ДИСТАНЦІЙНИЙ КУРС З ІСТОРІІ ПЕДАГОГІКИ


Привітання авторів

Шановні студенти!

Дозвольте привітати Вас в дистанційному курсі «Історія педагогіки»!

Ми, автори-укладачі даного курсу будемо допомагати Вам під час навчання, консультувати, відповідати на Ваші листи.

Особливою метою авторів курсу є:

· підтримка спілкування, взаємодія між студентом і викладачем, координація процесу навчання;

· розвиток ефективної комунікації при усному і письмовому спілкуванні, а також інтелектуальних і творчих навичок при постановці проблемних питань, здійснення пошуку і систематизації отриманих результатів;

· дистанційна співтворчість як засіб розвитку особистісної творчості;

· набуття особистісного дистанційного досвіду.

 

Ми працюємо під девізом «Від дистанційної співтворчості до індивідуальної творчості»!

 

 

Бажаємо Вам натхнення та успіхів в навчанні!

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЗ „Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка”

Кафедра педагогіки

ДИСТАНЦІЙНИЙ КУРС З ІСТОРІІ ПЕДАГОГІКИ

Луганськ 2014

Передмова

 

„Ми беремо для зберігання чужі думки і знання, тільки й того. Треба, однак, зробити їх власними... Чи хотів би я побороти страх смерті? Я роблю це за допомогою Сенеки. Чи намагаюсь я утішитися або утішити іншого? Я черпаю із Цицерона. А між тим, я міг би звернутися за цим до себе самого, якщо б мене певним чином виховали... І якщо можна бути вченим чужим учінням, то мудрими ми можемо бути лише власною мудрістю” (Мішель Монтень)

 

„Передається думка, виведена з досвіду, але не самий досвід” (К.Д. Ушинський).

 

Пошуки удосконалення професійно-педагогічної підготовки майбутніх педагогів а також інтеграція освіти в європейське співтовариство характеризується посиленням уваги до розвитку індивідуальності студентів, розширення сфери їх професійного мислення і творчості. Все це потребує усвідомлення майбутніми педагогами глибинних зв'язків педагогічних ідей, явищ і фактів в їх цілісності і взаємодії в рамках загальнокультурного процесу стосовно різних цивілізацій, у тому числі і за межами європейської.

У зв’язку з цим відбувається суттєве оновлення професійно-педагогічної підготовки майбутніх учителів. Важливість та складність завдань виховання та навчання, провідна роль вчителя у навчально-виховному процесі вимагають від нього міцних та глибоких знань з історії педагогіки та умінь ефективно використовувати їх у практиці виховання та навчання. Одне з провідних місць у цьому процесі належить циклу педагогічних дисциплін, зокрема курсу “Історія педагогіки”.

На нашу думку, в умовах очного навчання у ВНЗ ефективним є викладання дисципліни “історія педагогіки” дистанційно, з метою освоєння студентами нових інформаційних технологій. Освітній простір ХХІ століття – це синкретичне соціокультурне й інформаційне середовище (школа, вуз, відеотелекомунікації, комп’ютери, електронна пошта, Інтернет), яке дозволяє особистості нескінченно розвивати власні освітні інтереси й активізувати когнітивну діяльність на основі нових комунікативних стратегій. Інтернет-творчість майбутнього за Вами, шановні студенти!



Ми виділяємо наступні ідеї, які зумовили вибір дистанційної стратегії навчання з курсу „Історія педагогіки”:

- необхідність модернізації освіти;

- потреба особистості в безперервному навчанні та вихованні;

- ефективність співтворчості викладача і студентів.

Мета дистанційного курсу “Історія педагогіки”

1. Формування в студентів історико-педагогічного мислення як важливого компонента загальної та професійної культури вчителя.

2. Розвиток здатності у студентів бачити педагогічні факти й явища у їх розвитку, розуміти глибинні закономірності навчання, виховання і формування особистості.

3. Озброєння студентів знаннями педагогічного досвіду минулого, практичними та творчими уміннями, що необхідні для ефективної організації педагогічного процесу в умовах сучасного інформаційного середовища.

4. Розвиток навичок порівняльного, критичного і творчого аналізу педагогічного досвіду, уміння швидко адаптуватися до змін у світі інформаційних і комунікаційних технологій.

Завдання дистанційного курсу:

1. Сприяти формуванню в студентів системи історико-педагогічних знань.

2. Оволодіння уміннями та навичками самостійної роботи із історико-педагогічною літературою.

3. Залучення до історико-педагогічної літератури, розвиток інтересу до педагогічної науки, історико-педагогічних досліджень.

4. Розвиток самостійності мислення, власних педагогічних поглядів та переконань.

5. Формування інтересу та поважного ставлення до історико-педагогічного досвіду інших країн і народів, прагнення до самовиховання, вдосконалення своєї педагогічної майстерності.

6. Формування прагнення до самоосвіти, умінь і навичок самостійної науково-педагогічної роботи, вдосконалення педагогічної кваліфікації.

7. Пробудження у студентів інтересу до історико-педагогічної спадщини і вироблення потреби в її вивченні і засвоєнні.

8. Вироблення в студентів системи педагогічних цінностей.

9. Формування цілісної педагогічної свідомості і особистісної самостійної оцінки історико-педагогічних ідей.

Тестування. Тест 1.

Модуль 2. Тема: „Історія школи і педагогіки слов’янських народів до 1917 р.; Історія вітчизняної школи і педагогіки з 1917 р. по теперішній час”

Розділ 2.1. Школа і педагогіка Київської Русі (IX-XIV століть).

Розділ 2.2.Українська педагогіка епохи Відродження (XVII-XVIII століть).

Розділ 2.3. Школа і педагогіка України і Російської імперії (друга половина XVIII століття).

Розділ 2.4. Педагогічна думка другої половини XIX століття.

Практичне заняття 1. Вітчизняна педагогіка XIX – XX століття.

Тестування. Тест 2.

Література.

 

 


Модуль 1.

Зміст

Становлення нової освітньої системи в сучасній Україні вимагає фахівців, які володіють знаннями кращих національних освітніх традицій, а також педагогічною спадщиною всього людства. Природно, що в зв'язку з цим виникає необхідність залучитися до основ історико-педагогічної науки. Історія педагогіки порівняно молода наука, дослідження даної науки відносять в ХІХ століттю.

Історія педагогіки – це наука, яка вивчає ретроспективне становлення і розвиток освітніх і виховних систем від найдревніших часів до наших днів.

Предметом історії педагогіки є процес виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій: «навчання», «освіта», «виховання», педагогічних систем і концепцій, а також унікального досвіду освітньої і виховної практики.

В основу вивчення історії педагогіки покладений культурологічний підхід, по якому ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, у свою чергу, є складовою частиною загальнолюдської культури.

Історико-педагогічні знання і їх розуміння базуються на принципах історизму, логічного взаємозв'язку і об'єктивності (науковості).

Принцип історизму має на меті виявляти точно час і місце виникнення того або іншого педагогічного явища, концепції або системи. Також він передбачає визначення труднощів, затвердження тих або інших освітньо-виховних явищ. Реалізація принципу історизму приводить до виявлення новацій в педагогічному досвіді минулого і, разом з тим, дозволяє оцінити його з позиції сучасності, тобто показує обмеженість тих або інших освітньо-виховних систем вимогами свого часу. У такому способі історико-педагогічне знання виявляється в його динаміці і розвитку.

Значення принципу логічного взаємозв'язку полягає перш за все в тому, що освіта і виховання виникають не ізольовано, а в складній системі суспільного розвитку. Вони є соціальними складовими цього процесу, розвиваються разом з розвитком суспільства, виходять з його потреб. Тобто історія педагогіки розуміється як система історико-педагогічних явищ, яка розвивається в тісному взаємозв'язку з соціальним процесом.

Принцип об'єктивності має на увазі розгляд історико-педагогічних явищ з відображенням їх істинності. Тобто мова йде про об'єктивне оцінювання, виникнення і ретроспективи становлення того або іншого педагогічного поняття.

Як соціальна наука, історія педагогіки має зв'язок з такими науками, як: історія культури, культурологія, історія філософії, історіографія, історія літератури, історія науки, історія мистецтва і ін.

Історія педагогічного знання передбачає наявність певної бази джерел, яку складають:

ü Стародавні письмена, стародавні манускрипти, стародавні рукописи по питаннях виховання і освіти;

ü Архівні джерела;

ü Твори живопису, літератури, скульптури в аспекті ретроспективи освітньо-виховних технологій;

ü Закони, проекти, звіти, доповіді (офіційні документи) конкретних держав у минулому;

ü Педагогічна, освітня і методична література минулого;

ü Матеріали загальної і педагогічної преси минулого, монументальна література минулого.

Функції історії педагогіки, як навчального предмету:

ü Формування в майбутніх педагогів здібності до аналізу, зіставлення, порівняння певних педагогічних явищ в їх історичній ретроспективі.

Це у свою чергу, формує критичність педагогічного мислення і дозволяє встановлювати суперечності розвитку певних явищ або освітньо-виховних систем В цілому, критичністю педагогічного мислення є сутнісна ознака вчительської професійної діяльності. Це, у свою чергу, є основою формування педагогічної культури.

Проблема розуміння причин виникнення виховання і етапів його становлення не нова. Вже в другій половині ХІХ століття в світовій цивілізації виникають підходи до розуміння цього явища. Серед встановлених підходів достатньо чітко виділяються: біологічний, психологічний, релігійний і соціальний (трудовий). Перейдемо до короткого їх аналізу.

Основоположниками біологічного підходу до виникнення виховання були англійський філософ-соціолог Г. Спенсер і французький етнограф Ш. Летурно (кінець ХІХ століття). Вони відстоювали вульгарно еволюційні позиції. При цьому говорили, що виховання не є специфічною, характерною особливістю людського суспільства. Виховання, на їх думку, це біологічне явище, яке властиве всім живим організмам: як хребетним, так і безхребетним. На основі спостережень за тваринами Ш. Летурно робить висновок, що виховання існує вже на тваринному світі: кішка учить котенят ловити мишей, а качка качат – плавати. Таким чином, по Ш. Летурно людина, з'явившись на світло, успадковує вже встановлені, підготовлені форми виховання.

Психологічний підхід обґрунтував в кінці ХІХ століття американський історик педагогіки П. Монро. Він визначив відмінності психіки людини від зоопсихіки. Тому позицію Ш. Летурно він піддав критиці. Вважав, що в основі виховання лежить наслідування дітьми дорослих. Таким чином, наслідування є механізмом, суттю виховного процесу. За даними сучасної психології, способами наслідування діти до 3-х літнього віку засвоюють стиль поведінки батьків. Пізніше основним шляхом формування досвіду дітей стає управління виховним процесом з боку батьків, вихователів. Тому наслідування лише частково може пояснити суть виникнення виховання.

Автором релігійного підходу до виникнення виховання був німецький історик педагогіки кінця ХІХ століття К.Шмідт. Він відстоював позицію релігійно-ідеалістичного походження виховання. За цим твердженням, у вихованні виявляється перш за все творча дія Духу Всемогутнього. У християнстві, як відомо, священною вважається трійця (Бог – Отець, Бог – Син, і Бог – Дух Святий). Останній і освітлює здатність батьків виховувати.

Соціологічний підхід (трудовий) заснований в другій половині ХІХ століття німецькими соціологами К. Марксом і Ф. Енгельсом. У роботах «Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину» та «Походження сім'ї, приватної власності і держави» показували, що причиною виникнення виховання була трудова діяльність первісних людей. У зв'язку з удосконаленням трудових процесів виникла необхідність виготовлення знарядь праці і уміння користуватися ними. Саме старші вимушені передавати молодшим трудовий досвід, щоб вижити в умовах боротьби з силами природи. Завдяки праці, по Ф. Енгельсу, біологічні передумови виникнення людини змогли трансформуватися в людські на соціальному рівні.

Останніми роками в новітній українській історико-педагогічній науці поступово затверджується соціокультурний підхід до виникнення виховання (І.Д. Бех, І.А. Зязюн, О.А. Дубасенюк, М.В. Льовківський, О.В. Сухомлинська). По цьому підходу виховання розглядається як результат накопичення досвіду соціальної, трудової, професійної культури. А головним його завданням стає інтеріоризація цих надбань підростаючою особистості для того, щоб забезпечити оптимальну її соціалізацію в суспільстві.

Відомо, що з 40-20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. В цей час люди почали проживати родами. Основними способами виживання були полювання і рибалка. На цьому етапі виховання було безпосередньо пов'язане з виконанням побутових обов'язків (хлопчики супроводжували чоловіків на рибалку і полювання, дівчатка допомагали готувати їжу) і ще не виділилося в окрему соціальну діяльність.

Приблизно за 20 тис. років до нашої ери первісна родова община в своєму розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей період відоме виготовлення значних знарядь праці і зачатки землеробства, старші (немічні) починають виконувати соціальну роль, – готувати дітей до життя. Першоосновам життя в общині починають учити дітей в цей період у перших навчальних закладах – «Будинках молоді», які функціонували окремо для дітей різної статі.

Доцільність вищеназваних закладів спостерігається і в період патріархату. Проте, у зв'язку із створенням моногамної сім'ї, навчання в цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням. На етапі патріархальної родової общини з'являються такі види діяльності, як охота, землеробство, скотарство і ремесло. Заслуговує уваги те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчалося жити у згоді з природою.

Вже в умовах первісного суспільства на етапі пізнього патріархату виховання виділяється як спеціальна соціальна діяльність. Яка обумовлювалася конкретними вимогами тодішнього «виробництва» - добування способів для виживання. Виховання диференціювалось відповідно статі дитини.

Процес виховання в первісному суспільстві завершився ініціацією – присвяченням в дорослі, згідно статі окремо існували практичні випробування для хлопців і дівчат, які свідчили про їх готовність до праці, до життя в общині.

 
3. Виникнення перших шкіл в світовій цивілізаці

Найдревнішими в людській цивілізації вважаються піктографічні школи (від греч. pictos – розписаний фарбами, мальований і gramma – пишу; мальоване письмо). Ці школи виникли за 7 тис. років до н.е. на території нинішньої Мексики.

Перші школи з'являлися в країнах Сходу: Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії. Саме у цих країнах збільшувалася роль міст, розвивалися ремесла, торгівля, складався апарат державної влади. Поступово виникала писемність, зачатки математики, астрономії, прикладних наук. Все це вимагало планомірного навчання.

Приблизно IV тис. до н.е. відбулася об’єднання невеликих держав на берегах ріки Ніл. Так виникає рабовласницька держава Єгипет на чолі з фараоном. У цей період з'являються два типи шкіл – школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) і школа писців (школи ієратичного письма).

В цілому в школах жерців навчали хлопчиків з жрецьких сімей. Кількість учнів складала не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання, письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ). Школи ці розташовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання досягав до 10 років, оскільки достатньо складно давалося оволодіння магією, народною медициною, а також навиками зображення ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями і навиками володіли жерці, які складали пануючу касту в Єгипті. Проте потреби державного, суспільного життя, управління державою спонукали до створення в ІІІ-му тис. шкіл писців. Саме у цих закладах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У Древньому Китаї перші навчальні заклади з'явилися на початку періоду Шань-Інь (1766г. до н.е.). в цей час школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе. Зміст навчання в школах стародавнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом «Лю-ї», етикетом, письмом, рахунком, музикою, стріляниною з лука, управлінням колісницею. Навчання в школах тривало більше 15 років. Лише близько 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчитися навчати і писати ієрогліфи (3-4 тис. знаків).

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах Стародавньої Греції і Стародавнього Риму, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор'я і Сходу. У Стародавній Греції, яка складалася з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська і Афінська.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де було мало зручних гаваней: зовнішня торгівля, техніка і наука знаходилися на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. У державі домінувало землеробство, яке спиралося на працю рабів. Незначне населення займалося ремеслом. У Спарті на 9 тис. сімей рабовласників (спартанців) доводилося більше 250 тис. рабів, які часто повставали. Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей стійких і дисциплінованих спартанців-воїнів, майбутніх рабовласників. Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до раб у підростаючих рабовласників. З цією метою вихованці брали участь криптіях (нічних облавах на рабів): молоді спартанці оточували який-небудь міський квартал або район за містом і мали право на вбивство будь-якого раба.

Головною метою виховання була підготовка мужніх, дисциплінованих, сильних воїнів. Форми навчання і виховання в Спарті були наступними: з народження до семи років дітей виховували у сім’ї; з семи до вісімнадцяті років хлопчики відвідували військові школи, їх там привчали переносити голод, холод, позбавлення, в майбутніх рабовласниках формували витримку і мужність; з вісімнадцяті до двадцяті років – ефебія (військова служба).

Головним змістом навчання та виховання було вміння володіти зброєю, розвиток сили і витримки; елементарне навчання читанню, письму, розвиток кмітливості, уміння висловлювати думки аргументовано і лаконічно; естетичне виховання через військові танці і пісні, розвиток відчуття прекрасного.

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як передвісник високої духовної культури, формування гармонійно розвиненої людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота і фізична доскональність.

Саме у Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особистості як цілі виховання. На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку придбали різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки.

Особливості економічного розвитку і політичного життя населення знайшли своє відображення в системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також відстоювала інтереси рабовласників, проте була різноманітнішою. Загальним для обох виховних систем був класовий характер освіти і виховання і презирливе відношення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати школи, і їх виховання здійснювалося в праці нарівні з дорослими.

Метою виховання Афінської системи було різносторонній розвиток особистості: „Більш за все ми прагнемо щоб громадяни були прекрасні душею та сильні тілом, або саме такі люди гарно живуть разом у згоді та в час війни рятують державу...” (Луксіан).

До семи років діти вільно народжених громадян виховувалися вдома, з ними були мати, ненька, раб-дядько. Після семи років дівчата залишалися вдома, а хлопчики починали відвідувати платні школи. З семи до тринадцяти років хлопчики навчалися в мусичній школі: школа граматиста (навчання грамоті і лічбі); школа кефариста (літературно-музичне виховання); з тринадцяти до вісімнадцяти років хлопчики відвідували гімназійні школи: палестра (школа стародавнього п’ятиборства); гімнасія (вивчали риторика, займалися гімнастикою, музикою); з вісімнадцяти років до двадцяти – ефебія, це суспільна установа, де викладачі, що знаходилися на службі, учили військовій справі: стрілянині з лука і катапульти, метанню дротика тощо)

Виховання жінок, на думку Платона, повинне бути таке ж, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, Платон рекомендував відноситися до них суворо, карати за будь-яку провину, об'єднувати в групи за ознакою різномовності, щоб вони не спілкувалися між собою.

Таким чином, педагогічна система Платона була побудована на користь рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не брала до уваги виховання рабів. Філософ з презирством відносився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне.

Проте, Платон висунув ряд цікавих думок, зокрема про необхідність виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програми навчання, створення державної системи виховання, утворення для дорослих і самовдосконалення людини впродовж всього життя.

Аристотель (384-322 до н.е.) – учень Платона, древньогрецький філософ і педагог, автор наукових робіт в області філософії, політики, етики, естетики, правознавства. Він був вихователем Олександра Македонського. Вперше ввів основні положення логіки. У 335г. заснував в Афінах філософську школу – Лікей.

Аристотель пропонував власну вікову періодизацію: від народження до 7років; від 7 до 14 років (початок статевої зрілості); від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизації, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дитина виховується в сім'ї, де батьки повинні її зацікавлювати, виховувати за допомогою ігор, казок, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти відвідують державні школи, в яких повинні займатися фізичними вправами, музикою, вчитися читати, рахувати. Від 14 до 21 року підлітки і хлопці здобувають в школах середню освіту, яка включає знання літератури, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель пропонував для хлопчиків. Щодо дівчаток ця програма навчання була обмеженою.

Демокрит (460-370 до н.е.) – древньогрецький філософ – матеріаліст. Він створив атомістичну теорію, визнавав пізнаваність світу. У своїх роботах багато уваги приділяв проблемам виховання. Демокрит відстоював принципи природовідповідності, гармонійного розвитку людини; велике значення приділяв трудовому вихованню дітей і молоді, використанню вправ у вихованні моральної поведінки. Мета виховання, на думку Демокрита, - підготовка молоді до реального життя на землі. Основним у вихованні повинне бути оволодіння знаннями про природу.

Після того, як Рим завоював Афіни і зробив їх своєю колонією, багато древньогрецьких філософів, математиків опинилися в полоні і були вивезені до Риму. Після того, як вони стали рабами знатних римлян, в їх обов'язку входило супроводжувати дітей в школу, прислужувати їм. Саме тоді рабів-ілософів вперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утвердився термін «педагогіка» і «педагог».

Під впливом зростаючої Римської імперії Афінська держава поступово втрачає свою могутність. У Римській імперії прижилися кращі традиції афінян, проте на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання і навчання склалася в VI-V ст. до н.е. вона відповідала розвитку рабовласницького устрою. Це був період розвитку рабовласництва і класового розділення населення (патриції – рабовласники, вільне привілейоване населення (плебеї - біднота). Соціально-класове розділення населення Стародавнього Риму наклало совою відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованого населення – граматичні школи. До 7-ми років сімейне виховання.

Елементарні школи (від 7-до 11-12 років) навчали частину небагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). У цих школах учили писати, читати і рахувати, знайомили із законами держави.

У граматичних школах (від 11 до 12-15 років), також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мову, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури і історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був підпорядкований необхідності оволодіння ораторським мистецтвом тими, хто прагнув зайняти керівні пости в державі.

Значно пізніше з'явилися школи риторів (від 15 до 20 років), в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. В середині 1-го тис. до н.е. приватні граматичні і риторські школи були передані в державне підпорядкування.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперії сприяло різкій зміні змісту навчання і виховання дітей в школах. Християнство додало школам релігійний характер, що у свою чергу знижувало роль розумового виховання підростаючого покоління.

Найбільш відомим з Римських педагогів був Марк Фабій Квінтіліан (42—118 рр. н. э.). Фрагменти його твору «Про виховання оратора» дозволяють судити про основні педагогічні погляди автора. Квінтіліан був добре знайомий з сучасною йому грецькою і римською філософською і педагогічною літературою. Він узагальнив і свій великий досвід як викладач школи риторів. У історії педагогіки це одна з перших робіт, тісно пов'язана з практикою школи.

Квінтіліан вважав, що діти вільних громадян мають великі природні здібності. На його думку, тупість і нездатність серед них — рідкісне явище. Дитина повинна виховуватися в школі, вчителеві слід підходити до кожного вихованця обережно і уважно. Сам вчитель повинен бути уважним, любити дітей, бути стриманим, не роздавати легко нагород і покарань, бути прикладом для учнів і уважно їх вивчати. Кожен вчитель повинен пройти всі ступені навчання. Вчитель школи підвищеного типу повинен заздалегідь вчителювати в елементарній школі. Квінтіліан надавав велике значення розвитку мови дитини з раннього віку. Для цієї мети він рекомендував брати в будинок мамочок і няньок з хорошою вимовою, підбирати товаришів для ігор дитини, уважно стежити за поведінкою дітей, що оточують дитину, і усувати від неї поганих товаришів. Вивчення мови і музики, по Квінтіліану, сприяє виробленню хорошої вимови, покращує стиль мови, робить її виразнішою. В цілях виховання логічного мислення, стрункості і послідовності думки він вважав за необхідне вивчення математики (арифметики і геометрія), будувати навчання, спираючись на теоретичні повчання, наслідування і вправи. Особливо визнавалося важливим, щоб основи знань закладалися міцно, неспішно. У радах Квінтіліана чутний голос вчителя-практика. Його твори, знов відкриті в епоху Відродження, читалися багатьма педагогами із захоплюючим інтересом.

Питання для самоконтролю

1. Що є предметом історії педагогіки?

2. Який зміст поняття „історія педагогіки”?

3. Назвіть принципи історико-педагогічного знання.

4. Розкрийте підходи світової науки до виникнення виховання як суспільного явища.

5. У який історичний період виникає виховання як соціальне явище?

6. Якою була система виховання в стародавній Спарті та Афінах?

7. Яка школа у світовій цивілізації вважається найдревнішою?

8. Назвіть основні педагогічні ідеї античного світу (древньогрецькі філософи).

9. Що включає в себе система шкіл Стародавнього Риму?

Резюме

1. Для усвідомлення процесу виникнення, становлення і розвитку основних педагогічних категорій, таких як: „навчання”, „освіта”, „виховання”, а також педагогічних систем, концепцій та унікального досвіду освітньої й виховної практики необхідно ретельно вивчати історію педагогіки. В основу вивчення історії педагогіки покладено культурологічний підхід, за яким ретроспектива освітніх і виховних систем розглядається як пласт педагогічної культури, який, в свою чергу, є складовою загальнолюдської культури.

2. Проблема розуміння чинників виникнення виховання та етапів його становлення викликає необхідність вивчення підходів до виникнення виховання, а саме: психологічного, релігійного та соціального.

3. Перші школи в мировій цивілізації з’явилися на території Мексики , потім в рабовласницькій державі Єгипет виникають школи жерців та школи писців. В Древньому Китаї перші навчальні заклади з’явилися на початку періоду Шань-Інь.

4. Економічний та культурний розвиток рабовласницьких міст Давньої Греції сприяв на утворення двох протилежних систем виховання Спартанської та Афінської.

5. Відносно формування людської особистості перші педагогічні теорії були сформовані древньогрецькими філософами яки були виразниками педагогічних ідей античного світу (Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит).

6. Римська система виховання складалася (VI-V ст.) під тиском рабовласницького ладу і класового розшарування населення. В цей період на території Римської імперії існували елементарні, граматичні школи та школи риторів.

 


Розділ 1.2. Школа і педагогіка епох Середньовіччя та Відродження

Зміст

1. Система середньовічних шкіл.

2. Виховання світських феодалів. Виникнення системи освіти для дівчаток.

3. Виникнення перших університетів в Західній Європі і організація навчання.

4. Культура епохи європейського Відродження. «Будинок радості» Вітторино Да Фельтре.

5. Педагогічні ідеї Томаса Мора і Томазо Кампанелли.

6. Гуманістичні ідеї освіти і виховання.

Ключові слова: католицизм, схоласт, монастирські єпископські, кафедральні, церковно-приходські школи; сім вільних мистецтв, університет, метафізика, психологія, етика, політика, ліценціат, космологія; магістр права, медицини чи теології; утопія; колегіуми і гімназії.

Система середньовічних шкіл

У 476г., ослаблена внутрішніми проблемами рабовласницького ладу, перестала існувати Римська Імперія, яка занепала під натиском варварських племен. У історії Європи почався новий етап історичного розвитку, який умовно називається Середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала світським феодалам. Ідеологічною традицією стали релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво і освіту.

Епоха феодалізму успадкувала від Римської Імперії християнську релігію в її західному вигляді, яка відома з 1054г. під назвою «католицизм». Християнська церква стала головною ідеологічною силою європейського феодалізму. Весь розвиток культури і освіти Середньовіччя відбувався в світлі католицизму. Середньовічна церква категорично забороняла практично всю спадщину античного миру в області культури.

Учені – церковники Середньовіччя, відомі в історії як «схоласти» (від слова «схола», тобто «школа»), - це професори, які прославилися своїми богословськими роботами. Вони прикладали всі зусилля і знання для того, щоб возз'єднати учення і канони церкви з деякими уривками наукових знань, які їм вдалося знайти в роботах великого філософа старовини Аристотеля.

Велике значення в житті західноєвропейських країн мала католицька церква. Вона міцно тримала всю освіту в своїх руках. У середньовічних монастирях переписувалися книги для потреб богослужіння, готувалися переписувачі, створювалися бібліотеки і школи. Раніше всього оформилися монастирські школи. У деяких монастирях були внутрішні і зовнішні школи: у перших вчилися хлопчики, яких батьки віддавали в чернецтво, і жили вони в монастирях; у зовнішніх школах — діти жителів даного церковного приходу (мирян). У центрах церковного управління поступово з єпископських гуртожитків, куди віддавали дітей для навчання, розвинулися соборні, або кафедральні школи (школи при кафедрі єпископа). Ці школи у ряді місць ділилися на внутрішні школи, при яких жили учні, і зовнішні школи для дітей мирян (у зовнішніх монастирських і кафедральних школах, як правило, вчилися діти дворян, рідше — іменитих городян).

Повітові та „зовнішні” монастирські і єпископські школи відвідували хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, але кожен виконував особисте певне завдання. Точно встановленого строку навчання і навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і псалми, а потім вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали арифметику (додавання, віднімання, множення). Книжки були рукописні і перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й розмірковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання проводилося катахізичним способом (запитань і відповідей). Учні заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи їхнього змісту.

Дещо ширшим був зміст навчання у „внутрішніх” школах. Від своїх служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного), знати процес проходження церковних ритуалів.

І нарешті, при ряду приходських церквах велося більш менш систематичне викладання в так званих приходських школах. У школах навчалися тільки хлопчики. Приходські школи поміщалися в якому-небудь церковному приміщенні або на квартирі того служителя культу, який брав на себе навчання дітей. Навчали в них читанню молитви на латинській мові і церковному співу, рідше учили письму. Часто сенсу читаного на не рідній мові учні не розуміли.

Монастирські і соборні школи, як правило, мали особливі приміщення, призначені для учення; певні терміни навчання не встановлювалися. Вчителями були духовні особи, що отримали навички навчальної роботи.

У приходській школі учення продовжувалося декілька років: разом з дітьми вчилися і підлітки і навіть дорослі люди, що вирішили спіткати «книжкову мудрість». У початковій стадії навчання вчитель читав матеріал на незрозумілої латинській мові, а учні повторювали його вголос; там, де учні володіли письмом, вони записували урок на навоскованій дощечці, а потім, вивчивши напам'ять, стирали. Кожен учень викликався до дошки і повинен був повторювати вивчене без запинки.









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь