Основними тенденціями розвитку міжнародного ринку праці є його глобалізація, посилення міграційних процесів, розширення використання міжнародних трудових норм тощо.


Глобалізація ринку праці, яка являє собою формування єдиного механізму узгодження попиту та пропозиції робочої сили незалежно від країни проживання тієї чи іншої людини, розвивається на фоні глобалізації економіки. Причини пожвавлення цього процесу такі:

· формування системи міжнародного поділу праці,

· розвиток світової інфраструктури та світової валютної системи;

· міжна­родна міграція населення;

· стрімке зростання світової торгівлі та потоків іноземних інвестицій;

· швидкі технологічні зміни.

Головною проблемою, яка виникає внаслідок глобалізації економіки, є обмеження можливостей формування макроекономіч­ної політики, в тому числі в галузі праці та соціально-трудових відносин. Річ у тім, що глобалізація економіки сприяє поглибленню вже існуючої нерівності в сферах продуктивності праці, доходів, матеріального благополуччя та заважає досягненню рівності можливостей в соціально-трудових відносинах.

Глобалізація економіки, яка супроводжується створенням транснаціональних компаній (ТНК), сприяє тому, що робочі місця експортуються з промислово розвинених країн, унаслідок чого в цих країнах виникає проблема безробіття. Змінюється також структура робочої сили в бік збільшення частки службовців щодо частки робітників. Річ у тім, що ТНК нерідко прагнуть створювати виробництва в країнах з дешевою робочою силою і високим рівнем безробіття, водночас концентруючи в промислово розвинених країнах такі функції, як маркетинг, планування, бухгалтерський облік, наукові та дослідно-конструкторські розробки тощо.

В умовах функціонування ТНК послаблюється вплив проф­спілок, колективно-договірного регулювання трудових відносин, невеликий ефект може мати страйковий рух, тому що ТНК не зазнають великого тиску клієнтів щодо виконання умов поставок через незначні обсяги загальних світових продаж, прибутку і руху готівки, яка припадає на конкретну країну.

У таких умовах суттєвим засобом узгодження інтересів різних сторін є створення міжнародних профспілок, налагодження контактів між профспілковими об'єднаннями різних країн.

141. Еміграція – вимушена чи добровільна зміна місця проживання людей (емігрантів, переселенців), переселення зі своєї батьківщини, країни, де вони народилися і виросли, в інші країни глобального суспільства з економічних, політичних або релігійних причин. Еміграція — виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов'язково передбачає перетинання державного кордону.

Іммігра́ція — в'їзд громадян інших держав у країну на довгострокове перебування або постійне проживання.

142. Основні причини міжнародної трудової міграції:

- велика густота населення;

- масове безробіття;

- низький життєвий рівень і порівняно низька заробітна плата;

- виробнича необхідність (для спеціалістів, які працюють у країнах, що розвиваються);

- потреба в додатковій висококваліфікованій робочій силі (у деяких розвинених країнах збільшується потреба в освічених висококваліфікованих працівниках);



- потреба в додатковій дешевій (для малокваліфікованої роботи).

Мотиви міжнародної трудової міграції :

· високий рівень зареєстрованого та прихованого безробіття;

· велика різниця в умовах життя в різних країнах;

· відсутність перспектив професійного зростання;

· недостатні розміри зарплати та не завжди вчасні її виплати;

· зростання цін на житло, комунальні, медичні послуги, товари повсякденного вжитку;

· зростання корупції та злочинності;

· погіршення екології і непередбачуваність техногенних аварій та ін.

143. В широкому розумінні, міграційні процеси - це процеси просторового переміщення людей між поселеннями, регіонами, країнами. У вузькому значенні, під ними розуміють сукупність переселень людей, пов'язаних зі зміною ними місця проживання на довготривалий строк, що спричиняє зміни територіального розміщення поселення. Розрізняють(види):

■ внутрішню міграцію (переміщення населення в межах країни);

■ зовнішню (переїзд до інших країн або виїзд з інших країн);

■ маятникову (систематичні переміщення, пов'язані з роботою, навчанням тощо);

■ сезонну (переміщення, пов'язані із сезонною роботою).

144. Міжнародна міграція робочої сили здійснювалася стихійно, але з часом масштаби і наслідки міграції придбали таке значення, що виникла потреба в регулюванні цього процесу. Кожна країна самостійно, на основі відповідного національного законодавства визначає свою міграційну політику. Проте сьогодні існує безліч міжнародних угод, правових актів, приєднуючись до яких, країни беруть на себе зобов'язання слідувати нормам міжнародного права. Зокрема, Конвенція Міжнародної організації праці (МОП) зобов'язує країни, що ратифікували цей документ, організовувати безкоштовні служби для інформації мігрантів, сприяти переміщенню, від'їзду-приїзду мігрантів, надавати їм медичні послуги, дозволяти переклад на батьківщину заробітку і заощаджень.

Існує цілий ряд міжнародних організацій, що займаються проблемами міграції робочої сили: Комісія ООН з народонаселення, Міжнародна організація праці (МОП), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація з міграції (MOM). Остання займається упорядкуванням міжнародної міграції, її організацією, інформацією з різних питань міграційного процесу.

145. Міграційна політика - це комплекс законодавчих, організаційних, економічних заходів, спрямованих на регулювання в'їзду в країну і виїзду з країни населення, і зокрема робочої сили. Політика держави в галузі міграції населення і трудових ресурсів включає два напрямки: імміграційну (регулює прийняття іноземних громадян) та еміграційну (регулює порядок виїзду громадян з країни і забезпечує захист прав емігрантів за кордоном).

Імміграційне законодавство передбачає певні вимоги до рівня освіти, стажу роботи, до здоров'я, віком, політичного і соціального вигляду іммігранта. Приймаюча країна, як правило, обмежує тривалість перебування іноземних робітників у країні; вимагає проходження процедури визнання документів про освіту і т.п. Залежно від національного складу приймаючої країни може враховуватися і національність іммігранта.

Для регулювання процесу імміграції використовується імміграційна квота - кількість іноземних працівників, які можуть в'їхати в країну протягом певного терміну. Квота може встановлюватися для всієї країни в цілому, диференціюватися по галузях, по, підприємствам, по країнах-донорам, розподілятися по різних категоріях іммігрантів. Обмеження на в'їзд іноземців може досягатися і за рахунок законів про професії, якими не можуть займатися іноземці.

Еміграційна політика передбачає:
- заохочення еміграції у разі напруженості на ринку праці (надлишкової пропозиції) і стримування еміграції в разі нестачі робочої сили ;

- прийняття нормативних актів, що сприяють надходженню валютних коштів від емігрантів;

- контроль за забезпеченням для емігрантів за кордоном відповідного рівня життя;

- забезпечення повернення емігрантів на батьківщину;

- стимулювання придбання або підвищення професійної або освітньої підготовки емігрантів за кордоном.

 

 

144, 145. Міграційна політика - це комплекс законодавчих, організаційних, економічних заходів, спрямованих на регулювання в'їзду в країну і виїзду з країни населення, і зокрема робочої сили.

Проблеми міжнародної міграції робочої сили призвели до створення широкої системи державного і міждержавного регулювання. Методи регулювання міжнародної міграції:

1. Адміністративно-правові. До них відносять:

а) національні законодавства які визначають юридичний, політичний та професійний статус іммігрантів в даній країні;

б) національні служби імміграції (контроль на в’їзд в країну іммігрантів, видача дозволу на в’їзд в країну; видача дозволу на роботу).

2. Економічні:
а) здійснення вербування іноземних робітників:

Ø надання місця роботи;

Ø високого рівня заробітної плати;

Ø надання житла;

Ø здобуття освіти;

Ø надання гарантій про медичне обслуговування.

Рівні регулювання міжнародної міграції робочої сили:

Національний рівень – заходи окремої держави по здійсненню міграційної політики у своїй країні.

Міжнародний рівень – система заходів по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках світового господарства.

Інтеграційний рівень – заходи по регулюванню міжнародної міграції робочої сили в рамках інтеграційного об’єднання.

Система органів, на рівні яких здійснюється національна міграційна політика:

Ø міністерство праці;
Ø міністерство внутрішніх справ;
Ø міністерство юстиції;
Ø національні міграційні служби.
На міжнародному рівні:
Ø міжнародна організація праці (МОП);
Ø міжнародна організація міграції (МОМ).
Членами МОП є:
Ø уряди країн-учасниць;
Ø профспілки;
Ø організації підприємців.

http://dismal-science.com/international-economics/36-regulyuvannya-mzhnarodnoyi-mgracyi-robochoyi-sili.html

 

146. Державна міграційна політика – це цілеспрямована діяльність держави з регулювання процесів експорту та імпорту робочої сили в дану країну чи з неї.

Найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Єв­ропи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коли­вається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання іноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнної міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінні за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945—1960 рр.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН.

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентальної міграції. За 10 років (1960—1969 рр.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останні двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з однієї європейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок спри­ятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання імміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 р., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7 % усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів.

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинені країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідер­ланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

 

147. Питання соціального забезпечення щодо громадян Італії та Франції були вирішені угодою, підписаною цими країнами ще в 1904 р.

Швеція, Данія, Норвегія, Фінляндія та Ісландія в 1955 р. уклали угоду про рівноправність громадянцих держав в усіх пи­таннях найму на роботу та соціального забезпечення. Одним з ос­новних моментів Римського договору про утворення ?С став прин­цип "вільного переміщення осіб".

Шенгенською угодою, укладеною в березні 1995 р. Бельгією, Німеччиною, Італією, Люксембургом, Нідерландами, Португалією і Францією, до яких приєднались Італія, Греція, Австрія, з 1 липня 1995 р. повністю ліквідована система контролю на внутрішніх кор­донах цих країн.

За сучасних масштабів міграції робочої сили двосторонні угоди стали малоефективними, і тому основну роль почали відігравати багатосторонні угоди і нормативні акти Міжнародної організації праці (МОП) та інших міжнародних організацій, хоча жодна з міжна­родних організацій не має мандата на безпосереднє регулювання міграції робочої сили.

МОП — це спеціалізована організація ООН для вироблення кон­венцій і рекомендацій з питань трудового законодавства. МОП розробляє міжнародні стандарти з питань праці, які є реко­мендаційними для національних урядів у питаннях, що стосуються проблем зайнятості, рівня оплати праці, системи соціального стра­хування, захисту інтересів мігрантів тощо.

МОП ухвалила низку важливих документів з елементами право­вого регулювання міжнародних переміщень робочої сили: проти дискримінації робітників-переселенців, про регламентацію викори­стання праці мігрантів, їх соціальні та економічні права.

 

148. МОП — це спеціалізована організація ООН для вироблення кон­венцій і рекомендацій з питань трудового законодавства.

Функції:

1)розробка правових документів у сфері міжнародного регулювання соц. трудових відносин

2)регулювання соц. трудових відносин на міжнародному рівні

3)захист прав працівників

4)сприяння підвищення кваліфікації працівників

5)дослідження та обмін інформацією з питань праці

Цілі: забезпечення повної зайнятості та росту рівня життя, заохочення економічних та соц. програм, захист прав людини, охорона життя та здоров” робітників, заохочення співробітництва між підприємцями та робітниками, забезпечення миру через соц. справедливість.

 

149. Розрізняють кілька рівнів регулювання міжнародної міграції робочої сили, зокрема: національний, міжнародний, інтеграційний.

Національний рівень регулювання міжнародної міграції робочої сили становить собою сукупність заходів окремої держави щодо регулювання міграції в своїй країні. Міжнародний рівень становить собою сукупність заходів країн світової співдружності щодо регулювання міграції робочої сили в межах світового співтовариства. Інтеграційний рівень становить собою сукупність заходів групи країн щодо регулювання міграції робочої сили між країнами - учасниками інтеграційного об'єднання.

 

150. Основні центри притягання робочої є:

1. Західна Європа (особливо Німеччина, Франція (з Північної Африки), Англія, Бельгія (з Іспанії й Італії), Нідерланди, Швеція (з Фінляндії) і Швейцарія). У середині 90-х років приплив іммігрантів оцінювався в 180 тис. чол. на рік. Тільки в країнах ЄС нараховується 13 млн. іммігрантів. На даний час тут розвивається загальний ринок робочої с, що припускає вільне переміщення працівників між країнами ЄС і уніфікацію трудового законодавства. 9 грудня 1989 р. прийнята «Хартія основних соціальних прав робітників ЄЕС». Найбільш розвинуті країни Західної Європи принаджують робочу силу з менш розвинутих західноєвропейських країн, арабських країн Північної Африки і Близького Сходу, країн Африки до півдня від Сахари, країн Східної Європи і СНД.

2. Близький Схід. Цей центр сформувався в 70-ті роки. Нафтовидобувні країни залучають на важку низькооплачувану роботу дешеву робочу силу з Індії, Бангладешу, Пакистану, Йорданії, Ємену, а також із Греції, Туреччини, Італії, Кореї, Філіппін. До початку 90-х рр.. тут працювало більш 4,5 млн. іноземців, а місцевих робітників – 2 млн. В ОАЕ частка іммігрантів у загальній чисельності робітників – 97%, у Кувейті – 86,5%, Саудівській Аравії – 40%.

3. США і Канада. Трудові ресурси цих країн історично склалися значною мірою за рахунок іммігрантів. Щороку в США приїжджає іммігрантів більше, ніж в усі інші країни разом. Іноземці складають близько 5% робочої с країни. Низькокваліфікована робоча сила – із прилеглих латиноамериканських країн (особливо Мексики), країн Карибського басейну. Висококваліфіковані працівники – практично з усіх країн. Іммігранти - 740 тис. чол. у рік, емігранти - 160 тис. чол. Приплив іммігрантів у США і Канаду до середини 90-х років оцінювався в 900 тис. чол. на рік.

4. Австралія. 200 тис. іноземних робітників. З 1982 р. Австралія стала проводити міграційну політику, що стимулює розвиток бізнесу в країні. У країну стали в першу чергу прийматися іммігранти, що роб інвестиції в її економіку.

5. Країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Це, насамперед, азіатські НІК – Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Тайвань, а також Японія, Малайзія, Пакистан і Бруней. Найбільший експортер робочої с – Китай, крім того – В'єтнам, Лаос, Камбоджа, Бірма, Філіппіни, Індонезія, Бангладеш, Шрі-Ланка та ін. Загальне число іноземних робітників – 2,5 – 4 млн. чол. У Японії працюють в основному корейці, останнім часом з'явся іранці.

6. Латинська Америка. В основному, Аргентина і Венесуела, крім того Мексика, Бразилія, Чилі, Парагвай, Болівія. Загальне число іммігрантів – від 3 до 10 млн. чол., в основному латиноамериканці, але цими країнами субсидуються програми по залученню східноєвропейців, у тому числі із країн СНД (нафтовиків, інженерів-хіміків, фермерів). Міграція відрізняється сезонністю і великим відсотком нелегальної міграції, яка ніяк не регіструється.

7. Африка. У Північній Африці – нафтовидобувна Лівія, на півдні – ПАР. Використовують іммігрантів з інших африканських країн, але зацікавлені у фахівцях із СНД (на постійне місце проживання). Міжкраїнна міграція – 2 млн. чол. У ПАР загальна кількість іноземної робочої с складає 1 млн. чол.

 

151. Країни-імпортери трудових ресурсів отримують наступні позитивні наслідки:

- країни отримали дешеву, молоду робочу силу.

- отримують готових спеціалістів.

- у таких країнах прискорюється економічне зростання, зростає державний бюджет.

Виграш країни-експортера трудових ресурсів полягає у наступному:

- отримують валютні перекази іммігрантів своїм сім’ям (осідає в банках валюта). Заробітчани отримані кошти, як правило, переказують своїм рідним, тим самим збільшуючи валютну масу ринку, що в свою чергу призводить до позитивних зрушень у даній державі.

- експорт трудових ресурсів ослаблює проблему безробіття. Даний показник являється одночасно як позитивним, так і негативним. З однієї сторони, в основі експорту трудових ресурсів є контингент, який не має місця проживання, а з іншої сторони, країну покидає активне населення - в основному молодого віку, тим самим створюючи ефект старіння нації.

- підвищується кваліфікація іммігрантів, які повернулись назад. Окрема частка іммігрантів повертається на батьківщину. Це може бути пов’язано з тим, що склалася позитивна тенденція в розвитку країни, покращилась екологія, сімейні обставини, економічна стабільність, фінансова стабільність та багато іншого. Іммігранти, які працювали по спеціальності за кордоном, повернувшись на батьківщину, приносять позитивний результат, пов'язаний з тим, що отримали досвід роботи за кордоном. Держава повинна максимально використовувати дану перевагу.

Негативні наслідки міграції для країн-імпортерів:

- виникнення додаткових проблем, пов’язаних з соціальним захистом іммігрантів. Кожна держава намагається захистити свого громадянина за кордоном, тим самим вимагає від держав відповідного соціального захисту іммігрантів. Кожен іммігрант є як позитивним, так і негативним. Позитивний – робоча сила, негативний – соціальне забезпечення захисту.

- відтік національної валюти у формі вивозу чи переказу. Проблема відтоку національної валюти буде проходити до тих пір, поки в країні будуть знаходитись іммігранти, але дана проблема не є актуальною для тих країн, де національна валюта нічим не пов’язана з валютою держави, звідки прибула особа. Основною валютою, якою проводиться оплата є Американський долар та Євро.

- втрата вивчених дешевих спеціалістів-іммігрантів, при їх поверненні на батьківщину. Робоча сила, яка прибуває, потребує навичок роботи, тим самим роботодавці проводять курс навчання, так як вони в цьому зацікавлені. Їм дешевше навчити іммігранта та платити їм занижену платню, ніж узяти громадянина своєї держави. В основному це робота, яка потребує вкладання значних зусиль.

Негативні наслідки міграції для країн-експортерів:

- втрата висококваліфікованих підготовлених спеціалістів, так званий “відтік розумів”. Глобальна проблема мало розвинутих країн. Своїм громадянам країна не взмозі надати відповідних умов, тим самим висококваліфіковані спеціалісти покидають країну в пошуках високих заробітків. Країни, до яких прибуває мігрант, завжди зацікавлені в таких особах, так як легше оплатити працю спеціаліста, а ніж підготувати такого фахівця.

- додаткові витрати з бюджету на підготовку нових спеціалістів. З «відтоком розумів» країна опиняється в ситуації, коли відсутні відповідні кадри і постає питання про їх підготовку. Для цього виділяються кошти з бюджету для зацікавлення та оплати стипендій людям, які навчаються на відповідних необхідних спеціальностях.

- виникнення тенденції до спаду темпів економічного зростання. З відтоком розумних людей значних проблем отримує економіка держави. Це пов’язано з тим, що відсутні основні кадри, які рухають економікою в виробництві та торгівлі. Тому при такій ситуації проглядається тенденція до спаду темпів економічного зростання, а інколи і до гірших показників.

 

152. Що стосується України, то вона виконує роль країни-постачальника робочої сили на європейський та світовий ринок праці. Але і в цій якості вона може отримати низку економічних вигод:

по-перше, знизити рівень безробіття і пом'якшити таким чином соціальну напруженість у суспільстві;

по-друге, значну частину заробітної плати емігранти переказуватимуть на батьківщину, що поповнить валютний фонд країни (кошти, що пересилаються іммігрантами на батьківщину, становлять, за різними оцінками, 25-30 млрд. дол. США);

по-третє, розроблені МОП рішення дають Україні право ставити питання про отримання компенсації за підготовку робочої сили від країн — можливих користувачів її трудових ресурсів.

Масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, завдасть Україні значних економічних, інтелектуальних та моральних збитків. Виїзд кваліфікованих кадрів, молодих спеціалістів негативно вплине на професійну структуру працездатного населення, погіршить його статево-віковий склад. Еміграція, як правило, супроводжується вимушеним розривом, нехай і не остаточним, сімейних зв'язків, їх послабленням.

 

153. Посилення міграції населення на регіональному рівні пояснюється такими причинами:

- структурною перебудовою економіки і пов’язаними з нею зростанням безробіття, процесами роздержавлення власності й приватизації, які супроводжуються збільшенням мобільності капіталу, його інтенсивним міжгалузевим і географічним переливом;

- нерівномірністю в розміщенні продуктивних сил, суттєвими відмінностями в соціально-економічних умовах життя в селі й у місті, у різних регіонах країни;

- різким погіршенням екологічної ситуації в окремих регіонах;

- інтенсифікацією загальнонаціональних міграційних процесів;

Загалом, основними причинами внутрішніх трудових міграцій в Україні є такі три фактори:

- обмежені можливості працевлаштування, особливо в сільській місцевості,

- низька заробітна плата вдома,

- більша престижність роботи на підприємствах та установах великих міст.

 

154. Міжнародна економічна інтеграція - характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики як у взаємних економічних відносинах, так і у відносинах з третіми країнами.

 

155. Горизонтальна інтеграція – об'єднання підприємств, налагодження тісної взаємодії між ними «по горизонталі» з урахуванням спільної діяльності підприємств, які випускають однорідну продукцію і використовують подібні технології.

Вертикальна інтеграція – об'єднання в єдиний технологічний процес усіх або основних ланок виробництва й обороту промислової та сільськогосподарської продукції.

 

156. Форми прояву міжнародної регіональної інтеграції різні:

1) розвиток подетальної та технологічної спеціалізації, кооперації і комбінування виробничо-технологічних процесів;

2) усунення адміністративних і економічних бар'єрів, які перешкоджають вільному руху товарів, капіталів, робочої сили в межах регіону;

3) узгодження і проведення спільної економічної, валютно-фінансової, науково-технічної та соціальної політики;

4) формування регіональних господарських комплексів із загальною виробничою інфраструктурою та інститутами наддержавного і міждержавного регулювання.

 

157. Ознаками економічного союзу є:

- ліквідація будь-яких торгівельних обмежень і проведення єдиної зовнішньоторговельної політики; вільне переміщення товарів, послуг, капіталу та громадян;

- жорстка координація (по суті — єдність) економічної, фі­нансової та соціальної політики.

На основі економічних створюються і політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа інтеграційних угруповань та взаємовід­носин між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і на­ступність у становленні та розвитку форм міжнародної регіона­льної економічної інтеграції.

 

158. Економічні інтеграційні угруповання країн можуть формуватися різними шляхами:

· «знизу-догори», у процесі поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя, коли домовленостям між країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу чи спільного ринку передує досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв'язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв'язки активно підтримуються на державному рівні, водночас розробляються й реалізуються широкомасштабні двосторонні проекти поглиблення міжнародного економічного співробітництва. Саме таким шляхом розвивались інтеграційні процеси у Північній Америці, насамперед, між США та Канадою;

· «згори-донизу», коли з різних політичних та соціально-економічних причин створюється інтеграційне угруповання країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого і скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції.

 

159. Процеси міжнародної регіональної економічної інтеграції відбуваються на тлі складного переплетіння політичних і соціально-економічних проблем. Основні чинники, що зумовлюють виникнення й існування згаданих проблем, такі:

· націоналізм; традиційні конфлікти між окремими країнами та групами країн; ідеологічні розходження;

· політико-правові, економічні та соціально-культурні відмінності країн-учасниць; зростання затрат при реалізації регулятивних функцій на наднаціональному рівні; суперечності, пов'язані із розширенням інтеграційних угруповань тощо. Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості, а саме:

· динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції в цілому, зумовлений як дією об'єктивних факторів, так і «ланцюговою» реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

· нерівномірність розвитку й реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн і регіонів світу;

· розвиток поряд з інтеграційними дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку.

 

160. На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських зв'язків впливають конкретні внутрішньо- і зовнішньоекономічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції.

Серед внутрішньо економічних факторів принциповим є перехід України до розвиненої ринкової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація відповідної довгострокової програми. Така програма має, по-перше, враховувати сучасний соціально-економічний стан та особливості України; по-друге, бути адаптованою до еволюціонізуючого зовнішнього ринкового середовища; по-третє, спиратися на досвід переходу до ринкових відносин інших постсоціалістичних країн.

 

161. Зовнішні фактори економічної інтеграції

Інтеграцію можна тлумачити як відсутність будь-якої форми дискримінації іноземних партнерів у кожній з національних економік. У такому плані міжнародна економічна інтеграція розглядається як найвищий розвиток МЕВ. Як процес інтеграція виявляється в стиранні відмінностей між економічними суб¢єктами - представниками різних держав.

Розвиток процесів міжнародної економічної інтеграції зумовлений такими факторами:

· економічним розвитком країн, груп країн та регіонів світу в умовах нерівномірного розподілу ресурсів;

· закономірностями науково-технічного прогресу;

· тенденціями демографічного розвитку;

· наявністю та необхідністю розв¢язання глобальних проблем (енергетичної, продовольчої, екологічної, використання світового океану та космосу, економічного зростання та зростання народонаселення, економічної безпеки, роззброєння);

· різким скороченням відстаней за рахунок розвитку транспортно-комунікаційних мереж;

· ринковою "уніфікацією" економічного розвитку.

 

162 Європейський Союз та принципи його функціонування

Європе́йський Сою́з, ЄС — економічний та політичний союз 28 держав-членів, що розташовані здебільшого у Європі. ЄС діє через систему наднаціональних інституцій та спільно узгоджених рішень держав-членів.

Злиття трьох співтовариств (ЄОВС, ЄЕС, Євроатому) в Єдине Європейське Співтовариство сталося 1967 р., у 1968 р. було утворено Митний союз країн ЄС з відповідними угодами про таке:

· відміну митних податків і зняття кількісних обмежень;

· введення єдиного митного тарифу для інших країн;

· проведення єдиної зовнішньоторговельної та аграрної політики.

починаючи з 1987p.:

· усуваються митні формальності, які ще залишилися (огляд товарів, перевірка документів);

· усуваються відмінності в технічних стандартах;

· відміняються обмеження конкуренції в наданні держзамовлень;

· нівелюється різниця в рівнях і структурі оподаткування;

· усуваються ліміти на послуги (транспорт, зв’язок, фінанси);

· усуваються валютні обмеження, що залишилися;

· усуваються обмеження щодо прийняття громадян на роботу.

 

163 Європейська асоціація вільної торгівлі

Європейська асоціація вільної торгівлі (англ. European Free Trade Association, EFTA) — це зона вільної торгівлі, яка об’єднує митні території чотирьох європейських країн, які не вступили до Європейського Союзу, зокрема, Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швейцарської Конфедерації. Зона вільної торгівлі забезпечує країнам-членам режим вільної торгівлі товарами та послугами, а також гарантує вільний рух капіталів та фізичних осіб.

Співробітництво з іншими країнами здійснюється на двох рівнях. Перший з них передбачає укладення двосторонніх угод про вільну. Другий рівень співробітництва передбачає укладення ЄАВТ спільних декларацій про співробітництво.

Цілями Угоди про вільну торгівлю, що ґрунтується на торговельних відносинах між ринковими економіками, є:

· досягнути лібералізації торгівлі товарами відповідно до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року;

· досягнути лібералізації торгівлі послугами відповідно до Генеральної угоди про торгівлю послугами (ГАТС);

· значно збільшити інвестиційні можливості у зоні вільної торгівлі;

· на взаємній основі досягнути подальшої лібералізації ринків державних закупівель Сторін;

· сприяти конкуренції у своїх економіках, особливо коли це стосується економічних відносин між Сторонами;

· забезпечувати достатній і ефективний захист прав інтелектуальної власності;

· сприяти гармонійному розвиткові та розширенню світової торгівлі шляхом усунення бар'єрів у торгівлі та інвестуванні.

 

164 Чорноморське економічне співтовариство

Чорноморське економічне співробітництво - ЧЕС із штаб-квартирою р. Стамбулі (Туреччина) об'єднує 11 держав Чорномор'я, Закавказзя і Балкан. 25 червня 1992 р., під час зустрічі на рівні у Стамбулі, представники держав підписали Декларацію про Чорноморському економічне співробітництво, определившую пріоритетні напрямки й захопити основні механізми цього регіональної співпраці.

Відповідно до Статуту країни-учасниці ЧЕС здійснюють співробітництво між собою у наступних областях:

· торгівля і економічний розвиток;

· фінанси;

· енергетика;

· транспорт, сільське господарство й агропромисловість;

· охорона здоров'я й фармацевтика;

· охорона довкілля;

· туризм і наука;

· обмін статистичними даними та економічна інформація;

· співробітництво між митними та інші прикордонними органами;

· боротьба з організованою злочинністю, незаконним оборотом наркотиків, зброї та боєприпасів, радіоактивних матеріалів, усіма актами тероризму, незаконною міграцією.

 

165 Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Співдружність Незалежних Держав, СНД — регіональна міжнародна організація, до якої входять деякі пострадянські країни. Співдружність не є державою і не володіє наднаціональними повноваженнями.

Основні цілі організації:

• Співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях;

• Всебічний розвиток держав-членів в рамках єдиного економічного простору, міждержавної кооперації та інтеграції;

• Забезпечення прав і свобод людини;

• Співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального і повного роззброєння;

• Взаємна правова допомога;

• Мирне вирішення суперечок і конфліктів між державами організації.

До сфер спільної діяльності держав-членів відносяться:

• Забезпечення прав і основних свобод людини;

• Координація зовнішньополітичної діяльності;

• Співпраця у формуванні і розвитку спільного економічного простору, митної політики;

• Співпраця в розвитку систем транспорту, зв'язку;

• Охорона здоров'я та навколишнього середовища;









Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su не принадлежат авторские права, размещенных материалов. Все права принадлежать их авторам. Обратная связь