Територіальна організація апк: спеціалізовані і інтегральні апк, їх суть.

Щодо територіальної структури АПК, то вона формується на конкретній території утворення у вигляді різних форм агро-промислової інтеграції, тобто елементів територіальної струк-тури. В науковій літературі виділяють локальні і регіональні АПК. Локальні АПК сформувалися на порівняно невеликих територіях на основі поєднання агропромислових підприємств по переробці малотранспортабельної с/г продукції і мають
найнижчий ступінь інтеграції. Локальні форми АПК є найбі-льш поширеними Серед них виділяють:

• агропромисловий пункт — локальна форма АПК, що об'-єднує в населеному пункті переробку одного виду с/г сиро-вини;

• агропромисловий центр — локальна форма АПК, яка об'-єднує в населеному пункті переробку кількох видів с/г сиро- вини;

• агропромисловий кущ — локальна форма АПК, що хара-ктеризуються компактним розміщенням на невеликій терито-рії агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зона-ми;

• агропромисловий вузол — складне територіальне агроп-ромислове утворення, яке розглядається як система компактно розміщених агропромислових пунктів,центрів і кущів навколо міста, (як правило, обласного чи районного центру).

Розміщення і взаємодія локальних АПК на території певної
адміністративної одиниці обумовлюють формування відпо-відного регіонального АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, автономної республіки, області чи адміністративного р-ну. В межах природно-еконо-мічних зон виділяють зональні АПК, сформовані під впливом природних умов відповідної зони, вони представлені інтегра-льними агропромисловими зонами і агропромисловими р-ми та спеціалізованими агропромисловими зонами і р-ми. Інтег-ральна агропромислова зона — це територіальне зосереджен-ня всіх агропромислових підкомплексів в межах однієї приро-дно-економічної зони. Такі зони сформувались у межах Поліс-ся, Лісостепу і Степу України. До складу інтегральної агропро-мислової зони входять спеціалізовані агропромислові зони, які формуються на основі переважно одного спеціалізованого процесу (наприклад, картоплепродуктова зона). Спеціалізова-ний агропромисловий р-он — територіальне зосередження аг-ропромислових підприємств однієї спеціалізації в межах від-повідної спеціалізованої зони (коноплепереробне в-во). Інтегральний агропромисловий район — це територіальне зо-середження агропромислових підприємств у межах певної ча-стини природно-економічної зони. Якщо зональні агропроми-слові комплекси формувалися переважно під впливом приро-дних умов у межах природно-економічних зон Полісся, Лісо-степу і Степу, то навколо великих міст, промислових і рекреа-ційних центрів переважно під впливом економічних факторів формувалися зональні — інтегральні і спеціалізовані примісь-кі АПК. На формування таких агропромислових утворень на-самперед впливає попит населення великих міст на малотран-спортабельну продукцію харчування — овочі, свіже і дієтичне м'ясо, незбирана молочна продукція. Для приміських АПК ха-рактерна відсутність в-ва і переробки більшості зернових і те-хнічних культур та тісний зв'язок в-ва продукції з її реалізаці-єю. Практично це агропромислово-торговельні територіальні комплекси.

 

Зернове господарство

Значення. Серед галузей рослинництва найважливішою є зернове господарство. Це основа всього сільськогосподарського виробництва. Зернові культури відіграють провідну роль у структурі посівних площ Так, від зерна і продуктів його переробки значною мірою залежить і могутність держави, і добробут її населення. Зернове господарство формує продовольчий фонд і постачає фуражне зерно тваринництву, створює резервні державні запаси зерна і дає продукцію на експорт.

 

Структура. Зернове господарство є основною базою, що формує зернопродуктовий підкомплекс АПК. До його складу входить: вирощування зерна, його заготівля, зберігання; ряд галузей харчової промисловості, що переробляють і використовують перероблену зернову продукцію (борошномельна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська, виробництво харчових концентратів, спиртова, крохмале-патокова та пивоварна); селекція і насінництво зернових культур, виробництво засобів виробництва, що забезпечують його функціонування; інфраструктура, що обслуговує цей підкомплекс.

 

В структурі виробництва зерна більше половини припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь, на третьому місці знаходиться кукурудза, на четвертому — жито. За обсягами валового збору їм значно поступаються овес, просо, гречка, рис, зернобобові.

 

Основна продовольча зернова культура України — озима пшениця. Яра пшениця використовується в основному як страхова культура, коли доводиться пересівати пошкоджені ділянки озимини.

 

Її посіви зосереджені в степу, де розміщено більше половини її посівної площі в Україні. ВЛісостепу — третина посівів і найменше в Поліссі і в районах Карпат. Значна концентрація посівів озимої пшениці в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській, Харківській, Полтавській, Вінницькій, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях та Автономній Республіці Крим.

 

Основне виробництво продовольчого зерна озимої пшениці і надалі буде концентруватись у степовій і лісостеповій зонах, де природні умови сприяють вирощуванню зерна високої якості

 

Озиме жито — друга важлива продовольча культура, менш вимоглива до грунтово-кліматичних умов, ніж пшениця. Основні її посіви зосереджені в Поліссі, в Карпатах і в деяких (переважно північних) районах Лісостепу.

 

Основними продовольчими круп’яними культурами, що вирощуються в Україні, є гречка, просо і рис.

 

Гречка — цінна культура. Але посіви її порівняно невеликі через низьку врожайність, складність очищення тощо. Найбільш сприятливі умови для її вирощування — північні райони Лісостепу і Полісся, де зосереджені основні її посіви.

 

Просо вирощують переважно в степу завдяки його посухостійкості.

 

Рис — нова для України круп’яна культура. Росте на зрошувальних землях Автономної Республіки Крим, Херсонської, Одеської та Миколаївської областей.

 

Основними зернофуражними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові.

 

Ячмінь — основна фуражна і частково продовольча зернова культура. Найсприятливішими для неї є грунтово-кліматичні умови західного і північного Степу та Лісостепу.

 

Кукурудза — цінна продовольча і фуражна культура, Найкращі грунтово-кліматичні умови для її вирощування в лісостеповій і степовій зонах. Особливо сприятливі умови для вирощування гібридного насіння склалися в Дніпропетровській, Одеській, Миколаївській областях; менш сприятливі — в Поліссі і в Карпатах.

 

Овес — фуражна і продовольча культура. Найбільшу частку в структурі посівних площ овес займає в Поліссі і в районі Карпат.

 

Зернобобові культури мають велике фуражне і частково продовольче значення. Посіви зернобобових мають і агротехнічне значення, збагачуючи грунт азотом. До основних зернобобових культур належать горох, віка, кормовий люпин, а також квасоля, соя, сочевиця та ін..

 

Технічні культури

Складовою частиною рослинництва є виробництво технічних культур.

 

Структура. Технічні культури є сировиною для промисловості: їх поділяють на волокнисті — льон-довгунець, бавовник, коноплі; олійні — соняшник, льон-кучерявець, ріпак, соя; ефіроолійні — кмин, м'ята, троянда; цукроносні — цукрові буряки.

 

Основна технічна культура України — цукровий буряк. Сприятливі умови є в правобережній частині Лісостепової зони (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька, Львівська, Рівненська, Волинська, Житомирська області), а також в лівобережній (Полтавська, Сумська, Харківська, Чернігівська області). Невеликі площі посівів є в північному степу та на півдні Полісся.

 

На базі використання найбільшого у світі масиву посівів цукрових буряків як сировинної бази переробної промисловості в Україні сформувався потужний цукропромисловий спеціалізований АПК, до складу якого входять господарства по вирощуванню цукрових буряків, численні цукрові і цукрорафінадні заводи, а також підприємства по виробництву спирту, харчових кислот, комбікормів тощо.

 

Серед технічних культур значні посівні площі має соняшник. Соняшник вирощують переважно в степовій зоні, частково – в Лісостепу.

Найбільші площі посівів зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій, Кіровоградській та Харківській областях. Частина насіння соняшника експортується.

 

Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою в західному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях.

 

На півдні, переважно в Миколаївській, Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях вирощують рицину; в західних областях — ріпак; ефіроолійні культури — коріандр, м’яту, троянду, лаванду, кмин — вирощують переважно на півдні Криму, на Поділлі.

 

Льон-довгунець — основна прядивна культура України. Найбільш сприятливі умови для культивування цієї рослини — поліські райони, а також передгір’я Карпат. Найбільші посівні площі знаходяться в Житомирській, Чернігівській, Київській, Рівненській, Львівській, Волинській, Івано-Франківській областях.

 

До прядивних культур належить і конопля, південні сорти якої вирощуються переважно в Миколаївській, Одеській, Дніпропетровській та Черкаській областях, а середньоросійські — в Сумській, Чернігівській, Полтавській областях.

 

До технічних культур належать також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощують на Житомирщині. Невеликі його площі є в Київській, Вінницькій, Хмельницькій, Рівненській та Волинській областях.

Махорку висівають на Чернігівщині, Полтавщині, Сумщині та Черкащині. Основні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закарпатті, Хмельницькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині. На базі переробки цієї сировини в Україні формується тютюнопромисловий спеціалізований АПК.

 

Картопля використовується і як продовольча, і як технічна (крохмале-патокове і спиртове виробництво) та кормова культура.

 

Картоплю вирощують скрізь, але найбільша концентрація її посівів спостерігається Черніг., Сум., Вол., Жит., а також Він. і Терн. обл.

 

Спеціалізовані АПК. У складі інтегральних АПК формуються спеціалізовані АПК, які включають усі підприємства й організації, інтегровані по вертикалі з метою виробництва, заготівлі, транспортування, переробки, зберігання і реалізації одного виду с/г продукції на ринку товарів. Основу формування спец. АПК становлять АП цикли.

 

Серед спеціалізованих АПК рослинницького напряму виокремлюють: зернопродуктовий, цукробуряковий, олійножиропродуктовий, плодоовочеконсервний, картоплепродуктовий, виноградарсько-винопродкуктовий, ефіроолійнопродуктовий, тютюновопродуктовий, льонопродуктовий та ін.

 

Тваринництво

Значення. Тваринництво є другою важливою галуззю сільського господарства. Від рівня його розвитку залежить наповнення ринку висококалорійними продуктами харчування — м’ясом, молочними продуктами, яйцями тощо. Тваринництво дає сировину для харчової і легкої промисловості (м’ясо, молоко, шкіра, вовна, віск, пух тощо), а також для виробництва ряду лікувальних препаратів. Тваринництво має тісні зв’язки із землеробством, якому воно постачає органічні добрива.

 

Структура. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше значення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо.

 

Розрізняються і виробничі напрями залежно від того, для яких цілей використовуються тварини (молочне, м’ясо-молочне скотарство, сальне свинарство тощо).

 

Скотарство. Перше місце в структурі тваринництва посідає скотарство м'ясо-молочного напряму, але в приміських зонах переважає молочно-м’ясний напрям. Молочний напрям скотарства розвинуто лише в окремих районах, орієнтованих на великі молокопереробні підприємства і міста. Наступний важливий напрям у структурі скотарства – це виробництво яловичини. Лідерами з виробництва м’яса є Карпати, далі йде Полісся,Лісостеп і Степ. Найвища концентрація поголів’я великої рогатої худоби в Правобережному Лісостепу і на заході Поліської зони.

 

Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктивної худоби галузь тваринництва.

Свинарство розміщене в усіх природно-економічних зонах. Розміщення галузі визначається станом і характером кормової бази. Свинарство розвивається переважно в районах інтенсивного землеробства, в районах вирощування картоплі, цукрового буряка, фуражного зерна, а також в районах переробки сільськогосподарської продукції, харчової промисловості, де для відгодівлі свиней використовують відходи відповідного виробництва. Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісостепу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмельницькій, Вінницькій областях. В Поліській і Лісостеповій зонах галузь має м’ясо-сальний напрям, у Степу — сальний. У приміських АПК переважає м’ясний напрям.

