Михайло Драгоманов і проблеми вивчення давньої української літератури


Проблеми давнього українського письменства у кінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стали об’єктом серйозних наукових досліджень багатьох вітчизняних учених. Слід, перш за все, назвати імена І.Франка, М.Сумцова, П.Житецького, В.Розанова. Серед цього переліку варто згадати і М.Драгоманова, хоча його наукові зацікавлення у сфері літературознавства зосереджувалися переважно на вивченні фольклорних пам’яток та літературного процесу ХІХ ст. Однак глибинне прочитання його історико-літературних та публіцистичних праць все ж може дати нам, хай і досить загальне, уявлення про погляди вченого на процес формування та розвиток давньоукраїнського красного письменства.

Слід відразу зауважити, що на час постання праць М.Драгоманова українська медієвістична наука ще не виробила власне наукової методології дослідження давніх пам’яток, що позначилося на відвертому суб’єктивізмі суджень вченого. Також не можна ігнорувати і той факт, що вчений завжди і за будь-яких обставин залишався перш за все істориком та політичним діячем, а відтак всі питання медієвістики розглядалися ним у контексті суто політичних проблем, що його хвилювали.

Серед численного наукового доробку М.Драгоманова можна згадати декілька праць, у яких хоч і принагідно, але науковець звертається до проблем давнього українського письменства. Це статті «Малороссия в ее словесности», «Чудернацькі думки про українську національну справу», «По вопросу о малорусской литературе»” та доповідь на літературному конгресі у Парижі 1878 р. «Література українська, проскрибована урядом російським».

Безпосередньо до розгляду загальної концепції місця і ролі давньої української літератури М.Драгоманов звернувся у статті «Молороссия в ее словесности», де порушив ряд серйозних проблем, які і до сьогодні, на жаль, не втратили своєї значущості. Приводом до цього стала праця російського медієвіста І.Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с ХІ по ХVІІІ век» (Воронеж, 1869). Стаття М.Драгоманова є власне рецензією на згадану книгу, яка загалом була високо оцінена українським вченим, з урахуванням того факту, що подібних праць, присвячених давній українській літературі, на той час було досить мало. До речі, і до сьогодні книга І.Прижова вважається одним з найбільш серйозних медієвістичних досліджень ХІХ ст.

М.Драгоманова турбує той факт, що у тодішньому науковому світі значення України для російської історії та культури не було остаточно з’ясоване. Для нього «Малоросія – країна, що має оригінальні особливості і в той же час загальні для всього російського світу […] риси історії та побуту, за відсутності яких історія і навіть теперішнє становище всієї Русі було б далеко не таке, як зараз»[1]. Він позитивно оцінює польські культурні впливи, яких зазнавала у часи свого розвитку давня українська література, зауважуючи, що саме вони ріднили її, а пізніше і російську культуру з кращими європейськими новаціями, усім світом європейської культури. Це твердження є досить вагомим, адже дає підстави розглядати давнє національне письменство як явище загальноєвропейське, а не вузькосхіднослов’янське.

Одним із перших в східнослов’янській медієвістиці М.Драгоманов порушує проблему національної приналежності шедеврів Києворуської літератури, яка, до речі, і досі російськими вченими традиційно вирішується відверто тенденційно. Йдеться про «Повість врем’яних літ», «Слово про Ігорів похід», «Повчання Володимира Мономаха дітям» тощо, які ще з ХІХ століття фігурують у російській медієвістиці як твори «древнерусские». На думку М.Драгоманова, вони постали як результат творчої потенції того народу, який іменується «малоросійським», і відображають його характер, це «цікаві прояви розумових сил народу, які навряд чи на віки засуджені на мовчання»[2].

Позитивним у праці І.Прижова М.Драгоманов якраз і вважає мету її автора: показати розвиток і характер літературної історії України у контексті життя її народу.

Використовуючи власні спостереження над зразками українського епосу та скориставшися дослідженнями М.Максимовича і Ф.Буслаєва, М.Драгоманов високо оцінює спробу І.Прижова довести українське походження «Слова про Ігорів похід» шляхом його зіставлення із найдавнішими уснопоетичними пам’ятками, зокрема піснями та переказами часів дотатарського і татарського нашестя. На користь саме українського походження пам’ятки говорить, на думку М.Драгоманова, і той факт, що «Слово…», власне, не здійснило зовсім ніякого впливу на наступний літературний розвиток півночі Русі (якщо не враховувати наслідувальної «Задонщина») і не має з ним ніякого зв’язку»[3].

