки нафти на світовий ринок, чим спричинили енергетичну кризу. Коли Єгипет підписав сепарат­ний мир з Ізраїлем (1979), він був виключений з Ліги арабських держав і зазнав загального бойкоту. Лише після зміни вищого ке­рівництва Єгипет зміг поступово відновити втрачені позиції.

У 80-90-х роках XX ст. на Близькому Сході виникли ще два вогнища напруженості. Побоюючись поширення іранської ре-

волюції, країни регіону сприяли озброєнню Іраку, сподіваючись, що могутні іракські збройні сили забезпечать стабільність і здійснять позитивний вплив на врегулювання близькосхідного конфлікту та інші можливі потрясіння. Суперечності між Іраном і Іраком вилились у війну 1980-1988 рр. Після її закінчення конфронтація сторін тривала, вони продовжували озброюватись. В 1996 р. Іран мав військовий бюджет у розмірі 2,3 млрд. дол. В його збройних силах нараховувалось 513 тис. військовослуж­бовців, 1 555 танків, 950 БТР і БМП, 119 бойових кораблів, 295 літаків і Вертольотів. На своєму озброєнні 382-тисячна іракська армія мала 2 700 танків, 4 400 БТР і БМП. 22 військові кораблі, 483 літаки і вертольоти, а її військовий бюджет становив 2,7 млрд. дол. Протистояння між цими країнами триває й надалі.

Відчутним ударом по ідеї арабської єдності стала агресія Іра­ку проти Кувейту, однієї арабської держави проти іншої. Вона ви­кликала гостру політичну кризу в арабському світі, оскільки Ірак підтримали Лівія і,ОВП. Після цього аравійські монархії припи­нили виплату субсидій палестинському руху, яка становила близь­ко 6 млрд. дол. щорічно. Численна палестинська діаспора була витіснена з Кувейту. Іракська агресія,, поразка Кувейту поставили під сумнів попередню.концепцію національної безпеки, яка базува­лася на принципі опори яа власні сили. Були підписані договори про військове співробітництво на 10 років Кувейту із США (1991), Великобританією і Францією (1992), з Росією (1993). У, Кувейті розміщені війська СІЛА. Аравійські монархії Виробили спільну оборонну доктрину і створили об'єднаний військовий контингент «Щит півострова», що використовується як сили швидкого реагу­вання. Конфлікти і можливість бойових дій є причиною 'закупок арабськими країнами великої кількості найсучасніших озброєнь. Після краху СРСР 70% світового продажу зброї контролювали США. В 1993 р. вони продали військової техиікй і озброєнь на суму 22,3 млрд. дол., Росія - на 2,8 млрд. дол., Великобританія -на 2,3 млрд. дол. Загальні витрати арабських країн на закупку зброї в 1995 р. досягли 180 млрд. дол..:,

32. БЛИЗЬКОСХІДНИЙ Кр^ФЛЇКТ