 

Птахівництво забезпечує потреби населення в м’ясі птиці та яйцях. Важливим фактором його розміщення є орієнтація на споживача. Тому найвища концентрація поголів’я птиці спостерігається в приміських АПК. Висока концентрація спостерігається також в Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентрованих кормів). Найбільше птахівницьких господарств у Київській, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Луганській, Одеській, Львівській областях та в Криму. Серед птиці переважають кури, на другому місці качки. Певне поширення здобули гуси та індики.

 

Вівчарство має допоміжне значення, за винятком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірських районах.

В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі — м’ясо-вовняний. В Україні розводять тонкорунних, напівтонкорунних та грубововняних овець. В окремих районах розводять чорно карпатських овець та поліпшених напівтонкорунних баранів.

 

Спеціалізовані АПК. У складі інтегральних АПК формуються спеціалізовані АПК, які включають усі підприємства й організації, інтегровані по вертикалі з метою виробництва, заготівлі, транспортування, переробки, зберігання і реалізації одного виду с/г продукції на ринку товарів. Основу формування спец. АПК становлять АП цикли. Серед спец. АПК тваринницького напряму виокремлюють: м’ясопродуктів, молоко-продуктовий, птахо-продуктовий, рибо-продуктовий (за умови, що рибу виловлюють у ставках, озерах, водосховищах).

 

М'ясо-продуктовий комплекс включає виробництво м’яса та його промислову переробку на м’ясокомбінатах. М’ясокомбінати розташовані як на околицях великих міст, де вони спеціалізуються на виробництві сирого м’яса та варених ковбас, тобто продукції, що потребує негайної реалізації, так і в районах розвинутого тваринництва м ясного напряму зі спеціалізацією на виробництві копченостей та м’ясних консервів. Отож, при виробництві продукції, яка може зберігатись та транспортуватись на значну відстань, галузі тваринництва значно впливають на формування та розміщення спец. АПК.

 

Цукровобуряковий комплекс

Основна технічна культура України — цукровий буряк. Це одна з найцінніших культур нашого землеробства. Україна — сві­товий виробник бурякового цукру, який за обсягами його вироб­ництва поступається лише Франції. Саме від реалізації буряково­го цукру наша країна традиційно отримує значний прибуток, який становить близько 70% від реалізації всіх продовольчих товарів.

Цукровий буряк — теплолюбива культура, яка потребує бага­то сонячних днів і багато води. У зв'язку з цим її можна вирощу­вати в районах, де кількість атмосферних опадів не менше ніж 500 мм за вегетаційний період, а також в районах зрошувального землеробства, її вегетаційний період становить 125—160 днів, сума активних температур — 2200—2800. Цукровий буряк дуже вибагливий до родючості грунтів. Кращі врожаї отримують на чорноземах, перегнійно-карбонатних суглинкових грунтах. Ви­рощування цукрових буряків — трудомістке виробництво. Тому при розміщенні посівів цукрових буряків, крім природних умов, враховуються і економічні: наявність трудових ресурсів, перероб­них підприємств та транспортна забезпеченість. Такі умови є в Лісостеповій зоні України. Все це пояснює концентрацію посівів цукрових буряків саме в цій зоні, особливо в її правобережній час­тині (Вінницька, Черкаська, Київська, Хмельницька, Тернопіль­ська, Чернівецька, Львівська, Рівненська, Волинська, Житомир­ська області), а також в лівобережній (Полтавська, Сумська, Хар­ківська, Чернігівська області). В Лісостепу сконцентровано 80% посівів цукрових буряків України. Ця зона дає майже 70% всього валового збору цієї культури. Невеликі площі посівів є в північ­ному степу та на півдні Полісся.

Для виробництва 1 т цукру потрібно 9—10 т цукрових буря­ків. Перевезення сировини залізницею на 1 км у 6—7 разів обхо­диться дорожче, ніж перевезення відповідної кількості цукру. Враховуючи низьку транспортабельність цієї сировини, а також те, що вона швидко псується, підприємства з переробки цукрових буряків — цукрові заводи розміщуються поблизу цукробуряко­вих плантацій. Цукрові заводи разом з сировинними базами ста­новлять елементарні агропромислові утворення.

 

66 Сучасні проблеми і перспективи розвитку с/г України.

За останні роки у с/г в-ві України значно загострилися кризові явища: значно знизилися обсяги валової продукції, погіршилося використання природних ресурсів, знизилася родючість грунтів, поглибився дисбаланс між галузями рос-линництва і тваринництва. Зменшення поголів'я худоби до-сягло критичної межі при значному зниженні його продук-тивності. Небезпечною тенденцією є висока спрацьованість машинно-технологічного парку, а відсутність фінансових коштів для здійснення ремонтно-відновлюваних робіт лише погіршує його стан. Для досягнення рівня технологічних по-треб не вистачає десятків тисяч різних технічних засобів. По-ряд з цим різко погіршилося забезпечення галузей АПК висо-кокваліфікованими кадрами. У перспективі з метою подолан-ня кризових явищ в агропромисловому комплексі України по-ряд із заходами щодо прискорення аграрної реформи та розви-тку інфраструктури аграрного ринку передбачається посилен-ня державного регулювання щодо фінансового стану підпри-ємств. Здійснення аграрної реформи в Україні повинно бути спрямоване на створення економічно ефективного агропроми-слового в-ва, поглиблення ступеня переробки та покращання зберігання с/г продукції. У найближ-чій перспективі будуть здійснені ефективні заходи щодо охо-рони земель, запровадження ґрунтозахисних систем землероб-ства. Радикальне вирішення проблеми забезпечення населення України основними видами продовольства потребує значного збільшення обсягів їх в-ва на основі фінансової підтримки вітчизняного товаровиробника. На сьогодні екстенсивний шлях
розвитку сільського господарства практично вичерпався. То-му у подальшому він може здійснюватися лише на основі ши-рокомасштабного впровадження енерго- та ресурсозберігаю-чих технологій, докорінної модернізації засобів механізації.

 

Соціальний комплекс України

Суть. Розвиток суспільного виробництва підпорядковується головній меті — найбільш повному задоволенню постійно зростаючих потреб всіх членів суспільства. Отож, головною функцією соціального комплексу є підтримка трудових та соціальних здібностей кожної людини в межах суспільно необхідних кількісних та якісних норм шляхом задоволення духовних потреб, підвищення загальноосвітнього і професійного рівня населення та поліпшення його здоров’я.

 

Структура. До складу соціального комплексу входять соціальна сфера (сфера послуг) та виробництво товарів народного споживання (насамперед легка промисловість).

 

Соціальна сфера складається з двох комплексів: соціально-культурного і матеріально-побутового.

 

Соціально-культурний комплекс включає галузі, пов’язані з відтворенням головної продуктивної сили суспільства, відновленням її працездатності і зміцненням здоров’я, з формуванням людського капіталу. Для цього комплексу характерним є переважання безплатних послуг та їх загальнодоступність.

 

Освіта. Забезпечує підвищення загального рівня знань і культури населення та всі галузі народного господарства кваліфікованими кадрами, а тому виступає важливим елементом відтворення робочої сили.

 

Культура. Це сукупність закладів, установ, підприємств, організацій і органів управління, що здійснюють виробництво, розподіл, збереження і організацію споживання товарів і послуг культурного й інформаційного призначення.

 

Охорона здоров’я. Включає лікувальні, лікувально-профілактичні, санітарно-протиепідемічні та інші медичні установи, різні види соціального забезпечення, відпочинку і фізичної культури.

 

Найвищий рівень забезпеченості населення лікарями має місце в Києві, Автономній Республіці Крим, в Одеській, Львівській і Харківській областях. Щодо забезпеченості середнім медичним персоналом, то найвищі показники відзначаються у м. Києві, Автономній Республіці Крим, Кіровоградській, Волинській, Донецькій та Херсонській областях.

 

Матеріально-побутовий комплекс. Забезпечує матеріальні умови життя населення.

 

Краща забезпеченість населення житлом у міських поселеннях Луганської, Донецької, Дніпропетровської, Київської і Черкаської областей, а в сільській місцевості — у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Кіровоградській, Чернігівській, Житомирській, Полтавській, Сумській і Дніпропетровській областях. Із загальної кількості сімей і одиноких 130,8 тис. знаходяться на обліку в державному фонді і фонді ЖБК.

 

Галузь побутового обслуговування займає одне з провідних місць в обслуговуванні населення, що обумовлюється його функціональною роллю у відтворювальному процесі. Діапазон функцій підгалузей, які входять до побутового обслуговування, дуже широкий.

 

Надання побутових послуг має чітко виражений локальний характер.

Найвищий показник щодо наданих послуг на одного жителя припадає на Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську, Київську та південні області України. Внутріобласні відмінності зумовлені перш за все особливостями розселення, тобто територіальною концентрацією населення.

 

Виробництво товарів масового споживання. Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце займає легка промисловість.

 

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

 

Серед інших товарів народного споживання вагоме місце займають хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали, скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення продовольчих товарів народного споживання забезпечує агропромисловий комплекс.

 

В цілому перспективний напрям щодо розвитку виробництва товарів народного споживання полягає у задоволенні потреб внутрішнього ринку на основі зміцнення фінансового стану підприємств, нарощування обсягів виробництва, розширення асортименту товарів, підвищення конкурентоспроможності продукції.

 

Легка промисловість

Серед галузей промисловості, які забезпечують виробництво товарів народного споживання, провідне місце займає легка промисловість.

 

Легка промисловість України охоплює текстильну, трикотажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства яких у розміщенні орієнтуються переважно на споживача, наявність трудових ресурсів та сировини.

 

Підприємства легкої промисловості орієнтуються на споживача, жіночі трудові ресурси та джерела сировини, тому вони поширені, загалом, на території всієї України. Однак легка промисловість завжди відставала від потреб суспільства щодо асортименту, якості й обсягів виробництва продукції, а в наш час перебуває у глибокій кризі, її частка у промисловому виробництві скоротилась.

 

Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна промисловість, яка представлена бавовняними, вовняними та лляними виробництвами. В структурі бавовняної промисловості виділяють прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Найбільш потужні бавовняні підприємства знаходяться у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовнянопрядильний комбінат), Нікополі (прядильно-нитковий комбінат), а також у Києві, Харкові, Чернівцях, Івано-Франківську, Львові, Полтаві, Коломиї, Коростишеві та Родомишлі.

 

Вовняна промисловість представлена первинною обробкою вовни, виготовленням пряжі, тканин та виробів.

Вовняні тканини виробляють у Чернігові (концерн “Чексіл” – одне з найбільших підприємств Європи), Луганську, Кривому Розі, Дунаївцях (Хмельницька область), Сумах, Харкові, Одесі. Виробництво килимів з вовни та синтетичних волокон здійснюється у Богуславі (Київська область), Києві та Черкасах.

 

Лляна промисловість України розвивається на власній сировині. Підприємства — основні виробники лляної продукції зосереджені у Рівненській, Житомирській, Чернігівській та Львівській областях; в Одесі знаходиться підприємство конопле-джутової промисловості, в Харкові — канатний завод. Продукція цієї галузі повністю задовольняє потреби України, а певна частина — експортується.

 

Шовкова промисловість України, що значною мірою пов’язана з виробництвом хімічних волокон і виробляє близько 8,8% тканин, зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лисичанську.

 

Трикотажна промисловість України. Підприємства цієї галузі розміщені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано-Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших містах.

 

Швейна промисловість зорієнтована переважно на споживача продукції!!!, тому підприємства цієї галузі розміщені у великих населених пунктах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську.

 

 

Шкіряно-взуттєва промисловість представлена підприємствами, що виготовляють одяг, галантерейні вироби, взуття та іншу продукцію, використовуючи як природну, так і синтетичну сировину. Взуттєві фабрики діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших містах.

 

Хутрове виробництво представлено підприємствами, які переробляють натуральну сировину, виготовляють штучне хутро та випускають різноманітні вироби з них. Хутрові підприємства працюють у Харкові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці.

 

Художні промисли. В усіх регіонах України розвинуті традиційні промисли з виготовлення текстильних виробів (килимів, рушників, гобеленів та ін.). Збереглися й традиції виготовлення вовняних та шкіряних виробів, які люди використовують поряд із промисловими товарами. Всьому світові відомі вироби майстринь із Косова, Вижниці, Коломиї, Чернівців, Львова, Тернополя, Решетилівки, Богуслава, Кролевця та ін.

 

Основні проблеми легкої промисловості — відсталі технології виробництва й низька якість продукції. Вони можуть бути розв’язані в результаті реконструкції і модернізації та створення спільних з іншими країнами підприємств.

 

Транспортний комплекс

Транспорт — одна з найбільш важливих галузей народного господарства України. Він забезпечує виробничі і невиробничі потреби матеріального виробництва, невиробничої сфери, а також населення в усіх видах перевезень.

 

2. Структура. Виділяють такі види транспорту:

 

? наземний (залізничний, автомобільний, трубопровідний, гужовий, в’ючний),

 

? водний (морський, річковий, озерний),

 

? повітряний

 

? електронний.

 

За функціональними особливостями транспорт поділяється на вантажний та пасажирський.

 

За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий та особистого призначення.

 

3. Значення. Транспорт виступає необхідною передумовою функціонування як матеріального виробництва, так і сфери обслуговування, в тому числі пасажирських перевезень.

 

З одного боку, транспорт є неодмінною умовою функціонування самого виробництва, де він здійснює доставку сировини, паливно-енергетичних ресурсів, комплектуючих, устаткування і т.

п., а з другого — доставляє готову продукцію до споживача. Таким чином, в процесі виробництва готової продукції транспорт істотно впливає на її собівартість, а звідси — на ефективність і ціну.

 

Роботу транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура.

 

4. Регіональні особливості формування.Транспорт, на відміну від інших галузей господарства, має лінійно-вузловий характер розміщення. Основними елементами його територіальної структури є транспортні шляхи, транспортні пункти і вузли. Серед транспортних шляхів розрізняють магістралі — дороги з підвищеною пропускною здатністю. Транспортні магістралі є спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або такими, що поєднують лінії двох чи навіть трьох видів транспорту — так звані полімагістралі. До полімагістралей відносяться, наприклад, залізнично-автомобільна Київ —- Житомир — Рівне — Львів, автомобільно-залізнично-річкова Київ — Дніпропетровськ — Запоріжжя та ін.

 

 

До транспортних пунктів належать залізничні й автобусні станції, річкові і морські порти, аеропорти та ін.

 

Транспортні вузли — це місця перетину або розгалуження не менш як трьох шляхів сполучення одного або різних видів транспорту. Вони можуть бути спеціалізованими (залізничні, автомобільні) або інтегральними (автомобільно-залізничні, залізнично-автомобільно-річкові та ін.). Прикладом автомобільного транспортного вузла є Умань, залізничного — Сміла. Місто Київ є автомобільно-залізнично-річково-авіаційним вузлом.

 

В цілому в Україні розвинуті всі види транспорту.

 

Залізничний.

Залізничний транспорт відіграє провідну роль у здійсненні внутрішньодержавних і значну — у зовнішньодержавних економічних зв’язках України. На нього припадає основна частина вантажообороту і перевезень пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко-економічні показники: регулярність руху і високу швидкість перевезень, велику пропускну і провізну спроможність.

 

Нині найважливішими залізничними магістралями України є: Київ — Фастів — Козятин — Здолбунів — Львів — Чоп; Фастів — Знам'янка — Дніпропетровськ — Донбас; Київ — Полтава — Харків; Кривий Ріг — Запоріжжя — Донбас; Харків — Донбас; Харків — Запоріжжя — Севастополь, а також ті, що йдуть до морських портів та державних кордонів країни. Найбільші залізничні вузли — Київ, Львів, Харків, Дніпропетровськ, Знам'янка, Ясинувата, Запоріжжя. Найбільш завантаженими в Україні є колії Донбасу і Придніпров'я, де в структурі перевезень переважають вугілля, залізна І марганцева руди, метал.

Крім того, залізницями перевозиться значна кількість будівельних матеріалів та зерна.

 

Найбільш швидкісні залізничні магістралі, якими курсують пасажирські поїзди-експреси, з'єднали столицю країни з найбільшими містами — Харковом і Дніпропетровськом. Подібні магістралі найближчим часом проляжуть до Львова і Одеси.

 

В межах України функціонують Львівська, Південно-Західна, Одеська, Придніпровська і Донецька залізниці. Усі вони виконують великий обсяг внутрішніх та експортно-імпортних перевезень, а на Львівській залізниці сформувалися потужні залізничні вузли, що працюють на країни Центральної і Західної Європи (Львів, Ковель, Чоп). Традиційно українські залізниці виконують транзитні перевезення вантажів із Росії до чорноморських портів України та в країни Європи, а також пасажирські перевезення з Росії в Чехію, Словаччину, Угорщину, Австрію, країни Балканського півострова.

 

 

Стан. Залізничний транспорт працює на межі можливостей, оскільки його виробнича база фізично спрацьована і морально застаріла.

 

На залізничному транспорті першочергового рішення вимагають такі проблеми:

 

? Відшкодування втрат залізницям від перевезень пільгових пасажирів;

 

? Фінансування робіт з відновлення, модернізації та організації виробництва вітчизняного рухомого складу;

 

? Удосконалення структури управління з/т.

 

Певні проблеми у міжнародних перевезеннях виникають у зв'язку з різною шириною колій в Україні (так звана широка колія) та її західних сусідів (так звана європейська колія). Заміна коліс на кордонах призводить до втрати часу під час транспортування

 

Трубопровідний

Цей вид транспорту є найбільш економічним і ефективним для транспортування рідкого палива, пального і технологічного газу, хімічних продуктів. Його особливостями є відсутність рухомого складу, а звідси і порожніх пробігів, постійний режим роботи незалежно від стану погоди та кліматичних умов, простота в експлатації та режимі управління перевезеннями. Його розвиток обумовлений розвитком в Україні нафтової, нафтопереробної і газової промисловості. За останні десятиліття трубопровідний транспорт розвивався найбільш швидкими темпами.

 

Початок розвитку трубопровідного транспорту припадає на 20-ті роки, коли в Прикарпатті було побудовано перший в Україні газопровід Дашава — Стрий — Дрогобич (1924 р.).

 

Нафтопровідний транспорт України включає в себе 12 основних нафтопроводів

 

Мережа нафтопроводів менш густа.

Місцеві нафтопроводи короткі, ними перекачується нафта від місць видобутку до нафтопереробних заводів у Кременчуці, Дрогобичі, Надвірній. Однак більшість нафти в Україну поступає з Росії нафтопроводами Самара — Лисичанськ — Кременчук — Херсон (з відгалуженням на Одесу), Грозний — Луганськ — Лисичанськ. У західній частині України проходить трансєвропейський транзитний нафтопровід "Дружба" (з Росії в Центральну Європу). У 2001 р. завершено будівництво нафтопроводу Одеса — Броди, по якому в Україну і Європу надходитиме каспійська нафта.

 

Газопровідний транспорт є не лише найбільш ефективним, а й фактично єдиним видом транспорту в Україні для транспортування газу.

 

Розрізняють газопроводи внутрішньодержавного значення і транзитні. Серед внутрішньодержавних найбільшими є: Шебелинка — Харків, Шебелинка — Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Одеса — Кишинів, Шебелинка — Диканька — західні райони України.

Серед транзитних великими є газопроводи "Союз", Уренгой — Помари — Ужгород, "Сяйво Півночі" та ін. Усі вони йдуть з Росії до західного кордону України в Закарпатті, а далі — в країни Центральної і Західної Європи. В Україну через систему російських газопроводів поступає також природний газ із Туркменістану.