Автор «Малороссии в ее словесности» висловлює думку про те, що києворуське літописання, представлене зокрема Київським і Волинським літописами, є початком тривалої історіографічної традиції, що функціонувала у вітчизняному письменстві аж до ХVІІІ ст., модифікувавшись у козацьке літописання та «Синопсис». Він вважає, що саме давнє українське літописання чи не найкраще представляє високий рівень києворуської літератури, яку творили «не ченці, що віддалилися зовсім від життя, «як дяк, що посивів в приказі», а близькі учасники описаних подій»[4].

Цікаві думки висловлює М.Драгоманов стосовно тези про історію України як історію боротьби з зовнішніми ворогами, історію «боротьби з чужим», заявлену І.Прижовим. Український вчений вважає, що подібне трактування звужує наше розуміння тих культурних процесів, які переживала національна культура у давні часи. На його думку, діяльність Києво-Могилянської академії не може бути з’ясована тільки через призму її полемічного протистояння католицизмові, адже цей навчальний заклад не виник спонтанно, враз, джерела його постання слід шукати у попередньому літературному рухові, зосередженому у Південнозахідній Україні, а саме у Вільно, Острозі та Львові.

Досить категорично М.Драгоманов заперечує тезу про схоластичний, «наслідувально-привнесений» характер української літератури ХVІІ ст. На його думку, подібне твердження може бути сприйняте лише людиною, яка зовсім не орієнтується у специфіці суспільно-політичного та культурного життя України названого періоду, адже на той час зв’язок українського шкільництва та церкви з повсякденністю був особливо міцним і їх діяльність відображала як громадські, так і морально-етичні проблеми, що турбували українця ХVІІ ст.

Увагу М.Драгоманова, як І.Прижова, привертає проблема співіснування тодішньої української церкви як головного ідеологічного націотворчого чинника та козацтва як уособлення національних сподівань. Близькість духовенства з козацтвом, а відтак – з народом, сприяла процесу секуляризації української літератури ХVІІ ст., убезпечувала її від абсолютної схоластичності. Саме завдяки участі козацтва у національних культурницьких процесах формується історіографія кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., яка, на думку М.Драгоманова, вигідно виділяється на фоні «бідності національної історіографії у тодішній північній Русі»[5].

У цілому ж, український вчений говорить про нагальну потребу вивчення цілісної історії культури України, і не лише як Київської Русі, яка, на думку російських істориків, дала початки централізованій російській імперії: «У політичній історії Південної Русі ми слідкуємо лише за групуванням різних племен під владою династії, з якої походять і царі московські і всія Русі»[6].

Важливим спостереження є, на нашу думку, судження М.Драгоманова про характер літератури та книгодрукування ХVІ ст. в Україні. Він полемізує із тодішніми істориками літератури, які вважають ці національні культурні вияви лише «православною реакцією на пропаганду католицизму»[7]. Українській медієвістичній науці знадобилося майже сто років для того, щоб побачити і освоїти реформаційні тенденції у давніх письменників, прийти до тих висновків, про які говорить у своїй статті М.Драгоманов. Він стверджує, що Христофор Філалет (Бронський (?)) та Костянтин Острозький, які обидва були ревнителями православ’я, прагнули до перетворень у національній вірі, прагнули «дати простір особистій совісті та розуму, а також риси православно-реформаційного, чужого вузькому сектантству, свободомислія, властивого українцям взагалі»[8].

Саме реформаційні тенденції, виявлені вченим у письменстві ХVІ-ХVІІ ст., дозволяють йому дійти висновку про причини відмови української церковної та світської еліти широко послуговуватися у своїй творчій та науковій діяльності польською і латинською мовами. Хоча зважаючи на об’єктивні реалії, М.Драгоманов не ігнорує того факту, що «при цьому необхідність вести боротьбу за віру і народність змусила православних вдаватися і до латинської і польської мови (М.Смотрицький, П.Могила)»[9]. Таким чином, науковець визнає полінгвістичний характер тодішнього літературного процесу.

