Севастяна Кленовича «Роксоланія»


Проблема полінгвістичності давньої української літературної традиції поступово, але все ж починає з’ясовуватися сучасним національним літературознавством. Тривалий час замовчувана, зігнорована, латино- та польськомовна поезія кінця ХV-ХVІ століття поступово повертається в український літературний процес, заповнюючи собою величезні лагуни, витворені тезою про «конфесійний патріотизм», яка з часом стала методологічним принципом для визначення національної приналежності пам’яток. Всі іномовні твори, перш за все, латино- та польськомовні, без будь-яких спроб аналізу змісту, походження їх авторів, вважалися католицькими, а отже, ворожими православному українству, «не нашими». Величезний масив літературних пам’яток, створених польською, латинською, грецькою та іншими мовами, був відданий на користь інших народів і культур[35].

Одним із перших, хто порушив питання про необхідність всестороннього, незаідеологізованого вивчення цього величезного масиву текстів, був Іван Франко. У статті «Суспільно-політичні погляди М.Драгоманова» (1906) він критикує «програму Драгоманова», у якій було зігноровано початковий період літератури й окремі постаті, що писали церковнослов’янською, латинською та польською, тобто не «народними» мовами. З цього приводу І.Франко зазначав, що об’єктивний підхід до вивчення всього набутку вітчизняного письменства, без жодних купюр, — це єдино правильний шлях у осягненні власної культури: «…чинимо се не з жодної національної амбіції, не для самохвальби, що ось-то у нас яке старе та багате письменство, а просто тому, бо вважаємо історію літератури образом духовного розвою нації, який ніколи не підлягав і не підлягає якійсь одній формулі, та ще й з строго наукового мотиву, що така частина, яку обійняв у своїй програмі М.П.Драгоманов, власне, як частина, відірвана від більшої цілості, не дала би повного і вірного малюнка духовного життя навіть тогочасного плебсу, а тим менше тої самої його частини, що творила пісні та оповідання, вірші та драми, та прозові книжки»[36].

Слід зазначити, що на сьогодні багатомовність українського літературного процесу утверджується літературознавством як один із найважливіших методологічних принципів у вивченні давньої української літератури. Це дає змогу осягнути мистецьку вартісність творів цілого ряду письменників: Юрія Дрогобича, Павла Русина з Кросна, Григорія Чуя, русина із Самбора, Георгія Тичинського, Івана Туробінія-Рутенця, Станіслава Оріховського, Симона Пекаліда, Севастяна Кленовича та багатьох інших, творчість яких стала складовою величної світової літератури доби Ренесансу.

У кінці ХV – на початку ХVІ століття у Європі формується ціле явище української латиномовної літератури, яке функціонує аж до 20-х років ХVІІ століття, хоча й після цього остаточно не зникає, а лише переходить у сферу шкільної поетичної науки та практики. З середини ХV століття вихідці з України, позбавлені можливості здобувати освіту вдома, шукали її поза межами рідної землі: у Празі, Кракові, Падуї, Болоньї, Сорбоні. Частина з них залишалася у згаданих університетах на посадах викладачів та ректорів. Здобуваючи латиномовну освіту (а латина на той час була визнаною мовою науки та мистецтва у всьому європейському світі!), русини, роксолани, рутенці, як весь тодішній цивілізовний світ називав вихідців з колишньої Київської Русі, засвоювали основні традиції ренесансової культури, орієнтувалися у своїх творах на кращі зразки античного красного письменства: «Людство згадало про існування античних цивілізацій, та й не тільки: пам’ятки культури тих цивілізацій почали братися за еталон. Їх пильно відшукували, реставрували, і на їхніх зразках почала творитися вже нова, гуманістична культура»[37].

Серед причин вибору саме латини як мови літературної творчості, окрім специфіки тодішньої західноєвропейської освіти, слід назвати і той факт, що специфічний тип мислення, сформований у добу Ренесансу, виробив тезу про єдиний інтернаціональний літературний контекст. Тодішні митці визнавали поетичну творчість за явище інтернаціональне, вище за станові та національні кордони. Поетичне слово, на думку Павла Русина, це «світлий дар богів», а отже, потрібно вивчати і творити у контексті світової поетичної спадщини. Латина ставала засобом безпосереднього проникнення у глибини віків, засобом спілкування з далекими часами, дозволяла русинам досить легко переносити на власний національний грунт античну образність, сюжети, які з часом адаптувалися до нормального функціонування і в україномовних творах доби Бароко.

Завдяки написанню латиномовних творів вихідці з України ставали на шлях порозуміння з усім цивілізованим людством, поповнюючи собою ряди «громадян Всесвіту». З цього приводу В.Яременко зазначає: «Всі поети були частиною загальноєвропейської ренесансної інтелігенції, що творила наднаціональний феномен – Республіку гуманістів»[38].

Загалом же слід відзначити, що саме розвиток латиномовної поезії у середовищі вихідців з України сприяв культурній переорієнтації на Європу, особливо після падіння Константинополя, і сприяв виходу України із відносної культурної ізоляції, що утворилася протягом ХІV-ХV століть.

Та все ж стаючи людьми європейського виховання і європейської культури, поети-русини не забували землі, яка їх народила і виховала, співали їй гімни і сповідувалися у справжній синівській любові. Патріотизм латиномовного українського віршування надзвичайно відвертий: він виявляється, перш за все, у самоідентифікації поетів (Григорій Чуй, русин із Самбора, Павло Русин із Кросна, Іван Туробіній-Рутенець (тобто українець), Георгій Тичинський Рутенець, Оріховський-Русин або Оріховський-Роксолянин). Всі вони, виховані на високопатріотичній античній літературі, дотримувалися у своїй творчості надзвичайно благородного і вишуканого принципу: про свою батьківщину або добре, або нічого, адже відданість рідній землі – найвища з людських доброчесностей.

Абсолютно відверто про це заявляє на початку свого трактату «Зразковий підданий» (1548), написаного на замовлення польського королівського двору, Станістав Оріховський: «Я русин і хвалюся цим і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс»[39]. Для поета, таким чином, чи не першою доброчесністю, якою мусить володіти достойний васал свого сюзерена – «зразковий підданий», є повага до рідної землі, відданість її народові, пошана до її минулого.

На думку митців того часу, зв’язок з батьківщиною є невід’ємним атрибутом досконалої людини. Як бачимо, в цьому вони продовжують традиції києворуської літератури, яка послідовно доводила, що лише за умови синівського ставлення до рідної землі, за умови життя і подвигів во ім’я цієї землі людина здобуде повагу і Божу ласку. «Тема батьківщини, Русі у творчості Павла Русина, Миколи Гусовського, Севастяна Кленовича, Симона Пекаліда, Адама Чагровського звучить драматично, вона – її серцевина. І хоча майбутнє рідної землі майже неозначене, зате драматизується сучасне, в душах поетів – тривога і стурбованість, громадянський неспокій. Їхня творчість є всеохоплюючим висловом духовного життя, патріотичної активності»[40].

Опинившися далеко від своєї батьківщини, русини прагли не лише проповідувати патріотизм як найвищу доброчесність, але й висловлювали власні, суто інтимні почуття, породжені розлукою, відірваністю від рідного коріння. Власне, почуття ностальгії у них було не менш драматичним, ніж в українців-емігрантів ХХ століття. Ось як через звертання до рідної Лемківщини передає психологічний стан мандрівного студента-ваганта ХVІ століття Павло Русин, потрактовуючи «думку про рідну землю як естетичну категорію» (В.Шевчук):

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей! […]

Ти самостійно, без інших земель, можеш жити привільно,

Знов же без тебе прожить жодна не зможе земля.

Завжди я прагнув побачить тебе, дорогу свою матір,

Завжди про долю твою вдень і вночі турбувавсь.

Зараз спішу, годувальнице мила, до тебе вернутись,

Довго не бачив тебе, о найдорожча моя![41]

А сучасник Павла Русина, Матей з Мєхова, один із ректорів Краківського університету, писатиме: «Рідна земля солодко притягає до себе всякого і не дає забути про себе. Тому жодна тверезомисляча людина не стане ображати чи ганьбити свою вітчизну... а буде битися за неї, намагаючись розкрити й освітити чужим те, що служить до її честі і справедливості»[42], тим самим чітко формулюючи головну мету усієї латиномовної української поезії: розповісти про себе як про синів Русі-Роксоланії-Рутенії та показати усьому світові свою рідну землю.

Саме з такою метою звертається до образу України-Роксоланії у своїй однойменній поемі Севастян Фабіан Кленович (»1545-1602), автор ще трьох великих епічних полотен – латиномовного «Звитязтва богів» (1587) та польськомовних поем «Фелікс, тобто Спускання лісу Віслою та іншими ріками, що до неї дотикаються» (1595) і «Гаман іудеїв» (1600) (дві останні вважаються набутком лише польської літератури). Валерій Шевчук пише: «Роксоланія” – це ніби вигук радості блудного сина, який повернувся на рідну землю і щасливий од того, що її бачить. Він хоче її прославити, розповісти про неї, адже приступив до батьківського порога й чекає, що його приймуть тут з радістю, що справу його продовжать»[43].

Поема «Роксоланія» С.Кленовича, відома ще під назвами «Русь» або «Червона Русь», – один із кращих творів давньої української літературної традиції, у якому, після «Повісті врем»яних літ» та «Слова про Ігорів похід», витворюється надзвичайно масштабний, різноплановий і величний у своїй значущості для подальшої світової історії образ України.

Поема, присвячена «найщедрішому та найяснішому сенатові славної львівської громади», одночасно зорієнтована на світ європейський, який ще нічого не знає про Роксоланію. Доказом адресування твору європейському читачеві може стати епіграф, взятий Кленовичем із Вергілієвих «Буколік»: «Хай же ліси, якщо пісня про них, будуть консула гідні». Україна у поемі – це великий, сповнений багатоголосого пташиного співу ліс, спокійний у своїй величності і впевнений у своїх багатствах:

Вільхи в долині росли, на узвишшях дуби красувались,

У піднебесся вп’ялось їхнє зелене гілля,

Тут із вершини крутої струмок розливав свої води […].

І соловейко в тернистім кущі десь виспівував пісню,

Голос приємний з куща зрадив того співака[44].

Відразу треба наголосити, що автор у поемі не говорить про Роксоланію як про державу, але все ж не сприймає її і як частину Польщі, називає «нашою країною», «нашою багатою землею», визнаючи тим самим етнічну самодостатність українців, яких послідовно називає «русинами», «русами», «руськими селянами».

Цікавими у цьому контексті є спроби автора переповісти найважливіші моменти з минулого Роксоланії. Розмову про це починає богиня історії Кліо, яка «нечувану пісню заграла на флейті».

На сьогодні серед українських медієвістів одностайно визнано, що Кленович був знайомий з однією з редакцій «Повісті врем’яних літ». На користь такої думки говорить той факт, що поет вустами Аполлона називає русичів «кращими нащадками батька Яфета», «плем’ям Яфета», пропонуючи декілька його найменувань: бастарни, ілірійці, сармати, гамаксобії. При цьому зазначає, що назва «Русь» дуже давня і походить ще від правічних часів.

Цікавою є версія Кленовича про походження русів. Він зазначає, що їх прадіди прийшли з півдня, повз води Меонтійського (Азовського. – І.С.) моря, осіли в холодному краю, де «лютує Борей», «під Воза сузір’ям» побудували свої оселі і почали обробляти «врожайні поля» та зводити гарно укріплені міста. Важливою ознакою, яка мусить прихилити парнаських мандрівниць до народу Роксоланії, на думку Кленовича, є те, що русичі:

…закони

Й звичаї предків своїх ще й зберігають тепер[120].

Як явище ренесансової європейської культури, «Роксоланія» є суто світським твором, у якому абсолютно відсутні будь-які богословські проблеми. Кленович лише один раз опосередковано згадує про міжконфесійну ситуацію, у якій опинилася тодішня Україна, перебуваючи під тиском католицької Польщі. Сповідуючи гуманістичий принцип поваги до людської особистості, залишаючись католиком, поет виявляє свою релігійну толерантність і прихильно говорить про бажання роксоланів зберегти своє православ’я:

Русь зберігати старі прадідівські закони уміє.

З того шляху не звертать, що почала ним іти.

Ті зберіга установи, що перейняла їх від Сходу,

Віри, що раз прийняла, держиться вірно тепер,

Хоч і не раз римським колам є дещо і не до вподоби... [116].

Поема має досить цікаву форму: вона написана як своєрідний путівник невідомою для Європи землею, батьківщиною поета – Роксоланією. Мандрівниками, які прийшли в цю землю, виявляються парнаські музи на чолі з Аполлоном. Їхня поява тут виправдана бажанням Кленовича знайти для бездомних нещасних мандрівниць, які давно втратили грецький Парнас і тепер блукають світами, нову оселю на українських горах:

Гори Менальські, богине, повір, є й у нашій країні,

З подивом дивиться Русь наша на Альпи свої. […]

Саме отут, під горою, богині, ви можете жити… [116].

На думку, О.Савчук «традицію запрошувати до рідного краю Аполлона і муз започаткували … німецькі новолатинські поети, орієнтуючись на римських творців, які усвідомлювали себе спадкоємцями греків»[45].

Фактично, С.Кленович чи не перший в українській літературі цього періоду висловлює тезу про надзвичайно високий культурний і мистецький потенціал Русі, яка, на його думку, у нові часи має беззастережно стати новим осередком європейської культури, новим Парнасом. Ця тенденція пізніше особливо виявиться в україномовній поезії, зокрема у панегіриках кінця ХVІ-початку ХVІІ століття. Вже у першому друкованому панегірикові «Просфонима» (1591), складеному та виголошеному учнями і вчителями Львівської братської школи на честь приїзду до міста митрополита Михайла Рогози, Львів прославляється за його здобутки в культурі та науці, подається інформація про науки та спосіб їх викладання у Львівській братській школі.

Образ Парнасу, який є свідченням високого наукового і культурного розвитку України, зустрічаємо і у панегірику «Євхаристиріон, або Вдячність» (1632) Софронія Почаського. У посвятній передмові, зверненій до Петра Могили, говориться: «Умислили, отож, вельможний наш добродію, гори тобі виставити. Гори, мовлю, Парнасу й Гелікону, щоб на них увесь світ малий міг твоєї слави і тілесним і душевним оком дочитатися … Годиться такій шляхетній славі на горі вдячності, од нас поставленій, бути»[46]. Друга ж частина панегірика має назву «Парнас, або Сад умілості … під час весни особливої до народу … десять літорослей наук визволених вже з себе випускає», де парнаські музи та Аполлон розповідають про різні види діяльності, запроваджені у Київській лаврській школі, і тим самим декларують Київ новим Парнасом.

У цьому контексті «Роксоланію» С.Кленовича можна розглядати як своєрідну поетичну тезу про «Парнаське» майбутнє усієї України. Відповідно, митець прагне залучити у якості доказів на її користь якомога більше об’єктивної інформації про Роксоланію. Як наслідок — його поема перетворюється у своєрідний довідник, що розповідає абсолютно про всі сфери життя та діяльності мешканців цієї землі, не оминаючи жодної, вдаючись до деталізації та натуралізму. Відтак Україна постає у всій своїй природній величі і красі, майже не поступаючись монументальному образові Київської Русі у «Повісті врем’яних літ» чи образові Руської землі у «Слові про Ігорів похід».

Починається поема із загальної характеристики Русі, у якій Кленович говорить про все, що, на його думку, могло б привабити сюди парнаських мешканок. Він визначає географічні межі країни: це литовські угіддя, пущі, які тягнуться до «московських суворих просторів», «скований снігом і льодом міцним океан», який відділяє Русь від царства Борея, Альпи та Евксінський Понт – «кордон східний, від гетів лихих».

На особливу увагу парнаських муз, на думку Кленовича, заслуговують руські ліси. Саме з їх опису починається знайомство з Роксоланією. Перераховуючи численні породи дерев, які зустрічаються в роксоланських лісах, а це і «гіллясті дуби», і «багаті живицею сосни», явір, модрина, ясен, тис, осика, вільха, «верби плакучі» тощо — поет називає і клена, пов’язуючи назву цього дерева із власним прізвищем. Можна дійти висновку, що подібна заувага потрібна Кленовичу і для того, щоб підкреслити своє руське походження, наголосити на тісному зв’язкові, якій існує між ним і землею предків.

Мандрівка лісом не лише демонструє музам різноманіття ботанічного світу Русі, але й дає можливість авторові вказати на практичне застосування дерев. У русичів не залишається без вжитку жодна деревина: вони займаються столяруванням і здатні зробити будь-який виріб, придатний для вжитку: чепігу, соху, мажі, возик, кілочки замість цвяхів тощо. Відверто проступає тут теза ренесансових митців про панування людини над світом природи. Кленович, розповідаючи про процес виробництва сільськогосподарських знарядь, зауважує:

Там, де природа без сил, вміння поможе йому (русинові. – І.С.) [121].

… розум і вміла рука селянина простого

Вигне і зробить усе, що необхідне йому [122].

Розкішні ліси дарують русинам ще одну перевагу перед іншими народами: численна пушнина – «горностаєві хутра, шкури … вовків з сірим відтінком, тхорів, соболів цінних, м’якеньких куничок і заячі, білі…» – дозволяє їм підтримувати тісні торговельні зв’язки з багатьма країнами світу і забезпечує економічний добробут країни. Якість і вартість цих хутер «вища, ніж рун золотих!»

Народ, який населяє Роксоланію, займається численними ремеслами, але найважливіше значення для економіки країни, на думку автора, має хліборобство, скотарство, бортнярство. Акцентування на цьому теж зовсім не випадкове. Музи мають знати, що, прийшовши в руські землі, знайдуть тут мир і спокій, адже той народ, який активно господарює на своїй землі, який облаштовує її на краще, не здатний до насилля, він не загарбник, а відтак – може забезпечити музам мирне і спокійне проживання. Окрім того, саме такі види діяльності гарантують їм добробут. Так молоко – ця страва античних героїв – на Русі становить основний продукт харчування. Про це говорить пастух Поліфем, звертаючись до прекрасної Галатеї:

З річки не п’ю я води і холодної також не хочу:

Біле як сніг молоко – це мій щоденний напій,

Спрагу та голод я лиш молоком заспокоюю завжди,

Сир теж ніколи моїх не покидає корзин [128].

У цьому контексті слід зазначити, що, вводячи у свою поему образ циклопа Поліфема, Кленович зігнорувавши Гомерівський сюжет із «Одіссеї», де Поліфем – страшний і кровожерний велетень, скористався еллінським ідилічним сюжетом про миролюбного пастуха, який надаремне упадає за німфою Галатеєю, цим самим підкресливши мир і спокій, що панують у Роксоланії.

Перед зором мандрівниць проходить все життя руських пастухів, «багатих пастухів» – наголошує Кленович. Він описує надзвичайно докладно, , процеси доїння, виробництва сиру, численні пастуші звичаї, що дало підстави І.Франкові назвати його «першим українським етнографом». До всього пастухи – красені, вродливці, «саме кохати таких мати-природа велить». Тож і не дивно, що прекрасна Галатея прийшла на Русь і оселилася тут, допомагаючи скотарям.

Цікавими є й інші авторські зауваги про прийнятні умови існування для муз. Окрім молока і сиру, вони можуть також поласувати медовухою, секретом приготування якої володіють тільки руси. Цей напій як нектар, він виграє навіть у порівнянні з італійськими винами:

Хай, італійче, поступляться нашим медам твої вина,

В тебе вино, а у нас справжній небесний нектар.

Вина усякі дає вам земля, урожайна й волога,

Мед же зсилає в росі нам сам Юпітер з небес […]

Вина всі родить земля, а ось мед – він небесного роду [144].

Тож що краще нагадає, на думку Кленовича, парнаським мешканкам їхнє колишнє спокійне і устатковане, але, на жаль, втрачене життя, як не їжа богів, яку так просто знайти на безмежних просторах Роксоланії? Автор відверто говорить про «щасливу землю», де амброзія, ця «розкіш всевладних богів», «капає з неба».

Автор зупиняється і на описах міст, яких так багато в Роксоланії. Для розповіді це важливо, адже урбанізована земля куди привабливіша землі пустельної і дикої. Зрозуміло, що на першому місці – Львів, тодішня столиця Русі, «руського роду краса», до якої Кленович звертається з відвертим синівським пієтетом, сповненим ніжності і відданості:

Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю!

Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе![149].

Разом із Кленовичем славу Львову співають і музи-мандрівниці, які помічають усе: і вигідне географічне розташування міста, яке убезпечує його від руйнування під час нападів ворогів, і численні вежі, храми та будівлі, і ченців ордену бернардинців, що славляться своєю скромністю і терпінням, це і розмаїття львівських мешканців: вірмени, руси, євреї, які живуть тут, дотримуючись кожен своїх звичаїв.

Після оповіді про Львів Кленович вважає за потрібне сказати і про Київ, «могутню столицю князів давньоруських». Згадка про нього спонукає автора до розмови про найбільшу біду України ХVІ століття – «дике плем’я татарське, що звикло розбоєм живитись», при цьому він виявляє надзвичайно велику спостережливість, описуючи зовнішність, побутові звичаї, військові походи татар.

Не може оминути автор і найважливішу для православного світу святиню – святі печери Києва. Як людина доби Ренесансу, Кленович відмовляється сприймати розповіді про них як про чудо. Він висловлює власне припущення про абсолютно природне походження підземних утворень, що постали як наслідок руху підземних річок, однак визнає, що руським печерам «шану глибоку тепер на Русі віддають».

Характеризуючи Київ як визначне для руської історії місто, Кленович висловлює думку про його велич, яка буде відновлена, і одночасно нагадує своїм супутницям музам про подібність руської землі і античного світу:

Знайте, що Київ на Чорній Русі важить стільки,

Скільки для всіх християн Рим стародавній колись[153].

Подібна теза про Київ як центр і славу православної України стане однією з провідних в українській літературі ХVІІ століття, сформувавшись під тиском польсько-католицької експансії.

Продовжуючи урбаністичну характеристику Роксоланії, Кленович згадує, коротко схарактеризувавши визначальні ознаки кожного з міст, Замостя, де він працював вчителем, Кам’янець – міцну фортецю, Луцьк – резиденцію єпископа, Бузьк, оточений двома річками, Белз, де мешкає воєвода, Сокаль, славний храмом Богородиці Діви Марії, Перемишль – «Прометеєве місто», Дрогобич, де добувають сіль, Холм, що «здалека брилами крейди біліє». Він припиняє цей опис тільки тому, «щоб не набридло», зауваживши при цьому, що на Русі ще багато міст, про які варто було б згадати.

Тож Роксоланія Кленовича – це не лише багатющий на звуки і кольори, птахів та звірів ліс, але й велика країна, у якій розвинена промисловість, яка готова до протистояння нападникам, яка зберігає свої історичні пам’ятки і піклується про культуру. А найголовніше – це країна, населена талановитим народом, який уміє творити красу навколо себе навіть у буденщині. Саме це має остаточно переконати муз у правильності вибору землі для проживання.

Кленович особливо докладно зупиняється на розповіді про духовне життя роксоланів, «про талант і про звичаї русів», стверджуючи, що вони ні в чому не поступаються давнім еллінами – творцям краси. Для цього автор не обмежується окремими заувагами, а послідовно описує все життя русина – від народження до смерті. А воно цікаве тим, що постійно пов’язане з процесом творення краси. Пастух майструє собі сопілку із будь-якої деревини і виграє на ній «солодкі пісні», звеселяючи тужливу душу, у його співі «радісне чути й сумне». Як у цьому контексті не згадати сопілкаря Лукаша з «Лісової пісні» Лесі Українки?

У своїй розповіді автор зупиняється на трьох найважливіших етапах у житті усякої людини: це народження, зрілість та смерть. Кожен з них у роксоланів пов’язаний з цілим рядом обрядів та звичаїв. Так, немовля, тільки народившись, відразу чує пісню баби-повитухи, у якій йому заповідається добра доля і якою відганяється зло. Зростаючи, хлопчик-русин виховується у «спартанському режимі», його фантазії буйні і красиві. Так, звичайна палиця перетворюється в уяві малого русина на величного огиря, що несе його «то навпростець, то довкіл». Пізніше, вже у парубоцькому віці, руські «спартанці» уподібнюються Ікарові, який на штучних крилах піднявся до Сонця:

В руській землі є більше Ікарів таких, що літають,

Простір лісів – це їх шлях, руки у них замість крил [133].

І хоча вони при цьому займаються досить тривіальною справою – збирають омелу для виробництва клею, але все ж автор захоплений їх сміливістю і трактує перестрибування з дерева на дерево як уміння літати.

Кленовича захоплює один із звичаїв, що панують в Руській землі, — це побратимство, яке грунтується на взаємній вірності у дружбі і єднає людей аж до смерті. Воно сильніше навіть кровних зв’язків і може встановлюватися не тільки між чоловіками, але й між жінками.

Близькість до еллінів, що славилися своїм прагненням всіляко прикрасити життя, виявляється у роксоланів і у їх словесній творчості. Прийшовши у світ під поетичні примовляння повитухи, русин і покидає його, наслухаючи плачів-голосінь з вуст спеціально прикликаних жінок-голосільниць, що славляться умінням красиво причитати над покійним.

Приділивши у своїй поемі достатньо місця описові суто християнського способу життя русинів, Кленович все ж не оминає у своїй розповіді і власне поганські звичаї, які зберігаються у Роксоланії. Це, зокрема, звичай носити обіди душам небіжчиків, віра у силу зілля та чарів.

Здатність до фантазування, прикрашування навколишнього виявляється у численних легендах та переказах, що живуть серед русів і які з таким натхненням переповідає музам Кленович. Це історія про вужа-молокососа, який присмоктується до вимені корів і так харчується, про селянина, який загруз у дуплі з медом і випадково був визволений звідти ведмедем. Але найпоетичнішою є розповідь про зворушливу тугу за милим дівчини Федори, яка для приваблювання коханця вживає чарів.

Власне, цю частину «Роксоланії» можна вважати першою літературною обробкою народного легендарного сюжету про чарування, який стане таким популярним у національній літературі ХІХ-ХХ століття. Кленович включає цю історію до своєї поеми не лише як розповідь про один із фольклорних переказів. У нього вона набуває і певного тенденційного тлумачення. Його слухачки музи мають остаточно впевнитися у справедливості твердження автора щодо Русі як найоптимальнішого місця для їх проживання. І розповідь про Федора і Федору стає у нього останнім аргументом. Добре знаючи античну міфологію і еллінський світогляд, які, поряд з платонічним, за рівноправне визнавали і тілесне кохання, Кленович показує русів здатними на бурхливі інтимні почуття і бажання, заради задоволення яких вони готові вдатися навіть до спілкування із світом потойбічним, прикликавши на допомогу диявольські сили. Автор не приховує еротичного підтексту всієї історії, спростовуючи думку про начебто властиву русинам надзвичайну цнотливість. Він відверто говорить про бажання тілесних любощів, притаманних українкам:

… в ту пору (вночі. – І.С.) тужливо зітхають забуті коханки:

Тяжко в постелі самим без чоловіків лежать [163].

Федору він характеризує як «руської крові дівча: меж у коханні нема», вона, прийшовши до ворожки, звертається до неї із словами:

«Мила бабусю, володарко Орка й Аверни сумного,

Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахеронт![…]









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь