Кочубея та Искру карають на смерть

 

11-го лип­ня (юля) при­ве­зе­но ту­ди за­ко­ва­них у кай­да­ни, під мос­ковським ка­ра­улом, Ко­чу­бея та Иск­ру. 14-го лип­ня ра­но ви­ве­ли їх на май­дан, де бу­ло зібра­не військо ко­зацьке та чи­ма­ло на­ро­ду, про­чи­та­но їх про­ви­ни, і тоді відтя­то їм го­ло­ви. Тіла їх ле­жа­ли на май­дані, по­ки скінчи­ла­ся у церкві служ­ба Бо­жа, а тоді пок­ла­де­но в до­мо­ви­ни і од­ве­зе­но до Київа і там по­хо­ва­но у Київо-Пе­черській лаврі ко­ло Тра­пез­ної церк­ви. Ма­зе­па про­хав у свой­ому листі Го­ловкіна, щоб жінок і ро­ди­ну по­ка­ра­них на смерть од­пус­ти­ти і да­ти їм спокійно, „без жад­ної біди і ту­ги", про­бу­ва­ти у своїх маєтнос­тях, та не одніма­ти їх, бо чо­ловіків їх вже до­волі по­ка­ра­но.

Мотря Ко­чу­беївна ще у 1707 році вий­шла заміж за мо­ло­до­го Чуй­ке­ви­ча, кот­рий був при­хильний до Ма­зе­пи до кінця. За те після Пол­тавської бит­ви він був зас­ла­ний у Сібір з жінкою. Але Мот­ря потім по­вер­ну­лась з Сібіру і жи­ла у ма­нас­тирі; там во­на і вмер­ла.

Скоро після то­го, як по­ка­ра­но на смерть Ко­чу­бея та Иск­ру, Карл XII, після щас­ли­во­го для се­бе бой­ови­ща 3-го лип­ня (юля) біля Го­лов­чи­на (у Могілевсько­му повіті), ру­шив та­ки на Ук­раїну, хоч канц­лер йо­го, граф Піпер, і ква­тир­май­стер Гілленк­рон бу­ли про­тив то­го.

16-го ве­рес­ня (сен­тяб­ря) ви­ря­див він ге­не­ра­ла Ла­герк­ро­на взя­ти Ста­ро­дуб, а 21-го і сам всту­пив у Гетьман­щи­ну і ота­бо­рив­ся у Дро­кові (се­ло у Су­ражсько­му повіті). Ос­таннє військо йшло за ним. 27-го ве­рес­ня на шведську ва­та­гу, що йшла з Лівонії під про­во­дом ге­не­ра­ла Ле­вен­га­уп­та че­рез Лит­ву для то­го, щоб поєдна­ти­ся з го­лов­ною си­лою Кар­ла, під Лісною на­па­ли Мос­калі і роз­би­ли її. Ся не­ве­лич­ка побіда мос­ковсько­го війська зро­би­ла чи­ма­ле вражіння на Ук­раїні і ду­же зве­се­ли­ла Пет­ра. Як Ма­зе­па довідав­ся про те, що Карл іде у Гетьман­щи­ну, то, замість то­го, щоб ру­ши­ти на Моск­ву та далі на північ, а під Київ і у Пол­тав­щи­ну пос­ла­ти ко­ро­ля Станісла­ва, з до­са­ди скрик­нув пе­ред стар­ши­ною, що бу­ла тоді в йо­го: „От чорт йо­го сю­ди не­се! Та він усі мої ра­ху­ван­ня поніве­чив! Те­пер він впро­ва­дить за со­бою у са­ме сер­це Ук­раїни мос­ковське військо, щоб до-краю зруй­но­ва­ти нас, на по­ги­бель на­шу!"

 

Карл XII на Україні

 

І справді, Карл ду­же не­обач­но зро­бив, що по­вер­нув на Ук­раїну; він тим ба­га­то пош­ко­див собі са­мо­му і усім замірам Ма­зе­пи та тих Ук­раїнців, що бу­ли з ним од­них ду­мок. Ста­ро­дубський полк, ку­ди всту­пив Карл, ще здав­на жив спокійним поміщицьким та се­лянським жит­тям, здав­на вже за­можні лю­де і усякі уря­довці дба­ли про те, щоб здо­бу­ти собі маєтності у то­му най­спокійніщо­му кут­ку Ук­раїни. Тим то де­мок­ра­тич­них по­ри­вань не помітно бу­ло се­ред ко­зацт­ва то­го пол­ка; гад­ки та мрії про са­мостійність Ук­раїни, кот­ри­ми жи­ла більшість ук­раїнської стар­ши­ни, ма­ло кло­по­та­ли зав­до­во­ле­них усим Ста­ро­дуб­чан. Че­рез те усе Ста­ро­дуб­ча­нам бу­ло бай­ду­же і про те, що прий­шов Карл, - тоді як на Ук­раїні ди­ви­ли­ся на нього, як на сво­го виз­во­ли­те­ля.

Царь Пет­ро ви­ря­див у Ста­ро­дуб ге­не­ра­ла Інфлян­та і пос­лав на­каз Гетьма­нові, щоб він до­поміг ге­не­ра­лові ви­пер­ти Шведів за гра­ниці Ук­раїни. Одібрав­ши сей на­каз, Ма­зе­па зак­ли­кав до се­бе Ге­не­рально­го бун­дуж­но­го Ло­ми­ковсько­го і пол­ков­ників, і во­ни при­ра­ди­ли йо­му пос­ла­ти до гра­фа Піпе­ра лист без підпи­су і пе­чат­ки, (щоб, як по­па­деться, бу­ва, до рук Ца­ря, мож­на б бу­ло од йо­го од­рек­ти­ся). У листі то­му Ма­зе­па вітав Ко­ро­ля з тим, що при­був він на Ук­раїну, про­хав йо­го про­текції (опіки) над Ук­раїною і усим військом За­по­рожським і сповіщав, що ви­го­то­вить по­ро­ми для шведсько­го війська на річці Десні біля Ма­ко­ши­на. Про­те, щоб і Пет­рові од­вес­ти очі, він ви­ря­див на поміч ге­не­ра­лові Інфлян­тові гурт ко­заків Ніжинсько­го, Лу­бенсько­го та Пе­ре­яс­лавсько­го полків. Але, по­ки во­ни прий­шли, ге­не­рал Інфлянт звелів усім се­ля­нам та ху­то­ря­нам Ста­ро­дубсько­го пол­ку із своїм доб­ром і ху­до­бою пе­реїха­ти у кріпость, а се­ла, ху­то­ри, мли­ни, пасіки й то­ки звелів своїм Мос­ка­лям геть по­па­ли­ти, щоб Шве­дам не бу­ло де взя­ти а-ні кор­му для ко­ней, а-ні хар­чу для се­бе, а-ні схо­ва­ти­ся. Ста­ро­дуб­ча­не, по­ба­чив­ши та­ке, по­ча­ли утіка­ти світ-за-очі, бо доб­ро їх бу­ло по­па­ле­не, і ніде бу­ло знай­ти їм при­тул­ку. Стрівши ко­заків, котрі йшли на поміч Мос­ка­лям, во­ни їм пе­ре­ка­за­ли, що в них діється, і так роз­па­ли­ли їх про­ти Мос­калів, що ті не схотіли іти далі, і тільки не­ве­лич­ка куп­ка то­го ма­ленько­го гурт­ка ко­заків прий­шла і поєдна­ла­ся із Ста­ро­дубським військом ге­не­ра­ла Інфлян­та. Ті ко­за­ки, що втікли, роз­нес­ли по Ук­раїні вістку, що Шве­ди - на­род хо­ро­ший, нічо­го ли­хо­го лю­дям не роб­лять, за все, що бе­руть, пла­тять, а Мос­калі па­лять се­ла, гра­бу­ють, об­ди­ра­ють жи­телів, сил­ком за­га­ня­ють у кріпость, си­лу­ють до нез­вик­лої ро­бо­ти, нес­лав­лять і зне­ва­жа­ють, ще й глу­зу­ють з Ук­раїнців. Ся вістка ско­ро по­ши­ри­ла­ся і роз­нес­ла­ся по Ук­раїні, і не­за­ба­ром усі по­ба­чи­ли, що то бу­ла прав­да, бо Мос­калі скрізь од­на­ко­во з Ук­раїнця­ми по­во­ди­ли­ся.

Тим ча­сом мос­ковське військо при­бу­ва­ло на Ук­раїну, і Ма­зе­па із своїми си­ла­ми опи­нив­ся, як у мішку, одріза­ний од За­по­рож­жя і по­луд­не­вих полків, котрі спо­чу­ва­ли йо­го замірам. А тут як на те ще й Царь ви­ма­гав, щоб Ма­зе­па не га­ячись при­був до го­лов­ної ква­тирі на військо­ву ра­ду з міністра­ми. Гетьман при­ки­нув­ся сла­бим, уп­ро­хав Київсько­го мит­ро­по­ли­та Іоаса­фа Кро­ковсько­го мас­ло­со­бо­ру­ва­ти се­бе, а у го­лов­ну ква­ти­ру до Меньши­ко­ва пос­лав сво­го не­бо­жа Вой­на­ровсько­го. По­вер­нув­ши звідти Вой­на­ровський сповістив, що Меньши­ков сам іде до Ма­зе­пи. По­чув­ши се, Гетьман за­раз же поїхав до сво­го Ба­ту­ри­на і на­ка­зав сер­дюцько­му пол­ков­ни­кові Че­че­лю, гар­мат­но­му оса­ву­лові, Німцю Кенігсе­ну та Ба­ту­ринсько­му сот­ни­кові Дмит­рові, сте­рег­ти йо­го. В гетьманській сто­лиці сто­яло чо­ти­ри сер­дюцьких полків (Че­челів, По­ко­тилів, Де­нисів та Мак­симів) і час­ти­на полків Лу­бенсько­го, Мир­го­родсько­го та При­луцько­го. У неділю ра­но 23-го жовт­ня (октяб­ря) Гетьман на віки поп­ро­щав­ся із своїм Ба­ту­ри­ном, і з ос­танньою час­ти­ною полків Лу­бенсько­го, Мир­го­родсько­го та При­луцько­го по­дав­ся за Дес­ну до Кар­ла. З ним пе­рей­шло за Дес­ну ко­ло 5.000 ко­заків, а ос­танні 6.000 зос­та­ли­ся по сей бік Дес­ни. Осе й усього війська, що бу­ло при Гетьма­нові, бо ба­га­то полків бу­ло пос­ла­но на підмо­гу мос­ковським ге­не­ра­лам у всі сто­ро­ни. Та й з тих, що пе­рей­шли з Ма­зе­пою до Шведів, теж чи­ма­ло повтіка­ло, і йо­го військо ще мен­ше ста­ло.

Перейшовши Дес­ну Гетьман спи­нив своє військо, ви­ши­ку­вав ко­заків у ла­ви навк­ру­ги се­бе і по­чав їм так про­мов­ля­ти: „Бра­тя! Нас­тав наш час. По­ко­рис­туємо­ся сею на­го­дою, - віддяч­мо Мос­ка­лям за їх на­сильство над на­ми, за всі не­людські му­ки і неп­рав­ду, що вчи­не­но нам! Ось ко­ли прий­шов час ски­ну­ти не­на­вис­не яр­мо і на­шу Ук­раїну зро­би­ти вільною сто­ро­ною, ні від ко­го не за­леж­ною!" 28-го жовт­ня (октяб­ря) у-ве­чері Ма­зе­па при­був із своїми ко­за­ка­ми до шведсько­го обо­зу, а 29-го Ко­роль вітав йо­го у се­бе. На яких услівях до­вер­ши­ла­ся змо­ва Ма­зе­пи зі Шве­да­ми, не знаємо, але з пізнійших актів, підпи­са­них Кар­пом XII мож­на до­га­ду­ва­ти­ся, що Ук­раїна ма­ла тво­ри­ти осібну дер­жа­ву під про­тек­то­ра­том Шве­циї, та що ма­ли до ньої на­ле­жа­ти воєводст­ва: Київське, Брас­лавське й Чер­нигівське.

Звістка про те, що Ма­зе­па пе­рей­шов на бік Кар­ла, ду­же вра­зи­ла Мос­калів. Царь Пет­ро за­раз звелів пи­са­ти маніфест до Ук­раїнсько­го на­ро­ду; в ньому він оповіщав, що Ма­зе­па - зрад­ник і що він на­чеб-то хо­че од­да­ти Ук­раїнський на­род По­ля­кам та за­вес­ти унію, стар­ши­нуж Царь зак­ли­кав у Глухів, щоб обіра­ли но­во­го Гетьма­на. Із сим універ­са­лом пос­ла­но й лис­та до пол­ков­ни­ка Че­че­ля, кот­ро­му на­ка­за­но впус­ти­ти мос­ковське військо у Ба­ту­рин.

30-го жовт­ня у Пог­реб­ках, де сто­яв Царь та­бо­ром, бу­ла військо­ва ра­да; на ній ух­ва­ле­но взя­ти і зруй­но­ва­ти Ба­ту­рин. 31-го Меньши­ков при­був із військом до гетьманської сто­лиці і по­чав пе­ре­мов­ля­ти­ся з пол­ков­ни­ком Че­че­лем, але ні до чо­го не до­го­во­ри­ли­ся, а ко­за­ки зав­зя­то гу­ка­ли з мурів: „Усі тут пом­ре­мо, а в сто­ли­цю не пус­ти­мо!"

 

Москалі нищать Батурин

 

Завзято од­би­ва­ли­ся ко­за­ки од мос­ковсько­го війська. Ко­ли се 1-го лис­то­па­да (но­яб­ря) у-ночі один з пол­ко­вих стар­шин При­луцько­го пол­ка, Іван Ніс, прий­шов до Меньши­ко­ва і роз­ка­зав йо­му, що знає по­тай­ну хвіртку - нею мож­на увійти у Ба­ту­ринський за­мок. Че­рез сю зра­ду за­ги­нув Ба­ту­рин. Меньши­ков з час­ти­ною війська на­поліг з усієї си­ли з про­тив­но­го бо­ку Ба­ту­ри­на, де ску­пи­ло­ся обо­ро­ня­ти го­род усе військо ко­зацьке, а тим ча­сом ос­тан­ня час­ти­на Мос­калів проб­ра­ла­ся че­рез тай­ник у за­мок. Тільки, що чут­ка ся розійшла­ся, як го­ро­дя­не, під про­во­дом дьяко­на і йо­го доч­ки, ки­ну­ли­ся ви­би­ва­ти Мос­калів з тай­ни­ка. Але бу­ло вже пізно, і Меньши­ков узяв гетьманську сто­ли­цю, спа­лив її у-пень, усіх жи­телів, ста­рих і ма­лих, жінок і дітей, пе­ре­би­то до од­но­го, час­ти­ну стар­шин за­мор­до­ва­но лю­ти­ми ка­ра­ми, тру­пи їх при­вя­за­но до до­щок і пу­ще­но у-низ по річці Сей­му, на знак то­го, що Ба­ту­рин за­ги­нув; ос­танніх стар­шин, а між ни­ми й Кенігсе­на, за­хо­ва­ли у кай­да­ни і по­вез­ли до Глу­хо­ва. Кенігсен до­ро­гою по­мер, про­те йо­го й мерт­во­го, як і всіх при­ве­зе­них у Глухів стар­шин, мор­ду­ва­ли і ко­ле­су­ва­ли.

1-го лис­то­па­да Царь скли­кав у Бог­данівку (се­ло Нов­го­род-Сіверсько­го повіту, не­да­ле­ко Дес­ни) усіх пол­ков­ників ук­раїнських. Але приїха­ло тільки чо­ти­ри, котрі не прис­та­ли до Ма­зе­пи: Ста­ро­дубський - Ско­ро­падський, Чер­нигівський - По­лу­бо­ток, і на­казні: Пе­ре­яс­лавський - Та­ма­ра і Ніжинський - Жу­рахівський з сот­ни­ка­ми і військо­ви­ми то­ва­ри­ша­ми своїх полків. 4-го во­ни бу­ли у Глу­хові, ку­ди приїхав і сам Царь. 5-го лис­то­па­да ски­да­ли Ма­зе­пу з гетьмансько­го уря­ду, - справ­ля­ли се так, як у те­атрі: спо­ру­ди­ли ши­бе­ни­цю і ви­нес­ли опу­да­ло, - ніби то са­мо­го Ма­зе­пу; на опу­да­ло повіша­ли ор­ден Андрія Пер­воз­ва­но­го, ви­чи­та­ли над ним усе те, що ро­бив для Гетьма­на Царь, усю до йо­го царську лас­ку, а тоді про­чи­та­ли усі про­ви­ни Гетьма­на про­ти Ца­ря. Меньши­ков і Го­ловкін вий­шли на поміст і роз­дер­ли па­тент на чин Ка­ва­ле­ра ор­де­на, з опу­да­ла здер­то ор­ден Андрія Пер­воз­ва­но­го, а кат за­че­пив йо­го ка­на­том і повісив на ши­бе­ниці. 6-го лис­то­па­да бу­ла ра­да; на ній стверд­же­но за Гетьма­на - Ста­ро­дубсько­го пол­ков­ни­ка Іва­на Ско­ро­падсько­го, кот­ро­го заз­да­легідь приз­на­чив царь Пет­ро.

Старшина хотіла бу­ла об­ра­ти за Гетьма­на По­лу­бот­ка, але Царь не прис­тав на се, ка­жу­чи, що По­лу­бо­ток ду­же хит­рий і що з йо­го мо­же вий­ти дру­гий Ма­зе­па.

11-го лис­то­па­да приїхав у Глухів Київський мит­ро­по­лит Іоасаф із ду­хо­венст­вом і 12-го, після мо­леб­ну, на кот­ро­му був і Царь, ви­го­ло­ше­но ана­фе­му і вічний прокльон зрад­ни­кові Ма­зепі. При то­му мит­ро­по­лит уда­рив своїм жез­лом порт­рет Ма­зе­пи у гру­ди, а ду­хо­венст­во і клір, обер­нув­ши свічки до порт­ре­та, співа­ли: „ана­фе­ма, ана­фе­ма, ана­фе­ма!"

З Глу­хо­ва Царь розіслав два маніфес­ти до Ук­раїнсько­го на­ро­ду. У од­но­му Царь уле­щав Ук­раїнців, щоб не йня­ли віри маніфес­там та універ­са­лам Кар­ла та Ма­зе­пи, бо, мов­ляв, на всьому світі не­ма а-ні од­но­го на­ро­ду, кот­ро­му так лег­ко і вільно жи­веться, як Ук­раїнцям під Мос­ковською ру­кою; у дру­го­му Царь обіцяв ніко­го не ка­ра­ти за те, що не повідо­ми­ли уряд про те, що Ма­зе­па за­миш­ляє пе­рей­ти до Шведів; він зак­ли­кав, щоб не бо­яли­ся вер­та­тись у свої маєтності і зай­ма­ти ті самі по­са­ди, що й до то­го. А як що че­рез місяць од сього хто не вер­неться, то він бу­де то­го вва­жа­ти за зрад­ни­ка і у тих одбіра­ти­муть уря­ди, зна­ки та маєтності, а са­мих ка­ра­ти­муть на смерть, а жінок та дітей по­си­ла­ти­муть на зас­лан­ня.

Мазепа, з сво­го бо­ку, розіслав універ­са­ли; у них він по­яс­няв при­чи­ни, з яких він одс­ту­пив­ся од Моск­ви. „Моск­ва, - пи­сав він, - хо­че спус­то­ши­ти міста, усю стар­ши­ну зап­ро­ва­ди­ти у не­во­лю, ко­заків по­вер­ну­ти у дра­гу­ни та жовніри, на­род пе­рег­на­ти у Мос­ковські землі за Вол­гу, а наш край осе­ли­ти своїми людьми". Пол­ков­ни­ки, котрі пе­ре­да­ли­ся Шве­дам, із сво­го бо­ку роз­си­ла­ли універ­са­ли та підби­ва­ли в них Ук­раїнців сто­яти за Ма­зе­пу і не слу­ха­ти маніфестів Ца­ря.

Тим ча­сом Карл ру­шив з Дес­ни і при­був у Ром­ни. Шведська армія ста­ла та­бо­ром од Ро­мен і Га­дя­ча до Лох­виці і При­лук; Мос­ковськеж військо сто­яло на гра­ниці Слобідської Ук­раїни і Гетьман­щи­ни, і ще у Мир­го­роді та Ніжині.

Король шведський теж, з сво­го бо­ку, розіслав по Ук­раїні універ­са­ли, і в них упев­няв, що прий­шов не ли­хо ро­би­ти Ук­раїнцям, а виз­во­ли­ти їх з-під мос­ковсько­го яр­ма, ра­див їм ко­ри­тись свой­ому Гетьма­нові Ма­зепі. З по­ло­ви­ни груд­ня (де­каб­ря) роз­по­ча­ла­ся війна між Шве­да­ми і Мос­ка­ля­ми. Зіма то­го го­ду бу­ла ду­же лю­та; ба­га­то Шведів за­ги­ну­ло од мо­ро­зу, навіть і сам ко­роль од­мо­ро­зив собі но­са; про­те він 27-го груд­ня ру­шив до Веп­ри­ка, а 30-го був у Зінькові. Там він стрів но­вий 1709 рік; там він зас­но­вав і свою го­лов­ну ква­ти­ру, бо як він вий­шов з Ро­мен, то місто те зай­ня­ло мос­ковське військо, і він вже ту­ди не вер­тав­ся. 28-го січня (янва­ря) ру­шив він із час­ти­ною ка­ва­лерії та артілєрії у Сло­бодську Ук­раїну, і там під Крас­ним Ку­том мав по­тич­ку із Мос­ка­ля­ми. Сей да­рем­ний похід у Сло­бодську Ук­раїну на­ро­бив те, що у Гетьман­щині Мос­калі пот­ро­хи зай­ма­ли ті міста, що зай­ня­ли бу­ли Шве­ди, і вкоріня­ли­ся там. Ма­зе­па був увесь час при Ко­ролі і час­то хворів; ко­ло йо­го зос­та­ло­ся не­ба­га­то Ук­раїнців: пол­ков­ник Мир­го­родський Да­ни­ло Апос­тол та Ге­не­ральний хо­рун­жий Іван Суліма, після маніфес­ту Ца­ря, по­ки­ну­ли Ма­зе­пу і по­вер­ну­ли­ся на свої грун­та; хотів утікти й Лу­бенський пол­ков­ник Зе­ленський, але Шве­ди за­дер­жа­ли йо­го, і тоді вже всю стар­ши­ну ук­раїнську дер­жа­ли під ка­ра­улом, - навіть ко­ло са­мо­го Ма­зе­пи був „по­чес­ний" ка­ра­ул, бо Шве­ди вже не йня­ли віри ніко­му. З стар­ши­ни ко­ло Ма­зе­пи зос­та­ли­ся: Ор­лик, Чуй­ке­вич, Ло­ми­ковський, Гор­лен­ко та ком­панійські пол­ков­ни­ки Ко­жухівський і Андріяш. Пет­ро І тим ча­сом поспішав за­доб­рю­ва­ти Ук­раїнців, котрі ще не пе­рей­шли до Шведів. Так, він пок­ли­кав до се­бе Ко­чу­бей­ово­го си­на Ва­си­ля і удо­ву Ко­чу­бей­ову, Иск­ри­ну удо­ву із дітьми і по­да­ру­вав їм нові маєтності, по­да­ру­вав маєтності військо­вим то­ва­ри­шам Андрієві Ли­зо­гу­бові, Іва­нові Бу­то­ви­чові та ин­шим. Тоді ж князь Дол­го­ру­кий на­га­дав Ца­реві про Палія, і йо­го зве­ле­но вер­ну­ти з Сібіру, бо він мав вплив на За­по­рожців. За­по­рожці те­пер бу­ли ду­же лихі на Мос­калів, і но­вий Гетьман Ско­ро­падський, із поміччю Палія, надіявся при­хи­ли­ти їх на бік Пет­ра.