Аналізуючи загальний стан письменства ХVІІ ст., М.Драгоманов називає головні чинники, які вплинули на його характер. На думку вченого, це:

- міжконфесійна боротьба;

- національно-визвольні змагання;

- зближення православної віри з народним життям;

- «відкритість» України щодо західноєвропейських впливів.

Ще одна актуальна і до сьогодні проблема у дослідженні давнього українського письменства не залишається поза увагою М.Драгоманова. Йдеться про збирання, публікацію та наукове вивчення давніх пам’яток. Дивним видається вченому той факт, що численні твори, датовані ХVІ - початком ХVІІ ст., залишаються неоприлюдненими, хоча й представляють культуру, прикрашену трьома університетами і стількома ж навчальними осередками. Це принагідне зауваження М.Драгоманова є визначальним для формування справді повного уявлення про здобутки і прорахунки давнього національного письменства. На жаль, сучасна українська медієвістика і до сьогодні не може розв’язати проблему публікації та вивчення стародруків, які у величезній кількості зберігаються в книгозбірнях як України, так і Росії чи Польщі. Йдеться навіть не про відновлення з їх допомогою повноцінної картини давнього літературного процесу, а про елементарне «виживання2 стародруків.

В цілому, слід зазначити, що стаття М.Драгоманова «Малороссия в ее литературе» і до сьогодні не втратила свого істориколітературного та методологічного значення. Адже в ній надзвичайно точно і конкретно визначені ті «больові точки» української медієвістики, які і досі потребують розгляду, глибокого серйозного вивчення чи переосмислення.

 

 

«Треба відчувати перспективу далекого часу»: Богдан Лепкий

Про Києворуську літературу

Богдан Лепкий — письменник, літературознавець, педагог, громадський діяч — мав широкий погляд на історію, культуру й літературу українського народу від давнини до сучасності. Життєва доля, пов’язана з викладацькою роботою, на думку О.Мишанича, «привчила його до праці над першоджерелами й текстами»[10]. Національна давня історія та література стали невичерпним матеріалом для постання цілого ряду художніх текстів, серед яких є свідчення глибоких зацікавлень письменника культурою Княжої доби (йдеться про повість «Вадим» та оповідання «Калка»). Працює Б.Лепкий і як дослідник давньоруської літератури. Він робить спробу систематизувати та концептуально подати історію національного письменства від найдавніших часів, публікуючи «Начерк історії української літератури» у двох книгах (Коломия, 1909, 1912).

Особливе значення цієї праці полягає в тому, що вона, поряд з дослідженнями М.Максимовича («История древней русской литературы» (1839)), О.Огоновського («Історія літератури руської» (1887)) та І.Франка («Україно-руська (малоруська) література» (1898-1899)), стала однією з перших систематизованих історій давнього українського письменства.

У «Вступі» до першого тому «Начерку» Богдан Лепкий подає короткий огляд праць своїх попередників. Так, «Історія...» О.Огоновського відзначається «совісністю у збиранню бібліо- та біографічного матеріалу, ..., пієтизмом та патріотичним чуттям», що, на думку Б.Лепкого, є «добрими прикметами» цієї праці[11]. «Коротеньким, але дуже добрим, ясним і прозорим поглядом на нашу літературу»[12] названа Франкова стаття «Южнорусская литература», вміщена у Енциклопедичному стовникові Брокгауза-Єфрона (Т.ХLІ). Фактично, ці короткі рецензії дають підстави говорити про критерії компонування подібних розвідок, що будуть визначальними і для нашого автора.

Літературі часів Київської Русі, яку Б.Лепкий називає «першою, світлою добою»[13], присвячений перший том «Начерку». Для усвідомлення перемог і прорахунків автора цієї праці слід пам’ятати про те, що вона створювалася як підручник для студентів. Про це Лепкий зазначає у «Вступі»: «...се підручник, призначений для загального вжитку, а не научна книжка. Автор не хоче робити нових дослідів і подавати всюди свою гадку, тільки рад би пособити тим, що хочуть в головних нарисах пізнати розвій української літератури»[14]. Варто відразу зазначити, що Б.Лепкий підсвідомо починає застосовувати «топос скромності», один із стилістичних прийомів, властивий давньоруському красному письменству. Його ми зустрінемо і у «Заключенні» до «Начерку». Всупереч власному твердженню, Лепкий все ж не уникне подання «своєї гадки» стосовно засадничих принципів освоєння даньоруського літературного матеріалу.

Власне, жанрове визначення своєї праці як підручника змусить автора максимально спростити виклад матеріалу, чітко структурувавши «Начерк» (шість розділів) та визначивши на початку кожного розділу коло проблем. Звідси – певна конспективність у описі літературних явищ.

Також у «Начерку» Б.Лепкого ми бачимо спробу подати не лише науковий історико-літературний матеріал, але й включити елементи хрестоматії. Він вдається до переказу змісту текстів або вміщує достатньо великі уривки з них «для пригадки твору та для віднови вражіння»[15]. Подібно пізніше буде скомпонована «Історія української літератури» М.Возняка.

У першому томі «Начерку історії української літератури» Б.Лепкий послідовно простежив літературний процес від початків нашої писемності до середини ХІІІ ст., проаналізував основні літературні пам’ятки, визначив їх зв’язок з усною народною поетичною творчістю. При цьому він користувався філологічним методом, зосередивши увагу переважно на ідейно-художньому змісті і лише епізодично звертаючись до аналізу стильової природи окремих творів.

Приступаючи до систематизації давньоукраїнського літературного матеріалу, Б.Лепкий чітко визначає найсуттєвіші проблеми, з якими йому довелося зіткнутися: це брак видань, брак укомплектованих бібліотек, неповна бібліографія. Варто зазначити, що з цими проблемами, хай і у дещо полегшеному варіанті, зустрічається до сьогодні кожен дослідник, який працює з давньоукраїнською літературою.

Одну з важливих медієвістичних проблем, а саме – добір текстів для вивчення — Лепкий не називає, але все ж розмірковує над питанням про критерії відбору пам’яток. Декларуючи бажання «безумовним постулатом літератури покласти красу»[16], письменник змушений усвідомити, що суто естетичні критерії ще не єдино прийнятні для початкового етапу формування національної писемності.

«Начерк історії української літератури» Б.Лепкого з’явився у надзвичайно складний і вирішальний для української медієвістики період, коли велися дискусії про національну приналежність історії, культури й літератури Княжої доби. Б.Лепкий чітко декларує тезу про окремішність і самостійність розвитку української літератури, починаючи з найдавнішого часу. Мета праці полягала в тому, щоб довести: Київська Русь – це початки української державності, а києворуська література – це початки національного письменства. Тим самим Б.Лепкий спростовував теорію Погодіна про «російськість» літератури Княжої доби. Тож можна погодитися з М.Козаком, який так характеризував «Начерк»: «Яка ж ідея була Лепкому при написанні його «Історії української літератури»? Українська Національна Ідея»[17]. Старокиївська культура та література були для письменника тією міцною основою, на яку можна було спертися у боротьбі за незалежну Україну у XX ст.

Разом з тим, Б.Лепкий усвідомлював, що свідоме вивчення історії та письменства рідного народу може стати важливим чинником у формуванні національної свідомості молодого українства: «Особливо рад би він (автор. – І.С.) молодіжі показати, що в тій літературі гарного, нового і свого (підкреслення наше. – І.С.), як вона мимо тяжких перепон росла й розвивалася, як плекала почуття краси й волі, як близькою була душам терплячим а добрим і як відверталася від усього, що гидке й нелюдяне; як росла в сонцю, а ниділа в тьмі, як любила поступ, а боролася з заскорузлістю і отупінням»[18]. Тож серед найвиразніших прикладів вияву патріотичного чуття Лепкий згадує про ігумена Данила з його «Ходінням», у якому патріотична ідея стає виразнішою, аніж ідея служіння Богові, чи давнє літописання, яке овіяне любов’ю до рідної землі та тривогою за її майбутнє. Саме літописи дозволяють авторові «Начерку» зробити висновок про високі моральні чесноти нашої давньої писемності. Адже, зазначає він, любов до вітчизни ніколи не трансформується у наших предків у шовінізм, вони прагнуть залишатися максимально об’єктивними у оцінках людських вчинків: і в чужинцях бачать вони добрі прикмети, і у своїх спостерігають здатність до злого.

Розмірковуючи над проблемами політичного життя Давньої Русі, автор з тонким чуттям історії визначає головну, на його думку, причину розпаду колись могутньої культурної держави. Це боротьба двох сил: «доосередньої і від осередньої», це «слов’янський анархізм», це «вроджена ненависть до всякої власти». Саме в цьому Б.Лепкий бачить причину того становища, у якому перебуває Україна і до його часу: «Велика держава першого великого князя (Володимира Великого. – І.С.) як розпалася по його смерти, так зростися донині не може. Живий організм остав поділений на части, які й дальше дріжать тими двома противними собі рухами»[19]. Власне, це опосередкована спроба автора «Начерку» актуалізувати важливу державницьку проблему через осмислення подій далеких часів. Так само і заувага про те, що велика держава, творена заходами лише хай і талановитих, але поодиноких володарів, без участі у цьому творенні самого народу, приречена на неминучий крах.

У історико-культурному огляді, вміщеному у першому розділі «Начерку», Б.Лепкий висловлює гіпотезу, яка сьогоднішою українською медієвістикою сприймається вже як аксіома,—- про наявність писемності, а з нею і красного письменства ще в дохристиянські часи. На думку дослідника, доказами цього можуть бути активні торгівельні зносини, що їх мала Стара Русь з навколишнім світом, а також давні стосунки з християнським світом. Тож, «прийдемо до висновку, що й книжки і письмо були там здавна звісні. На те вказують договори Руси з Греками, паннонське житіє св. Кирила, на те натякають також жерела арабські»[20]. Причину зникнення цієї давньої писемної культури Лепкий бачить у агресивності входження християнської культури, «що йшла на Русь під охороною княжої власти»[21].

Акцентуючи увагу на самобутності києворуської літератури, Б.Лепкий враховує і зовнішні культурні впливи та запозичення. Він визначає орієнтальні (індійські, єврейські, хозарські), західноєвропейські (скандинавські) та – найсильніші – візантійський та Перший південнослов’янський (його Лепкий називає впливом південної слов’янщини) впливи.

Стосовно ж рецепції візантійської культури Б.Лепкий вказує як на позитивні, так і на негативні наслідки для Русі. На його думку, входження у києворуський культурний простір візантійської традиції перервало природну еволюцію народнопоетичної творчості, призупинило природний розвиток народної мови, однак познайомило з елементами грецької античної культури («Поруч догматики й апологетики викладали вчителі твори давніх грецьких письменників»[22]) і стимулювало швидке формування нової жанрової системи.

Так, Лепкий констатує факт засвоєння давньоруськими книжниками широкого спектру жанрів візантійського походження, називаючи їх «позичками», серед яких — канонічні тексти, апокрифи, проповідницька література, агіографія, повчання, духовні вірші, хроніки, природничо-наукові твори, повістеві тексти, різнозмістові збірники тощо. При цьому дослідник справедливо зазначає, що входження таких жанрових форм культивувало у новонаверненій до християнської традиції нашій літературі моралізаторство і дидактизм — «моралізуючо-виховний тон звучить найсильніше»[23]. Він визнає, що поява багатого та різнорідного візантійського літературного матеріалу сприяла «доволі гарним починам нашої оригінальної літератури»[24]. Формування ж системи жанрів оригінальної літератури, представленої літописами, ходіннями, княжими житіями, історичними оповіданнями, на думку автора «Начерку», відбувалося у процесі співіснування привнесених з Візантії жанрових форм і у взаємодії їх з національною усною словесністю. Подібні висновки стали можливими, зважаючи на той факт, що Б.Лепкий не проводив чіткої межі між фольклором і літературою.

Аналіз спілкування двох — візантійської і руської — культур дає Лепкому підстави для роздумів про творчі та інтелектуальні потенції українського народу, який насупроти «візантійської нетерпимості і релігійного фанатизму» вийшов з «слов’янською свободолюбністю», проголошуючи найгуманніші ідеї громадської згоди, пошани до людини, оборони слабких і покривджених. Аргументуючи ці тези, автор посилається зокрема на Повчання Володимира Мономаха дітям.

Цікавою є спроба визначити причини обмеженості побутування давньоруських літературних творів, причини їх елітарності. Автор «Начерку» дивиться на це явище дещо позаісторично, не враховуючи традиційних законів розвитку культури середньовічного часу. Він бачить причину того, що «письменство ... не перейшло в кров і кости широких верств люду»[25], у низькому рівні освітньої справи, у відсутності загальних шкіл та у різниці мови народної і мови книжної. Відчувається, що автор прагне опосередковано вказати і на сучасні для нього проблеми розвитку національної культури. «Брак школи і брак одної, всім рівно близької, дорогої, рідної мови»[26] – це не лише про києворуську бутність, це і про Україну ХХ, та й ХХІ століття.

Звертаючись до огляду києворуської оригінальної літератури, Лепкий запроваджує у національну медієвістичну практику поділ письменників на дві школи, відповідно до ідейно-художніх особливостей пам’яток, — це письменники вищої школи, до яких відносить Іларіона, Кирила Турівського та Клима Смолятича, та письменники нижчої школи — Феодосій Печерський, Яків Мніх, Лука Жидята, Нестор, ігумен Данило. Мистецькі симпатії автора начерку — на боці останніх, оскільки зміст і форма їхніх творів, хоч і поступаються «елеганції форми» Іларіона, все ж краще, як вважає автор, відображають настрої і потреби тодішнього життя Русі.

Аналіз національної літописної традиції у «Начерку» досить широкий і професійний. Відчувається, що автор на той час був добре обізнаний з усіма науковими досягнення у дослідженні києворуської історіографії: він, зокрема, посилається на праці Шахматова, Шлецера, Соловйова.

Традиційно виклад зосереджується навколо трьох найвідоміших літописів — Початкового, Київського та Галицько-Волинського. Лепкий максимально повно (зважаючи на доступні для нього джерела та загальний стан розвитку тодішньої медієвістичної науки) подає інформацію про формування жанру, про редакції та списки, але головну увагу зосереджує на аналізові ідейно-тематичного змісту текстів. Підсумовуючи, він зазначає, що києворуські літописи, на противагу новгородським та суздальським, відзначаються особливою «живостю» та поетичністю.

Особливу увагу у «Начерку» присвячено архітворові Княжої доби – «Слову о полку Ігоревім». У доробку Б.Лепкого на цей час вже був польськомовний переклад поеми (1899) і, як свідчив сам письменник, він «цілий рік присвятив студії цього найціннішого твору нашої літератури дотатарських часів»[27]. Тож окремий розділ про «Слово…» у «Начерку» можна вважати завершеною розвідкою. Автор викладає власне бачення фактично всіх основних словознавчих проблем, частина з яких залишається актуальною і до сьогодні, зокрема проблема авторства. Важливо відзначити, що серед проблем навіть не названа проблема автентичності «Слова…». Можна зробити висновок, що у Б.Лепкого справжність твору не викликала жодних сумнівів, як і його українське походження: «Слово о полку» треба передусім оцінювати як твір української поезії»[28].

Зміст 6-го розділу «Начерку» свідчить про глибоку обізнаність Лепкого з усіма попередніми дослідженнями «Слова…» (у тексті він згадує імена Карамзіна, Востокова, Максимовича, Міцкевича, Шафарика, Потебні, Костомарова та інших), а також про наукову тактовність і стриманість дослідника. Адже «Слово о полку Ігоревім» багатьох провокувало (і провокує до сьогодні) на необгрунтовані гіпотези та крайнощі у судженнях, особливо стосовно проблеми авторства. Лепкий не бере на себе сміливість співвідносити невідомого автора з якоюсь конкретною історичною особою. Він лише обгрунтовує версію про його галицьке князівське походження та високий освітній рівень.

Однак у оповіданні «Каяла», написаному на тему Ігоревого походу 1185 р., автор подає образ співця Данила, брата Ярославни. За художньою логікою Б.Лепкого, він прибув з Галича до Новгорода-Сіверського і був учасником походу, потрапив у полон, а після втечі написав пісню про Ігорів похід. Тим самим у художньому творі «матеріалізується» наукова гіпотеза, висловлена у «Начерку».

Пишучи про «Слово о полку Ігоревім», Лепкий особливу увагу зосереджує на декількох важливих аспектах цього твору. По-перше, це високий дух любові до рідної землі, «любові сильної, безмежної, але мудрої»[29] [Лепкий 1909 : 272], тої любові, яка перетворила безіменного автора у великого провидця стосовно подальшої долі усієї Русі. По-друге, Лепкий послідовно доводить зв’язок цієї пам’ятки з усною народною традицією, акцентуючи на близькості «Слова…» до українських народних дум. Він наголошує на близькості ідейно-тематичних змістів, на подібності символіки та ритміки обох творів. Врешті, приходить до висновку: «Слово…» справді є одиноким щасливо перехованим пам’ятником української епіки з часу між билинами а думами»[30].

Зрозуміло, що сьогоднішній дослідник давньої української літератури може побачити у «Начерку історії української літератури» Богдана Лепкого багато прямодушшя і дитячого захоплення об’єктом дослідження, може знайти десятки причин для критики. Однак йдеться про те, що ця праця має залишатися однією з небагатьох, непіддатних такій критиці. Адже її автор століття тому визначив коло проблем у вивченні Києворуського літературного доробку. Він не вдавався до наукових дискусій, аргументуючи його українськість, він стверджував це як беззастережну істину, захищаючи нас не лише від чужинців, але й від нас самих у наших сумнівах і невпевненості.

«О Руська земле, уже за горами єси!»:

Образ вітчизни

У «Слові о полку Ігоревім»

Серед багатьох пам’яток «золотого віку» києворуської літератури виокремлюється твір, що й до сьогодні сприймається не лише як авторова розмова із своїми сучасникам, але і як своєрідне закодоване послання нащадкам. Це «Слово про Ігорів похід». Про нього написано і сказано стільки, як про жоден інший літературний шедевр, подарований нам книжниками Київської Русі. Воно і до сьогодні викликає безмір дослідницьких захоплень, полемічних пристрастей, сміливих гіпотез.

В унікальній літературній пам’ятці невідомий нам русич зібрав чи не все, що знав сам або чув від інших про землю Руську. У порівняно невеликому за обсягом творі сконцентровано максимум інформації про політичний та економічний рівень Давньоруської держави, показано кліматичні та географічні особливості землі русичів, розкрито величну панораму історичних подій.

«Слово…» не можна розглядати лише як белетристичний твір, цього буде надто замало. Це не оповідання, це роздуми про долю рідної землі. Як зберегти вітчизну від внутрішнього розладу і зовнішніх небезпек? Як вистояти у важкий час, не піддатися слабкості, прийняти своєчасне і рятівне рішення? Як навчити дітей самостійності і сміливості у життєвій боротьбі, вберегти їх від бід і помилок? Як пояснити людям їхні невдачі, особливо, якщо вони призвели до фатальних наслідків?

Твір є доказом високої культури русичів поганської та християнської доби, у ньому відображено їх світогляд, визначено суспільні та особистісні пріоритети, врешті – змодельовано для нас, нащадків, світ Добра і Зла таким, яким його уявляв наш далекий предок. Твір є художнім усвідомленням історії, усвідомленням емоційним, схвильованим, позначеним усією трагічністю минулого й сучасного. У «Слові…» автор звертається не тільки до почуттів, але й до розуму своїх сучасників. Він показує грандіозну картину минулих бідувань, істрично обгрунтовуючи свій заклик до єднання.

Беручи за основу для розмови із своїми сучасниками факт невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря проти половців навесні 1185 року, який у разі перемоги хотів повернути собі дідизну Ольговичів - місто Тьмуторокань (про нього у тексті твору згадується чотири рази), автор розмірковує про значно ширший і об’ємніший матеріал – про історію християнської Русі «од старого Володимира до нинішнього Ігоря», про двохсотлітній період у долі однієї з найбільших держав тодішньої Європи і робить спробу визначити шлях до її порятунку від неминучої, на його думку, загибелі. Перед нами — спроба поєднати події минулих часів розквіту держави за князювання Володимира та Ярослава із сучасною картиною князівської влади — періодом «крамол і роздорів» — та особистими переживаннями автора. Основою його світовідчуття та світобачення є глобальний і трагічний за своєю суттю образ Русі – географічно означеної території та держави.

Автор «Слова…» переймається історичною долею Руської землі. Він осмислює події руського життя за двісті років і веде свою розповідь, переходячи від сучасності до історії, зіставляючи минулий час з теперішнім, пояснюючи сучасне минулим, що допомагає йому точніше і виразніше висловити основну ідею твору. Битва Ігоря з половцями для автора – лише приклад, що ілюструє важке тогочасне становище Русі.

Тривога про долю країни, що перебувала у ворожому оточенні, країни, забутої власними князями, зайнятими приватними справами, змушувала автора шукати серед них людей відважних і розумних. Пошуки були марними, залишалася лише мрія. Поет реалізував її художньо, розповівши історію одного невдалого походу і спроектувавши його на долю всієї вітчизни.

Зрозуміло, що автор «Слова…» не першим звернувся до образу Русі – вже були написані «Повість врем’яних літ», «Слово про Закон і Благодать» Іларіона, Житія Володимира, Ольги, Бориса та Гліба, «Ходіння» Данила. Києворуська література, розвиваючись у досить специфічних історико-культурних умовах постійної боротьби Русі за утвердження самодостатності, незалежності, права на пошук власного історичного шляху, не могла не торкнутися проблем державності, самостійності, патріотизму. Давній письменник-русич постійно перебував у роздумах про сучасне і майбутнє своєї землі, він ідентифікував себе не лише як освічену людину, але й як вихователя, зобов’язаного впливати на формування патріотичних почуттів і настроїв сучасників. Саме на цьому першому етапі творення національної літературної традиції зусиллями давніх книжників вона починає набирати відверто державницького характеру.

Однак автор «Слова…», на відміну від своїх попередників, веде розмову про проблеми, з якими може зіткнутися Русь, не з позицій офіційної князівської влади, як це робили редактори «Повісті врем’яних літ», і не з позицій офіційної християнської церкви, як митрополит Іларіон чи автори княжих житій. Його роздуми про майбутнє рідної землі набувають загальнолюдського характеру, позбавленого княжої пишноти чи підсвідомого релігійного остраху. Автор «Слова…» бачить перед собою всю Русь, що страждає як від князівських усобиць, так і від спустошливих набігів половці. Він звертається до усіх руських князів, нагадуючи їм про відповідальність і обов’язок перед батьківщиною. Ігноруючи фактичний розпад держави, автор декларує її єдність.

«Вся поема начебто спрямована в майбутнє, пронизана турботою про це майбутнє. Для автора «Слова…» битва із степовим ворогом не закінчилася. Поема про битву була б поемою торжества і радості. Перемога – це кінець бою, поразка ж для автора «Слова…» – це тільки початок бою. Поразка мусить об’єднати русичів”, — зауважує Д.Лихачов [31].

Поняття «Руська земля», а так називали у середньовіччі не лише країну, але і народ та військо, вжито у «Слові…» 20 разів. Таким чином, доля рідного краю є основним предметом роздумів і вболівань автора. Смисловий контекст вживання поняття «Руська земля» у творі свідчить про те, що автор мав на увазі не лише Київщину, а увесь державний простір Київської Русі, включно з північними землями. Для нього не існує окремих князівств, він бачить і милується єдиною, неподільною і могутньою Київською Руссю, якою керує мудрий великий київський князь Святослав, а правителі удільних князівств – тільки його «сини». Це не є свідчення ігнорування автором традиційного для феодального суспільства державного устрою Русі з автономними удільними князівствами. Це спроба висловити власну позитивну програму подальшого буття рідної землі: лише за умови усвідомлення князями необхідності воєнної та політичної єдності, розуміння значущості влади, дарованої їм Богом, і породженої цією владою відповідальності перед вітчизною, вона, ця вітчизна, має шанс вижити, вистояти перед зовнішнім ворогом. А поки що

…стогнати Руській землі,

спом’янувши давнішню годину і давніх князів! [45][32].

Автор оцінює діяльність князів лише з погляду їхньої корисності чи шкоди для Київської Русі. Звідси і засудження міжусобних воєн, які завдають шкоди державі і від яких потерпають ратаї-хлібороби. На відміну від свого попередника, творця «Повісті врем’яних літ», який оцінював поведінку окремих князів лише у певному подієвому просторі, не роблячи глобальних узагальнень про позитивність чи негативність історичних персонажів, автор «Слова…» чітко розмежовує князів-патріотів та князів-злочинців, які «самі на себе крамолу кували». Поглинуті жадобою наживи, гризнею за престижніші престоли і багатші міста, князі забули про свої обов’язки захисників вітчизни і фактично припинили воєнні дії проти половецьких орд. Вороги ж, скориставшися з усобиць у князівському середовищі, безкарно грабують Руську землю, вбивають і забирають у полон її мешканців.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь