Проведення ринкових реформ. Модернізація суспіл

Уряд Т. Озала розпочав проведення в життя нової і економічного розвитку, яка була вперше розроблена в 1980 ] потім доповнена в 1983-1984 рр. Вона передбачала технін модернізацію, перехід до відкритої ринкової економ.?

підвищення конкурентоспроможності національної продукції. Перевага надавалась приватному сектору. Одночасно залучались іноземні інвестиції, знімались обмеження на переведення при­бутків за кордон. Заохочувалась діяльність змішаних фірм» що працювали на основі сучасної техніки і технології. Пільгами скористалася велика і середня національна буржуазія. Дрібні виробники встановили ділові контакти з великими підприєм­ствами, одержуючи від них замовлення на сировину і напівфаб­рикати. В дрібному бізнесі а часом сформувався особливий сек­тор, де вироблялися дешеві низькоякісні товари для пострадянсь­кого ринку,

Від початку економічних реформ Туреччина досягла відчут­них успіхів. Розвиваються традиційні галузі промисловості -текстильна, шкіряна, харчова. Налагоджено виробництво елект­ротехніки, транспортних засобів, електроніки. За допомогою фірм країн - членів НАТО здійснюється виробництво військової тех­ніки - винищувачів, танків, ракет. Військово-промисловий ком­плекс швидко зміцнює свої позиції в наукоемному виробництві. Туреччина успішно завойовує ривки країн Близького і Серед­нього Сходу, прагне стати повноправним членом ЄЕС.

Країна змогла за короткий відрізок часу здійснити техноло­гічну революцію в сільському господарстві. Наполовину збільши­лась площа зрошувальних земель, урожайність зросла на 30-50%. Туреччина повністю вирішила свої продовольчі проблеми, а час­тину сільськогосподарської продукції направила на експорт.

В економіку були успішно інвестовані й кошти з нетради­ційних джерел фінансів. Багато турецьких робітників працює за кордоном, їх грошові перекази сім'ям у твердій валюті у 80-х роках досягали 2-3 млрд. дол. на рік. Держава допомогла при­ватному бізнесу створити необхідну інфраструктуру для обслу­говування іноземних туристів. Доходи від туризму становлять близько 4 млрд. дол. на рік. Уряд зміг залучити додаткові кош­ти на перебудову господарства. В 90-ті роки темпи розвитку Ту­реччини уповільнились, зараз її економіка пристосовується до нових умов.

У суспільній сфері сучасна Туреччина має більшість атри­бутів західної демократії. Обирається парламент, існує багато-партійна система, конфедерація профспілок, дозволені страйки, демонстрації. Знято ряд заборон закону 1983 р. на політичну діяльність. Дуже популярним став вислів «Ми прийшли зі Схо­ду, але йдемо на Захід». В той же час деякі статті конституції передбачають обмеження демократичних'прав. Різко посилили свою діяльність ісламські фундаменталісти, які борються за за­міну світської республіки на ШаріатСьку державу. Вони створи­ли Партію благоденства на чолі з Йеджметтіном Ербаканом, яка

здобула переконливу перемогу на виборах 1995 р. Від коаліції з ісламістами для створення уряду відмовились усі світські партії, до влади вона не прийшла, а пізніше була заборонена як некон­ституційна. Але тепер турецькі політики у своїй діяльності му­сять враховувати мусульманський фактор. Найбільш впливови­ми буржуазними партіями є Партія вірного шляху (лідер Тансу Чіллер) і Партія вітчизни (лідер Масут Йилмаз).

Зовнішня політика Туреччини визначається союзом із США і участю у військовому блоці НАТО. Вона дотримується, як пра­вило, проамериканської орієнтації, на її території знаходяться десятки військових баз НАТО і США. Туреччина розширяє доб­росусідські відносини з державами регіону. Вона вступила в усі ісламські економічні і політичні організації, добивається ство­рення «ісламського спільного ринку», де могла б зайняти домі­нуючі позиції.

ЗО. ІЗРАЇЛЬ

Виникнення і розбудова держави

Держава Ізраїль створювалась на підставі резолюції 00Н № 181 від 29 листопада 1947 р. на частині території Палес­тини. Єврейські політичні угруповання заздалегідь готува­лись до цієї важливої події. У жовтні 1947 р. вони утворили об'єднану надзвичайну комісію, яка прийняла рішення про формування збройних сил, про місцеве самоврядування, виро­била пропозиції щодо проекту конституції і кодексу законів майбутньої держави. 1 березня 1948 р. розпочала свою діяльність тимчасова державна рада із представників 12 по­літичних партій та організацій. До проголошення незалеж­ності були створені армія і деякі державні структури.

14 травня 1948 р. була прийнята Декларація незалежності. держави Ізраїль і сформований Її тимчасовий уряд, який очо­лив лідер Робітничої партії Д. Бен-Гуріон. 15 травня 1948 р. Сім арабських держав оголосили Ізраїлю війну, з якої він ви­йшов переможцем. У ході Палестинської війни 1948-І949 рр. Ізраїль захопив більшу частину території, на якій мала ство­рюватись арабська держава. Арабське населення з окупова­них земель втекло в сусідні країни. Перемога в Палестинській війні, значне розширення території суттєво вплинули на по­дальшу розбудову єврейської держави.

У 1949 р. були проведені загальні вибори в Установчі збори.

які проголосили себе першим парламентом Ізраїлю. Вони прий­няли «перехідний закон», що визначав республіканську форму

правління, функції парламенту, президента та уряду. Конститу­ція прийнята не була. Це пояснювалось небажанням правлячої еліти офіційно вказати кордони держави і дати гарантії прав неєврейського населення. Замість конституції був прийнятий блок конституційних законів, що регулювали різні сторони життя суспільства. Одним із них е закон про повернення (1950), відпо­відно до якого ізраїльське громадянство надавалось будь-якій особі єврейського походження, яка побажає приїхати в країну. Це положвииязакріплене в законі про громадянство (1952), де сказано: «Держава Ізраїль існує, щоб надати притулок євреям усього світу». Одночасно він визнав громадянами країни лише тих арабів, які н«а8 листопада 1952 р. знаходились у тому місці, де<жилиз моменту народження. Що автоматично'йозбавило гро­мадянства всіх біженців.;

Важлива роя^ в ізраїльському суспільстві відводилась іудейській релігії. Раввини стежили за суворим дотриманням релігійних норм і свят. По'суботах заборонялось виконувати будь-яку роботу. Основи іудейської релігії викладались у шко­лах. Вводилась релігійна¹ цензура. Справи, пов'язані з особис­тим статусом "громадян,¹почали розглядатися судами рабинату, які виносили рішення на підставі галахи ^стародайніх законів Талмуду'! Тори. Неевреї і жінки не мали права сві'.дчйти в цих судах.';Р!яд законодавчих актів стосувався анексії захоплених у 1948'Ї949 рр. територій і перерозподілу власності 'арабського населення: закон про покинуті райони (1948), закон про власність відсутніх господарів (1950), закон про придбання землі (19*53). Вони передавали в руки держави або приватних' оЬіб майно і землі арабів, змушених покинути свою власність і рятуватись від бойових дій і насильства. Відповідно до закону про термін давності (1958) арабські 'селяни мали пред'явити документи 20-річної давності, часів англійського мандату, які б підтвердили їх право на землю. Ділянки тих," хто не зміг довести свої права, конфісковувались і передавались-єврейськім колоністам. Резуль­татом «євреїзації» арабської власності в цей період скористала­ся третина громадян Гз'раїЛю. Їм перейшло 25% усіх будівель у країні, 57,5 тис. квартир у містах, 10,7 тис. крамниць і майсте­рень. На землях, втрачених арабами, в 1948-1953 рр. було засно­вано 350 єврейських поселень.

Держава і суспільство

Ізраїль — парламентська республіка. Вищим законодавчим органом країни став однопалатний парламент - кнесет у складі 120 чол., який обирається на 4 роки шляхом загальних, прямих, таємних виборів- Голосування здійснюється за списками вартій

і партійних блоків, висування окремих позапартійних канди­датів не передбачене. До парламенту проходили ті списки, за які подавалось не менше 1% голосів виборців. Закони в кнесеті прий­маються простою більшістю голосів і набирають чинності після того, як їх підпише прем'єр-міністр і міністр, відповідальний за їх виконання, а потім санкціонує президент. Глава уряду фак­тично є головною посадовою особою в державі, від якої залежить вироблення всіх важливих рішень. Президент обирається кне-сетом. З 1996 р. прем'єр-міністр обирається всенародним голо­суванням.

В Ізраїлі утвердилась багатопартійна система, в рамках якої

функціонує кілька десятків партій різної політичної спрямова­ності. Всі вони з позицій націоналізму виступали за побудову «чистого» єврейського суспільства. Однак у підході до ряду кон­кретних проблем (права неєврейського населення, анексія арабсь­ких територій, роль іудаїзму, економічна і соціальна політика

тощо) існували значні розбіжності.

V 50-х - середині 70-х років в ізраїльському суспільстві пере­важали ліві настрої. Найбільш впливовою була Робітнича партія, що ставила своєю метою побудову «єврейського соціалізму», її програма передбачала створення соціальне орієнтованої держа­ви, яка захищає інтереси всіх громадян, пом'якшує або зовсім усуває соціальні конфлікти і робить Ізраїль привабливим для нових іммігрантів. У 1968 р. партію було реорганізовано, вона змінила назву і відтоді називається Партія праці, її лідерами в різні періоди були Д. Бен-Гуріон, М. Даян, Ш. Перес, Г. Меїр, І. Рабин. Партію підтримувала третина виборців. Вона об'єдну­валась у коаліції з іншими лівими партіями і очолювала уряди Ізраїлю, 1948-1977 рр. У цей час була створена сучасна політич­на та економічна система країни, закладені основи її внутріш­ньої і зовнішньої політики.

Група партій правоцентристського спрямування виступала

за проведення широких ринкових перетворень, обмеження со­ціальних функцій держави, іудеїзацію суспільства, врегулюван­ня близькосхідного конфлікту шляхом жорсткого тиску на арабські країни. На початку 70-х років вони сформували блок

Лікуд (Згуртованість),.

Ультраправі партії висували лозунг створення «великого Ізраї­лю від Нілу до Євфрату». З кінця 70-х років лівий блок і блок Лікуд змінюють один одного у вищих ешелонах влади. Ізраїльсь­ке суспільство формувалось і продовжує формуватись шляхом переселення євреїв із різних частин світу. Тривалий час дебатува-лось питання про те, кого вважати євреєм. За законом 1970 р. євреєм е людина, народжена матір'ю-єврейкою, або та, що прийня­ла іудаїзм. Крім того, право на ізраїльську національну належність

мають чоловік єврейки, дружина єврея та їх нащадки в перших двох поколіннях з чоловіками та дружинами.

Виділяється 8 великих хвиль еміграції євреїв у Палестину

- з царської Росії, Польщі, країн Північної Африки, Ефіопії, країн Східної Європи, СРСР і СНД та ін. На кінець XX ст. населення Ізраїлю досягло 6 млн. чоловік, його чисельність зросла порівня­но з 1948 р. у 7,4 рази. З 1990 р. з республік колишнього СРСР в Ізраїль в'їхало 600 тис. євреїв, що збільшило його населення на 12%. Нині там проживає 860'тис. вихідців з СРСР і СНД, 500 тис. - з Марокко, по 250 тис.-¹- з Польщі і Румунії, по 180 тис.

- з Іраку та Ємену, 64 тис. - з Ефіопії. Одне з головних завдань держави — інтеграція переселенців у суспільство. Для цього ство-'рене спеціальне Міністерство абсорбції емігрантів. Розроблені програми адаптації, які передбачають організацію переїзду, роз­селення, виплату допомог; працевлаштування, освоєння нових професій, вивчення івриту, історії, законодавства Ізраїлю тощо. В той же час кожна община яовйх громадян певною мірою зберігає свою специфічну культуру, звичаї, манеру вдягатися.

Чисельність арабського населення Ізраїлю коливалась у зв'язку з війнами і приєднанням нових територій. На кінець XX ст. там проживало 886 тис. арабів-мусульман (14,8% від загальної кількості населення) і 98 тис. друзів (1,6%). Арабсь­ке населення обмежувалось у правах. Хоча ніяких офіційних документів із цього приводу не існує, на практиці склалася си­стема дискримінації арабів. Територіальні надбання 1948-1949рр. анексовані,загарбання 1967 р. оголошені окуповани­ми територіями і активно колонізуються. Досить довго грома­дянський статус арабів не був визначеним. У 1966 р. вони дістали право брати участь у виборах і висувати свої партійні списки. В прикордонних районах і місцях компактного проживання арабів військові власті і спецслужби під гаслом боротьби з терориз­мом мають право вводити надзвичайний стан, комендантську годину, обмежувати пересування, заарештовувати і висилати людей без пред'явлення звинувачення,'обшукувати будинки. Існували негласні заборони при працевлаштуванні. В 50-70-х роках араби складали близько 20% кваліфікованих робітників і 33% - некваліфікованйх. їм був закритий доступ у ряд галу­зей виробництва. Прагнучи підірвати єдність арабського насе­лення, ізраїльський уряд надав особливий статус друзам. Лише вони серед арабів проходять обов'язкову військову службу і мають належні за це пільї^и. ' '

На початку 90-х рр. в Ізраїлі склалося нове співвідношення суспільно-політичних сил. Активізувалися ті верстви населен­ня, які раніше з різних причйя вели себе пасивно, підтримуючи один з існуючих партійних блоків. Нині вони створюють нові

партії, борються за представництво в парламенті і захист своїх специфічних пріоритетів. Найбільш вагомими є досягнення російськомовних емігрантів останньої хвилі. Вони організували партію Ісраель ба-алія, яка на виборах 1996 р., всього через п'ять років після виникнення, провела в кнесет сімох своїх депутатів, а два її члени увійшли в уряд. Перед парламентськими вибора­ми 1999 р. з'явились ще три «російські» партії. Ісраель ба-алія добилась шести місць у кнесеті, партія «Наш дім - Ізраїль» -чотирьох. У політиці також почали проявлятися такі фактори, як «ефіопський», «марокканський», «хасидський» таін.